Парадокс: Чому середньовічні вірменські закони про набуття права власності на скарб є ідентичні сучасним українським?
Парадокс: Почему средневековые армянские законы о приобретении права собственности на клад идентичны современным украинским?
Paradox: Why medieval Armenian laws on the acquisition of ownership over found treasury are identical to modern Ukrainian laws?
Автор — Димидюк Дмитро, студент-магістр історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Контакт – dymydyuk_da@ukr.net
Давайте проведемо невеличкий експеримент. Нижче подано два уривки з нормативно-правових документів. Перший документ — уривок з Судебника Мхитара Гоша (вірменський збірник законів ХІІ ст.). Другий — це стаття 343 з цивільного кодексу України. Обидва документи розповідають нам про «набуття права власності на скарб» (Тобто, якщо Ви юний археолог і знайшли щось цінне у землі, то це законодавство повинне вказувати, який відсоток від знайденого йде Вам, а який державі). Для того, щоб спростити Вашу задачу, найважливіші моменти ми виділили червоним жирним шрифтом, щоб легше було порівнювати ці документи. Отож —
Про знахідку (Судебник Мхитара Гоша)
Якщо хтось знайде скарб золота або срібла і за подібністю упевниться, що скарб цей часів стародавніх, то він належить скарбниці [державі і царю]; тому, хто знайде ж виділяється одна десята частина з скарбу, і ще одна десята частина тому, на чиїй землі був знайдений цей скарб. Але якщо буде визнано, що скарб цей належить комусь із нахарарів [вірменська знать]… то скарб цей належить їм, або ж їхнім спадкоємцям, які виділяють з нього окремо одну десяту частину до скарбниці, власнику землі, де знайшли скарб і тому, хто знайшов його [всім по 1/10]…
Мхитар Гош. Судебник [XII ст.] / пер. с арм. А. Паповяна. – Ереван, 1954. – С. 154.
Як для ХІІ ст. — закон просто чудовий! Бачимо, що від знахідки частина скарбу (1/10) йде тому, хто його знайшов і тому, на чиї землі він був знайдений. Решта — державі. Водночас, якщо скарб до цього часу належав якійсь людині і вона докаже той факт, що це справді її скарб (чи її предків) — то 80% скарбу переходить цій людині.
Давайте далі прочитаємо сучасний український закон —
Стаття 343, ЦКУ.
Особа, яка виявила скарб, що є пам’яткою історії та культури, повинна одержати від держави винагороду в розмірі до 20 відсотків від вартості скарбу на момент його виявлення, якщо вона про це негайно повідомила міліції… Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена в майні, що належить іншій особі, право на отримання винагороди має як особа, яка виявила скарб, так і особа, в майні якої скарб був прихований, у розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу кожна. Винагороду виплачує державний фінансовий орган.
Цивільний кодекс України. Стаття 343. Набуття права власності на скарб. Електронний ресурс. Режим доступу:
http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/003/343.php
Постає логічне питання — чи це Вірменія у ХІІ ст. мала таку хорошу законодавчу базу, чи це Україна у ХХІ ст. живе за середньовічними законами? Ви помітили, що закони майже ідентичні, адже що у середньовічній Вірменії, що в сучасній Україні максимальна винагорода за знахідку сягає лише 20% від її вартості. Через брак джерел, ми точно не знаємо, як відбувалися такі операції у Вірменії, але в нашій країні ми бачимо, що для отримання цієї винагороди потрібно пройти ряд бюрократичних тяганин, щоб доказати, що це справді Ви знайшли скарб, що все це було в межах закону і що Ви справді можете отримати свою винагороду.
Шукаючи інформацію для цієї статті я зрозумів, що людей, які б віддавали скарби державі — майже немає!!! Це попросту не вигідно. Як доказ, я нижче розміщу цитату одного чорного археолога, який стосовно цієї проблеми сказав наступне:
Потрібно створити такі умови, аби мисливці за старовиною були зацікавлені віддати знахідки до державної скарбниці. Як стверджує хлопець, у Великобританії двоє шукачів знайшли скарб Римської доби і отримали за це 650 тисяч фунтів стерлінгів. В Україні ж ситуація дещо інша: «у нас здача предметів, знайдених в землі, державі апріорі – неможлива. Чому? В радянські часи була норма – 25% від знайденого скарбу мали видаватися людині готівкою. У нас цю норму після розпаду Союзу змінили. У Росії зробили – 50%, в Україні – 20. Вибачте, ну, хто за 20% піде здавати, тим паче, що оцінка матеріальної вартості в нас – дуже неадекватна. Я не знаю жодного випадку, щоб люди, які знаходили скарби їх здавали. Ніхто не здав і не буде здавати. Тільки тому, що немає в цьому ніякої матеріальної зацікавленості, абсолютно…
Через це у нас в країні добре розвинута чорна археологія. Створюються різного роду сайти (для прикладу — цей!), де чорні археологи виставляють різні артефакти (знахідки) для продажу. Цікавим є те, що деякі лоти є унікальними і про їх існування дослідники навіть не здогадуються.
Що робити?
На мою думку, рішення є доволі простим. Якщо ми не можемо зупинити чорних археологів — тоді потрібно створити такі умови, щоб вони могли легально працювати. Потрібно збільшити винагороду за знахідку (мінімум 50% від її вартості) та спростити процес передачі скарбу державі. І найважливіше — люди люблять славу! Тому таких археологів-героїв, як мінімум, потрібно кілька разів показати по телевізору!)
П.С. Повірте, всім вистачить місця для розкопок та великих археологічних сенсацій на теренах України)
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net
А також, за цими посиланнями:
Vkontakte –
Львівський медієвістичний клуб
Facebook –
Львівський медієвістичний клуб
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
НравитсяНравится