Володимир Лагодич. “Цю війну Карл проводив більш жорстоко, ніж інші, і з найбільш довгими приготуваннями”

Картина А. Альтдорфера “Перемога Карла Великого над аварами під Регенсбургом” (1518 р.). В основі сюжету – відбиття франками кочової орди у 788 р. Полотно, звісно, відтворює події кінця VIII ст. дуже схематично. Зате яскраве і в ньому повно дії

Карл Великий, коронований в 768 р. у Реймсі королем франків, проводив активну зовнішню політику з 771 р. практично до своєї смерті у 814 р. Прикладом цьому слугують військові кампанії франків за доби правління монарха із Бургундією, Аквітанією, саксами. В  більшості випадків супротивниками Шарлеманя були переважно варварські королівства або потестарні об’єднання, зокрема полабських слов’ян. На фоні таких супротивників вирізняється протистояння Карла зі степовими кочовиками аварами, які прийшли в регіон Центрально-Східної Європи у останній третині VI ст. В подальшому, ослаблення Візантії протягом останніх десятиліть VI ст. визначило Каганат як домінуючу силу у Середній течії Дунаю.

Таке становище в регіоні існувало аж до VIII–IX ст., коли політія кочовиків почала руйнуватись зсередини під впливом осілості та кризи у внутрішніх структурах влади. Станом на цей період, Каганат став колосом на глиняних ногах, в котрому зосереджувались багатства, захоплені протягом сотень років. Залишалось тільки завдати по ньому удар, який зрештою і наніс по ньому Карл Великий.  

Підставою для завдання цього удару стала дипломатична, а пізніше збройна боротьба лангобардів та баварського герцога Тассілона ІІІ з Карлом Великим. У ході цього протистояння, авари здійснили останню спробу виступити самостійним гравцем на політичній арені Центрально-Східної Європи, що завершилось збройним протистоянням з франками та асиміляцією кочовиків у структурі новоствореної Імперії Каролінгів.

Незважаючи на протистояння аварів з Королівством франків на межі VIII–IX ст., даний прецедент аваро-франкського зіткнення був далеко не першим. Початкові контакти номадів та франків припадають ще на період освоєння кочовиками межиріччя Дунаю та Дніпра у 558–562 рр. На цей час, каган Баян І вбачав основною потребою розселити орду вздовж Середньої течії Дунаю, і далі на південь, у балканські володіння Ромеї[1]. З огляду на це, західний напрямок експансії був для номадів суто дотичним. Через  відсутність потреби у аварів встановлювати двосторонні відносини із монархами франків, схиляти їх до добровільної передачі територій (що проявилось у ході протистояння кочовиків з Візантією у 60–70-х рр. VI ст.[2]), номади у повній мірі продемонстрували свої реальні наміри щодо Королівства франків[3].

Разом з тим, затяжні війни аварів із Ромеєю, що тривали із перервами від 568 р. до 30-х рр. VII ст., вплинули на характер зіткнень кочовиків із франками, які мали здебільшого епізодичний характер (набіг на королівство Австразію в 561 р.; поновлення бойових дій між Австразією та кочовиками у 566–568 рр.).

Аварський каганат та сусіди станом на початок 70-х років VI ст. Умовні позначення: 1) Приблизний ареал експансії кочовиків на заході проти Королівства Франків у 561-575 рр. Мапа укладена автором на основі інформації із IV книги «Історії франків» Григорія Турського

З цього часу, аж до початку правління Карла Великого, повідомлення у франкських джерелах щодо аварів в більшій мірі зникають. Основними причинами цього були затяжна міжусобиця у станів франків — війна Фредегонди та Брунгільди (561–614), а також приготування кочовиків до кампаній супроти Візантії. Зрештою, поразка аварів у ході війни з останньою на початку 30-х рр. VII ст. виступила каталізатором внурішнього ослаблення Каганату. Відступ кочовиків з-під стін Константинополя у 626 р. співпав у часі з повстанням слов’янських племен під очоленням франкського купця Само на території колишнього римського діоцезу Паннонія[4]. У подальші десятиліття, основним сусідом для франкських королів на сході стає Держава Само. Відносини із нею стають магістральною темою для франкських хроністів аж до смерті її правителя у 658 р. Водночас, протягом 30-80-х років VII cт. внутрішнє становище аварів погіршується з приходом болгар, які, будучи включеними у соціальну структуру Каганату, здійснювали спроби вплинути на політичне життя державного утворення.

Зображення Само на Ротонді Св. Катерини (ХІ ст.) у місті Зноймо (Чеська Республіка). Наведено за: Жих, Славянский правитель Само и его “держава” (623-658). Источники, локализация, социально-политическая организация, историческое значение, 115.

Посилення аварів як регіональної сили в Центрально-Східній Європі припадає на кінець VII – початок VIII cт. Даний процес співпадає із етнічною деградацією аварів. Доказом цього слугує перехід кочовиків до спорудження постійних жител півземлянкового типу, пропорційне зменшення поховань  зі зброєю та кіньми[5]. Внаслідок збільшення присутності слов’янського елементу, раніше цільне, кочове ядро населення Каганату, яке спочатку представляло більшу часину конгломерату племен, а згодом — виключно знать, стає меншістю.

Паралельно із занепадом степової імперії кочовиків, у регіоні Західної Європи з Королівства франків утворюється нова військово-політична потуга, яка контрастує з нерівнозначним політичним розвитком Аварського каганату. Щодо останнього, період між 40-ми роками VIII cт. аж до початку аварської кампанії Карла проблематично відтворити. Причиною цього слугує відстуність будь-яких згадок кочовиків у франкських, лангобардських та ромейських джерелах.

Для більш докладного відтворення подій протистояння Аварського каганату та Королівства франків на межі VIII–IX ст., зосередимо увагу на творах франкських істориків, які відображають генезу та перетікання війни Карла Великого із Каганатом. Відмітимо, що опрацювання корпусу даних історичних творів супроводжується джерелознавчими проблемами. Причинами цьому слугують компілятивність, встановлення правдивості відомостей відносно конкретного року й місяця, так і авторства істориків.

Яскравим прикладом обумовлених факторів слугує «Хроніка» Сигіберта із Жамблу[6], укладена протягом ХІІ–ХІІІ ст. Її автором був монах Сигіберт із абатства Жамблу, розташованого у провінції Намюр у сучасній Бельгії. Сама хроніка охоплює події із 381 по 1111 рр. та структурно поділена на одинадцять частин відносно етапів, висвітлюваних автором. Основну увагу Сигіберт приділяє подіям, сучасником котрих виступав він сам на початку XIIІ ст., передусім початку боротьби  імператорів Салічної династії з папством за інвеституру. Повідомлення п’ятої частини «Хроніки» Сигіберта за 787, 791, 804, 805 та 810 рр.[7] мають для нашої розвідки істотну цінність.

Попри це, хроніст із Жамблу не був очевидцем описаних подій VIIІ–IX ст. та компілював інформацію із творів попередників, не вказуючи їх імена чи бодай назви творів.  До честі Сигіберта, така особливість історіописання була характерною для літературної традиції франків до часу «Каролінзького відродження» включно. Як наслідок, повідомлення з «Хроніки» Сигіберта щодо дипломатичних контактів аварів, попри відсутність аналогів у інших джерелах, не можна сприймати однобічно.

Частина латиномовних джерел, які висвітлюють контакти аварів та франків є анналами – окремим типом хронік[8]. Особливість анналів полягає у тому, що вони містять головно свідчення про монастирі, де вони велись, і тільки після цього дані про більш глобальні події внутрішньо- та зовнішньополітичної історії Королівства франків. Структура анналів загалом є неоднорідною та складною,  поділ анналів за видами зроблений на основі їхнього змісту та року ведення[9].

Для реконструкції хронології подій протистояння аварів та франків у ході війни 788-804 рр. нами використовувались «Назаріанські аннали»[10], «Фульдські аннали»[11], «Аннали королівства франків»[12], «Лорські аннали»[13] , «Аннали Рейхенау»[14], «Великі Санкт-Галленські аннали»[15]. Вищенаведені джерела є  анонімними, зачасту можна встановити лише місце їх написання. Дану хроніку відрізняє концентрація автора на подіях загальнодержавної ролі та у великій мірі — компілятивність. У результаті, достовірно можливим є тільки встановлення імен редакторів «Анналів Королівства…», у числі яких аббат Сен-Дені Гільдуїн (довів написання твору до 829 р.).

Незважаючи на проблеми встановлення авторства і структури написання, аннали є досить детальними та цінними джерелами по Аварській кампанії Карла Великого. Тематично, використані нами аннали описують: 1) підстави до початку війни, що крились у діяльності герцога Баварії Тассілона ІІІ і його дружини Ліутберги; 2) приблизні кордони Держави франків та Аварського каганату перед війною; 3) перші напади кочовиків у 788 р. на Фріульську марку і Баварію; вказують дату початку походу франків на аварів — літо 791 р.; 4) приготування, хід та наслідки походів на Каганат 791 та 796 рр.; 5) спротив аварів асиміляційній політиці Карла у 797-804 рр.; 6) імена командирів франків вищої ланки, задіяні у ході війни (маркграф Фріуля Ерік, префект Баварії і Паннонії Герольд). Все це дозволяє детально відтворити хронологію  військово-політичних відносин між Каганатом та Королівством франків на межі VIII–IX ст.

Розширює відомості, отримані з анналістики, праця «Життєпис Карла Великого» –  один з перших прикладів біографії європейських королів та одне з основних джерел із часу правління імператора, написаний франкським істориком Эйнхардом[16], очільником Палатинської академії при дворі Карла. Автор «Життєпису…», не називає у творі свого імені, а авторство Эйнхарда можна встановити на підставі «Прологу»Валафріда Страба[17], доданого до біографії короля по смерті Эйнхарда. Написаний «Життєпис…» у проміжку між 817-830 рр., а причиною, яка спонукала написати твір, Эйнхард називає особисту обізнаність у житті імператора й прагнення подяки Карлу, як своєму господарю. Композиційно «Життєпис…» поділяється на кілька частин: 1) вступу (розд. 1–3), де міститься опис історичної ситуації до приходу Карла; 2) перехідної частини (розд. 4), де автор висловлює намір описати політику і життя монарха; 3) основної частини (розділи 5–32), де описуються аквітанська, саксонська, баварська, аварська і слов’янська кампанії імператора (розд. 5–14), результати його зовнішньої політики (розд. 15–16), внутрішньополітична діяльність Карла (розд. 17); особисте життя, риси характеру, зовнішній вигляд і прийняття ним імператорського титулу (розд. 18–29); хвороби Карла, його смерть та явища, що передбачали останню  (розд. 30–32); 4) закінчення, у якому оповідається заповіт імператора (розд. 33)[18].

Для дослідження представляє інтерес основна частина «Життєпису…», а саме розділи 11–13, присвячені Аварській кампанії та анексії герцогства Баварія.

Відомості про асиміляційну політику франків щодо переможених аварів наприкінці 90-х років VIII cт. надає один з листів діяча Каролінзького відродження Алкуїна з Йорка[19] — «Ad domnum regem [лат. «До короля-властителя»]»[20], датований 796 р., та звернений до Карла Великого. Зокрема, у ньому розповідається про необхідність місіонерської діяльності щодо аварів, а сам Алкуїн торкається питання доцільності обкладення їх церковною десятиною.

Висвітлення аварів каролінзькою історіографією тематично завершує анонімний трактат «Conversio Bagoariorum et Carantanorum [лат. «Про навернення баварців та хорутан»]»[21], укладений близько 870 р. у Східнофранкському королівстві, в місті Зальцбург. Основною темою даної праці є висвітлення процесу християнізації населення Герцогства Баварія та князівства Хорутанія. Приводом до написання «Про навернення…» було обгрунтування претензій архієпископа Зальцбурга Адальвіна над регіонами Каринтія та Нижня Паннонія у ході суперечки із ромейськими місіонерами Констянтином (Кирилом) та Мефодієм[22]. Останні провадили свою діяльність серед населення Моравії за запрошенням місцевого князя Ростислава (?–після 870).

Наростання суперечностей за уми й душі населення Паноннії між Адальвіном з одного боку та Контянтином і Мефодієм з іншого, потягли скликання церковного Синоду у 870 р. Трактат «Про навернення…», з огляду на це, міг укладатись як доказ виняткових прав зальцбурзьких архієпископів на місіонерську діяльність у Паннонії. Повідомлення про перемогу над ними Карла Великого, християнізацію кочовиків, їх переселення та заселення колишніх територій Каганату слов’янами робить «Про навернення…» цінним джерелом в контексті нашої теми.

Маючи наявний корпус інформації, ми можемо стверджувати про те, що Каганат з домінуючої сили у регіоні Центрально-Східної Європи перетворився на регіональну державу станом на кінець VIII cт.

Водночас,  Королівство франків зазнає своєрідної політичної еволюції. Станом на 10-і VIII cт. у його середовищі розгортається міжусобиця за призначення майордомом у всіх «tria regis», переможцем з якої виходить Карл Мартелл[23]. Протягом 30–50-х років VIII cт. його сини провадять кампанії супроти саксів, арабів та баварів[24].

Переходячи до розгляду аваро-франкських відносин кінця VIII – початку ІХ cт., слід зауважити, що джерела не надають інформації про контакти франків із кочовиками у минулі десятиліття. «Повернення» інтересу хроністів до номадів  було продиктоване зовнішньополітичними обставинами.

У 771 р. між Королівством франків та Державою лангобардів істотно погіршуються відносини. Приводом до цього стало розлучення Карла із лангобардською принцесою Дезідератою. Батько останньої, король Дезидерій (756–774)[25], у відповідь став чинити дипломатичний тиск на союзника Карла в Італії, римського понтифіка Адріана І (772–795)[26]. Метою володаря лангобардів було помазання на царство у Аахені племінника Карла Піпіна. Останній був сином співправителя Карла, його брата Карломана (768–771)[27]. Мотивація Дезидерія пояснювалась симпатіями Карломана до лангобардів у питанні політики франків на Апеннінах. Схожих настроїв дотримувався і двір Карломана – зі смертю останнього у грудні 771 р.,  його вдова Герберга «…із синами та найпершими з числа знаті втекла до Італії… під покровительство короля лангобардів…»[28].

Логічне завершення війни франків з лангобардами – Карл (справа) добровільно-примусово розміщує Дезидерія (зліва) в монастирі. Ілюстрація авторства О. Радакова із “Загальної історії, обробленої “Сатириконом” (1911 р.)

Причиною цьому слугували, очевидно, натягнуті відносини між Карлом та ще живим раніше Карломаном з часу їх спільного правління у 768 р. Про можливість війни поміж братами, різницю у поглядах щодо здійснення італійської політики повідомляють «Аннали Королівства франків»[29] та Эйнхард[30], що наводить на думку про розголошення даного факту серед сучасників.

Зрештою, у вересні 773 р. Карл Великий починає війну проти Дезидерія. Бойові дії завершаться коронацією Карла як правителя лангобардів у 774 р. та зісланням Дезидерія в монастир[31], що було істотним приниженням для представника військової знаті. У 781 р. королем Італії став син Шарлеманя, Піпін Горбатий. Разом із тим, Карл у протиборстві з лангобардами допустився помилки – інша донька Дезидерія, Ліутперга, приходилась дружиною герцогу Баварії Тассілону ІІІ (748–788)[32]. Останній з поразкою лангобардів перебере ініціативу в протиборстві з франками у Центрально-Східній Європі.

Тассілон ІІІ, зображений на фресці Кремсмюнстерського абатства, бл. 1600 р.

До цього, Тассілон неодноразово порушував васальну присягу, надану королям франків та їх спадкоємцям у 757 р.  Очевидно, його приваблювала перспектива позбавлення Баварії від зверхності Каролінгів. Про плани Тасіллона, скоріше за все, були усвідомлені франки. У 787 р. його було викликано у ставку Карла у Інгельгайм, за яким ленну присягу було вкотре підтверджено, а його старшого сина, Теодора, вислано в монастир як заручника[33]. У «Назаріанських анналах» за 788 р. міститься повідомлення про перемовини Карла й Тассілона: «…король запитав його про підступи та… плани, які він уже давно намагався складати супроти нього з багатьма племенами»[34].

Дипломатичне приниження вплинуло на різку активізацію Тасіллона — Эйнхард датує укладення союзу з аварами другою половиною 787 р. На цей час герцог, «…піддавшись вмовлянням дружини [Ліутберти], уклав союз із гунами, які були сусідами баварів зі сходу, і спробував не тільки не виконати накази короля, а й спровокувати Карла на війну»[35]. Допомога в обличчі номадів був для баварців очевидним – авари підходили до кордонів володінь Тассілона ще у 783 р.[36]

Початок війни з Каганатом франкські хроністи датують 788 р.[37] Ініціатива у початку бойових дій належала кочовикам — цілком можливо, авари хотіли виконати союзницькі зобов’язання перед герцогом. За повідомленням «Аналів Королівства франків», каган спорядив дві орди до кордонів держави Карла — через Фріульську марку та Баварію[38]. Набіг кочовиків не був несподіванкою, й усі свідчення франкських істориків за цей рік зходяться на погромі франками аварів та панічному відступі останніх через Дунай. Після цих подій або водночас із ними, франки під очоленням Грамана та Отакара здійснили локальні контратаки на Ібсі. У результаті, лінія зіткнення посунулась на схід — з Баварії до Віденського лісу, як припускає Ф. Дайм[39].

Мапа походів аварських орд у 787 р. на територію Держави франків. Умовні позначення: 1) Приблизний напрям виступу аварів через Фріульську марку; 2) Приблизний напрям походу аварів через Баварське герцогство. Укладено автором на основі інформації з «Анналів Королівства франків» та візуальним матеріалом із Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567822, 70.

З цього часу, наступальний потенціал кочовиків зходить нанівець. Згідно «Давніх Лорських анналів», у 790 р. до Вормсу прибуло посольство аварів з пропозицією миру, яка була відкинута[40].  Влітку наступного року проходить повномасштабне вторгнення франків під очоленням Карла до Каганату, про яке інформують «Аннали Святого Емерама», «Лорські аннали» та «Аннали Королівства франків».

Затримка у два роки поміж початком бойових дій з аварами та наступом франків пояснюється свідченням Эйнхарда про «…найбільш довгі приготування» до аварської війни[41]. Це співпадає з інформацією «Анналів Королівства…» про обози, які супроводжували наступаючі корпуси[42]. Перед початком бойових дій, франки спорудили «перші фортеці на Анезі», які скоріше за все, слугували їм логістичними базами. Припускаємо, що в ході підготовки до виступу, не останню роль відігравав моральний фактор. Хроністи франків регулярно свідчать про «віроломство» аварів. Негативне висвітлення супротивника сприяло мотивації війська, до складу якого, окрім франків, входили баварці, тюринги, сакси та фризи. 

В ході кампанії 791 р., франкське військо, попередньо розділене на дві частини під управлінням Карла та графа Отена Теодеріка[43] (за іншими версіями, другим корпусом командував Піпін Горбатий[44]), здійснило вздовж річок Раба і Дунай похід, захопивши багаті трофеї у аварських поселеннях.

Зрештою, досягнувши річки Раба (північний захід сучасної Угорщини), франки рушили на південь через Сабарію (суч. Сомбатхей, Угорщина) та повернулись до Баварії[45]. Вцілому, похід франків землями Каганату становив 52 дні[46]. Кочовики на час цього походу не протидіяли атакуючим корпусам. Цілком можливо, мілітарний потенціал аварів до цього часу зійшов нанівець. Причиною цьому слугували нещодавні поразки номадів на Дунаї та переважаюча чисельність франкського війська. Як наслідок, сили Карла та Теодеріка/Піпіна понесли втрати виключно від моровиці, яка вразила коней[47].

Карл Великий (зліва) та Піпін Горбатий (справа). Копія X ст. з мініатюри із рукопису, подарованого Фульдському абатству графом Ебергардом Фріульським між 829-836 рр.

Головним результатом кампанії 791 р. стала тяжка військова поразка Каганату та грабунок їх поселень франками. Про масштаби бойових дій з Каганатом вказує повідомлення «Анналів Королівства…» від 792 р., за яким «…[Карл] перебуваючи в Баварії через війну з гунами, спорудив корабельний міст, який використовувався на Дунаї в тій війні». Очевидно, хроніст під «корабельним мостом» мав на увазі плавучу збірну переправу.

Згідно «Анналам Королівства…» від 793 р., король франків планував вдруге рушити походом на кочовиків, проте цьому завадило винищення армії Теодеріка у ході повстання саксів. Їх придушення тривало аж до 795 р. Дана інформація суперечить «Петавіанським анналам», які під 793 р. вказують похід франків, «…які пройшли та спусошили Гуннію»[48].

У 795 р. до табору Карла на Ельбі прибуває посольська місія аварів, споряджена з ініціативи «…одного з перших [людей] гунів, який у своїх називається тудун»[49]. Примітно, що «Аннали Короліства…» не називають останнього «каган» або ж викривленими формами слова. Скоріше за все, мова йшла про представника знаті, який діяв з волі або всупереч кагану[50]. Підтверджує статус тудуна латиномовний текст «Анналів Королівства…», який надає римсько-варварський відповідник титулу кочовика — «…tudun secundum pollicitationem suam cum magna parte Avarorum…» (лат. «другий [після кагана] правитель над більшою частиною аварів»).

Дипломати повідомили Карлу про бажання правлячої верхівки Каганату перейти у християнство. «Лорські аннали» інформують про ці ж події, говорячи про прихід вже до палацу Карла в Аахені «…деякого царька на ім’я Тудун…» (лат. «…regulus quidam nomine Todanus…»)[51]. Франкські хроністи, применшено титулуючи представників аварської знаті, керувались метою зменшити їх політичну вагу щодо Карла Великого.

Навернення частини аварської знаті у християнство не принесло франкам перемоги у війні. «Аннали Королівства…» за 796 р. вказують, що намісник невдовзі перейшов у язичництво[52]. Цілком можливо, дипломати кочовиків мали метою виграти час для відновлення мілітарної сили Каганату. З іншого боку, вказівка франкськими хроністами на спорядження дипломатів з волі саме намісника, а не кагана, наводить на думку про кризу інституту верховного правителя у аварів.

У 795/796 р. франки під командуванням Піпіна Горбуна та герцога Фріуля Еріка здійснюють другий масштабний похід на Каганат. Цього разу спротиву з боку номадів також не послідувало. Атакуючі дістались до адміністративного центру аварів, «рінгу» між Тисою і Дунаєм, захопивши цінні трофеї[53]. Останні у подальшому поповнили казну франків. Наступ на «рінг» очолив передовий загін слов’янина Войномира[54], майбутнього правителя Хорватської Паннонії (791–810).

Сцена із «Золотого Псалтиря» Сент-Галлену (ІХ ст.), яка зображує біблійного полководця Йоава з оточенням у образі франкських вершників.

Похід 795/796 р. на Каганат став останньою кампанією аваро-франкської війни. З цього часу відбувається процес включення аварів до складу Королівства франків, який межується із поодинокими повстаннями кочовиків до 803 р.[55]  Типологічно, можемо виділити на цей час етапи:

  1. Існування Каганату як самостійної політичної одиниці, яка зазнає культурних впливів з боку франків протягом 797–799 рр. Це проявляється у дипломатичній місії аварів 797 р., коли посли кочовиків надсилають дари Карлу Великому в Герштеллі. Роком раніше франкське духовенство розгортає місіонерську діяльність на територіях Каганату. З потреби налагодження відносин поміж франками та аварами, Алкуїн (який виступив, очевидно, фундатором християнізації населення Паннонії) підняв питання доцільності накладення на аварів десятини[56];
  2. Відходу частини аварської знаті від курсу, спрямованого на підпорядкування Королівству франків, що проявилось на час повстання 799–803 рр. На цей час теренами Каганату розгортається повстання, жертвами якого стають префект Баварії Герольд та уповноважені імператора Готерам та Кадалок[57]. Хронологію повстання аварів не дозволяє точно встановити брак джерельних свідчень, однак з точністю можемо говорити про похід франкських військ на аварів у 803 р. Трактат «Про навернення баварців та хорутан» повідомляє про наслідки цього походу. Згідно джерела, «всі [аварські] князі (лат. «principes») повторно підкорились [франкам]». Після успішного виступу, території, на яких повстали кочовики, були передані в підпорядкування єпископа Арно Зальцбурзького для продовження місіонерської діяльності. Приблизно на цей час зі сходу на аварів (очевидно, повсталих) виступає болгарський хан Крум[58];
  3. Затвердження підлеглого статусу аварських володарів щодо Імперії після невдалого повстання 803 р. На це наводить вказівка у «Про навернення…» про аварських князів, які присягнули Карлу Великому. На цей же час місіонерська діяльність франкського духовенства приносить плоди —  у 805 р. до імператора в Аахен прибуває хрещений «капхан», який після проведення таїнства отримав ім’я Феодор[59]. Протягом цього періоду відбувається аваро-слов’янське зіткнення, наслідком чого стало прохання Феодора імператору надати кочовикам землі між Сабарією (суч. Сомбатгей, Угорщина) та колишнім римським адміністративним центром Паннонії, Карнунтом.

В подальшому, сутички поміж аварами та слов’янами (джерела не локалізують останніх) повторились у 811 р. Умиротворення сторін входило в юрисдикцію Карла Великого, наслідком чого став похід франкського війська за той же рік. У цей час до Аахену було викликано кагана та слов’янських князів[60].

Географічна локалізація аварів станом на 811 р. Мапа укладена автором на основі інформації із статті Дайм Ф. “История и археология авар”. Материалы по истории, археологии и этнографии Таврии. Выпуск ІХ (Симферополь, 2009): 279-281 та візуального матеріалу із ресурсу https://commons.wikimedia.org

Очевидно, до цього часу можна говорити про кінцеве розпорошення колишнього кочового ядра в середовищі слов’янського етнічного субстрату. Останнє повідомлення про безпосередню участь аварів у політичному житті Імперії Карла Великого стосується 822 р., коли посли кочовиків беруть участь тогорічних зборах франкської знаті[61]. З цього часу можна говорити про зникнення аварів із тодішньої політичної арени. Свідчення наративних джерел про кочовиків, які зустрічаються побіжно до ХІІІ ст., не мають чіткого фактологічного значення. Причиною цього слугує їх міфологічна складова та проблеми датування[62].

В результаті, на основі розгляду франкських джерел VIІІ–XІІІ ст. можна дійти до висновку щодо поетапного розвитку аваро-франкських військово-політичних відносин на період кінця VIII – початку ІХ ст. Серед них, можемо виділити періоди:

  • Мирне співіснування аварів та франків у 60-х роках VII – 70-х роках VIII ст. На цей період, франкські хроністи проявляють зацікавлення до подій на Дунайському кордоні Каганату. Причиною цьому слугувала активна зовнішня політика каганів та боротьба аварів з болгарами;
  • Зіткнення поміж аварами та франками у 787/788-796 рр. На цей період військова потуга кочовиків зійшла нанівець, що вплинуло на поразку Каганату у бойових діях.
  • Інкорпорації Каганату в середовище Держави франків протягом        797 – 40-х років IX ст. Даний процес супроводжувався християнізацією аварів з ініціативи франкського духовенства, а пізніше – переселенням аварів на кордон сучасних Австрії та Угорщини. На цих територіях номади остаточно асимілюються із слов’янським населенням регіону[63].

Покликання:

[1]Walther Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe. 562822.(Itacha and London: Cornell University Press, 2018): 47–50; 58–60.

[2]Доказом сповідування такого курсу аварськими дипломатами у ході протистояння з ромеями у вказаний період є повідомлення візантійського хроніста Менандра Протектора у творі «Історія» від 558 та 568 рр. Див.: Спиридон Дестунис, “Менандр Византиец,” Византийские историки Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Пётр Патриций, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец. Пер. с греч. Спиридона Дестуниса; примеч. Гавриила Дестуниса, (Санкт-Петербург: Типография Леонида Демиса, 1860): 96; 113; 115–116

[3]Володимир Лагодич, “Зовнішньополітичні відносини Аварського каганату та Королівства франків у VI–VII століттях”, LAUREA IIII. Античний світ і Середні віки: Читання пам’яті професора Володимира Івановича Кадєєва (Харків: Контраст, 2021): 117–118.

[4]Назви візантійських провінцій  подані нами відповідно до адміністративної реформи, проведеної у Римській імперії Констянтином І Великим (306–337). Остаточно від такого поділу відмовляться лише у середині VII – Х ст., коли основною адміністративною одиницею у Візантійській імперії стане фема. У стосунку до володінь Ромеї на Балканах поділ на діоцези існував принаймні протягом VII ст. – В. Л.

[5]Александр Авенариус, “Авары и славяне. «Держава Само»,” Раннефеодальные государства и народности (южные и западные народности VIXII вв.) (1991): 33–34.

[6]Sigeberti Gemblacensis chronica cum continuatinobius ed. D. L. C. Bethmann Ph. D. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus VI. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1844), 268–474.

[7]Ibidem, 335–337.

[8]Леонид Беркут, Возникновение и характер средневековой анналистики. (Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1910): 4–8.

[9]Осип Вайнштейн, Западноевропейская средневековая историография. (Москва: Наука, 1964): 129–132.

[10]Annales Nazariani (Tab. II.). Pars altera a. 769–791. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826), 40–44.

[11]Ibidem, 343–361.

[12]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1895), 1–178.   

[13]Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826), 30–39.

[14]Ibidem, 67–68.

[15]Ibidem, 72–85.

[16]Александр Сидоров, Отзвук настоящего. Историческая мысль в эпоху каролингского возрождения. (Санкт-Петербург: Гуманитарная Академия, 2006), 60–65.

[17]Эйнхард. Жизнь Карла Великого. (пер. с лат. Майи Петровой). Историки эпохи Каролигов. (Москва: РОССПЭН, 1999), 7–9.

[18]Там само, 214–215.

[19]Stephen Allot, Alcuin of York, c. A.D. 732 to 804: His life and letters. (York: William Sessions Limited, 1974)83108.

[20]Алкуин. Письмо к Карлу Великому (Ad domnum regem) (796 г.). История Средних веков. От Карла Великого до Крестовых походов, 768-1096. Ред. Михаил Стасюлевич,  (Москва: Полигон, 2001), 53–55.

[21]De conversione Bogariorum et Carantanorum libellus (Tab. I.). Monumenta Germaniae Historia. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus  XI. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1854), 1–15.

[22]Самуил Бернштейн, Константин-Философ и Мефодий. Начальные главы из истории славянской письменности. (Москва: Издательство Московского университета, 1984), 87–102.

[23]Лебек, История Франции. Том І. Происхождение франков VIIX вв. (Москва: Скарабей, 1993): 429–469.

[24]Там само,  469–514.

[25]Neil Christie, The Lombards: The Ancient Longobards. (Oxford: Blackwell Publishers Inc., 1998), 102–109.

[26]John Julius Norwich, Absolute Monarchs. A History of the Papacy. (New York: Random House, 2011): 57–58.

[27]Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV. cum Continuationibus. Monumenta Germaniae Historia. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum Regum Merovingicarum. Tomus II. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1888): 168–193.   

[28]Эйнхард. Жизнь Карла Великого (пер. с лат. Майи Петровой). Историки эпохи Каролигов, 12.

[29]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 28–36.

[30]Эйнхард. Жизнь Карла Великого, Историки эпохи Каролигов, 11–14.

[31]Christie, The Lombards: The Ancient Longobards, 107-108.

[32]Анатолий Левандовский, Франкская империя Карла Великого. “Евросоюз” Средневековья. (Москва: Алгоритм, 2013), 72–74.

[33]Mattias Becher, Karl der Grosse. (München: Verlag C. H. Beck, 1999), 67–68.

[34]Annales Nazariani (Tab. II.). Pars altera a. 769–791. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 43–44.

[35]Эйнхард. Жизнь Карла Великого, Историки эпохи Каролигов, 17.

[36]Annales Sancti Emmerami Ratisponensis maiores a. 748–823. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826), 92.

[37]Факт початку аварської кампанії Карла Великого з точністю до року дозволяють встановити повідомлення у переважній більшості задіяних нами джерел. Див. наприклад: Annales Sancti Emmerami Ratisponensis maiores a. 748-823. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 92.; Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 80.

[38]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi, Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 83.

[39]Фалько Дайм, “История и археология авар,” Материалы по истории, археологии и этнографии Таврии. Выпуск 9 (2009): 280.

[40]Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Fragmentum Annalium Chesnii. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I. Ed. Georg Pertz. (Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826), 34.

[41]Эйнхард. Жизнь Карла Великогою (пер. с лат. Майи Петровой). Историки эпохи Каролигов, 18. 

[42]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 87–88.

[43]Граф Теодерік серед командирів походу франків 791 р. згадується суто в «Анналах Королівства франків». Див. Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi, Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 89.

[44]Зокрема, «Лорські аннали» серед командирів походу 791 р. наводять суто Карла та Піпіна. Див.: Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 34–35.

[45]Дайм, “История и археология авар”, 281.

[46]Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 34.

[47]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 89.

[48]Ibidem, 18.

[49]Ibidem, 97–98.

[50]Примітними у цьому контексті є припущення В. Поля щодо можливого двоєвладдя у Каганаті наприкінці існування. Див.: Walter Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567822. (Itacha and London: Cornell University Press, 2018): 353–364.

[51]Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 36.

[52]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 99–100.

[53]Annales Laureshamenses (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803. Monumenta Germaniae Historica. Inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annum millesimum et quingentisimum. Scriptorum. Tomus I, 37.

[54]Эйнхард. Жизнь Карла Великого, Историки эпохи Каролигов, 232.

[55]Эйнхард. Жизнь Карла Великого, Историки эпохи Каролигов, 19–20.

[56]Алкуин. Письмо к Карлу Великому (Ad domnum regem) (796 г.), История Средних веков. От Карла Великого до Крестовых походов, 768-1096, 53–55.

[57]Дайм, “История и археология авар”,  282.

[58]Ярослав Пилипчук, “Pax Avarica vs. Pax Bulgarica (к вопросу о границах. Авар и болгар в Европе в VІ–ІХ вв.),” Владетел, държава и църква на Балканите през Средновековието. Сборник в чест на 60-годишнината на проф. д-р Пламен Павлов (2018), 405.

[59]Дайм, “История и археология авар”, 280. 

[60]Ibidem, 279-281.

[61]Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. Ed. Georg Pertz. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi, 159.

[62]Алексей Кибинь, “Дулебы и обры (авары) Повести временных лет,” Петербургский исторический журнал: Исследования по российской и всеобщей истории 3 (15) (2017), 141–161.

[63]Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567822, 389–397.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s