Гольмґард: де правили руські князі Святослав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович?

Автор – Леонтій Войтович

Опубліковано в: Український історичний журнал. – 2015. – Вип. 3 (№522). – 37-55 с.

Поступове усвідомлення істориками того факту, що літописного Новгорода на річці Волхові до 1044 р. не існувало, і всі події, зафіксовані про нього літописами до цього часу, мають відношення до іншого міста, ставлять питання про пошук місця розташування останнього на території Східної Європи, що дозволить дати відповідь на запитання, де ж правили до свого вокняжіння в Києві Святослав Ігоревич, Володимир Святославич, Ярослав Володимирович? Чимало істориків, які ще перебувають у полоні уявлень про існування давнього «новгородського» періоду, поспішили ототожнити з цим першим Новгородом Рюрикове Городище або ж навіть Ладоґу1. Поступово пошуки нової локалізації Новгорода почали розгортатися й в інших напрямках. Піонером тут виступив львівський дослідник Ю.Диба, який не тільки запропонував версію народження князя Володимира Святославича у волинському Будятині, а й висунув гіпотезу, що цей правитель почав княжити на Волині2.

Якщо керуватися суто інформацією літописів, то, дійсно, лише в 1044 р.

«на весну же Володимиръ (Володимир Ярославич, син Ярослава Володимировича – Л.В.) заложи Новѣгород и сдела его»3.

Про розбудову зазначеного міста йдеться в більш пізніх повідомленнях. У 1116 р.

«в то же лето Мьстислав (Мстислав Володимирович, старший син Володимира Мономаха – Л.В.) за- ложи Новѣгород болти первого»4,

а 1169 р., за князя Романа Мстиславича,

«устроиша острог около города»5.

І ця інформація повністю відповідає знахідкам численних археологічних експедицій. Новгород археологічно досліджений краще від будь-якого іншого центру Русі. Усі спроби знайти в місті шари VIII–IX ст. виявилися марними6. Перспективи виявити ділянки із забудовою Х ст. також відсутні7. Довга дискусія стосовно часу появи новгородських укріплень так і не дозволила довести наявність таких, датованих раніше від згаданих у літопису8. Стара, здавалося б добре обґрунтована версія про об’єднання трьох різноетнічних поселень словен, кривичів і мері побудовою дитинця («нового міста») у ІХ–Х ст. не підтвердилася археологічними дослідженнями, адже дитинця до 1044 р. не було9. Схоже, мав рацію молодий Б.Ґреков, досліджуючи волость Жабка:

«Сім кінців і погост зі своїми селами складають одну велику волость. Чи не був коли-небудь і сам Новгород Великий у подібному становищі?»10.

У міру зменшення шансів на віднайдення Новгорода, ранішого за ХІ ст., почала складатися версія про ХолмГород на Словенському кінці, що його скандинави називали Гольмґардом, як предтечу Новгорода11. Новгородські кінці формувалися з середини Х ст., але укріплень там ще не було. Найдавніші матеріали на Неревському кінці (перехрестя вулиць Козьмодем’янської й Великої) датуються 953-м роком, на Людиному (ріг Пробойної та Черничиної)– 930-ми роками, на Славенському (Михайлівський розкоп) – 974-м роком. Але ці датування не визначальні. У величезному Іллінському розкопі на Славенському кінці (1430 кв. м) нижні горизонти сягають середини ХІ ст., а більшість розкопаної території на Славні містить матеріали, не старші ХІІ ст.12 Сумнівною виглядає й версія, за якою сюди в Х ст. було перенесено основну частину Рюрикового Городища, покинутого через регрес, тобто зміну берегової лінії озера Ільмень13. Зрештою і «Хълмъ» у Новгороді згадується вперше під 1134 р.14

Виникає закономірне питання: якщо до 1044 р. Новгорода на Волхові ще не було, то де ж тоді княжили Святослав Ігоревич, його син Володимир і внук Ярослав? Можливо справді в Новгороді на Лузі?

Задовго до появи Новгорода по Західній Двіні, Касплі та Дніпру вікінґи дісталися Чорного моря й Константинополя. Цей шлях «із варяґ у греки», скоріше всього, відкрили шведський конунґ Івар Широкі Обійми (650–700 рр.)15 або норвезький – Ейрік Мандрівник, брат Ейстейна, діда Рюрика, який добрався до Міклаґарда (Константинополя) у другій половині VIII ст.16 Наприклад, відома «Саґа про ґутів» так описує цей шлях по Західній Двіні (Дауґаві):

«[…] попливли до острова поблизу Естланда, який називається Даґ’є (Гійумаа – Л.В.), і оселилися там, і збудували укріплен- ня. […] Але й там вони не могли себе прокормити та попливли рікою, яка називається Дюна (Західна Двіна – Л.В.), а по ній через Русаланд. Вони пливли так довго, що припливли у Ґрінк- ланд (Візантію – Л.В.17.

У численних скандинавських джерелах добре знаний Східний шлях («Austrvegr», від «austr» – «схід», «verg» – «шлях»). Уперше цей термін згадано в поемі скальда Тедольва із Гвініра (друга половина ІХ ст.). Цікаво, що сини Володимира Святославича – «Вісівальд» (Вишеслав?) та Ярослав – названі «конунґами східного шляху»18 («Jaritláfi Austrvegs konungή»19). На Східному шляху саґи звично розміщують три міста в такій послідовності: Гольмґард («Hólmgarðr»), Київ («Koenugarðr»), Константинополь («Miklagarðr»). Спостереження за топонімами показали, що виникнення назв на -garðr слід датувати часом до початку широкого проникнення скандинавів у Середнє Придніпров’я й інтенсивного функціонування Дніпровського шляху, тобто до другої половини IX ст.20

Скандинавські джерела до ХІІІ ст. не знають Новгорода. Володимира Святославича та Ярослава Володимировича вони називають конунґами Гольмґарда. Історики майже однозначно ототожнюють Гольмґард із Новгородом. Знаючи про відсутність у Новгороді матеріалів VIII–IX ст., вони приймають версію про ХолмГород на Славні як попередника Новгорода21. І справді, в одній із саґ про давні часи («Саґа про Грольва Пішохода») сказано:

«Головний престол конунґа Ґардів знаходиться у Гольмґардаборґу, який тепер називається Ноґардар (Nógarðar)»22.

«Саґи про давні часи північних країн» містять розповіді про події, які відбулися до 875 р. (тобто до ісландської колонізації). Данський хроніст Саксон Ґраматик (1140–1216 рр.) почав їх обробляти з 1201 р. для свого монументального зводу «Gesta Danorum»23, але записувати їх стали близько 1250 р.24, а найдавніші рукописи, які збереглися, відносяться до XV ст. Очевидно, що тоді й з’явилося це уточнення.

Назва «Гольмґард» зустрічається у скандинавських джерелах понад сотню разів, і більше половини згадок – до середини ХІ ст., тобто до появи Новгорода на Волхові. Найдавніший рунічний напис також початку ХІ ст. повідомляє:

«Інґіфаст велів висікти камінь по Сіґвіду, своєму батькові, він згинув у Гольмґарді, кормчий зі своїми корабельниками»25.

Тобто Гольмґард існував як столиця з портом, князівським палацом та міжнародним торгом ще задовго до Новгорода. Норвезькі й ісландські джерела знають окрему категорію купців, які торгували з Гольмґардом – гольмґардафарі («fari» – «мандрівники»), заходячи на Фарерські острови та Ісландію. Поза сумнівами, Гольмґард був добре відомим у скандинавському світі.

У 9-му розділі трактату візантійського імператора Константина Порфірогенета «Про управління імперією», написаного у середині Х ст., у контексті розповіді про формування купецької флотилії для подорожі до Константинополя читаємо, що частина її приходила «із Немогарда (Νεμογαρδάς), в якому сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії»26. Не всі дослідники погодилися з ототожненням Немогарда з Новгородом. В.Ляскоронський бачив у цій назві нову, відбудовану частину Києва27, В.Пархоменко – місто, розташоване на цьому шляху південніше28. Д.Б’юрі запропонував кон’єктуру β замість μ: Νεβογαρδάς29, на підставі якої А.Кірпічников зробив висновок, що Святослав Ігоревич тримав стіл у «граді на озері Нево», тобто в Ладозі30. Якщо його здогад правильний, то це мало б означати, що у середині Х ст. Гольмґарда ще не було, або ж він був незначним населеним пунктом, і Ладоґа надалі зберігала своє попереднє значення.

Звернімося до найдавніших скандинавських джерел, котрі містять докладну інформацію про Гольмґард. «Саґа про Олафа Трюґґвасона» оповідає про перебування цього норвезького конунґа (968–1000 рр.) у Русі (977–986 рр.)31. Збереглися три списки перекладів твору ісландською мовою з латинського ориґіналу ченця бенедиктинського Тінґейрарського монастиря Одда Сноррасона (між 1180 і 1200 рр.). Ще один життєпис конунґа, зроблений монахом цієї ж обителі Ґуннлауґом Лейвсоном, використав Сноррі Стурлусон у своєму «Колі земному» (близько 1230 р.). Але збереглися окремі віси королівського скальда Ґальфреда Оттарсона на прізвисько Важкий Скальд (967–1007 рр.), якими користувалися Одд, Ґуннлауґ і Сноррі32. Отже Олаф Трюґґвасон дорогою до Гольмґарда, де при дворі «конунґа Вольдемара» перебував його дядько вікінґ Сіґурд, брат його матері Астрід, був захоплений у полон піратами біля острова Сааремаа та проданий естам у рабство. Його випадково зустрів Сіґурд, викупив із неволі й узяв із собою до Гольмґарда. Якось на ринку в місті хлопчик побачив Клеркона, котрий під час його захоплення вбив його годувальника. Юний Олаф вихопив сокиру й зарубав свого кривдника. За законами Гольмґарда йому загрожувала страта. І тоді вікінґ Сіґурд відвів хлопця до Аллоґії – дружини «конунґа Вольдемара», яка взяла його під свій захист. Згідно із саґою, Олаф залишався в Ґардариці (Русі) при дворі Володимира ще дев’ять років, зокрема брав участь у поході на Перемишль і червенські гради. Ідеться також про матір князя Володимира, яка вже була немічною, але мала пророчий дар. Вона теж перебувала в Гольмґарді33. Згадана у сазі конунґова дружина Аллоґія – це, поза сумнівами, знана з інших джерел перша офіційна дружина Володимира Святославича – варяжка Олова34. Ґ.Ґлазиріна на підставі «Саґи про Інґвара Мандрівника» ідентифікувала Володимирову першу дружину як доньку шведського конунґа Еріка Переможця, батька Олафа Еріксона й діда Інґіґерди, дружини Ярослава Володимировича, котру видали за «конунґа фолька зі сходу, з Ґардарики»35 в період між 975 і 980 рр.36 Версія, нібито в особі Аллоґії поєднано образи св. Ольги та Рогніди Рогволодівни виглядає надуманою37. Таким чином, за «Саґою про Олафа Трюґґвасона», у 977–980 рр. Гольмґард із князівським палацом і великим торгом був столицею конунґа Володимира Святославича. А морський шлях до нього пролягав біля острова Сааремаа.

«Саґа про мешканців Фарерських островів», записана між 1200 і 1215 рр., розповідає про діяльність купців із Гольмґарда в норвезьких водах в останній чверті Х ст. Цікаво, що як помсту шведам фарерці розглядали спустошення 995 р. Гольмґарда та островів біля балтійського узбережжя у цьому районі («і на схід у Гольмґард, і грабують там на островах і мисах»)38. Свого часу О.Ридзевська звернула увагу, що йшлося про прибалтійські острови (Сааремаа в Ризькій затоці)39.

«Саґу про Олафа Святого», норвезького конунґа (1014–1028 рр.), який змушений був шукати притулку при дворі Ярослава Володимировича, загинув за спроби повернути трон у битві при Стікластадірі 29 липня 1030 р. і невдовзі був канонізований як святий покровитель Норвеґії, почали складати сучасники конунґа. Її варіанти спиралися на скальдичну поему на смерть Олафа, створену під 1040 р. його скальдом і близьким товаришем Сіґватом Тордарсоном (995–1045 рр.)40, станси інших його скальдів – Оттара Сварті (ХІ ст.)41 і Тормода Берсасона Скальда Чорних Брів (995–1030 рр.), який був разом із конунґом у Русі 1029 р.42 Саґа має інформацію про участь юного норвезького короля 1007 р. в поході на Сааремаа (Ейсюсла). Після втрати престолу Олаф перебрався на схід – до «конунґа Austrverg» у Гольмґард, де зимував з Ярославом та Інґіґердою43. У 1029 р. він

«помандрував на захід, і спочатку вони йшли по кризі замерзлих річок – і так до самого моря. А коли настала весна та крига скресла, вони приготували кораблі й з першим сприятливим вітром напнули вітрила, без особливих пригод відбувши в морську подорож. Конунґ Олаф спрямував свої кораблі до острова Ґотланд»44.

В інших варіантах:

«[…] і його військо пустилося зі сходу тією зимою до самого моря по льоду, а коли настала весна, поплив він через море»45, «[…] по льоду […] до моря […] на Ґотланд»46.

Отже, із Гольмґарда Олаф зі своїми 200 воїнами взимку 1029– 1030 рр. по кризі замерзлих річок рушив до моря, звідки кораблями пішов на Ґотланд. Це виглядає як шлях із Дніпра Касплею та Західною Двіною до її гирла, де на Курземському узбережжі були стоянки й факторії скандинавів (наприклад поблизу с. Роя при впадінні однойменної річки в Ризьку затоку виявлено поховання вікінґів у лодіях47).

«Саґу про Маґнуса Доброго» записано до 1200 р. за матеріалами стансів королівських скальдів48. Розповідаючи про повернення принца Маґнуса в Норвеґію – від двору конунґа Ярослава, де він провів багато років в еміґрації, скальди повідомляють, що 1034 р. норвезькі гевдінґи Ейнар Тамбарскельфір та Кальв Арнарсон прибули по Маґнуса в Ладоґу, звідки послали гінців до Ярослава. Отримавши листи безпеки, вони зустрілися з Ярославом і Маґнусом у Гольмґарді. Перезимувавши там, навесні вирушили до Ладоґи (Альдейґюборґа), звідти до шведської Сіґтуни й далі в Норвеґію49. За одним із варіантів, вони «взимку були в дорозі до самого моря»50.

Окрім того, важливу інформацію зберігають таттри – короткі новели, які пізніше служили матеріалом для саґ. Так, «Таттр про Гаука Довгі Панчохи» відбиває часи норвезького конунґа Гаральда Світловолосого (875–945 рр.), конкретніше 930-ті рр. Останній звертається до Гаука:

«Я пошлю тебе до Аустрверґа, щоб ти купив мені всіляких дорогоцінних речей».

Гаук відбув на схід, у Гольмґард, де перебув зиму, і в купця-грека придбав для конунґа тканину на мантію та інші цінні речі51. Отже в 930-х рр. у Гольмґарді функціонував торг, куди заходили візантійські торговці. Подібний і «Таттр про Ґудлейка Ґардарицького», у котрому розповідається, як улітку 1016 р. гість Ґудлейк дістався через Ґотланд до Гольмґарда, де купив дорогі візантійські тканини на мантію норвезькому конунґові, хутро та коштовні скатертини. Але дорогою назад біля острова Сааремаа пірат вікінґ Торґаут напав на нього, убив і з награбованим добром відплив у Швецію52. «Таттр про Еймунда Ґрінсона» авторства скальда Бйорна Ґітделакаппі (989–1024 рр.), який упродовж 1009– 1011 рр. служив у Русі «конунґові Вальдемару», послужив матеріалом для відомої саґи про Еймунда, навколо котрої досі точаться суперечки. Одне не викликає сумнівів – це служба Еймунда в Ярославовому війську в 1016–1019 рр., що почалася з прибуття скандинава до Гольмґарда, де княжив тоді Ярослав53. Один із таттрів присвячено згадуваному скальду Бйорну, який теж служив «конунґові Вальдемару з Гольмґарда». Головним його подвигом стала перемога над Силачем, котрий претендував на трон Володимира54. Збереглася також розповідь про норвезького вікінґа Бйорна Ґервінсона, ворога Гаральда Світловолосого, який у 880–920-х рр. торгував у Гольмґарді, потім заснував поселення в Ісландії. Його син Мідв’ярдар-Скетті піратствував на східному убережжі Балтики («Austrveg») у 920–940 рр.55

Отже Гольмґард з останньої чверті ІХ ст. був відомим центром від Ісландії й Фарерських островів, там функціонував міжнародний торг, куди заходили візантійські купці, а місцеві торгували по всій Балтиці та за її межами. Скандинави добре знали це місто, яке було в певні часи столицею Володимира Святославича та Ярослава Володимировича. У місті був князівський двір із палацом. Зі шведської Сіґтуни до Гольмґарда треба було добиратися повз острови Ґотланд і Сааремаа. Місто мало легке сполучення з Києвом, адже Ярослав Володимирович бував там доволі часто вже після утвердження на Подніпров’ї. Можна ще говорити про наявність у Гольмґарді церкви Св. Олафа56 та Ґотського іноземного двору (купців із Ґотланда)57. Звідси зрозуміло, що Гольмґард не слід ототожнювати з Новгородом на Волхові (включаючи селище на Славні), котрий почав формуватися як місто від 1044 р., а тим більше з гіпотетичним Новгородом на Лузі, де взагалі немає скандинавських матеріалів ІХ–ХІ ст. Нехтувати цими фактами неможливо, тим більше, що джерела скандинавського походження надто численні й різноманітні.

Де ж знаходився цей загадковий Гольмґард? Ще О.Ридзевська звернула увагу на етимологію назви: «hólme» – «острів» і «garðr» – «садиба, хутір»58. За Б.Кляйбером, «Holmgarðr» – «Місто на острові»59. На перший погляд, для його розміщення найбільше підходить так зване Рюрикове Городище, розташоване у 2 км південніше Новгорода при витоку р. Волхов з озера Ільмень, на першій від нього височині-острові, утвореній при роздвоєнні річки на рукави. Городище займає територію 6–7 га, частину якої змито водою. Його укріплення датуються кінцем ІХ ст., тут знайдено князівські печатки, три скарби диргемів, візантійські та західноєвропейські монети, залізні гривни з молоточками бога Тора, дві бронзових підвіски з рунами, срібну фіґурку валькірії. Тут знаходився князівський двір (із 1136 р. взагалі постійна резиденція новгородських князів). Навпроти, на Перині, було відоме святилище язичницьких богів. Можливо, що саме тут у 989 р. спорудили дерев’яну Софію з двором перших єпископів60. Але в Х ст. основна частина Рюрикового Городища через регрес озера Ільмень перестала функціонувати. Застереження також викликають фраґменти «Саґи про Олафа Святого», «Саґи про Маґнуса Доброго» та інших творів, автори яких добре знали географію описуваної території. Від Рюрикового Городища до Ладоґи проста й легка дорога по Волхову, туди не потрібно довго добиратися «кригою замерзлих річок» або ж чекати цілу зиму. Виглядає, що Гольмґард знаходився трохи далі Рюрикового Городища, а маршрут до нього пролягав повз Ґотланд і Сааремаа через Ризьку затоку та Західну Двіну.

На «Austrverg» (Східному шляху) є ще лише одне місце, яке відповідає скандинавській інформації про Гольмґард – це Ґньоздово на правому березі Дніпра при впадінні р. Свинець, у 12 км західніше Смоленська. Укріплене городище ІХ–ХІ ст. із селищем площею 16 га оточене величезним курганним могильником (близько 6 тис. насипів, 200 га), містить багатий масив скандинавських артефактів61. Не менше третини населення міста становили саме вихідці зі Скандинавії. Городище не розташоване на острові, але річка Свинець сполучена з озером Бездонним, де могла бути гавань, а два малих озера, схоже, є частиною старого річища. Тобто територія давнього міста могла бути островом (містом на острові). А може й Холм-Городом? До Ґньоздова легко добратися по Західній Двіні та Касплі лише через один простий волок. Ґньоздово – єдиний великий скандинавський центр на території Русі, справжня назва якого невідома. У пізньому ісландському джерелі, «Книзі Гаука» (1323–1329 рр., «Опис світу і свята мудрість» Гаука Ерлендсона, помер 1334 р.)62, міститься перелік давньоруських міст, відомих купцям з Ісландії: «Морамар» (Муром), «Ростова» (Ростов), «Сурдалар» (Суздаль), «Гольмґард (?), «Сюрнес» (?), «Ґадар» (?), «Полтеск’я» (Полоцьк), «Кенуґард» (Київ). На думку О.Мельникової, «Сюрнес» («Sýrnes») міг бути Черніговом63. Т.Джаксон запро- понувала етимологію від «свинячий мис», уважаючи цей термін скандинавською назвою Свиничеська-Ґньоздова64. Версія ця не виглядає коректною, адже такий великий скандинавський центр не міг залишитися поза увагою авторів саґ, скальдичних стансів і таттрів, та й назва річки Свинець навряд чи пов’язана зі свинями. Із Йомсбурґа-Воліна до Гольмґарда-Ґньоздова справ- ді можна було дійти під вітрилом за два тижні (щодоби по 120 км), лише на останньому відрізку подолавши єдиний волок.

Коли й за яких обставин виник Гольмґард-Ґньоздово? Верхів’я Західної Двіни та Дніпра займали кривичі, котрі сформували три союзи, що їх умов- но можна назвати полоцьким, смоленським і псковським. Завдяки працям поколінь археологів їхні території доволі точно визначено65. Основною археологічною ознакою кривицького ареалу слугує культура довгих курганів – невисоких, схожих на вали земляних насипів завдовжки від 12–15 до 40 м при ширині 5–10 і висоті 1–2 м (зустрічаються й довжиною 50–100 м та більше). У кожному кургані – по декілька урнових або безурнових тілопальних поховань. Ареал цієї культури спочатку поширювався на басейн річки Великої й Псковського озера, верхів’я ріки Ловаті та прилягаючих озер, частину басейну Мсти. Він був густозаселений, тут зафіксовано більше половини довгих курганів. У VIII–IX ст. ареал помітно розширився, охопивши басейни Західної Двіни та Дніпра за рахунок балтських племен тушемлинсько-банцерівської культури, які займали цю територію в попередній період. Дальша колонізація кривичів спрямовувалася на верхів’я Волґи та Оки, де вона перетнулася з рухом словен і в’ятичів. Одночасно просування кривичів у басейні Мсти зупини- лося в результаті активності ільменських словен.

Початки культури довгих курганів відносять до VI ст. Думка С.Тараканової стосовно ІІ–ІІІ ст. підтримки не отримала66. Схоже, що у процесі ранньої міґрації кривичі зустріли в басейні річки Великої – Псковського озера, на стику фінських та балтських племен, найбільш сприятливі умови й тому саме звідси розпочалося їх дальше розселення. Від місцевого населення вони запозичили ритуал «очищення вогнем» місць спорудження курганів, свідченням чого служать зольні піднебіння завтовшки від 2 до 30 см. В областях, раніше заселених фінами, зустрічаються кургани, в основі своїй обложені камінням, що теж свідчить про фінські впливи. Своїх покійників кривичі спалювали на стороні, попіл розсипали рівними шарами по більш-менш значній площі або ж, навпаки, насипали акуратною купкою чи поміщали в невеличку ямку. Часто залишки кремації складалися в урну з кераміки або берести. Способи захоронення зустрічаються трьох типів: на материку або на зольному піднебінні кургану, у насипу на спеціальному майданчику, іноді покритому тонким шаром глини, при цьому після захоронення курган досипався далі, та в уже готовому кургані. В останньому випадку залишки захоронювали в неглибоких ямках, або навіть розсипали по вершині кургану (таких «порожніх» курганів найбільше на Псковщині). На Смоленщині мертвих спалювали просто на курганах, залишаючи там останки кремації. На Полоцькому Подвінні й у Подніпров’ї – 33–52% поховань урнові, тоді як на Псковщині їх тільки 10–20%. Кераміка урнових поховань має найближчі аналогії у празько-корчацькій культурі, що підкреслює слов’янський характер її виробників. На Псковщині зустрічається кераміка фінського типу.

Загалом число поховань у довгих курганах коливається від 1–2 до 22. Інвентар доволі бідний: здебільшого рештки жіночих прикрас у вигляді різноманітних бус, пряжки із заліза та бронзи, бляшки з поясних наборів, персні та, рідше, скроневі кільця з дроту. Зустрічаються прикраси, характерні для фінських і лівських племен. Усі ці предмети навіть при найбільш критичному підході дозволяють датувати кургани VI–IX ст., при цьому зазначивши, що окремі речі, наприклад бляшки-шкарлупки чи бронзові пінцети, у VI ст. вже виходили з ужитку, тоді як верхній горизонт цих пам’яток сягає ІІ ст. н.е. Від ІХ ст. характерною ознакою смоленських і полоцьких кривичів стають брастоподібні зав’язані скроневі кільця.

Цілком зрозуміло, що кривичі були прийшлим населенням у цих ареалах. Між культурою довгих курганів і попередніми культурами існує певний розрив

(«Перъвии насельници […] въ Полотъски кривичи»)67.

Кривичі були частиною антського масиву, активність ґотів і гунів змусила їх міґрувати вгору по Дніпру, унаслідок чого на рубежі V–VI ст. вони зайняли найбільш доступну нішу в районі басейну річки Великої та Псковського озера на стику балтського й фінського ареалів. У VII ст., отримавши підтримку нової хвилі слов’янської міґрації – словенів, вони зуміли здолати опір балтів і фінів та почали перемагати у складних асиміляційних процесах, запанувавши «на верхъ Волги, и на верх Двины и на верх Днепра»68. Д.Мачинський пропонував уважати полочан, які осіли в басейні р. Полоті й на середній Західній Двіні, відламом словенської міґрації, що загубився серед кривицького ареалу69, але це радше данина захопленню дослідника ільменськими словенами. Не даремно ж пізніші літо- писці називали полоцьких князів – кривськими70.

Етнонім кривичі виводять від міфічного родоначальника Крива. Давня гіпотеза про їх можливе західне походження71, підтримана В.Сєдовим72, похідна від ідеї про надвіслянське коріння слов’янства. Стосовно кривичів її спростували М.Артамонов73 та Е.Тиніссон74. Мовна архаїка кривичів скоріше відбиває давні субстрати до розділення слов’ян на дві діалектні групи. Не виключено також, що смоленські кривичі отримали у VIII–ІХ ст. підтримку з боку словенcького племені смолян, частина яких у цей період перемістилася з Південно- Західної Болгарії у верхів’я Дніпра. Особливості ареалу смоленських кривичів, безперечно, наслідок впливу попередніх балтських культур75.

Перші кривицькі городища відносяться до VIII ст. Найдавніше з них Ізборськ, збудований на високому мисі при впадінні безіменної річки в озеро Городищенське, зв’язане водним шляхом із Псковським. Із двох сторін городище захищене крутими схилами, а з напільного боку було споруджено вал завширшки 10 м. Площа раннього городища 90х70 м. Найдавніша кераміка – празько- корчацького типу, будинки – типові для північної групи слов’ян: наземні, зруб- ні, із дерев’яною підлогою, розмірами від 3,5 до 4 м. Правда, на горизонті ІХ ст. знайдено дві будівлі розмірами 3,5х3 і 3,5х2,8 м з глинобитними підлогами, характерними для латґальського домобудівництва. Більшість печей слов’янського типу, але зустрічаються й латґальські (з глиняним сподом, намазаним на кам’яну основу, стіни глиняні, а основа захищена вінцем із каменю) та навіть відкриті вогнища круглої або овальної форм, теж характерні для латґалів. Тобто в Ізборську VIII–IX ст. відбувалися певні асиміляційні процеси між балтами та прийшлими слов’янами. У центрі міста знаходився майданчик діаметром 20 м, піднятий вище прилеглої території на 30–50 см. На городищі знайдено сліди ремісничої діяльності, зокрема залізоплавильного, залізообробного та бронзоливарного виробництв76. Псковське городище синхронне з Ізборським. Матеріали їх схожі, але на першому більш помітні балтські субстрати ІХ–Х ст. Псков був значно меншим осередком і лише на рубежі ІХ–Х ст. з припливом нових слов’янських поселенців виріс у 5–6 разів та почав розвиватися як ремісничий центр77. У Смоленському Подніпров’ї городищ VIII ст. не знайдено. Інтенсивна кривицька колонізація у цьому реґіоні припадає на ІХ–Х ст. Не виключено, що перші вікінґи з’явилися тут одночасно або ж і дещо раніше за кривичів.

У циклі так званих «саґ про давні часи» збереглася оповідь про Ейріка Мандрівника. Вона дійшла у трьох пергаменних списках XIV ст., через що її відносять до пізніх саґ, створених під впливом лицарських романів78, але текст цього твору не містить нічого фантастичного та зберігає пласт давнішого прототипу. Саґа розповідає про пригоди конунґа вікінґів, який подався на пошуки «землі Одаїнсак» («Ódáins akr») – «левад безсмертя», яка, за переказами, мала бути десь на сході. Ейрік спочатку потрапив у Ґардарику (тобто Русь), а потім дістався Міклаґарду (Константинополя), де був прийнятий візантійським василевсом79. Цей Ейрік Мандрівник доводився рідним братом Ейстейну, який, за саґами, був батьком Гальвдана Старого та дідом Рюрика. Таким чином, діяльність конунґа Ейріка, який нібито першим відшукав шлях «із варяґ у греки», мала б відноситися до другої половини VIII ст.80

Але інші, більш давні, саґи розповідають про шведського конунґа Івара Широкі Обійми (650–700 рр.), який походив із данських Скельдунґів, прийшов до Сканії, прогнав з Упсали Інґлінґів і підкорив собі шведів, Данію, Курляндію, країну саксів, Естланд і всі «східні королівства» аж до Ґардарики (Русі), «ово- лодів […] усім Аустрікі (Східним шляхом – Л.В.81. Тобто спроби проникнення у Візантію через Східну Європу, використовуючи бази вікінґів південніше Ризької затоки (перші скандинавські поселення у цьому реґіоні – Ґробіня біля сучасної Лієпаї, Апуоле, Віскаутен на Куршській косі та інші – функціонували у 650–850 рр.82), здійснювалися вихідцями зі Швеції ще з другої половини VII ст. А вже з VIII ст. розповіді про подорожі вікінґів Східним шляхом доволі чисельні. Іґнорувати цю інформацію не можна. Наприклад, відома «Саґа про ґутів» описує шлях до Константинополя через Західну Двіну, тобто оминаючи Ладоґу83. Зрештою інакше й не могло бути, ураховуючи, що морське узбережжя біля гирла Німану та Західної Двіни контролювали інші групи вікінґів, конкуренти Ладоґи. Маючи інформацію про казкові багатства Сходу, вони не могли не шукати шляхів в обхід Ладоґи. Крім того, маршрут по Західній Двіні був найкращим, оскільки включав у себе лише один волок – із Касплі у Дніпро якраз навпроти Ґньоздова-Гольмґарда.

На Східному шляху крім Гольмґарда саґи звично розміщують ще два міста: «Koenugarðr» (Київ) і «Miklagarðr» (Константинополь). Виникнення топонімів на -garðr слід датувати до другої половини IX ст.84 Археологічні дослідження дозволяють стверджувати, що Ґньоздово як місто з городищем площею 16 га, гаванню та курганними могильниками, активно функціонувало вже в ІХ–Х ст.85 Чверть його населення (якщо не більше) становили скандинави86. Версія про Ґньоздово як погост Києва поблизу центру кривичів – Смоленська виглядає непереконливо87. Схоже, що Г.Ловмянський мав рацію, пов’язуючи Олега зі Смоленськом88. Він керувався текстом I Новгородського літопису (з урахуванням реконструкції О.Шахматова):

«И бысть у них князь Олегъ, мужъ мудръ и храбръ. И начаша воевати въсюду и налезоша Дънепръ реку и Смольньскъ градъ»89.

Такої ж думки дотримувалися й інші дослідники90. Очевидно, до корегування літопису Мстиславом Володимировичем на по- чатку ХІІ ст. замість Смоленська в тексті стояла назва Гольмґарда-Ґньоздова. Після занепаду Волзького шляху та скорочення надходження арабського срібла правитель Ладоґи, природно, звернув увагу на прямий маршрут до Константинополя по Західній Двіні та Дніпру, для чого спочатку опанував Гольмґард, а вже звідти – Київ.

Як же називалося це важливе місто на шляху з Балтики у Чорне море: Ґньоздово, Свиничеськ, Сюрнес, Холм-Город чи Гольмґард? Проблема залишається дискусійною, археологічні матеріали та джерела дають підстави стверджувати, що Гольмґард знаходився на Дніпрі, там була спочатку столиця Володимира Святославича та його синів Вишеслава і Ярослава. У часи Ярослава Володимировича в Ладозі був окремий князівський престол, який займали троюрідний брат княгині Інґіґерди Раґнвальд Ульвсон (з 1019 р.) і його син Ульф-Ейлів Раґнвальдсон (помер 1036/1037 р.). Уже це робить сумнівним версію про перебування іншого князя у сусідньому Рюриковому Городищі. Ульф-Ейлів проводив успішну завойовницьку політику на півночі, здійснивши 1035 р. похід до Залізних Воріт у землях пермі91.

Арабський географ ал-Істахрі (помер 957 р.) у своєму описі земель Хозарії, Волзької Булгарії, а також слов’ян, печенігів, угрів виділив три слов’янських об’єднання: Куяба, ал-Артанія, ас-Славія92. Автор користувався більш ранньою працею «Види країн» (920–921 рр.) ал-Балхі (850–934 рр.), а також добротною купецькою інформацією93. Він докладно описав шлях із Булгара до Куяби, предмети торгівлі (з Артанії, за його інформацією, вивозили чорного соболя та свинець94).

«Арта знаходиться між землею хозар і великих болгар, котрі межують із Румом (Візантією – Л.В.) на півночі останнього. […] Що ж стосується Арти, то ми не пригадуємо, щоби хто-небудь з іноземців мандрував туди, адже вони вбивають будь-якого чужинця, котрий вступив в їхні землі. Вони вирушають униз по воді й ведуть торг, нічого не розповідають про свої справи та товари, і не допускають нікого проводжати їх чи вступити в їхню країну»95.

Цю інформацію передано також у «Книзі шляхів і країн» (960–977 рр.) Ібн Гаукаля96 та в анонімному трактаті 982–983 рр. «Книга про межі світу від Сходу до Заходу» (містить відомості не пізніше першої половини ІХ ст.)97. Тут свинець, який вивозили з Артанії, замінено на олово, але у середньовічних текстах ці метали нерідко виступали синонімами.

Відомий арабський географ ал-Ідрізі (1100–1066 рр.), який з 1038 р. працював при дворі сицилійських королів Рожера ІІ та Вільгельма ІІ, у другій частині своєї праці подав відомості, що Арта – це

«красиве місто на укріпленій горі, лежить у чотирьох днях дороги від Куяби і стільки ж від Славії. […] Що ж стосується Арти, то шейх ал-Гаукаль розповідає, що ніхто з іноземців там не був, так як вони кожного чужинця вбивають, ніхто не наважується їздити в їхні землю. Від них вивозять хутра чорних леопардів і чорних лисиць, і свинець. І це вивозять від них купці з Куяби»98.

Більшість дослідників не вагалися щодо локалізації «Куяби» як Києва, шлях до якого з Булгару був добре відомий арабським купцям. Так само локалізувалася «Славія» – як земля ільменських словен. Про її існування араби знали, торгуючи Волзьким шляхом із Ладоґою й, можливо, навіть безпосередньо буваючи там. У Ладозі та її околицях знайдено шість скарбів куфічних арабських срібних монет, у тому числі найдревніший у Східній Європі (786 р.)99. У 2002 р. під час розкопок частини купецького заїжджого дому у шарах другої половини Х ст., поряд із 2500 зеленими бусинками (явно якоюсь торгівельною партією), було знайдено вставку персня-печатки з гірського кришталю, яка містила арабський напис «Допомога моя тільки в Аллаха, на нього я сподіваюсь і до нього звертаюсь», що дає підстави допускати присутність у місті мусульманських купців100. Невдовзі прості скляні бусинки стали платіжним засобом у розрахунках із фінськими мисливцями, які добували цінні хутра.

А от Артанію де тільки не розміщували! Ї.Грбек локалізував її на балтійському острові Рюґен101. Цю ідею підтримали В.Вілінбахов102 та А.Кузьмін103. Х.Френ, виходячи зі співзвучності топоніміки, пропонував варіант: Артанія – Ердзянь – Арзамас104. Цю здогадку підтримав К. д’Оссон105. П.Савельєв106 і О.Шахматов107 вважали арту фінським плем’ям, локалізуючи його центр у Рязані. В.Бартольд пропонував шукати Арту у землі в’ятичів108. За П.Смирновим, арабські купці не проникали далі середньої течії Волґи та басейну Оки, тому всі три об’єднання знаходилися у землі в’ятичів: Куяба – у гирлі Оки, Славія – північніше, а Артанія – між ними109. Розміщення останньої на в’ятицьких теренах активно відстоював О.Монґайт110. Численна група авторів підтримала тмутараканську версію111. Інші пропонували варіанти у Чернігові112, у районі пізнішої Москви, Ярославля, Ростова та острова Ґотланд. Г.Ловмянський дійшов висновку, що Арта – літературна фікція, яку потрібно викреслити з можливих осередків Русі113.

Гольмґард-Ґньоздово найбільше відповідає локалізації загадкової Арти. Звичайно, за вісім денних переходів (67,6 км) з Києва до Ладоґи не дістатися, як справедливо зауважив О.Монґайт114, але арабські географи та їхні інформатори там ніколи й не були, пишучи з чуток і фіксуючи, що цей пункт приблизно посередині між названими центрами. У Ґньоздові є річка Свинець. Покладів свинцю (чи олова) на Смоленському Подніпров’ї ніколи не було. Олово (а також свинець) до ХІІІ ст. видобували лише в Корнуолі (Уельс)115. Запаси свинцю з Х ст. почали розробляти також у саксонських горах Ґарца. До Гольмґарда-Ґньоздова такі цінні на той час метали могли потрапити прямим балтійським шляхом. З оркейнських ярлів походили Рогволод і його сини. Для вікінґів маршрут по Західній Двіні був добре знаним. Що стосується хутра чорного соболя (чорний леопард і чорна лисиця – радше з області пізніших фантазій), то цей найцінніший і найдорожчий соболь («головка») на Смоленщині водився ще на початку XVIII ст. Свого часу він був поширений навіть у нинішніх українських землях116.

Виглядає, що Гольмґард-Ґньоздово як Арта став відомим арабським купцям із початку Х ст., коли там за участі вікінґів сформувався поважний торговий центр, зв’язаний із Балтикою. Назва Арта (Арта – Орта – Орша – Рша) пізніше відбилася у сусідньому місті Орші, уперше згаданому під 1067 р.117, куди й перемістилася частина населення Арти-Гольмґарда після того, як старший син Ярослава Володимировича – князь Володимир Ярославич, котрий 1036 р. отримав престол у Гольмґарді, до якого було приєднано Ладозьке та Псковське князівства із завданням активної політики у сусідніх фінських землях, переніс центр своїх володінь далі на північ, на берег Волхова, у новозаснований Новгород, розташований безпечніше, аніж Ладоґа, чиї кам’яні укріплення в 997 р. зруйнував норвезький ярл Ейрік Гаконсон118. Перенесення князівської резиденції на північ, до Новгорода, збіглося зі змінами у світі вікінґів і різким зниженням їхньої активності в південному напрямку. Усе це й спричинилося до швидкого занепаду Арти-Гольмґарда-Ґньоздова та часткового переходу його населення до сусідніх Смоленська й Орші. Дослідження Оршанського дитинця, який знаходився на Замковій горі, на мисі при впадінні річки Оршиці у Дніпро, і займав площу 0,57 га, показало, що він був збудований у другій половині ХІ ст. невдовзі перед першою згадкою119. Вікінґи, котрі перебували на службі в Рюриковичів, перейшли з Володимиром Ярославичем до Новгорода, а слов’янське купецьке та ремісниче населення Гольмґарда зі втратою значення цього центру в основному перебралося до Смоленська та новозаснованої Орші. Тоді ж було закладено ще один опорний пункт на мисі високого правого берега Західної Двіни, при впадінні Касплі, із цікавою й навряд чи випадковою назвою – Сурож.

Таким чином, археологічні дослідження останніх десятиріч поставили під сумнів усталені уявлення та стереотипи щодо походження одного з найбільш значущих міських центрів півночі Русі, змусивши істориків звернутися до перегляду деяких сторінок минулого народів Європи. Ці пошуки мають проходити у всебічному узгодженні писемних джерел із джерелами археологічними.

Покликання:

1 Див.: Джаксон Т.Н. Austr и Görðum: Древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. – Москва, 2001.

2 Диба Ю. Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці // V Ольжині читання, Пліснеськ, 7 травня 2010 р. – Л.; Броди, 2011. – С.23–28; Його ж. «И сани єя стоятъ въ Плесковѣ и до сєго дни»; перший приклад «музеєфікації» чи літературна містифікація? // Княжа доба: історія і культура. – Вип.5. – Л., 2011. – С.9–28; Його ж. Урбаністично-адміністративні реформи княгині Ольги (1) // Студії мистецтвознавчі. – Ч.4 (36): Архітектура. Образотворче та декоративно- вжиткове мистецтво. – К., 2011. – С.20–28; Його ж. Урбаністично-адміністративні реформи княгині Ольги (2: Шлях на Лугу) // Там само. – Ч.2 (38). – К., 2012. – С.20–42; Його ж. Історико-географічний аспект літописного повідомлення про народження князя Володимира Святославича: локалізація Будятиного села // Княжа доба: історія і культура. – Вип.6. – Л., 2012. – С.37–70; Його ж. Інтерпретація корсунської легенди в будятинській традиції вшанування святого джерела // Старий Луцьк. – Вип.8. – Луцьк, 2012. – С.26–39; Його ж. Образ матері святого князя Володимира Малуші в українській обрядовій поезії // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Християнство в історії і культурі Володимира-Волинського та Волині. – Вип.47. – Луцьк, 2013. – С.212–227; Його ж. Літописні свідчення про заснування міста Володимира наприкінці Х ст.: Володимир на Лузі чи Володимир на Клязьмі? // Княжа доба: історія і культура. – Вип.7. – Л., 2013. – С.15–30; Його ж. Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях Х ст. – Л., 2014. 484 с.; Dyba J. Administrative and urban reforms by Princess Olga: geography, historical and economic background // Latvijas Arhivi. – 2013. – №1/2. – L.30–71

3 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва; Ленинград, 1950. – С.181.

4  Там же. – С.20, 204.

5  Там же. – С.33.

6 Арциховский А.В. Археологическое изучение Новгорода // Материалы и исследования по археологи СССР (далі – МИА). – №55. – Москва, 1956. – С.15, 42–43.

7 Янин В.Л. Возможности археологии в изучении древнего Новгорода // Вестник АН СССР. – 1973. – №8. – С.67–70.

8 Див.: Монгайт А.Л. Оборонительные сооружения Новгорода Великого // МИА. – №31. – Москва, 1952; Орлов С.Н., Воробьёв А.В. Оборонительные укрепления древнего Новгорода. – Новгород, 1959; Косточкин В.В., Орлов С.Н., Раппопорт П.А. Новые данные об укреплениях Новгородского острога // Памятники культуры. – Вып.3. – Москва, 1961; Колчин Б.А. Дендрохронология Новгорода // МИА. – №117. – Москва, 1963; Его же. Хронология новгородских древностей // Новгородский сборник: 50 лет раскопок Новгорода. – Москва, 1982. – С.156–177; Орлов С.Н. К топографии истории оборонительных сооружений древнего Новгорода // Учёные записки Новгородского государственного педагогического института. – Т.1. – Новгород, 1965; Его же. По поводу статьи М.Х.Алешковского и Л.Е.Красноречьева // Советская археология. – 1972. – №2; Алешковский М.Х., Красноречьев Л.Е. О датировке вала и рва Новгородского острога // Советская археология. – 1970. – №4; Их же. К датировке вала и рва Новгородского острога (ответ С.Н.Орлову) // Там же. – 1972. – №3; Янин В.Л., Колчин Б.А. Итоги и перспективы новгородской археологи // Археологическое изучение Новгорода. – Москва, 1978. – С.5–56; Колчин Б.А., Чер­ ных Н.Б. Ильинский раскоп (стратиграфия и хронология) // Там же. – С.57–116; Янин В.Л. Тихвинский раскоп // Там же. – С.117–134; Колчин Б.А., Хорошев А.С. Михайловский раскоп // Там же. – С.135–173.

9 Янин В.Л., Алешковский М.Х. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы) // История СССР. – 1971. – №2. – С.32–61.

10 Греков Б.Д. Новгородский Дом святой Софии. – Санкт-Петербург, 1914. – С.291.

11 Янин В.Л. Социально-политическая структура Новгорода в свете археологических исследований // Новгородский исторический сборник. – Т.1 (11). – Ленинград, 1982. – С.83.

12 Ершевский Б.Д. Археологические наблюдения в Новгороде в 1969–1974 гг. // Археологическое изучение Новгорода. – Москва, 1978. – С.233.

13 Носов Е.Н. Новгород и Новгородская округа ІХ–Х вв. в свете новейших археологических данных (к вопросу о возникновении Новгорода) // Новгородский исторический сборник. – Т.2 (12). – Ленинград, 1984. – С.3–38.

14 Новгородская первая летопись старшого и младшего изводов. – С.23, 208.

15 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе (с древнейших времён до 1000 г.): Тексты, перевод, комментарий. – Т.1. – Москва, 1993. – С.51, 55.

16 Fornaldar sögur Nordrlanda. – Vol.3 / Ed. K.K.Rafn. – København, 1830. – S.661–674; Jensen H. Eiriks saga viðfọrla // Medieval Scandinavia: An Encyclopedia / Ed. Ph.Pulsiano. – New York, 1993. – P.160–161.

17 Сага о гутах / Пер. С.Д.Ковалевского // Средние века. – Т.38. – Москва, 1975. – С.307.

18 Див.: Джаксон Т.Н. «Восточный путь» исландских королевских саг // История СССР. – 1976. – №5. – С.164–170; Её же. Древнескандинавская топонимия с корнем aust- // Скандинавский сборник. – Вып.31. – Таллин, 1988. – С.140–145; Её же. Austrvegr – «Восточный путь» скандинавских викингов // Её же. Austr и Görðum: Древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. – Москва, 2001.

19 Ágpir аf Nóregskonunga sögum / Ed. B.Einarsson // Islenzk fornit. – B.29. – Reykjavik, 1984. – Bl.27.

20 Глазырина Г.В., Джаксон Т.Н., Мельникова Е.А. На пути «из варяг в греки» // Древняя Русь в свете зарубежных источников. – С.477.

21 Див.: Джаксон Т.Н. Hólmgarðк – Новгород: «Город на острове» или «Хълмъ-городъ»? // Её же. Austr и Görðum: Древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. – Москва, 2001.

22 Fornaldar sögur Nórðrlanda eptir gömlum handritum / Ed. С.С.Rаfn. – B.3. – København, 1830. – S.362.

23 Див.: Davidson H.E. Introduction to Saxo Grammaticus The History of the Danes. – B.I–IX. – Vol.2: Commentary. – Cambridge, 1980.

24 Schier K. Sagaliteratur. – Stuttgart, 1970. – S.81.

25 Мельникова Е. Скандинавские рунические надписи: Тексты, перевод, комментарий. – Москва, 1977. – №57.

26 Константин Багрянородный. Об управлении империей: Текст. Перевод. Комментарий. – Москва, 1991. – С.44–45.

27 Ляскоронский В. Киевский Вышгород в удельно-вечевое время // Журнал Министерства народного просвещения. – 1913. – №4. – С.232–235.

28 Пархоменко В. У истоков русской государственности (VIII–XI вв.). – Ленинград, 1924. – С.34.

29 Burry J. The Treatise De administrando imperio // Byzantinische Zeitschrift. – Bd.17. – München, 1906. – S.543.

30 Кирпичников А.Н. Ладога и Ладожская земля VIII–XIII вв. // Историко-археологическое изучение Древней Руси. – Ленинград, 1988. – С.55.

31 Bugge A. Sandhed og Dig tom Olav Tryggvason. – Aarbøger, 1910. – S.1–34; Koht H. Olav Trygvason, 968–1000 // Norsk Biografisk Leksikon / Ed. A.W.Brøgger, E.Jansen. – T.10. – Oslo, 1947. – S.413–414; Beyschlag S. Konungasögur: untersuchungen zur Königssaga bis Snorri // Biblioteca Arnamagnæana. – T.8. – Copenhagen, 1950. – S.180–202; Labuda G. Olaf Trygwasson // Słownik starożytności słowiańskich. – T.3. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1968. – S.471–472; Andersen P.S. Samlingen av Norge og kristningen av landet 800–1130 [Handbok i Norges Historie, v.2]. – Bergen, 1977. – S.102–109; Джаксон Т.Н. Олав Трюггвасон // Её же. Четыре норвежских конунга на Руси: из истории русско-норвежских политических отношений последней трети Х – первой половины ХІ в. – Москва, 2002.

32 Blöndal S. Væringjasaga. – Reykjavik, 1954. – S.310–312; Andersson T.M. The Icelandic Family Saga // An Analytic Reading. – Cambridge, Mass., 1967. – №10. – P.223–228; Clover C.J. Hallfreðar saga // Medieval Scandinavia: An Encyclopedia. – P.263; Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – Москва, 2012. – С.208–209.

33 Див.: Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.126–189.

34 Baumgarten N. Saint Vladimir et la conversion de la Russie // Orientalia Christiana. – Vol.27. – Roma, 1932. – №79. – P.38–39.

35 Глазырина Г.В. О русско-шведском брачном союзе конца Х в. // Восточная Европа в древности и средневековье. – Москва, 1988. – С.16–21.

36 Пчелов Е.В. Генеалогия древнерусских князей ІХ – начала ХІ в. – Москва, 2001. – С.164.

37 Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в IX–XIV вв. – Москва, 1978. – С.212;

Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.186.

38 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.577–579.

39 Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в IX–XIV вв. – С.70.

40 Тurville­Petre G. Scandic Poetry. – Oxford, 1976. – P.77–87; Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги как источник по истории Древней Руси и её соседей Х–ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1988–1989 гг. – Москва, 1991. – С.90–93.

41 Jesch J. The meaning of the narrative moment: Poets and history in the late Viking Age // Narrative and History in The Early Medieval West / Ed. E.M.Tuler, R.Balziretti. – Turnhout, 2005. – P.251–256; Grove J. Recreating Tradition: Sigvatr Hörðarson’s Vikingarvisur and Óttarr Svarti’s Höfuðlausn’ // Á austrvega. Saga and East Scandinavia: Preprint Papers of the 14th International Saga Conference, Uppsala, 9–15 August 2009 / Ed. A.Ney. – Vol.2. – 2009. – P.327–335.

42 De Vries J. Altnordische Literaturgeschichte. – T.1. – Berlin, 1964. – S.88, 93, 239–251, 260– 261; Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.248.

43 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.253–254, 262–263, 272.

44 Antiquites Russes / Ed. C.C.Rafin. – T.1. – København, 1850. – S.352; Sturluson S. Heimskring- la. 2 // Islenzk Fornrit. – V.27. – Reykjavik, 1961. – S.343; Heimskringla / Trans. L.M.Hollander. – Austin, 1964. – P.485–486.

45 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.260.

46 Там же. – С.271, 283.

47 Feldmann H., Mühlen H. Baltisches historisches Ostslexikon. – T.2. – Böhlau; Köln, 1990. – S.241.

48 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе. – С.385–388.

49 Там же. – С.388–426.

50 Там же. – С.417.

51 Там же. – С.625–629.

52 Пріцак О. Походження Русі. – Т.2: Стародавні скандинавські саги і Стара Скандинавія. – К., 2003. – С.199–201.

53 Там само. – С.164–174.

54 Там само. – С.283–285.

55 Там само. – С.265.

56 Мельникова Е. Скандинавские рунические надписи. – №89.

57 Бережков Н. Г. О торговле Руси с Ганзой до конца XV в. – Санкт-Петербург, 1879. – С.61.

58 Рыдзевская Е. Древняя Русь и Скандинавия. – С.110.

59 Kleiber B. Zu einigen Ortsnamen aus Gardarike // Scando-Slavica. – T.3. – Kopenhagen, 1957. – S.215–218.

60 Носов Е.Н. Новгород и Рюриково городище в ІХ–ХІ вв. (К вопросу о происхождении Новгорода) // Труды V Международного конгресса славянской археологии. – Т.1. – Вып.2 б. – Москва, 1987. – С.5– 14; Его же. Новгородское (Рюриково) городище. – Ленинград, 1990; Его же. Городище (Рюриково городище) // Великий Новгород. История и культура IX–XVII вв. – Санкт-Петербург, 2007. – С.138.

61 Див.: Кусцинский М.Ф. Отчёт М.Ф.Кусцинского о раскопках в Смоленской губернии в 1874 г. // Древности: Труды Московского археологического общества. – Т.9. – Вып.1. – Москва, 1875; Сизов В.И. Курганы Смоленской губернии. – Вып.1: Гнёздовский могильник близ Смоленска. – Санкт-Петербург, 1902; Спицын А.А. Гнёздовские курганы в раскопках С.И.Сергеева // Известия Императорской археологической комиссии. – Вып.15. – Санкт-Петербург, 1905; Лявданский А.Н. Материалы для археологической карты Смоленской губернии // Труды Смоленских государственных музеев. – Вып.1. – Смоленск, 1924; Авдусин Д.А. Раскопки в Гнёздове // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – Вып.38. – Москва, 1951; Его же. Гнёздовская экспедиция // Там же. – Вып.44. – Москва, 1952; Его же. Отчёт о раскопках Гнёздовских курганов // Материалы по изучению Смоленской области. – Вып.1, 2, 7. – Смоленск, 1952, 1957, 1970; Его же. О датировке Гнёздовского кургана с мечом из раскопок М.Ф.Кусцинского // Культура и искусство Древней Руси. – Ленинград, 1967; Его же. Гнёздово и Днепровский путь // Новое в археологии: Сборник статей, посвящённый 70-летию А.В.Арциховского. – Москва, 1972; Авдусин Д.А., Тихомиров М.Н. Древнейшая русская надпись // Вестник АН СССР. – 1950. – №4; Авдусин Д.А., Пушкина Т.А. Три погребальные камеры из Гнёздова // История и культура древнерусского города. – Москва, 1989; Фехнер М.В. О «скрамасаксе» из Гнёздова // Новое в советской археологии. – Москва, 1965; Ляпушкин И.И. Гнёздово и Смоленск // Проблемы истории средневековой России. – Ленинград, 1971; Булкин В.А., Лебедев Г.С. Гнёздово и Бирка (к проблеме становления города) // Культура средневековой Руси. – Ленинград, 1974; Булкин В.А. Большие курганы Гнёздовского могильника // Скандинавский сборник. – Вып.20. – Таллин, 1975; Петрухин В.Я. Ритуальные сосуды из курганов Гнёздова и Чернигова // Вестник Московского университета: Серия история. – 1975. – №2; Пушкина Т.А. Скандинавские вещи из Гнёздовского поселения // Советская археология. – 1981. – №3; Её же. Три амулета из Гнёздова // Проблемы археологии Евразии. – Москва, 1991; Жарнов Ю.Э. Женские скандинавские погребения в Гнёздове // Смоленск и Гнёздово. – Москва, 1991; Каменецкая Е.В. Заольшанская курганная группа Гнёздова // Там же; Лихтер Ю.А., Щапова Ю.Л. Гнёздовские бусы: По материалам раскопок курганов и поселения // Там же; Новикова Г.Л. Скандинавские амулеты из Гнёздова // Там же; Ениосова Н.В., Митоян Р.А. Тигли Гнёздовского поселения // Археологический сборник [Труды ИМ]. – Вып.111. – Москва, 1999; Пушкина Т.А. Трилистные скандинавские фибулы на территории Восточной Европы // Там же; Фехнер М.В. Ткани из Гнёздова // Там же; Авдусина С.А., Ениосова Н.В. Подковообразная фибула из Гнёздова // Гнёздово: 125 лет исследования памятника [Труды ГИМ.]. – Вып.124. – Москва, 2001; Андрощук Ф.А. Гнёздово, Днепровский путь и финал Бирки // Там же; Вешнякова К.В., Булкин В.А. Ремесленный комплекс Гнёздовского поселения (по материалам раскопок И.И.Ляпушкина) // Там же; Егиосова Н.В. Скандинавские рельефные фибулы из Гнёздова // Там же; Жарнов Ю.Э. Гнёздово, Тимерево, Шестовица – историографический миф об однотипности этих памятников // Там же; Жилина Н.В. О технологии филиграни украшений гнёздовских кладов // Там же; Зоценко В.Н. Гнёздово в системе связей Среднего Поднепровья Х–ХІ вв. // Там же; Каинов С.Ю. Ещё раз о датировке гнёздовского кургана с мечём из раскопок М.Ф.Кусцинского // Там же; Каменецкая Е.В. О возможности определения продукции одного гончара в древнем Гнёздове // Там же; Кирпичников А.Н., Каинов С.Ю. Меч с рельефными украшениями рукояти из раскопок гнёздовского могильника // Там же; Кураев И.В. Историография варяжского вопроса (по исследованиям погребений Гнёздова) // Там же; Михайлов К.А. Древнерусские камерные погребения в Гнёздове // Там же; Нефёдов В.С. Археологический контекст «древнейшей русской надписи» из Гнёздова // Там же; Петрухин В.Я. Гнёздово между Киевом, Биркой и Моравией (Некоторые аспекты сравнительного анализа) // Там же; Пушкина Т.А., Мурашева В.В., Нефёдов В.С. Новое в изучении Центрального селища в Гнёздове // Там же; Пушкина Т.А., Розанова Л.С. Производственные традиции в железообрабатывающем ремесле Гнёздова // Там же; Тунмарк­ Нюлен Л. Гнёздовский меч – изделие готландского мастера? // Там же.

62 Див.: Hauhsbók / Ed. J.Helgason. – Copenhagen, 1960.

63 Мельникова Е.А. Древняя Русь в исландских географических сочинениях // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1975 г. – Москва, 1976. – С.141–156.

64 Джаксон Т.Н. Sýrnes и Gaðar: загадки древнескандинавской топонимии Древней Руси // Scando-Slavica. – T.32. – Copenhagen, 1986. – S.73–83; Джаксон Т.Н., Глазырина Г.В. Древнерусские города в древнескандинавской письменности. – Москва, 1987. – С.127–128.

65 Див.: Сизов В.И. Раскопки в Смоленской губернии // Древности: Труды Московского археоло- гического общества. – Т.9. – Ч.3. – Москва, 1887; Его же. Отчёт о раскопках в Смоленской и Могилёвской губерниях в 1890 г. // Там же. – Т.15. – Ч.2. – Москва, 1894; Его же. О происхождении и характере курганных височных колец преимущественно так называемого московского типа // Археологические известия и заметки. – Т.6. – Москва, 1895; Его же. Длинные курганы в Смоленс- кой губернии // Труды ХІ Археологического съезда. – Т.2. – Москва, 1902; Его же. Курганы Смоленской губернии. – Вып.1: Гдовский могильник близ Смоленска // Материалы по археологии России. – Вып.28. – Москва, 1902; Спицын А.А. Гдовские курганы в раскопках В.Н.Глазова // Материалы по археологии России. – Вып.29. – Москва, 1903; Его же. Удлинённые и длинные русские курганы // Записки Отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества. – Т.5. – Ч.1. – Москва, 1903; Его же. Отчёт о раскопках, произведённых в 1905 г. И.С.Абрамовым в Смоленской губернии // Там же. – Т.8. – Ч.1. – Москва, 1906; Кудряшов К.В. Отчёт о раскопках 1911 г. в Гдовской уезде Санкт-Петербургской губернии // Там же. – Т.9. – Москва, 1914; Гамченко С.С. Исследование курганов у д. Сытенки на левом берегу р. Луги в 1908 г. // Там же. – Т.9. – Москва, 1914; Крейтон В.Н. Археологические разведки и раскопки в Псковской губернии в течении лета 1913 г. // Труды Псковского археологического общества. – Т.10. – Псков, 1914; Тищенко А.В. Отчёт о раскопках 1910–1911 гг. в Новгородской губернии // Известия Императорской археологической комиссии. – Вып.53. – Санкт-Петербург, 1814; Окулич­Казарин Н. Материалы для археологической карты Псковской губернии // Труды Псковского археологического общества. – Т.10. – Псков, 1914; Его же. Дополнения и поправки к «Материалам для археологической карты Псковской губернии» // Там же. – Т.11. – Псков, 1915; Лявданский А.Н. Некоторые данные о городищах Смоленской губернии // Научные известия Смоленского университета. – Т.3. – Вып.3. – Смоленск, 1926; Ляўданскі А.Н. Архэолёгічныя досьледы ў Смаленскай губ. за 1918–1928 гг. // Працы катэдры археолёгіі Беларускай АН. – Менск, 1928; Яго ж. Архэолёгічныя досьледы ў Аршанскай акрузе // Праці археолёгічнай камісіі Беларуской АН. – Менск, 1930; Яго ж. Архэолёгічныя досьледы ў Віцебской акрузе // Там жа; Яго ж. Архэолёгічныя досьледы ў водозборах рр. Сажа, Дняпра і Касплі ў Смалянской губ. // Там жа; Яго ж. Курганны магільник каля в. Чаркасова Аршанскае акрузі // Там жа; Яго ж. Архэолёгічныя досьледы ў Смоленшчыне // Працы сэкцыі археолёгіі. – Менск, 1932; Чернягин Н.Н. Длинные курганы и сопки // Материалы и исследования по археологии СССР. – Вып.6. – Москва, 1941; Тараканова С.А. Псковские курганы с трупосожжениями // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – Вып.36. – Москва, 1951; Её же. Длинные и удлинённые курганы // Советская археология. – Т.19. – Москва, 1954; Её же. Псковские городища // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – Вып.62. – Москва, 1956; Шмидт Е.А. Результаты изучения археологических памятников Смоленской области в 1949–1950 гг. // Сборник научных работ Смоленского краеведческого научно-исследовательского института. – Вып.1. – Смоленск, 1957; Его же. Некоторые результаты изучения памятников третьей четверти І тыс. н.э. в Смоленском Поднепровье // Древности Белоруссии: Материалы конференции по археологии Белоруссии и смежных территорий (1966). – Минск, 1966; Его же. О смоленских длинных курганах // Славяне и Русь. – Москва, 1968; Его же. О некоторых особенностях курганных погребений ХІ–ХІІІ вв. в земле кривичей // Новое в археологи: Сборник статей, посвящённых 70-летию А.В.Арциховского. – Москва, 1972; Его же. Племена Смоленского Поднепровья и Подвинья в эпоху великого переселения народов // Социально-экономическое развитие России и зарубежных стран. – Смоленск, 1972; Седов В.В. Кривичи // Советская археология. – 1960. – №1; Его же. Сельские поселения центральных районов Смоленской земли (VIII–XV вв.). – Москва, 1960; Его же. К исторической географии Смоленской земли // Материалы по изучению Смоленской области. – 1961. – №4; Его же. Длинные курганы кривичей // Свод археологических источников. – Вып.Е1-8. – Москва, 1974; Его же. Смоленская земля // Древнерусские княжества Х–ХІІІ. – Москва, 1975; Его же. Восточные славяне в VI–XIII вв. – Москва, 1982; Штыхов Г.В. Археология Полоцкой земли за 50 лет // Древности Белоруссии: Доклады к конференции по археологии Белоруссии (март 1969 г.). – Минск, 1969; Его же. Археологическая карта Белоруссии: Памятники железного века и эпохи феодализма. – Минск, 1971; Штыхаў Г.В. Вывучэнне курганоў Полацкой землі (Х – пачатка ХІІ ст.) // Беларускія старожытнасці. – Менск, 1972; Loeschcke G. Alte Gräber in der Umgegend von Neuhausen // Sitzungsberichte der Gelehrten Estnischen Gesellschaft. – Dorpat, 1888. – S.200.

66 Див.: Тараканова С.А. Длинные и удлинённые курганы // Советская археология. – Т.19. – Москва, 1954.

67 Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Т.2. – Москва, 2001. – Стб.14.

68 Там же. – Стб.8.

69 Мачинский Д.А. Миграция славян в І тыс. н.э. (по письменным источникам с привлечением данных археологии) // Формирование раннефеодальных славянских народностей. – Москва, 1981. – С.49–50.

70 Ипатьевская летопись. – Стб.304.

71 Bůga K. Die Vorgeschichte der Aistischen (Baltischen) Stämme im Lichte der Ortsnamenfor- schung // Streitberg Festgabe. – Leipzig, 1924. – S.33; Спицын А.А. Смоленские городища // Працы Першаго зъезду досълядчыкаў Беларуское архэолёгіі і архэографіі. – Менск, 1926. – С.27–30.

72 Седов В.В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. – Москва, 1970. – С.105–108; Его же. Длинные курганы кривичей // Свод археологических источников СССР. – Вып.У1-8. – Москва, 1974. – С.41; Его же. Восточные славяне VI–XIII вв. – С.58.

73 Артамонов М.И. Некоторые вопросы отношений восточных славян с болгарами и балтами в процессе заселения ими Среднего и Верхнего Поднепровья // Советская археология. – 1974. – №1. – С.251–252.

74 Тыниссон Э. Монография о длинных курганах // Известия АН ЭССР: Общественные науки. – №4. – Таллин, 1976. – С.300–305.

75 Callmer J. At the watershed between the Baltic and the Pontic before Gnezdovo // From Goths to varаngians Communication and cultural exchange between the Baltic and the Black Sea / Ed. by L.Bjerg, J.H.Lind, S.M.Sindbak. – Aarhus, 2013. – P.39–86.

76 Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв. – С.55–57.

77 Тараканова С.А. Раскопки в Псковском кремле // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – Вып.21. – Москва, 1947. – С.145–147; Её же. О происхождении и времени возникновения Пскова // Там же. – Вып.35. – Москва, 1950. – С.21; Белецкий С.В. Культурная стратиграфия Пскова (археологические данные к проблеме происхождения города) // Краткие сообщения Института археологи АН СССР. – Вып.160. – Москва, 1980. – С.3–18.

78 Jensen H. Eiriks saga viðfọrla // Medieval Scandinavia: An Encyclopedia. – P.160–161.

79 Fornaldar sögur Nordrlanda. – Vol.3 / Ed. K.K.Rafn. – København, 1830. – S.661–674.

80 Войтович Л. Князь Рюрик. – Біла Церква, 2014. – С.27–29, 55.

81 Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о Восточной Европе (с древнейших времён до 1000 г.): Тексты, перевод, комментарий. – Т.1. – Москва, 1993. – С.51, 55.

82 Глазырина Г.В., Джаксон Т.Н., Мельникова Е.А. Восточная половина мира глазами скандинавов: топонимия в исторических исследованиях // Древняя Русь в свете зарубежных источников / Под ред. Е.А.Мельниковой. – Москва, 1999. – С.461.

83 Сага о гутах // Средние века. – Т.38. – Москва, 1975. – С.307.

84 Глазырина Г.В., Джаксон Т.Н., Мельникова Е.А. На пути «из варяг в греки» // Древняя Русь в свете зарубежных источников. – С.477.

85 Шмидт Е.А. Связи Скандинавии с землями кривичей в середине – второй половине ІХ в. // Х Всесоюзная конференция по изучению истории, экономики, литературы и языка скандинавских стран и Финляндии. –Ч.1. – Москва; Ленинград, 1986. – С.173–174; Его же. Древнейшие пути из Днепра в Западную Двину // Слов’яни і Русь у науковій спадщині Д.Я.Самоквасова. – Чернігів, 1993. – С.83–86; Его же. Древние пути с Днепра через водораздел в Западную Двину // Тверский археологический сборник. – Вып.1. – Тверь, 1994. – С.129–133; Его же. Варяги и смоленские кривичи // Международная конференция, посвящённая 100-летию со дня рождения профессора В.И.Равдоникаса. – Санкт- Петербург, 1994. – С.53–55; Его же. Гнёздово – протогород конца ІХ–Х вв. н.э. // Гнёздово: история и современность. – Смоленск, 1998. – С.19–31; Его же. Древнейшие поселения в Гнёздове // Смоленск и Гнёздово в истории России. – Смоленск, 1999. – С.105–118; Его же. Племена культуры длинных курганов и Гнёздово в конце ІХ – начале Х вв. // Гнёздово: 125 лет исследования памятника [Труды ГИМ, вып.124]. – Москва, 2001. – С.34–39; Его же. Раскопки курганов «Лесной группы» у дер. Гнёздово // Смоленские древности. – Вып.4: К 85-летию Е.А.Шмидта. – Смоленск, 2005. – С.212–226; Callmer J. At the watershed between the Baltic and the Pontic before Gnezdovo. – P.49–86.

86 Авдусин Д.А. Скандинавские погребения в Гнёздове // Вестник МГУ: Серия «История». – 1970. – №1. – С.74–86; Шмидт Е.А. Об этническом составе населения Гнёздова // Советская археология. – 1970. – №3. – С.102–108; Жарнов Ю.Э. Женские скандинавские погребения в Гнёздове // Смоленск и Гнёздово. – Москва, 1991. – С.203; Шулаков В.И. К вопросу об этническом составе Гнёздова // Смоленск и Гнёздово в истории России. – Смоленск, 1999. – С.38–41.

87 Петрухин В.Я., Пушкина Т.А. К предыстории русского города // История СССР. – 1979. –

№4. – С.100–112.

88 Ловмяньский Х. Русь и норманны. – Москва, 1985. – С.138–142.

89 Див.: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Санкт- Петербург, 1908. – С.541.

90 Див.: Авдусин Д.А. К вопросу о происхождении Смоленска и его первоначальной топо- графии // Смоленск: К 1100-летию первого упоминания города в летописи. – Смоленск, 1967. – С.64–66; Мавродин В.В., Фроянов И.Я. «Старцы градские» на Руси Х в. // Культура средневековой Руси. – Ленинград, 1974. – С.31.

91 Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. – Т.9. – Санкт-Петербург, 1862. – С.79.

92 Ал­Истахрий. Книга путей и царств // Сборник материалов для описания местностей и племён Кавказа. – Вып.29. – Тифлис, 1901; Вестберг Ф. К анализу восточных источников о Восточной Европе // Журнал Министерства народного просвещения. – 1908. – Февраль. – С.364– 370; Lewicki T. Świat słowiański w oczach pisarzy arabskich // Slavia Antiqua. – T.2. – Poznań, 1949/1950. – S.360–363; Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси // Древнерусское государство и его международное значение. – Москва, 1965. – С.411–414.

93 Крачковский И.Ю. Арабская географическая литература // Его же. Избранные сочинения. – Т.4. – Москва; Ленинград, 1957. – С.194–198.

94 Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси. – С.411.

95 Lewicki T. Świat słowiański w oczach pisarzy arabskich. – S.361.

96 Ибн Хаукаль. Книги путей и царств // Сборник материалов для описания местностей и племён Кавказа. – Вып.38. – Тифлис, 1908; Lewicki T. Świat słowiański w oczach pisarzy arabskich. – S.363–365.

97 Галкина Е.С. К проблеме локализации народов Восточной Европы на этнической карте географов «школы ал-Джайхани» // Учёные записки центра арабских исследований Института востоковедения РАН. – Москва, 2003. – С.3.

98 Див.: Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси. – С.413.

99 Kirpičnikov A.N. Staraja Ladoga / Alt-Ladoga und seine überregionalen Beziehungen im 8–10. Tagen zur Verbreitung und Vervendung von Dirhems in eurasischen Handel // Bericht der Römisch- Germanischen Kommission. – Bd.69. – 1989. – S.322, 324.

100 Кирпичников А.Н. Новые историко-археологические исследования Старой Ладоги // Ладога и истоки российской государственности и культуры. – Санкт-Петербург, 2003. – С.21.

101 Hrbek J. Der dritte Stamm der Rus nach arabischen Quellen // Archiv Orientalni. – Vol.25. – Praha, 1957. – S.649–651.

102 Вилинбахов В.Б. Балтийские славяне и Русь // Slavia Occidentalis. – T.22. – Poznań, 1962. – S.265–266.

103 Кузьмин А.Г. «Варяги» и «русь» на Балтийском море // Вопросы истории. – 1970. –

№10. – С.28–55.

104 Frāhn C.M. Ibn Fasrlan’s ubd anderer Arabes Berichte über dur Russen alterer Zeit. – Sankt- Petersburg, 1823.

105 d’Ohsson С.М. Der peoples du Caucase et du Nord de la Mer Noire dans le 10 siècle. – Paris, 1828.

106 Савельев П.С. Мухаммеданская нумизматика в отношении к русской истории. – Санкт- Петербург, 1846. – С.85.

107 Шахматов А.А. Древнейшие судьбы русского племени. – Петроград, 1919. – С.35.

108 Бартольд В.В. Арабские известия о русах // Советское востоковедение. – Т.1. – Москва, 1940. – С.27.

109 Див.: Смирнов П.П. Волжський шлях і стародавні руси. – К., 1928.

110 Монгайт А.Л. Некоторые сведения по истории Рязанской земли и исторической топографии Старой Рязани // Его же. Старая Рязань. – Москва, 1955. – С.27; Его же. Рязанская земля. – Москва, 1961. – С.103.

111 Див.: Иловайский Д.И. Разыскания о начале Руси. – Москва, 1876; Пархоменко В.А. Начало христианства на Руси. – Полтава, 1913; Его же. Три центра древнейшей Руси // Известия Отделения русского языка и словесности. – Т.18. – Кн.2. – Санкт-Петербург, 1913. – С.72–84; Его же. У истоков русской государственности. – Ленинград, 1926. – С.34; Mošin V. Treče rusko pleme // Slavia. – T.5. – Praha, 1927. – S.763–781; Юшков С.В. К вопросу о происхождении русского государства // Учёные записки Московского государственного юридического института. – Вып.4. – Москва, 1940. – С.37–39.

112 Рыбаков Б.А. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И.В.Ста- лина // Вопросы истории. – 1952. – №9. – С.40–62.

113 Łowmiański H. Początki Polski. – T.5. – Warszawa, 1973. – S.184–187.

114 Монгайт А.Л. Рязанская земля. – С.104.

115 Див.: Мак­Дормит Р.А. Рудные месторождения / Пер. с англ. – Москва, 1966.

116 Див.: Верхнее Поднепровье и Белоруссия / Сост. В.П.Семёнов-Тян-Шанский, М.В.Довнар- Запольский, Д.З.Шендрик и др. // Россия: Полное географическое описание нашего Отечества: Настольная и дорожная книга для русских людей: В 19 т. / Под ред. В.П.Семёнова-Тян-Шанского. – Т.9. – Санкт-Петербург, 1905. – С.112; Кириков С.В. Исторические изменения животного мира нашей страны в ХІІІ–XIX вв. // Известия АН СССР: Серия географическая. – 1958. – №1; Сокур І.Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. – К., 1961. – С.19–20.

117 Ипатьевская летопись. – Стб.156.

118 Рыдзевская Е. Древняя Русь и Скандинавия. – С.64.

119 Драгун Ю.И. Археологическое изучение детинца древней Орши // Доклады научной конференции аспирантов и молодых учёных, посвящённой 50-летию Великой Октябрьской социалистической революции: Серия исторических наук. – Минск, 1967. – С.208–215; Штыхов Г.В. Полоцкие кривичи // Очерки по археологии Белоруссии. – Ч.2. – Минск, 1972. – С.89.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s