Ми ніколи не дізнаємось, як насправді виглядали баталії минувшини. Чому? Адже ми можемо реконструювати зброю, тактичні прийоми, а як мова йде про Ренесанс-ранній Модерн, то ще й прийоми ближнього бою повторити. Однак як би ми не старались, залишиться принаймні один фактор, якого не буде в сучасних реконструкціях (принаймні згідно діючому законодавству). Розуміння того, що супротивник, який пре на тебе, буде тебе ж цілеспрямовано вбивати, а ти повинен убити його. Саме цей аспект змінює все.
Тривалий час на учасників баталій минушини дивились зверху, мало кого цікавило як же виглядає бій зсередини. Уникали теми того, що бачать перед собою воїни, що вони відчувають і що чують. Так було до 1976 р., коли вийшло дослідження Д. Кігана «Обличчя війни» (яка, однак, не дійшла не те що до українських прилавків — вона до колишнього СНД не дійшла) — в ній автор розглядає [1] битву очима воїна, розбираючи кожен етап битви, стоячи за спиною солдатів. Він же надихнув плеяду інших авторів на схожі дослідження, але вже в інші періоди (Д. Кіган розглядав три битви — Азенкур (1415), Ватерлоо (1815) і Сомму (1916)). В подальшому, автори з прізвищами Хенсон, Сабін, Голдсуорті взялись за Античність.
Тема психології війни дуже складна, і як до неї не підступатись, але придумати подачу матеріалу буде непросто. По-перше, дана проблематика дуже велика, оскільки поведінка кожного воїна в бою — це комплекс чинників, серед яких середовище, яке його сформувало як особистість, його персональні навички, озброєння і товариші по зброї, які його оточують. Ми розглянемо кількох яскравих представників військової історії в різні періоди, почавши з еллінів. В цій частині статті основний акцент буде зосереджений на грецьких гоплітах, в наступній — на саріссофорах, а римських легіонерів ми торкнемось зовсім трохи, також у наступних дописах.
Грецький гопліт
Почнемо з цього видного представника військової історії:
Дані ілюстрації в деякому плані дуже умовні, наприклад, те, що тяжкий піхотинець зображений босоніж, пояснюється впливом традиції Н. Секунди (він же з П. Коннолі видав книгу про армію Спарти): не варто сприймати зображення зовсім буквально. У ранніх роботах Секунди гопліти взагалі йдуть в бій голими.
Чому ми вбиваємо?
Що змушує нас убивати у запалі бою? Довгий час солдат розглядався як несвідома бойова одиниця, механізм, приставлений до рушниці, аби та стріляла. І лише після Другої Світової війни вийшло дослідження С. Маршалла «Men Against Fire: The Problem of Battle Command», в якому автор після опитування ветеранів дійшов до висновку, що в сторону ворога стріляли тільки 20-25% солдат. Ефект після написаного був фантастичним — від перегляду концепцій підготовки вояків до критичних робіт, які доводять що все це міф. Наприклад, критики його роботи вказували на те, що у війні у В’єтнамі цей показник становив уже 90-95% (хоча за В’єтнамом завдяки витворам культури закріпилась слава показового бардака у ЗС Штатів). У 1996 р. вийшла робота Д. Гроссмана «On killing: The psychological costs of learning to kill in war and society», а в 2009 р. її доповнене видання [2]. В останній автор розглядав сучасний рівень насильства в США, задався він і болючим питанням «а чи винні фільми та ігри в шкільних розстрілах?». Але вельми цікавою частиною його дослідження було якраз вивчення психології солдат.
Він зробив висновок, що різке збільшення числа пострілів у ворога в конфліктах після Другої світової — аж ніяк не доказ того, що С. Маршалл набрехав, а наслідок змін у психологічних принципах підготовки солдата. З іншого боку, він знайшов підтвердження висновків Маршалла в аналізі битв попередніх епох. Красномовним прикладом є Битва при Геттісберзі (1863), після якої на місці баталії було знайдено 37 тис. гвинтівок, з яких 24 тис. були заряджені. З цього числа, в 12 тис. було ще й дві кулі. Що тут не так? Річ у тому, що 90% часу солдат витрачав на заряджання зброї, 10% припадало на постріл і відповідно те, що 2/3 воїнів могли бути вбиті в останню мить, здається малоймовірним. Традиційне пояснення — це неефективність дульнозарядної вогнепальної зброї та невміння солдат поводитись із нею: янкі та діксі в шумі битви заряджали рушницю неправильно, не могли зрозуміти, чи грім-палиця вистрілила й закидали наступну кулю, аби напевне. Д. Гроссман піддав критиці таке пояснення і дав власну реконструкцію — люди не хотіли вбивати. Основний висновок автора полягав у тому, що дві основні реакції страху — втеча та вбивство, працюють головно щодо іншого біологічного виду. У тваринному світі всередині одного виду є і третя реакція — здатись. Простіше кажучи, в базовому налаштуванні на інстинктивному рівні, люди не хочуть вбивати собі подібних і для подолання внутрішніх блоків потрібні сильні психологічні імпульси. Можна впевнено говорити, що так само і в Античності, і в Середні віки ми бачимо людей у битвах, котрі боряться не тільки один з одним, але й із психологічними блоками.
Causa principalis, яка змушувала війська йти вперед, була авторитетом вождя. Феномен безумовного підпорядкування авторитету був виявлений в дослідженні С. Мілгрема [3]. Якщо коротко, то суть експерименту зводилася до наступного — 40 чоловікам у віці від 20 до 50 років пропонували взяти участь у дослідженні пам’яті в Єльському університеті. Дослідження передбачало, що вони повинні бити струмом іншого учасника експерименту в разі, якщо той давав неправильну відповідь. Причому напруга струму послідовно зростала від 0 до 450 вольт. Спочатку очікували, що більшість відмовиться, почувши скарги випробовуваних, проте, перші п’ятеро не стали продовжувати тоді, коли напруга досягла 300 вольт, а до кінця дійшли 26 осіб. С. Мілгрем пояснив такі дії слідуванням авторитету вченого, який говорив піддослідному продовжувати підвищувати напругу, навіть коли учасник, якого катували, просив зупинитись. Один із найсильніших мотиваторів — це слідування наказам вождя, чия влада легітимна, або вважається такою солдатами.
А тепер повернемось до гоплітів — у фаланзі такі авторитети знаходились безпосередньо поруч із солдатами в одному строю. Традиції героїчного віку вимагали, аби командир йшов в бій поруч зі своїми воїнами, підтримуючи і надихаючи їх, а заодне і ворога рубав, тут як водиться. Для того, аби зрозуміти, які це мало результати, звернемось до Полібія, який описує бій македонян із спартанцями[4]:
«Вороги вступали в битву то загонами, то всією юрбою; по обидва боки проявилось немало хоробрих, оскільки воїни бились на очах у царів. Окремі воїни та цілі загони змагались один з одним у мужності».
Були втім і недоліки — лідер, який знаходиться на лінії фронту, має всі шанси бути вбитим, а це логічно деморалізує війська. Прикладом тут може бути втеча Дарія ІІІ під Іссою в 333 р. до н. е. після удару кінноти Олександра Македонського по ставці царя, що й потягло за собою розвал армії персів у баталії.
Психологія строю
Про грецькі фаланги написано така колосальна кількість досліджень, що немає сенсу заглиблюватись у це питання. Обмежимось хіба загальними заувагами — це лад добре озброєних піхотинців, розташованих пліч-о-пліч. Вперше фалангу бачать принаймні із VII ст. до н.е. [5]. В будь-якому разі, нас цікавить в першу чергу не військовий аспект, а психологічний. У чому взагалі сенс такої побудови загону? Зазвичай на стрій дивляться з позиції військової абстракції, ігноруючи власне психологічну основу армії. Почнемо з основ: інстинктивно групуватися разом — психологічний феномен, який відзначався навіть у сучасних арміях, які перебувають під вогнем супротивника [6]. Людина, яка знаходиться в групі, відчуває себе більш захищеною, а безпосередньо в строю фаланги бійці знаходились поруч зі своїми родичами, сусідами, друзями. У фаланзі кожен воїн прикритий своїм щитом зліва, а справа його захищає гоплон товариша, таким чином, майже всі воїни відчувають себе в безпеці.
…майже всі воїни відчувають себе в безпеці, за винятком тих, які стоять на правому фланзі. Спартанець Фукідід залишив примітний опис того, що відбувається з усією фалангою, якщо правий фланг розгубився [7]:
«Зазвичай всі армії при атаці розтягують своє праве крило, причому кожне військо прагне охопити своїм правим крилом ліве крило ворога. Адже кожен воїн, побоюючись за свою незахищену сторону, намагається, наскільки можливо, прикритися щитом свого товариша праворуч і думає, що чим щільніше зімкнуті ряди, тим безпечніше його становище. Перший привід цьому подає правофланговий воїн першого ряду. Він завжди напирає вправо, щоб відвернути свою незахищену сторону від ворога, і цей же страх змушує й інших воїнів слідувати йому».
Візуально це виглядає, ніби фаланга намагається «дрейфувати» вправо. Фаланга, як і в принципі, будь-який стрій тяжкої піхоти — це свого роду танк. В тому сенсі, що у фаланзі, як і в танку — головне не… напудити. Причому в буквальному сенсі, безпосередньо перед боєм людина відчуває сильний стрес, наслідком якого нерідко є випорожнення кишечника та сечового міхура [8, 11]. Проілюструємо це однією історією ахейского стратега Арата:
«Ця перемога змусила замовкнути багатьох брехунів та закрила рота підлесникам, які підлабузнюватися перед тиранами, обсипали глузуванням та вигадували дурні небилиці, ніби у ахейских командирів під час будь-якої битви буває розлад шлунка, що у них паморочиться голова і темніє в очах, як тільки поруч гудить труба… Ці чутки так розповсюдились, що навіть філософи в своїх школах, розглядаючи питання, чи є слабкість кишечника в хвилини небезпеки наслідком страху або ж якогось тілесного розладу й вродженої млявості, завжди приводили в приклад Арата, який, мовляв, хоч і прекрасний полководець, але в боях постійно відчуває подібного роду нездужання».
Таким чином, крім власне військових переваг, які давав стрій — це ще й психологічний інструмент, який дозволяв тримати згуртованими солдат перед ближнім боєм. Є й інший аспект, Д. Гроссман називав цей ефект «розподілом відповідальності у натовпі» . Масові вбивства в тваринному світі здійснюються групами, не одинаками. У строю з одного боку відбувалась анонімізація вбивства, з іншого кожен солдат знаходився під взаємним контролем інших воїнів. Причому якщо ми говоримо про фалангу, то не просто воїнів, а друзів і родичів — відповідальність перед близькими людьми переважує страх.
Чому ми співаємо?
Є ще один цікавий психологічний інструмент — пісня. Й. Жорданія в своєму дослідженні [9] відносить її до факторів, які дозволили нашим предкам вижити в боротьбі з хижаками. Музика та пісні є ефективними інструментами психологічного впливу. Спільне виконання пісень в строю з одного боку сприяло почуттю групової ідентичності кожного солдата. З іншого боку, це дозволяло увійти в гіпнотичний стан. В такому стані людина може контролювати свої емоції, можуть навіть спостерігатися ефекти аналгезії (нечутливість до болю). І немає нічого дивного, що такий чудовий феномен був швидко поставлений на військову службу [10]:
«Коли побудова бойової лінії закінчилась, цар на очах у ворога приносив в жертву козу й подавав знак всім увінчати себе вінками, а флейтист наказував грати Касторів наспів та водночас сам затягував похідний пеан. Видовище було величне та грізне: воїни наступали, крокуючи в ритм флейти, твердо тримаючи стрій, не відчуваючи ні найменшого сум’яття — спокійні та радісні, а вела їх пісня. В такому настрої, ймовірно, ні страх ні гнів людиною не керують; гору беруть непохитна стійкість, надія та мужність, які немов даруються присутністю богів. Цар йшов на ворога в оточенні тих зі своїх людей, які заслужили вінок перемогою на Іграх. Розповідають, що на Олімпійських іграх одному лаконцю пропонували хабаря, але він відмовився від грошей і, зібравши всі свої сили, здолав супротивника. Тоді його запитали: «Що тобі за вигода, спартанцю, від тієї перемоги?» «Я займу місце попереду царя, і загину перед ним, коли піду в бій», — посміхаючись відповів переможець».
Зверніть увагу, скільки психологічних факторів в одному епізоді — гіпнотичний спокій людей, які марширують під звуки флейти та пеан, по-друге, це групова ідентифікація сподвижників царя (серед них тільки переможці змагань), ну і нарешті, гордість спартанця, для якого можливість йти поруч з правителем у бій дорожча за все.
Висновки
Баталії Античності — в першу чергу складні психологічні протистояння, які не були схожі на м’ясорубку. Основною метою було для сторін було не фізичне знищення противника, а досягнення відступу ворога, психологічна перемога. Що ж до психологічного аспекту, то коли говорять, що люди не звірі — це не зовсім вірно, бо основне завдання підготовки солдата полягає у здоланні тваринних інстинктів, котрі якраз стримують вбивство. Американські психологи Swank і Marchand обстежуючи [11] солдат після висадки в Нормандії прийшли до висновку, що всі вони в тій чи іншій мірі зазнали важкого психологічного потрясіння (тут, однак, слід врахувати що солдат Дядька Сема не є рівнею колегам із РСЧА, Вермахту й СС). Виняток склали менше 2% обстежених, які страждали психозом (psychotic soldiers) і ті солдати, які отримали важкі травми мозку. Можливо, десь у базовій прошивці мозку в нас є установка «не вбивати», але, як доводить плин історії, ми навчилися її добре обходити — і навряд це однозначно погано. Ми зустрічаємо в Античності опис запеклих боїв, але навіть для авторів, які жили в той час, вони були шокуючими. Нариклад останній бій спартанців при Фермопілах заслуговує окремої уваги:
«…два брата Ксеркса загинули у битві. За тіло Леоніда почалась сутичка між персами і спартанцями, поки нарешті відважні елліни не вирвали його з рук ворогів (при цьому вони чотири рази заставляли тікати ворога). Битва ж тривала до того часи, поки не підійшли перси з Епіальтом. Помітивши наближення їх, греки змінили спосіб боротьби. Вони стали відступати в ущелину і, минувши стіну, зайняли позицію на пагорбі — всі разом, крім фіванців. Пагорб цей знаходився біля проходу в горах (там, де нині стоїть кам’яний лев на честь Леоніда). Тут спартанці боронились мечами, у кого вони ще були, а потім руками і зубами, поки варвари не засипали їх градом стріл, причому одні, переслідуючи еллінів спереду, обрушили на них стіну, а інші оточили з усіх боків». [12]
Список джерел та літератури:
1. Keegan J. The Face of Battle. 1976
2. Grossman, D. (2009). On killing: The psychological costs of learning to kill in war and society. New York: Back Bay Books.
3. Stanley Milgtam. Behavioral Study of obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology1963, Vol. 67, No. 4, 371-378
4. Полибий, II, 69, 4-5
5. А. К. Нефедкин. Основные этапы формирования фаланги гоплитов: военный аспект проблемы / Вестник древней истории, №1, 2002, стр. 87-96
6. Hanson V. D. The Western Way of War: Infantry Battle in Classical Greece. New York, 1989
7. Фукидид (V, 71)
8. Плутарх, Арат, 29
9. Joseph Jordania, 2011. Why Do People Sing? Music in Human Evolution
10. Плутарх, Ликург, 22
11. Combat neuroses; development of combat exhaustion. Roy Laver Swank, W. Marchand Arch Neurol Psychiatry. 1946 Mar; 55:236-47; Goldsworthy A. K. The othismos, myth and heresies: the nature of hoplite battle. / War in history 1997, vol. 4, 1, p. 1-26.
12. Геродот, VII, 225
Львівський історичний клуб 