Текст нижче представляє собою редаговану версію матеріалу, озвученого у якості доповіді на XIV читаннях пам’яті професора П. Й. Каришковського у межах секції “Центральна та Східна Європа доби Середньовіччя” 11 березня цього року. Принагідно, автор висловлює щиру подяку організаторам конференції.
Зі смертю автократора Юстиніана І у 565 р., авари, які до цього були федератами ромеїв, здійснювали регулярні спроби позбутись політичної зверхності Візантійської імперії. Провокації імператорів Юстина ІІ та Тиберія ІІ з боку аварського хана Баяна І призвели до воєн впродовж 568–570 рр., 578–580 рр. та 581–582 рр. поміж Аварським каганатом та Константинополем. Кочовики протягом цього часу продемонстрували суттєвий військовий потенціал, прорвавши оборону Імперії на Дунаї. Водночас, римські імператори, обтяжені сутичками із Державою Сасанідів на східних кордонах, не могли дати аварам гідну відповідь та відкуплялись від них монетою.
На цей період, Ромея, обтяжена постійними війнами на кордонах, поринає у внутрішньополітичну кризу, яка завершується бунтом військ, спрямованих проти аварів та смертю імператора Маврикія від рук повсталих у 602 р.
Кочовий етнос аварів був включений у сферу зовнішньополітичних відносин під зверхністю Константинополя на межі 557–558 рр. Перебуваючи під загрозою винищення з боку тюрків, авари встановили контакт із аланами та їх царем Саросієм[i]. Останні до цього часу були союзниками Візантії у війні з перським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531–579)[ii] за регіон Лазика у Південному Кавказі протягом 540–562 рр[iii]. Зрештою, такі обставини сприяли укладенню союзу поміж аварами та імператором Юстиніаном І (527–565). Аж до смерті римського володаря, аварський каган[iv] схилявся до здійснення незалежної політики. З одного боку, новоутворений Каганат de–facto продовжував союз із Візантією, з іншого — постійно збільшував військову потугу супроти Східного Риму. Зокрема, це проявилось у ході набігів на землі антів (які були союзниками Візантії)[v] та їх подальшим включенням до конгломерату племен під зверхністю аварів[vi].
У період правління наступників Юстиніана — базилевсів Юстина ІІ (565–578) та Тиберія ІІ (578–582) стосунки номадів з Імперією загострюються. Ініціатором даного процесу виступив аварський каган Баян І (562–602). Основними причинами цього служили: 1) брак політичного та військово–стратегічного досвіду з боку автократорів, порівняно з Юстиніаном[vii]; 2) відсутність потужної оборони ромеїв вздовж Дунаю; 3) прагнення кагана переселити орду «зі Скіфії у Верхню Пеонію»; 4) сприйняття правителя номадів римської політики «divide et impera» в стосунку до сусідів; 5) прив’язка економіки Каганату до ведення перманентної війни. Зрештою, претензії аварів на римську провінцію Паннонія ІІ діоцезу Фракія вилились у ряд короткотривалих воєн поміж сторонами протягом 70-х рр. VI ст. — 582 р. включно[viii]. Підкреслимо, що дані конфлікти були досить короткочасними та межувались регулярним укладенням мирних договорів із ромеями.
Основним супротивником Константинополя до цього часу була Держава Сасанідів. Шахіншахи персів Хосров І та Хосров ІІ Парвіз (591–628) продовжили курс завойовницької політики щодо азійських та африканських провінцій Візантії. Причинами цього служили внутрішні потрясіння Царства іранців (подавлення руху маздакітів Хосровом І у 30–х роках VI cт.; виступ сина шахіншаха Анушзада у 549 р., повстання Бахрама Чобіна у 590–591 рр.). Позбутись їх наслідків, завоювати авторитет армії, «царі царів» могли насамперед через експансію. На цей період у дипломатії Аварського каганату щодо Візантії припадає етап, який характеризувався: 1) наростанням внутрішньополітичної кризи Імперії (витоки якої сягають ще першої третини VI ст.[ix]); 2) активним збільшенням військово–політичної потуги державного утворення кочовиків.
Корпус джерел, які хронологічно описують аваро–ромейське протиборство на час правління імператора Маврикія представлений низкою творів. Серед них: праця «Історія» Феофілакта Сімокатти[x], «Коротка історія з часу після царювання Маврикія» патріарха Никифора (бл. 758–828)[xi]. Додаткові свідчення про аваро-візантійські відносини кінця VI — першої половини VII ст. надає також «Хронографія» Феофана Сповідника[xii].
Зіткненням Каганату з Візантією на час правління Маврикія передувала активізація посольського апарату кочовиків. Надіславши ряд дипломатичних місій, зокрема у 583 р., Баян отримав «80 тис. золотих [солідів]». Каган цілеспрямовано йшов на загострення відносин із Маврикієм, повернувши йому назад подарунки, які надійшли до стану авар відповідно договору 582 р. Зокрема, Феофілакт говорить про «золоте ложе [очевидно, кушетку–клінію]»[xiii], індійського слона, надісланого за наказом Маврикія Баяну.
Очевидно, що базилевс, сповідуючи початково вимушено мирну політику щодо Каганату на початку правління, керувався потребою оперативно завершити війну із Сасанідами, розпочату ще у 572 р.[xiv] Паралельно, імператор проводив заходи, спрямовані на забезпечення ресурсної бази Імперії в умовах воєн на виснаження (набору до складу війська федератів; отримання коштів на утримання війська шляхом конфіскації майна ромеїв; зменшення видатків на армію через урізання зарплатні бійцям[xv]).
Однак, намір Маврикія не допустити протистояння на Дунайському лімесі не перетинався із прагненнями кагана. Влітку 583 р. з ініціативи номадів на території провінцій Мезія І, Мезія ІІ та Верхня Дакія розгорнувся черговий конфлікт. З початком війни авари зайняли міста Сінгідун (суч. Белград, Сербія), Августи та Вімінакій (суч. Костолац, Сербія). Варто зазначити, що до конфлікту на півночі Імперія не була готова, і «після трьох місяців» з часу переходу Дунаю кочовиками, направила до ставки кагана в Анхіалі (суч. Поморіє, Болгарія) посольство наприкінці 583–584 рр. До складу цієї місії входили зокрема посли Коментіол та Ельпідій[xvi].
Його результати, очевидно, були успішними для ромеїв — приблизно в другій половині 584 р. з аварами було укладене перемир’я. Примітним для нас є те, що в ході перемовин із візантійцями, Баян заявив про мету аварської політики у регіоні — забезпечення Імперією економіки Каганату шляхом регулярних грошових виплат, перетворивши Східний Рим у фактичного данника аварів, «викопавши Довгі стіни [Константинополя]»[xvii].
У подальшому аварські дипломати продовжують курс на пошук союзників у боротьбі з Ромеєю в особі слов’янських племен. Так, впродовж 80–90-х років VI ст. дипломатія кочовиків була спрямована на: 1) військову нейтралізацію Імперії; 2) залучення (зокрема силоміць) у набігах на ромейські землі військової потуги слов’ян, що переселялись до Паннонії.
Завершивши бойові дії із Персією, Маврикій впродовж осені 590 р. / весни 592 р.[xviii] переходить до активних дій на Дунайському лімесі, готуючись до походу на Каганат. Приводом до них стали чергові заяви аварської сторони про збільшення виплат, які були проігноровані. Разом із тим, через неоднозначне сприйняття населенням Імперії плану базилевса, а також ряду явищ негативного характеру, які трапились із Маврикієм, наступ ромеїв на кочовиків відклався у часі[xix].
Дізнавшись про військові приготування римлян, Баян розпочав бойові дії супроти ромеїв, готуючи переправи для кочовогого війська та взявши в облогу Сирмій. Вийшовши через перевал Прокліани на сході Балканських гір, аварські сили просувались через провінцію Европа діоцезу Фракія. Взявши в облогу Анхіал, кочовики вийшли до узбережжя Мармурового моря неподалік Гераклеї. У подальшому, кочовики підійшли до Цурул (суч. Чорлу, Туреччина), розбивши сили ромеїв, очолені стратигом Пріском. Характерно, що Баян І закликав стратига Петра, який увійшов у Мезію, зайняту склавинами, до миру, оскільки «війна та право сильного відібрали у ромеїв право володіти [провінцією]…»[xx].
Кінець війні поклало 18–місячне перемир’я (датоване літом–осінню 597 р., осінню 600 р. або ж 601 р.[xxi]), укладенню якого сприяло дезінформування аварів про наміри візантійських сил форсувати Дунай та відрізати орді шлях до відступу. Водночас, Імперія на час аваро–слов’янських походів 583–598 рр. фактично втратила панування над територіями по лінії Сирмій–Маркіанополь.
Поновлення бойових дій припало, за різними датуваннями, на 598 / 599 / 600 / 601 рр.[xxii] Основним театром війни стала провінція Мезія ІІ. Бойові дії почались з облоги аварами міста Томи (суч. Констанца, Румунія) та їх зимівлею у Скіфії. Характерно, що корпус ромейських військ під командуванням Пріска, висланий назустріч кочовикам, проявив себе досить пасивно, не проводячи атак на кочовиків, які, очевидно, отаборились. Навесні наступного року в якості допомоги Пріску, Маврикій надіслав певні частини під очоленням Коментіола через Балкани. Їх, однак, перехопили кочовики на річці Янтра орієнтовно у квітні 598 р. та завдали поразки, в результаті чого стратиг був змушений відступити[xxiii].
Новина про поразку ромейського корпусу дійшла до Константинополя та потягла за собою приготування до оборони столиці. Варто сказати, що до цього часу людські ресурси Імперії були виснаженими настільки, що Маврикій залучав до служби в гарнізоні міста партії Іподрому[xxiv].
Постійні бойові дії на території столичної провінції зіграли безпосередню роль у розгортанні внутрішньополітичної кризи в Імперії — так, Феофілакт неодноразово засвідчує низький моральний дух візантійських солдатів та рекрутів, які обурились на наказ Маврикія затримати платню та додатковий набір у військо[xxv].
Бойові дії поміж сторонами продовжувались протягом другої половини 598 — початку 602 р. зі змінним успіхом та представляли собою маневри Баяна та корпусів ромеїв під командуванням стратига Петра та імператора. Зрештою, відкинувши кочовиків за Дунай, корпус Петра за наказом Маврикія наприкінці 602 р. зупинився на зимівлю на північному березі Дунаю[xxvi]. На цій території, частково заселеній слов’янами, війська Імперії були змушені створювати польові табори, що тільки погіршило їх волю до спротиву. Приблизно у цей же час поміж сторонами конфлікту відбулись переговори щодо викупу ромейських бранців. Автократор неодноразово відмовлявся від пропозиції аварів, аргументуючи відмову браком коштів у казні. Це потягло за собою страту полонених номадами та остаточну втрату популярності автократора серед рядових солдатів[xxvii].
У ході бунту корпусів на північ від Дунаю, Петра, як брата імператора, скоріше за все, було вбито. Бунтівні війська, очолені центуріоном[xxviii] Фокою, рушили в листопаді того ж року на Константинополь, убили Маврикія та його синів Феодосія і Тиберія[xxix]. Наступним правителем Імперії став харизматичний лідер бунтівників. Проте однієї довіри рядових бійців було мало для здійснення ефективного управління державою. Виступ Фоки зіграв у політичній історії Візантійської імперії вирішальну роль — позаяк Маврикій виступав опікуном шахіншаха Хосрова ІІ внаслідок Ктесифонського договору 591 р., перси розпочали бойові дії проти Візантії[xxx]. Паралельно, супроти Фоки виступили родичі Маврикія та полководці. У таких умовах, протягом 603 р. Фока пішов на поновлення союзницького договору з аварами, які вперше з часу смерті Юстиніана Великого стали федератами Східного Риму.
Таким чином, станом на другу половину VI ст. Східна Римська імперія перебувала в становищі глибокої внутрішньої кризи, що розгорнулась на час царювання Маврикія. Попри зусилля правителя, деградація Імперії проявилась на мобілізаційному потенціалі війська, його бойовому дусі, становищі візантійських фортифікацій вздовж Дунаю. Погіршення становища війська потягло за собою зміни в інструментарії ромейської дипломатії. Своєю чергою, це не могло оминути уваги аварської знаті та потягло за собою поновлення бойових дій поміж Візантією та Каганатом впродовж 583–602 рр. Аваро-візантійські стосунки у зазначений період характеризувались: 1) проінформованістю аварів щодо становища найближчих сусідів у регіоні Центрально-Східної Європи — власне Ромеї, Королівств гепідів, лангобардів, ареалу розселення слов’янських племен; 2) збільшенням аварською ордою військової потуги шляхом включення до себе завойованих етносів; 3) залежністю економіки Каганату від постійного проведення грабіжницьких набігів.
Покликання:
[i]The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R. Liverpool: Francis Cairns Ltd. 1985. P. 48–49.
[ii]Daryaee T. Sasanian Persia. The Rise and Fall of an Empire. London: I. B. Tauris & Co Ltd, 2009. P. 28–32.
[iii]Maksymiuk K. Geography of Roman-Iranian wars. Military operations of Rome and Sasanian Iran. Siedlce: Pracownia Wydawnicza WH Uniwersytetu Przyrodniczo-Humanistycznego w Siedlcach, 2015. P. 68–75.
[iv]В історіографії першим аварським каганом прийнято називати дипломата кочовиків Кандіха (середньогрец. Κανδίχ), який очолив посольство до Константинополя 557 р. Згадка посла саме як правителя кочовиків обумовлена тим, що Кандіх був першим представником аварської знаті, ім’я якого було задокументоване сучасниками. Див. зокрема: Жданович О. П. Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника) // Золотоордынское обозрение. 2016. № 4. С. 882–883.; Дестунис С. Менандр Византиец // Византийские историки Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Пётр Патриций, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец. Пер. с греч. Дестуниса C. Примеч. Дестуниса Г. Санкт–Петербург: Типография Леонида Демиса, 1860. С. 94–139.
[v]Там само, 97.
[vi]Приходнюк О. М. Анти та авари // Проблеми походження та історичного розвитку слов’ян. Збірник наук. ст., присвяч. 100-річчю з дня народж. Петрова В. П. 1997. С. 146–147.
[vii]Детальну характеристику (хоча й не полишену надмірної суб’єктивності, на нашу думку) наступників Юстиніана І як полководців та політиків подає зокрема Н. Пігулевська у монографії “Византия и Иран на рубеже VI и VII веков”. Див.: Пигулевская Н. В. Византия и Иран на рубеже VI и VII веков. Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР. 1946. С. 57–67.
[viii]Pohl W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. Itacha and London: Cornell University Press. 2018. P. 69–162.
[ix]Laiou A., Bouras C. Morrison S., Oikonomides N., Pitsakis C. The Economic History of Byzantium: From the Seventh through the Fifteenth Century. Washington, D. C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection. 2002. P. 954–955.
[x]The History of Theophylact Simocatta. An English Translation with Introduction and Notes Michael and Mary Whitby. Oxford: First published by Oxford University Press. 1986. 340 p.
[xi]Nikephoros Patriarch of Constantinople. Short History. Text, Translation and Commentary by Mango C. Washington D. C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection. 1990. 247 p.
[xii]The Chronicle Of Theophanes Confessor. Byzantine and Near Eastern History AD 284–813. Translated with Introduction and Commentary by Mango C. and Scott R. Oxford: Clarendon Press. 1997. 744 p.
[xiii]The History of Theophylact Simocatta. P. 58–59.
[xiv]Пигулевская Н. Византия и Иран на рубеже VI и VII веков. С. 58.
[xv]Haldon J. Warfare, State and Society in the Byzantine World (565–1204). London: UCL Press. 2003. P. 40; 139–140.
[xvi]The History of Theophylact Simocatta. P. 59; 61–63.
[xvii]Там само, 59.
[xviii]Уривок «Історії» Менандра подається у: The History of Theophylact Simocatta. P. 195; 211–212. Ці ж рядки хроніста коментує С. Іванов у: Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.). Сост. Иванов С. А., Литаврин Г. Г., Ронин В. К. Москва: Восточная Литаратура. 1995. С. 15; 47–48.
[xix]Хроника Симеона Магистра и Логофета. Пер. Виноградова A., вступ. статья Кузенкова П. Москва: Университет Дмитрия Пожарского. 2014. С. 124.
[xx]The History of Theophylact Simocatta. P. 222.
[xxi]Там само, 222–223.
[xxii]Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.). С. 61–62.
[xxiii]The History of Theophylact Simocatta. P. 229–230.
[xxiv]Там само, 255.
[xxv]Там само, 204; 213; 216–217.
[xxvi]Хроника Симеона Магистра и Логофета, 124.
[xxvii]Там само, 181–182.
[xxviii]The History of Theophylact Simocatta. P. 254. Менандр у VIII книзі «Історії» вживає щодо очільника повстання відповідник цього звання на «середньогрецькому» діалекті — «гекатонтарх» (ориг. εκατόνταρχες). Див.: Theophylacti Simocattae. Historiae. Ed. de Boor C. Lipsiae. 1888. P. 257.
[xxix]Konuk S. A Tyrant on the Throne: Phocas the Usurper, and the Collapse of the Eastern Frontier // Trames. № 24. 2020. P. 203.
[xxx]Dignas P., Winter E. Rome and Persia in Late Antiquity. Neighbors and Rivals. Cambridge: Cambridge University Press. 2007. Р. 43–44; 115–118.
Львівський історичний клуб 