Український національний рух у другій половині 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст.

Автор – Вікторія Терук

Погляди українців на методи боротьби проти тоталітаризму різнилися між собою, тому виникло кілька рухів усередині дисидентського. Усталено вважають, що дисидентський рух взаємопов’язаний із демократичними процесами та лібералізацією, але одним із перших виокремлених рухів в другій половині 50-х рр. ХХ ст. був саме національний – його представники не відкидали збройних методів повалення режиму.

Народ ще пам’ятав про боротьбу націоналістів, головною метою яких була вільна і незалежна Україна. На думку сучасників, втілення цієї ідеї було народною необхідністю, тож виник національний рух дисидентів, який, безперечно, продовжив справу ОУН-УПА.

Український національний рух спочатку мав дві течії: перша – політична, яка була поширена в західних областях України та використовувала підпільні методи боротьби, друга – рух за національні та культурні права, переважав у Києві та Центральній Україні, у великих містах. Останні з часом змінили свої погляди: від віри у «соціалізм з людським обличчям» до боротьби за незалежну Україну і краху ілюзій стосовно реформування системи в СРСР [1].

У національному русі помітними стали різні ідеології: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм і націонал-демократія. Значна частина національно-визвольного руху тісно була пов’язана з підпільними організаціями. Представники національного руху прагнули продовжувати мирні форми боротьби разом із збройними. Подібні об’єднання противників радянської влади виразно тяжіли своєю діяльністю до ОУН-УПА [2].

У цей час діяло чимало підпільних організацій, які визначили перехідний етап від збройних до мирних методів боротьби. Михайло Луцик вважав, що український дисидентський рух зародився саме на теренах ОУН-УПА. Так, відправною точкою треба вважати «Великий збір 1957 року». У ньому взяли участь колишні вояки УПА, провідники, командири. Головною метою учасників «Великого збору», звичайно, була Українська самостійна соборна держава, однак на той час першими завданнями вони вбачили вишкіл молоді, пропаганду своїх ідей і підготовку збройної боротьби. У кінці 1950-х рр. відновлювати збройну боротьбу було небезпечно, але націоналісти відчували, що невдовзі чекає нова хвиля визвольних змагань [3].

Багатьох учасників «Великого збору» було заарештовано і кинуто за ґрати, але важливо, що вони дали поштовх створенню нових підпільних націоналістичних організацій. Однією з найвідоміших була підпільна організація «Об’єднання», яка виникла у 1956 році за межами України – в АРСР, у місті Інта. До її складу входили молоді люди, звільнені з таборів за зв’язок з оунівським підпіллям. Вони вирішили створити нову підпільну організацію, яка ґрунтувалася на засадах ОУН-УПА. Ідея утворення належала Ярославу Гасюку. Крім нього, до «Об’єднання» увійшли Володимир Леонюк, Володимир Затварський, Богдан Христинич та інші. Члени «Об’єднання» виїжджали в українські області й утворювали осередки у Львівській, Рівненській, Кіровоградській, Полтавській областях [4]. Зрозуміло, що свою діяльність вони розгортають саме за майбутнє України, тож потрібно було знайти прихильників та майбутніх учасників боротьби.

Головною метою організації було повалення більшовицької окупаційної влади та створення Української самостійної соборної держави. Їхня мета була спільною з ОУН, але засобами боротьби «Об’єднання» були: роз’яснювальна робота, підпільні семінари, поширення листівок, просвітницьких збірок [5].

Організація вбачала опору своєї діяльности в українській молоді, але для цього потрібно було посилити культурно-освітній вплив. Члени «Об’єднання» вважали свою організацію центром відродження боротьби за Україну [6]. Про ряд передових засад ми довідуємося з їхньої «Програми». Вона має радикальний характер, окреслює основні цілі та завдання. Незмінно важливим є згадка про незалежність України. За будь-яких умов члени організації мають в єдності дисципліновано виконувати поставлені завдання. Умови можуть бути не сприятливими або раптово ускладнити ситуацію, але націоналісти не повинні мати наміру відступати від задуманого. Підкреслює організованіть усередині структури, їх готовність до боротьби пункт 14: «Ввести безоглядну дисципліну, карність і глибоку конспірацію в кадрах об’єднання, нести відповідальність за дію денного порядку і кожної хвилини бути готовим до вирішального моменту» [7]. Попри пукти, які мають перспективу, помічаємо недовіру до повного виконання «Програми». Так, не можна не погодитися з дослідником Ярославом Секом, який зазначає, що в документі відсутня стратегія розвитку майбутньої держави. Немає згадок про перспективи виходу «Об’єднання» на етап здобуття незалежности, що робить програму відірваною від життя [8].

Ще однією визначною організацією, яка протидіяла радянському тоталітарному режиму був Український національний фронт (УНФ). УНФ був спадкоємцем попередньої національної боротьби, мав конкретні завдання і кроки до реалізації своїх цілей, чого з часів ОУН-УПА не було. Початком діяльности УНФ вважають 1964 рік, а серед засновників та активних діячів потрібно виділити Дмитра Квецька, Михайла Дяка та Зіновія Красівського [9].

Український національний фронт є першою підпільною організацією, яка мала постійне періодичне видання – журнал «Воля і Батьківщина». Саме він став ідентифікатором початку діяльности організації. Спочатку головною метою учасників стало агітування їхніх ідей в журналі. Готуючи номери видання, Д. Квецко підбирав матеріал, займався технічним забезпеченням, поширював журнал, а З. Красівський, як правило, друкував, редаговував статті. За 1964-1966 рр. було надруковано 16 номерів «Волі і Батьківщини» – це 96 примірників [10]. Без сумніву, видання власного періодичного видання було вдалим кроком і водночас сміливим, враховуючи умови друку і поширення. А найважливіше – завдяки журналу організація змогла поширювати свої ідеї народу, який і мав стати рушійною силою боротьби.

Конспірація дозволила протриматись УНФ до березня 1967 року, тоді за ініціативою З. Красівського з весни 1966 року УНФ почав звертатись не тільки до народу, а й до влади. «Меморандум УНФ» був направлений до ХХІІІ з’їзду КПРС, у липні 1966 року було направлене «Звернення вищим урядовим чинникам на Україні» від Центрального проводу УНФ. Звернення до влади було відкритим актом, тому, отримавши його, Петро Шелест відразу ж надіслав звернення голові українського КДБ Нікітченку з вимогою доповісти про вжиті заходи. Результатом «заходів» стали арешти у березні 1967 року. Радикальні кроки УНФ, хоча прискорили арешти, але й виводили організацію на зовсім інший рівень сформованої політичної опозиції. Арешти не стали розгромом, а тріумфом УНФ, що зміцнило та загартувало організацію [11].

50-60-ті рр. ХХ ст. знаменуються появою ще багатьох підпільних організацій націоналістичного спрямування, серед яких Український національний комітет, створений 1956 р. у Львові, Українська національна партія у селі Золотники Тернопільської області та інші.  Через самоізоляцію від широких верств суспільства подібні організації реорганізовувались, зазнавали невдач, а їхні учасники потрапляли у в’язниці не без участі радянської влади [12].

Отож на прикладі «Об’єднання» та Українського національного фронту ми ознайомились із функціонуванням та методикою боротьби українського національного руху у другій половині 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. Цей рух, що діяв всередині дисидентського, був спадкоємцем борців ОУН та УПА. Не зраджуючи традиціям ведення підпільного протистояння, націоналісти вважали головною метою встановлення незалежности України.

Покликання:

  1. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 31-32.
  2. Секо Я. Концептуальні проблеми розвитку українського національного руху в середині 1950-х – середині 1980-х рр. / Я. Секо // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць.. Серія : Історія, міжнародні відносини. – 2015. – Вип. 15. С. 198-210.
  3. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 68.
  4. Там саме. – С. 68-69.
  5. Там саме.
  6. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років / А. М. Русначенко; ред. Веремійчик О. П. – К. : Вид-во імені Олени Теліги, 1998. – С. 65.
  7. Там саме. – С. 371.
  8. Секо Я. Група “Об’єднання” в українському підіпільному русі другої половини 1950-х років  / Я. Секо // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. – 2013. – Вип. 1 (1). – С. 56-63.
  9. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 74-75.
  10. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років / А. М. Русначенко; ред. Веремійчик О. П. – К. : Вид-во імені Олени Теліги, 1998. – С. 107.
  11. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 75-76.
  12. Секо Я. Концептуальні проблеми розвитку українського національного руху в середині 1950-х – середині 1980-х рр. / Я. Секо // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць.. Серія : Історія, міжнародні відносини. – 2015. – Вип. 15. С. 198-210.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s