Досвід В’єтнамської війни на сторінках щоденника Романа Купчинського[1]

Автор – Володимир Голубець

Роман Купчинський народився 1 листопада 1944 р. Племінник Купчинського Романа Григоровича – відомого поета, журналіста, Січового Стрільця. Він, як і його відомий родич, активно долучався до розвитку української справи на чужбині. Після війни у В’єтнамі, та закінчення університету Лонг Айленду Роман долучився до роботи в українському емігрантському видавництві “Епілог”, котре згодом сам і очолював протягом 1978-1988 рр. Роман займався підтримкою українських дисидентів з теренів СРСР, співпрацював у Комітеті захисту українських політичних в’язнів. З 1991 році він став засновником першого бюро Радіо Свободи в Києві. Помер Роман 21 січня 2010 р., був похований на Арлінгтонському військовому кладовищі. Його діяльність в справі розвитку української справи найкраще підсумував Віктор Ющенко. Тодішній Президент підкреслив, що Р.Купчинський надзвичайно багато зробив для розвитку незалежної української публіцистики й літератури, активно сприяв відродженню української державності, утвердженню в нашій країні демократії й свободи слова. “Його передчасна смерть – це непоправна втрата для рідних, близьких, друзів, колег і однодумців, для всього українства[2]

Актуальність даного дослідження криється у залученні до наукового обігу україномовного джерела, що репрезентує особистий досвід учасника В’єтнамської війни. Діяльність Романа Купчинського як журналіста та редактора, палкого патріота України не може розглядатись без досвіду та жахів В’єтнамської війни. Саме це “доповнення” і є новизною даного дослідження. Мета: підійти до вивчення персоналії Романа Купчинського з нового боку – адже він був не тільки журналістом та правозахисником, а й бойовим офіцером армії США у В’єтнамській війні.

Під час опрацювання історіографії з даної теми використовувались загальноісторичнінаукові методи – синтез і аналіз. Для глибшого розуміння історичного тла подій, котрі були згадані в щоденнику, була додана інформація щодо певних історичних подій, явищ котрі були зазначені.

Ключові слова: Роман Купчинський, В’єтнамська війна, Щоденник.

Роман Купчинський, маючи звання лейтенанта[3], прибуває у В’єтнам 22 січня[4] 1968 р., близько 23:00. Дорога в країну зайняла 16 годин. Маршрут пролягав через Сан-Франциско, о. Гуам, Філіппінський архіпелаг, і нарешті сам В’єтнам – Сайгонський[5] аеропорт Бен Ва. Зустріч була негостинною – Роман помічає в небі зелені сліди від трасерів[6]. Деякі кулі пролітають дуже близько до самого літака DC-8, що не додає радості пасажирам – адже було б комічно загинути в самому літаку, не маючи змоги побачити як виглядають в’єтконгівці[7]. Приземлятись на летовище стало небезпечно, тому пілоти прийняли рішення змінити курс, та приземлятись на інший аеропорт в Сайгоні – Тон Сут Нут[8]. Рішення пояснюється тим, що це летовище знаходиться дальше від лінії фронту, та заходити на посадку там набагато безпечніше. Сам Роман пояснює таку негостинну зустріч Тетським наступом.

Роман Купчинський (молодший)

Свято Тет – це в’єтнамський Новий рік. В попередні роки війни, на час цього свята сторони оголошували перемир’я для того, аби  населення могло спокійно відсвяткувати свято. Мета наступу комуністів – спровокувати антиамериканське повстання на теренах Південного В’єтнаму, та повалити режим президента Нгуен Ван Тхіеу[9]. Активна фаза наступу розпочалась в ніч з 30 на 31 січня – були заатаковані всі міста та містечка на півдні В’єтнаму. Бої за столицю Південного В’єтнаму тривали протягом 2-х тижнів. Комуністи захопили давню столицю В’єтнаму місто Х’юе. Американцям знадобилось близько місяця, аби повернути місто під свій контроль. Для військ Північного В’єтнаму, військової точки зору наступ виявився провальним – було втрачено 45 тис. солдат з 84 тис., котрі брали участь у наступі, народне повстання не вибухнуло[10]. Однак, сам наступ продемонстрував те, що війська США у В’єтнамі не є господарями становища, та вже від 1968 р. почала проводитись політика “в’єтнамізації[11]“.

Після приземленні в аеропорті, всі побігли до будинку на теренах летовища. Після 16-ти годинного перельоту Романа мучить голод, і він запитує у MP-шника[12] де можна купити ковбаси. Виявляється, всі кіоски зачинились ще близько 21:00. Опісля, МP-шник інформує його про атаки комуністів на всі великі міста на півдні В’єтнаму. В час розмови до них підійшов чоловік малого зросту, в цивільному одязі[13], з темним волоссям, чорними зубами (він жував горіхи з дерева бітель) та витягнув револьвер, і почав перевіряти в ньому кількість набоїв. Виявилось, що це був вартовий на самому летовищі. МР-шник надав характеристику в’єтнамському союзнику:

“Ніякого довір’я я до нього не маю, бо його треба більше пильнуватись, щоб не обікрав новоприбулих американських вояків, ніж можливого в’єтконга, щоб не підкинув бомби[14]“.

Після перебуванні на летовищі, близько 02:00 Роман вперше побачив Сайгон. Новоприбулих відправили в автобусах до Лонг Биня, одного з районів Сайгону в автобусах. Заборонялось відкривати вікна, щоб в них не була вкинута граната. Даний район був центром всіх збройних сил США у В’єтнамі. Місто справило на нього контраверсійне враження: вивіски “Пийте кока-колу”, “Вітайте в Сайгоні, Парижі Сходу[15], було багатолюдно, повсюди на барикадах стояли в’єтнамські військові, місцевих дівчат, котрі привітно махали новоприбулим американцям Роман сприйняв за повій. В Лонг-Бині, новоприбулих ще не озброїли, проте було відомо, що поза межами самого табору, котрий оточений колючим дротом, знаходяться “чарлі[16]“.

Умови в таборі Роман порівнював майже з тюремними. Навколо самого табору вирував бій, чулись вибухи від артилерійських снарядів. Як виявилось – для новоприбулих немає місця в бункерах, тому в разі небезпеки вони повинні ховатись під ліжками; не була видана зброя. Почався ракетний обстріл території біля табору. Вказується, що вибухи лунали близько 300 метрів від барака, в котрому перебував Роман. Всі залягли під ліжками. Було чути гвинтокрили. Не зважаючи на глибоку ніч, через інтенсивність вогню, на дворі було видно як вдень. Далі Автор надає невелику характеристику американського кулемета “Мігінан”, котрий здатний випустити за хвилину близько 4 тис. куль.

Опісля артилерія американців запрацювала з новою силою, та нарешті змогла відігнати в’єтнамців від самого периметру табору. Романа почали ще більше вражати парадокси цієї війни, з чим він поділився зі своїм товаришем:

“Як воно не дивно, що з такою технікою як тепер, Америка змогла б знищити гітлерівську Німеччину за кілька місяців, а не може дати собі раду з такими бідними в’єтнамцями?”[17].

Близько 04:00 “вистава” закінчилась, і всі полягали спати.

Лише 28 січня  Автора прикомандирували до 2-го батальйону 5-го полку 1-ї кавалерійської дивізії, штаб котрої розташовувався в Ан-Ке. Там його ще тиждень вчили як поводитись в джунглях, та стріляти з гвинтівки М-16[18]. Навчання відбувались в джунглях навколо самої бази – новоприбулих навчали тонкощам патрулювання в джунглях, та поводженню з в’єтнамськими пастками та мінами. Під час одного з таких патрулювань якийсь неуважний солдат наступив на міну, що ледве не забрала його життя.

1-ша кавалерійська дивізія – одна з найвідоміших бойових одиниць американської армії. Її дивізійники пройшли Другу світову, Корейську, В’єтнамську, Іракську війни, за що вписали свої славні діянні золотими буквами у скрижалі  військової історії США. В час в’єтнамської війни дивізійники вперше зіткнулись у відкритому бою з регулярними армійськими частинами комуністів в долині річки Я-Дранг. Історія створення дивізії, та цієї битви описується в книзі Гарольда Мура та Джозефа Галловея “Вони були солдатами… і молодими”[19]. Що найцікавіше – в час читання даної книги можна натрапити на іншого українця, котрий служив в цій дивізії. Це капітан Мирон Дідурик, під псевдо “Скажений козак”. Важливим є те, що саме 1-ша кавалерійська дивізія, фактично стала, зачинателькою аеромобільних військ – бійців доправляли на поле бою одразу на гвинтокрилах.

Солдати 1 кавалерійської дивізії під час операції «Пегас».

Роману доручили командування ротою С. В час розмові зі своїми бійцями він оповідає їм про те, що йому 23 роки; закінчив старшинську школу в травні 1967 р.; просить аби бійці йому не віддавали честь в час бойових завдань; основним завданням Романа є те, щоб всі його бійці змогли повернутись додому живими та здоровими. Перший вогневий контакт[20] роти Романа з в’єтконгівцями відбувся біля бази Джейн, що була 60 км. північніше від міста Ан-Ке[21]. Під час патрулювання околиць 10 лютого 1968 р. рота була обстріляна. Один солдат був легко поранений. Гвинтокрили не змогли прийти на допомогу роті через густу рослинність. На щастя – рота зуміла вдало відступити, чим не дала ворогам себе оточити та знищити. 20 лютого, неподалік бази Джейн, командування вирішує перекинути роту Романа на північ, для зачистки “вулиці[22] без радості[23]“, в околиці міста Вей. В цей час розгортається битва за базу Кхе-Сань. Романа, та його товариші по зброї розуміють, що вони також стануть учасниками цієї кривавої м’ясорубки. Повідомляється, що ворог “не такий бідний”[24] як на півдні, та добре організований. Комуністи на Півночі мають власну артилерію, налагоджені комунікації та транспорт[25].

Щодо такої екзотичної назви ділянки фронту, то в серпні 1953 р. в провінції Куанг-Трі[26] французи проводили десантну та морську висадку, для знищення армійських частин північнов’єтнамcьких комуністів. Через саму провінцію проходила важлива ділянка шосе no. 1., котра була контрольована комуністами. Саме шосе постійно мінувалось для того, аби перешкодити постачання французького десанту. Саме через це, французькі солдати надали таку іронічну назву шосе no. 1 – “вулиця без радості”.  В 1961 р., американський письменник Бернард Фолл випустив свою найвідомішу книгу під назвою “Вулиця без радості”, в котрій надає власну аналітику, щодо причин поразки французів в Першій індокитайській війні. Книга стала популярною в США, коли було зрозуміло, що сама країна надовго втяглась у В’єтнамську війну. Іронія долі полягає в тому, що сам автор загинув на цій небезпечній дорозі – його джип наїхав на міну в час патрулювання місцевості.

Французькі парашутисти з Іноземного легіону приземляються у в’єтнамській провінції Куангчі під час операції Камарг. Кінець липня 1953 року

Роман описує свої враження від місцевості, в котру прибув 23 лютого. Провінція Куанг-Трі знаходиться на кордоні демілітаризованої зони та Північного В’єтнаму. Міста та села тут понищені війною. Повсюди були малі діти, котрі просили у військових: “Цап! Цап[27]“! (їсти). Автор щоденника починає пройматись історією в’єтнамського народу.

“І скільки років він уже воює? Спочатку проти Китаю, потім проти Франції, проти Японії, і знову проти Франції, а тепер проти Америки[28]“.

Замість 40 вояків у взводі Романа тільки 25. Частина з них, як і Роман, були ознайомлені з книгою Бернарда Фола, і знали котрі небезпеки чекають в майбутньому їх.  З їжі у вояків тільки сухі пайки “С.Рашен[29]“.

5 березня отримано наказ вирушити в засідку[30] на “вулиці без радості”. Вояки вирушили в 21:00. Постійно лиє дощ. Болото було настільки великим, що бійця застрягали в ньому по коліна. Ноги в Романа від постійної вологи біліють, та з них починає злазити шкіра. Одну пару шкарпеток Автор постійно носить від пахвою, для того аби вони були сухими. Близько 6:00, наступного дня, Романа розбудили – засідка виявилась невдалою по тій причині, що ворог так і не з’явився. Проте, для бійців це була чудова новина – адже сьогодні їх не будуть рухати, і вони зможуть відпочити від важкої ночі.

8 березня бійців Романа поставили охороняти міст біля села Май-Чай. Сам роман вказує, що в нього нарешті буде можливість помитись в річці, поголитись та написати листи додому. Діти в селі постійно просять у вояків цигарки та їжу; також вони продають холодну Кока-Колу за 75 центів за одну фляжку. Санітар надавав допомогу всім охочим. За це, місцеві запрошують вояків на обіди та вечері до себе додому. Основа місцевої кухні – рис з рибою/курячим м’ясом з соусом нукмаг. Вказується, що в’єтнамці це все їдять «патичками».

В листі додому[31] за 2 квітня Роман вибачається, що не мав змоги так часто надсилати листи, бо в джунглях немає поштових скриньок. Самі листи пишуться коли є можливість – а вона трапляється не часто. Він дякує батькам за надісланий папір для написання листів та “Кул-ейд[32]“. Описуються важкі умови – мінометні обстріли ворогів, постійне перебування в ямах-окопах, та важке нервове напруження. Роман ділиться з батьками тим, що його мають відправити до бази Кхе-Сань:

“Думаю про ту Ви читали в пресі”[33].

Також Романа цікавить заява Президента США Ліндона Джонсона про припинення бомбардувань теренів Північного В’єтнаму[34], і саме те як на неї реагують в країні. Лист закінчується проханням, аби батьки частіше писали, бо це підтримує моральне становище Романа.

Облога військової бази Кхе-Сань січня-липня 1968 р. є однією з найвідоміших військових операцій часів В’єтнамської війни. Регулярні частини північнов’єтнамських комуністів безрезультатно намагались захопити базу, що могло би бути величезним пропагандистським успіхом, котрий зміг би вивезти США  з війни. Можна наводити паралелі між іншою облогою –  французької бази Дьєнб’єнфу в 1954 р. Тоді, в час Першої індокитайської війни, комуністам вдалось захопити цю базу. Для французького командування ця військова поразка означала вихід країни з війни, розвал французької колоніальної імперії в Індокитаї; для комуністів – піднесення  власного престижу, та фактичний захист незалежності Демократичної Республіки В’єтнам (Північного В’єтнаму). Через це американські військово-політичні кола розуміли важливість  Кхе-Сані, і навіть для Ліндона Джонсона був виготовлений макет бази та місцевості, аби він міг слідкувати за перебігом бойових дій. Американці зуміли відбити всі атаки комуністів, та втримати базу – через це вони заявили про свою перемогу. Через певний час база була знищена та покинута самими американцями, що дозволило заявити про перемогу північнов’єтнамцям.

База Кхе-Сань

4-го квітня Роман став свідком бомбардувань в’єтконгівців бомбардувальниками Б-52[35]. Вказується, що самих бомбардувальників не було видно, адже вони знаходились на висоті 50 тис. стіп[36]. Бомби скидаються за допомогою електронних систем наведення. “Власне тому Б-52 викликають такий страх в’єтконгів та північнов’єтнамських військ, бо їх не видно та не чути”. Сам Роман знаходиться за 2 кілометри від місця бомбардування, але земля сильно трясеться під ногами, самі вибухи звучать як грім. Всі американські вояки, при тому, дякують, що вони не в’єтнамці, та вдивляються в небо чи не видно десь там “советського Ільюшина”. 10 квітня загін перекинули до кордону з Лаосом, за 5 кілометрів від бази Кхе-Сань. Тепер, замість постійних дощів воякам надокучає спека. Вдень температура піднімається до 120 градусів по Фаренгейту[37], вночі опускається до 70[38].

В час невеликого перепочинку, обговорюються адміністративні питання – хто заслуговує на семиденну відпустку за межами В’єтнаму, кому слід дати підвищення по званню. Опісля, Роман витяг ковбасу, його знайомий капітан[39] – фляжку горілки, та обоє вирішили відсвяткувати якесь там свято. Цьому невеликому бенкету сприяла тиха ніч, та підходящий настрій обох офіцерів. Ідилію перервав дикий регіт[40], від якого в Романа волосся стало дибки. Після цього, офіцери по раціях зв’язались з постовими, котрі підтвердили те, що теж чули цей сміх, і якісь вигуки в’єтнамською мовою. Був даний наказ всім бійцям про бойову готовність. Також, по рації, зв’язались з полковником, котрий пообіцяв артилерійську підтримку, та ракетні обстріли з гвинтокрилів. Через 10 хвилин Романа було попереджено про те, що на його команди чекаю 8 артилерійських гармат калібру 105-155 мм.

Дикий та істеричний сміх продовжував лунати. Вказується про те, що найгірший для вояка час це очікування можливої атаки. Годинник показував 01:00:

“Нараз я побачив у віддалі якийсь кущ, що миттю перетворився на в людину із крісом в руках[41]“.

Від детонування сигнальної розтяжки стало світло як в день. За 50 кроків від позицій американців стояв північнов’єтнамський вояк, котрий був переляканий від раптового світла. Одразу ж почав стріляти кулемет, котрий і вбив цього незваного гостя. На місці вбитого комуніста одразу з’явились його товариші, котрі одразу кинулись в атаку. “Нам уже зрозуміло, що під покривалом ночі в’єтнамці нас окружили, щоб знищити нашу базу, але стрінулись із градом куль, який наче їх не лякав”. Божевільний сміх вже не лунав, його замінили вибухи численних гранат. Було чутно навіть звуки труби, котра закликала солдатів-комуністів до атаки. З’явились гвинтокрили, котрі ракетами почали обстрілювати рослинність навколо американських позицій.

Близько 04:00 в американців почали закінчуватись боєприпаси. Роман вказує, що напевне така сама ситуація склалась у в’єтнамців, і вони почали відступати. В 05:00 було вислано розвідників, аби вони перевірили ситуацію навколо американських позицій. Коли стало зрозуміло, що все стало спокійно, то Роман за наказом  капітана, пішов ознайомлюватись з полем бою. По обличчях вбитих комуністів Роман припустив, що їм на вік було по 16-19 років. Кожен з них мав на рукаві білу пов’язку, аби розрізняти одне одного вночі. Було нараховано близько 30-ти трупів, та 3-є поранених, котрі були взяті в полон.

“Зброя в них була китайська, автомати АК-47[42], гранати і скоростріли”.

Полонені розповіли, що вони бійці 312-ї північнов’єтнамської дивізії[43], котрі прийшли з Лаосу.

Їхнім завданням було захопити позиції, опісля повернутись до Лаосу. Дикий, істеричний сміх перед боєм вони пояснювали тим, що в такий спосіб вони лякають своїх ворогів перед атакою, і таким чином вони позбуваються нервового напруження. Трупи ворогів було вирішено не закопувати – хай цим займаються їхні товариші по зброї.

“Я ще раз подивився на пошматованих молодих людей і мені стало погано. Це перший раз в мойому життю, що я бачив 30 мертвих людей, але знаю, що це не останній раз, бо такого бачитиму більше, беручи участь у цій жорстокій війні[44]…”.

Підсумуємо. Щоденник Романа Купчинського закінчується рефлексією автора над жахами В’єтнамської війни. Незважаючи на те, що Романа було нагороджено Пурпуровим серцем, війна залишила в його житті надзвичайно глибокий слід. В нього залишиться звичка – запивати стрес віскі та курити цигарки з ментолом – як командиру загону йому діставалося те, що не хотіли курити його бійці[45]. В одному з інтерв’ю, Роман вказує, на те що В’єтнам став своєрідним “класом” для нього по вивченню українського націоналізму – в окопах він перечитав працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, котра була в пластикову пакеті аби не замокла; її надіслав Романові Микола Лебедь[46]. Сама війна для Романа була явищем абсурдним – на сторінках щоденника автор дивується народові, котрий воював проти стількох загарбників. Та тому, що Америка – одного з передових держав тогочасного світу, з колосальною технічною перевагою не могла дати собі раду з в’єтнамськими комуністами. Будні цієї війни, котрі описуються в щоденнику – постійні патрулюванню в густих джунглях, засідки, котрі часто не приносили результатів, кардинальні зміни погоди – то дощ, то спека. Трупи вбитих ворогів, котрі описує Роман, вкотре доводять стару приказку, що війна це пекло.


Покликання:

[1] Роман Купчинський. “В’єтнамський щоденник”, Вісті Комбатанта, no.  1970. Режим доступу: https://joanerges.livejournal.com/319308.html

[2] “Президент висловив співчуття у зв’язку зі смертю колишнього директора Радіо Свобода Романа Купчинського”, Украінформ, 22 січня 2010, режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/908820-prezident_visloviv_spvchuttya_u_zvyazku_z_smertyu_kolishnogo_direktora_rado_svoboda_romana_kupchinskogo_865465.html

[3] В щоденнику він зве себе поручиком

[4] В щоденнику є розбіжність – Роман вказує про те, що Тетський наступ тривав в час його прибуття у В’єтнам, хоча його активна фаза розпочалась 30 січня

[5] Сучасна назва міста – Хо Ши Мін. Назване в честь однойменного в’єтнамскього комуністичного лідера

[6] Роман Купчинський, ст.37

[7] Учасник Національного фронту визволення Південного В’єтнаму. Членів цієї організації називали в’єтконгівцями (назва піша від словосполучення “в’єтконг шанг” – в’єтнамський комуніст

[8] Аеропорт Таншонняят (Tan Son Nhat), котрий функціонує досі. Один з найбільших аеропортів В’єтнаму

[9] П’ятий президент Південного В’єтнаму. Був католиком та ініціатор переслідування буддистів в країні, за що його не любило місцеве населення

[10] Филипп Дэвидсон, Война во Вьетнаме. (Москва: Изографус, Эксмо, 2002), режим доступу: http://militera.lib.ru/h/davidson/18.html

[11] Процес поступового виводу з В’єтнаму американських військ

[12] Військовий поліцейський (Military police)

[13] В честь прийдешнього свята, більшості військовим Південного В’єтнаму була дана відпустка. Наступ комуністів виявився для них несподіваний. Цим можна пояснювати те, що в’єтнамець був у цивільному одязі, та з озброєння мав тільки револьвер

[14] Роман Купчинський, ст. 39

[15] Там само

[16] В’єтконг в американській системі радіочастот позначався буквами V (Victor) та C (Charlie). З часом, для спрощення радіоповідомлень почали використовувати тільки букву C (Charlie). Сама назва “Чарлі” швидко поширилась серед американських військових     

[17] Роман Купчинський, ст. 42

[18] Там само

[19] Гарольд Мур, Джозеф Ґелловей, Вони були солдатами….і молодими, (Київ: Астролябія, 2018), 704

[20] Роман Купчинський, ст. 45

[21] Там само

[22] В оригіналі – дороги

[23] Сучасна автострада 1А у В’єтнамі

[24] Роман Купчинський, ст. 46

[25] Роман має на увазі, що під базою Кхе-Сань діяли регулярні армійські підрозділи армії Північного В’єтнаму. В’єтконгівці – про яких часто згадується в Щоденнику були партизанами, в котрих не було сталого постачання, озброєння, організації. Фактично, В’єтконг як організація, перестали існувати саме після Тетського наступу – більшість членів було вбито/поранено. Від цього часу, на Півдні почали діяти регулярні армійські північнов’єтнамські підрозділи, котрі дотримувались партизанської тактики боротьби

[26]Высадка на Улицу без радости“, 10 серпня 2016, режим доступу: https://warspot.ru/6791-foto-dnya-vysadka-na-ulitsu-bez-radosti

[27] Роман Купчинський, ст. 47

[28] Там само

[29] Мається на увазі американський сухий пайок “Meal Combat Individual C-Ration”

[30] Роман Купчинський, ст. 48-49

[31] Роман Купчинський, ст. 50

[32] Популярний американський бренд напоїв.

[33] Там само

[34] Йдеть про завершення операції “Rolling Thunder” (Гуркочучий грім) – авіаційної кампанії, по бомбардуванню територій Північного В’єтнаму. Завданням цієї кампанії, користуючись висловлюванням генерала Кьортіса Лемея, було: “забомбити їх (в’єтнамців) в кам’яний вік” .

[35] Роман Купчинський, ст. 50

[36] Приблизна висота – 15 тис. метрів

[37] 48-49 градусів по шкалі Цельсія

[38] 21 градус по шкалі Цельсія

[39] В оригіналі – сотник

[40] Роман Купчинський, ст. 52

[41] Роман Купчинський, ст. 53

[42] Мається на увазі китайська копія раднського АК-47 під назвой Тип-56

[43] Роман Купчинський, ст. 54

[44] Там само

[45] Марія Щур, “Роман Купчинський: людина, яка творила історію”, Радіо Свобода, 3 липня 2020, режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/roman-kupchisky-radio-svoboda/30699745.html

[46]Ростислав Хомяк, “Патріот, який не розійшовся з реальністю”, режим доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Hrytsak_Yaroslav/Istoriia_neprofesiinoho_ukraintsia.pdf?PHPSESSID=fdd7af09a347e7bbbe04847159f1dbdd

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s