Володимир Дубневич. Джерела формування політичної еліти Української козацької держави

У суспільному житті України середини XVII-XVIII ст. істотну роль відігравало козацтво – військовий стан, котрий намагався добитися тих самих прав, які мала польська шляхта. В його середовищі формувалася й зростала нова генерація політичної еліти [1].

Структура козацької політичної еліти поділялася за ступенем повноважень на три групи: урядову (старшину), регіональну й значне військове товариство. Першу з них репрезентували гетьман (наказний гетьман) та генеральні старшини. Провідну роль у політичному житті відігравав інститут гетьманства. Ця трансформація повноважень гетьмана кінця XVI – першої половини XVII ст., що жорстко контролювалася козацькою корпорацією, в очільника держави стала можливою лише завдяки винятковим якостям Б. Хмельницького [2].

Цьому сприяла Українська національна революція (1648—1676) рр. Як правило, перш за все, козацька старшина формувалася із вихідців з української (руської) православної шляхти. Вона рекрутувалися з найбільш «авторитетних і заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії».  Під керівництвом гетьмана вони утворювали уряд, до компетенції якого входила й дораджувальна складова. Остання полягала в наданні володарю булави порад при розв’язуванні поточних справ «державного управління». Статус генеральних старшин у середині корпорації був різним. Вони поділялися на дві групи: «вищу» (обозний, писар, судді) й «нижчу» (осавули, хорунжий, бунчужний). Перше місце в ієрархії посідав уряд генерального обозного, що традиційно вважався за значимістю другим після гетьмана. Цю концепцію вперше запропонував український історик та державний діяч В. Липинський. На його думку, вихідці зі шляхти складали близько 53,4% всієї козацької еліти. Натомість В. Степанков наводить дані, які вказують на те, що шляхта становила лише 10 % від усієї генеральної старшини [3].  Але все-таки, коли православна шляхта вступала в ряди козацтва, вона починала відігравати істотну роль у політичному житті краю, зберігаючи право на свої маєтності.

Так, В. Панашенко наводить приклади:

1. Виговські: походили з руських бояр, котрі  1541 р. отримали від короля Сигізмунда І підтвердження на земельне володіння в селі Вигові. В подальшому різні представники роду Виговських займали керівні посади у війську Б. Хмельницького, а їхній найвидатніший представник та близький соратник Гетьмана І. Виговський після смерті першого був регентом його сина Юрія, а згодом став повноцінним Гетьманом Війська Запорозького [4].
2. Бутовичі: так, засновник роду Богдан Бутович одержав два привілеї від Яна-Казимира на маєтності. Його син Іван згадується в документах як військовий товариш (1675, 1676) та батуринський сотник (1677) Степан Іванович Бутович – «слуга его милости пана полковника черниговского и староста седневский (1689)» – займав сотенні і полкові уряди в Чернігівському 1 полку, а потім був генеральним осавулом (1709-1717). Його нащадки переважно мали чини бунчукових, рідше – військових товаришів, а також військових канцеляристів [5].

До старшинського стану ввійшли й нащадки інших шляхетських родин:  Болдаківські, Велинські, Іскрицькі,  Криштафовичі,  Мовчани, Полетики, зем’яни Посудевські та ін [6].

Хоч шляхти в рядах генеральної старшини було відносно небагато, але  її роль у формуванні політичної еліти та функціонуванні владних інституцій була (особливо в 1655–1665 рр.) вагомою. Цьому сприяли її освіченість, знання законів та етикету дипломатичної служби, досвід і хист до канцелярської й адміністративної роботи [7].

Другою категорією з якої рекрутувалася генеральна старшина,  були вихідці із реєстрового козацтва. Вони складали її відсоткову більшість. А деякі вихідці з цього стану навіть ставали Гетьманами.

До вихідців з стану реєстровців належали:

1. Апостоли: першим відомим представником був реєстровий козак Апостол 0649). У другій половині XVII ст. серед козацької старшини виділялися Апостол Павло Єфремович – хомутецький сотник (1658), гадяцький полковник (1659), наказний гетьман (1659), миргородський і гадяцький полковник. Його сини – Данило і Петро — також займали високі урядові посади: Данило – миргородський полковник (1682–1727), гетьман (1727–1734), Петро – лубенський полковник (1728–1757). Посаду миргородського полковника займав Апостол Павло Данилович (1727—1736) [8].
2. Безбородьки: рід формувався з нащадків реєстрового козака Корсунського полку Олександра Берла: Іван Берло — полковник піхотний (1669), сотник мглинський (1671–1672); інший Іван Берло — сотник вороньківський (1678, 1696–1705), суддя полковий переяславський (1706—1711), знатний військовий товариш (1712— 1715); Василь Іванович – сотник вороньківський (1715–1721); Данило Іванович — «под знаком бунчуковим зостаючий»; Іван Васильович— сотник вороньківський (1718—1730), бунчуковий товариш (з 1737 р.); Володимир Данилович – возний ВоронківськоІ сотні (1767—1773), полковий писар [9].
3. Горленки: походили від реєстрових козаків Прилуцької сотні Ядька та Лазара Горленків. Лазар Горленко згодом став прилуцьким полковником (1659, 1661–1668, 1672-1677, 1680-1687), полковим прилуцьким суддею (1659, 1678, 1680), у 1665 р. йому був пожалуваний дворянський чин. Його син – Дмитро Лазарович – також став прилуцьким полковником (1692–1708), виконував обов’язки наказного гетьмана (1705). У XVIII ст. їх нащадки поповнили ряди генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів, командувачів російської армії [10].

Із реєстрових козаків походили також старшинські родини Булавок, Буцьких, Вакуленків (Вакуловичів), Волевачів, Грабянок, Дворецьких, Єсимонтовських, Жученків (Жуків), Заруцьких, Золотаренків, Лагоди, Миклашевських, Лісницьких, Молявок, Ракушок-Романовських, Стороженків, Сулим та ін [11].

До козацької старшини поступово потрапляли й вихідці із духовенства:

Булатовичі: син переяславського і гадяцького протопопа Григорія Філоновича Бутовича – Артамон служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії (1672), а сини останнього були: Іван — полковником гадяцьким осавулом (1732), Григорій – прихильник І. Мазепи – перебував при П. Орлику у 1712 р.

З середовища духовенства вийшов гетьман Іван Самойлович, якого нерідко називали Поповичем. Його батько Самуїл був попом у м. Ходоркові Сквирського повіту, згодом – у м. Красний Колядин. Три брати гетьмана Василь, Мартин і Тимофій також мали сан священників у Лебедині та Ромнах [12].

Щодо регіональної еліти, то вона охоплювала, окрім військової справи, й розв’язання широкого кола питань у соціальних відносинах та господарському житті. Її представники нерідко були «повновладними господарями» на території свого полку [13].

На чолі цієї групи стояли полковники. Очолюючи регіональну еліту, нерідко (особливо з 1659 р.) вони мали визначальний вплив на перебіг революційних подій, внутрішню і зовнішню політику уряду. Уже в період гетьманату Б. Хмельницького окремі з них відкрито демонстрували опозиційність до його політики. А після його смерті їхня влада настільки зросла, що через позиції полковників Ю. Хмельницький змушений був спочатку укласти Переяславський договір, а пізніше – Чуднівський. Знову ж таки відмова більшості лівобережних полковників підпорядкуватися центральній владі призвела до появи 1663 р. Лівобережної Гетьманщини. Правлячі кола Московської держави швидко помітили зростання їх політичної ролі і намагалися використовувати для послаблення прерогатив центральної влади. Не випадково статтями Переяславського договору 1659 р. гетьман позбавлявся прав на власний розсуд зміщувати полковників з посад і карати смертю [14].

Третьою складовою структури еліти було значне військове товариство. Як еліта воно сформувалося в 1650-х рр., її ядром були особи, котрі раніше займали посади старшин. Зазвичай, дана група слугувала кадровим резервом, окремі представники якого займали урядові посади [15].

Отже, політична еліта Української козацької держави, сформувалася в часи Національної революції другої половини XVII ст. Вона поділялася на три категорії: генеральна старшина, регіональна еліта та  значне військове товариство.

Перші, зазвичай, формувалися із шляхти та козаків-реєстровців, але також до них могли потрапити і вихідці із стану духовенства.

Другі займали посади полковників, яким довірили козацькі полки, де вони були, по-суті, повновладними господарями. Нерідко вони могли навіть повстати проти рішень Гетьмана та відмовитися йому коритися.

Треті, як-правило, формувалися із колишніх старшин і служили резервом у війську та деколи виконували завдання пов’язані з урядовими справами.

Покликання:

1. Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини. С.4.
2. В. Степанков. Політична еліта України: процеси становлення, сфера діяльності, міжгрупові взаємини, політичні погляди (1648-1676 рр.): дис. на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. 07.00.01. Історія України. С. 124.
3. Там же. С. 123.
4. Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини. С.10.
5. Там же. С.10.
6. Там же. С.10.
7. В. Степанков. Політична еліта України: процеси становлення, сфера діяльності, міжгрупові взаємини, політичні погляди (1648-1676 рр.) С. 123.
8. Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини. С. 6.
9. Там же.
10. Там же. С. 7.
11. Там же. С. 8.
12. Там же. С. 13.
13. В. Степанков. Політична еліта України: процеси становлення, сфера діяльності, міжгрупові взаємини, політичні погляди (1648-1676 рр.) С. 127.
14. Там же. С. 129.
15. Там же. С. 130.