Римлянин (не лише) на варварській службі. Частина ІІ

АвторВолодимир Лагодич

Востаннє ми залишили нашого героя, римлянина на остготській службі Петра Марцеліна Фелікса Ліберія, за досить сприятливих обставин. Після вдалої служби префекта преторія Італії та Галлії, і частково — польового командира, на славу королю Теодоріху Великому (493—526), Ліберія почесно позбавили тяжкої служби. Наскільки ми можемо припускати, на кінець правління наступника Теодоріха, юного Аталаріха (526—534), Фелікс Ліберій направлявся у рідні краї, доживати віку та бавити внуків від семи дітей. На той час чоловіку було понад 60 років. Проте доля мала на Ліберія свої плани…

Марцелін Фелікс Ліберій, якщо він справді  повернувся на Апенніни в 534 р., швидко пошкодував про своє прибуття в регіон. Жаліти тут було за чим — по-перше, саме в цьому році Папа Римський Іоанн ІІ (533535) написав листи ряду аристократів, серед яких був і наш герой, з метою прийняти чергові релігійні доктрини імператора Юстиніана Великого (527565).

Римський понтифік Іоанн ІІ (533535) на сторінках “Нюрнберзької хроніки”, Гравюра авторства Х. Шеделя, 90-і рр. XV cт.

По-друге, релігійні суперечки співпали зі смертю молодого остготського короля Аталаріха. Останній хлопчина, якому заледве виповнилось 18 літ, одразу ж став яблуком розбрату поміж його матір’ю, Амаласунтою (донькою Теодоріха Великого), а також остготською аристократією. Попри те, що короля в дитячі літа виховувала матір, котра «мала цілком чоловічий склад розуму… а за її правління не піддали тортурам безпричинно жодного римлянина чи гота», жінка бачила майбутнє сина своєрідно. «Вона хотіла, щоб її син за своїм способом життя був цілком схожий на патриціїв у римлян і вже тоді змушувала його відвідувати вчителя» передає нам «Готська війна» одного з головних сучасників періоду, Прокопія Кесарійського. Остготський історик Йордан вказує на те, що таке ж майбутнє йому пророчив дід Теодоріх, «наказавши в якості останньої волі… комітам та старійшинам [готським] шанували короля, любили сенат та народ римський…». Однак на ділі, через малолітство правителя, регентські функції при ньому виконувала Амаласунта. Не до кінця зрозуміло, чи входило це до політичного заповіту Теодоріха. У франків були свої турботи в Іспанії у ці роки, «готські» хроністи про це мовчать, зате дають коротку характеристику милої оку картини придворного життя варварського королівства VI ст.:

«Тоді… [Амаласунта], щоб не терпіти зневаги з боку готів до слабкості її статі…, користуючись спорідненістю, [запросила правити] свого двоюрідного брата Теодахада з Тусції… [орієнтовно, ці події датуються першою половиною 534 р.]. Але, забувши про єдинокровність, через деякий час він вивіз її з равеннського палацу та ув’язнив у на острові Бульсинійського озера, де вона, сумуючи кілька днів, була задушена».

Даний бюст, виготовлений у проміжку 480525 рр. та виставлений наразі у Капітолійських музеях приписують Амаласунті.

Григорій Турський при цьому підкреслює, що прихід Теодахада не був переворотом, а внутрішнім конфліктом знаті, називаючи новоспеченого монарха «королем Тусції». Щодо останнього, найвірогідніше, що це було вигадкою — за централізаційної політики Теодоріха (який, з огляду на власні стосунки зі Східним Римом та ментальність самих германців, і без цього титулувався підданими як Regnante Domino Nostro), окремих королівств там бути не могло. Додає Григорій в цьому повідомленні і мотив, що Амаласунта і матір свою вбила, і зі слугою якимось втекла по малолітству… Одним словом, кінець ІІІ книги «Історії франків» є схожим на ток-шоу «Зіркове життя» на телеканалі СТБ і за рівнем автентичності, і за змістовим наповненням. Воно й не дивно — сам Григорій у ті літа не був навіть зачатий батьками.

Фолліс із зображенням профіля Теодахада, короля остготів у 534—536 рр. Племінник Теодоріха Великого, геній думки, батько остготської дипломатії. Напис по дузі: D[ominus] N[oster] THEODAHATVS REX — “Володар наш, король Теодахад”.

Що ж до ромеїв… Давайте поглянемо, що нам подають візантійські хроністи щодо цих подій. А пропонують вони розлогу хроніку — включно до опису педагогічних мір регента, поєднаних із волею до влади:

«…мати, взявши… [Аталаріха] до себе в спальню, за якусь провину покарала того різками. На те, він, ридаючи, пішов звідти до обідньої зали мужів. Готи, зустрівши його в такому вигляді, добре розгнівались, і, лаючи Амаласунту, стверджували, що вона хоче якнайшвидше позбавити життя свого сина, щоб самій, вийшовши заміж за іншого, разом з ним панувати над готами та італіками».

У контексті нашої теми зведемо увесь цей наратив до наступного:

1.При дворі Равенни станом на 534 р. утвердились дві партії — проримська (очолена Амаласунтою, як вихованцем realpolitik Теодоріха в питанні взаємодії готського субстрату та італіків) та «ортодоксальна». Остання виносила чільним принцип «…щоб нами правили за германським звичаєм… коли науки старців здебільшого призводять до боягузливості та нерішучості»;

2.Табір останніх мав прямі важелі управління на військо (та й військовими вождями, він, очевидно, й був представлений). На це вказують рядки Прокопія щодо перемовин знаті з регентом: «…всім цим педагогам відтепер накажи забиратися по-хорошому…». Зрештою, Амаласунта в цьому питанні їх дослухалась, «побоюючись змови»;

3.З цього часу, регент позбавлявся як впливу на сина (через тип його особистого життя, що не має стосунку до нашої оповідки — достатньо знати, що жінки та вино доводять «до хвороби та маразму»), так і впливу на частину знаті, котра «…не бажала, аби ними правила жінка…»;

Череп Аталаріха, короля остготів у 526—534 рр., виставлений у Медичному музеї Болоньї. Не будьте маминими синками та не розводіть пиятики, любі читачі — інакше закінчите, як він.

Кому потрібен властитель без авторитету? Зрештою, Амаласунта направила в 535 р. посольство до Константинополя з метою вивідати, чи прийме її Юстиніан І. Останній цей вояж одобрив, і справа залишалась за малим — номінальною передачею правління спадкоємцю. Ним і став Теодахад. Прокопій описує його досить скромно: «… то був чоловік похилого віку, що знав латину та вивчив  платонівську філософію…». І, як кожен знавець платонівської філософії, Теодахад взявся за захоплення влади. Сіяв він ворожнечу і поміж Амаласунтою та ромеями, що вплинуло на тривалість перемовин між сторонами та появу пропозиції регента передати Імперії Італію, лиш би їй вберегли життя. Затягнутим перебуванням Амаласунти на Апеннінах скористались «родичі готів, які були нею вбиті [з якої причини та коли вбиті, Прокопій не повідомляє; примітно, що змовників проти себе вона висилала на північний кордон держави], прийшовши до Теодахада, наполягали, що ні він, ні вони не можуть жити і почуватися в безпеці, якщо Амаласунта не буде позбавлена життя…». Що було далі, можете здогадатись.

А безпосереднім свідком цих подій був якраз наш герой. У 536 р. Ліберій направлявся до Константинополя з Італії, маючи намір повідати імператору про плоди перших місяців правління Теодохада.  Окрім Ліберія, з ним був висланий дипломат Венанцій Опілій. По дорозі до регіону, ці двійко наткнулись ще й на посла Петра Патрикія, який направлявся вже на Апенніни. Що було далі, Прокопій повідомляє лаконічно: «Коли посли з Італії прибули до Візантії, всі інші розповіли імператору, все як було, а найбільше Ліберій. То був чоловік виняткових моральних достоїнств, який умів говорити суто правду». Цього не можна було сказати про Опілія, що запевняв Юстиніана у тому, що з Амаласунтою все гаразд. До цього часу, новоспечений готський король зрозумів, чим пахне діло: «Теодахад, відповідно до своєї вбогості, надав убивцям Амаласунти різноманітні почесті та пошану, паралельно переконуючи Петра та імператора, що її смерть вчинена готами не за його бажанням та згодою…». Імператору діла до того не було — але був чудовий привід для експансії в омріяні землі.

Усім відоме макро, виконане на основі мозаїчного зображення у Базиліці Сан-Вітале.

А що ж Ліберій? А він, здається, вирішив, що з нього достатньо остготів та вирішив попервах залишитись у столиці та отримав почесний титул патриція. Однак у 539 р. ми бачимо його в іншому кінці Імперії, в Єгипті, у якості praefectus augustalis — очільника регіону. До цього часу, Юстиніану добре осточортіли монофізити, яких той вважав єретиками. Все би було добре, й відбулось би, як з юдеями за Іраклія століттям пізніше, але була одна деталь. Монофізити утримували солідні позиції в південно-східних околицях Ромеї, серед яких якраз і був Єгипетський діоцез. В регіоні, новому адміністратору слід було не тільки позбутись горе-менеджерів, але й очолити комісію по розслідуванні безчинств єретиків. Основним джерелом з цих подій виступає «Таємна історія» Прокопія. Тому, аби не перетворювати даний текст на джерелознавчу розвідку з анекдотами, присвяченими «Ἀνέκδοτα», скоротимо зміст опусів Прокопія, що став до часу написання даного твору вже занадто жовчним. У ході діяльності Ліберія на посаді губернатора Єгипту, його попередник на посаді, Родон, позбувся голови. Ще одного чоловіка, Арсенія, Ліберій всадив на кіл, ну а патріарх Александрійський Павло Тавеніссіот був позбавлений титулу.

Однак, попри бойовий початок, відрядження в Dioecesis Aegypti не завершилась для нашого героя добре. Ліберій у ході своєї діяльності на посаді префекта зіткнувся з очевидними труднощами. Потрібних знайомств, як у Галлії з Цезарієм Арелатським, він не мав. До того ж, Схід для Константинополя не був периферією, що випливало у надмірний інтерес імператорського двору до діяльності адміністратора. Щоправда, єдине джерело, яке розкриває суть цього інтересу з боку Юстиніана, говорить нам про одне — «Юстиніан був поганий підкаблучник, який до того ж був ласий до грошей». Постараємось розібрати даний лейтмотив більш скрупульозно.

Орієнтовна мапа діоцезу Єгипет. Адміністративний поділ одиниці, вказаний на зображенні, остаточно оформився у V cт. та проіснував до кінця панування на цих землях Візантії. Разом з тим, повноваження чиновників та їх оклад змінювались неодноразово, насамперед за Юстиніана Великого.

Отже, близько 542 р. відбулась дивна бюрократична історія, що поклала кінець «єгипетському» періоду життя Ліберія. За Прокопієм, Юстиніан з причин, вказаних вище, здійснив дві взаємовиключні речі: позбавив Ліберія посади августійшого префекта, назначивши йому заміну — деякого Іоанна, «…єгиптянина, на прізвисько Ласкаріон». Паралельно імператор написав Ліберію листа, в якому «…доручив тому міцно триматись за свою владу і нікому її не передавати…». Те саме він здійсив і щодо Ласкаріона. Чи треба уточнювати, що факт наявності одразу двох префектів житниці Імперії не міг мати добрі наслідки? В результаті, на вулицях Александрії відбувся славний мордобій:

«Відбулась сутичка, в якій загинуло багато люду, зокрема й сам Іоанн, який отримав призначення префектом».

Герць мав негативні наслідки і для Ліберія. Того було викликано на суд в метрополії. Смертна кара оминула його тільки з тієї причини, що колишньому адміністратору вдалось довести, що вбивство Іоанна було самообороною. Штраф, за свідченням Прокопія, пішов чи то до казни, чи то Юстиніану в кишеню персонально. Однак такий кінець кар’єри цивільного чиновника — без сумніву, найяскравіший, який тільки можна уявити. Це вам не папери 40 років розбирати, аби потім бути скороченим із причини, що профкомівцям 0,25 ставки не вистачає до трудового стажу.  

Майже на 8 років наш головний герой пропадає з поля зору хроністів. Знову на сторінках історії він з’являється лише близько 549 р., вже у ролі стратига в Італії. До цього часу, протиборство з готами набуло характеру затяжного конфлікту, де імперська система адміністратування та збройної потуги не проявляла себе у кращій мірі. Почалась кадрова чехарда: базилевс обдумував, кого вислати у ролі очільника підмоги основному експедиційному корпусу, який помалу втрачав Сицилію. Потенційний кандидат на цю посаду, двоюрідний брат імператора, Герман, був ним у цій якості відкинутий з невідомих навіть для Прокопія причин. Можемо припустити, що в Юстиніана були свої плани щодо цього здібного командира, який неодноразово носив ранги magister militum per Оrientem/per Thraciae. В подальшому, Герману й справді буде надана окрема роль у остготському гамбіті, яка, на жаль, повністю себе вичерпати не зможе.

В якості ілюстрації “затяжного” етапу Готської війни подія що ознаменувала кінець швидкої експансії ромеїв в Італію у візії художника П. Денніса.

У будь-якому разі, станом на цей час, над Сицилією нависла загроза вторгнення остготів, а уникнути її було доручено Ліберію, «…чоловіку у дуже похилому віці [за нашими підрахунками, йому було понад 80 років] та абсолютно недосвідченим у військовій справі». На привеликий жаль, пояснити, чому вибір імператора впав саме на Ліберія, ми не можемо. De jure, останній справді мав військовий титул… наданий ще за Амалів, які на той період не поринули в міжусобиці.

Поза тим, Ліберій зумів у швидкому часі підготувати виділені йому війська до відплиття із Фракії, «…за що він… заслужив доброї слави, а нього покладались найкращі сподівання..». Панегірист Флавій Магн Касіодор в епітетах щодо нашого персонажа більш конкретний, та характеризує Флавія Ліберія як «…чоловіка військового, найприємнішого у розмові, славного вчинками… проте найбільше — прикрашеного ранами, наслідками трудів своїх…», не називаючи, однак, де він зумів проявити свої таланти полководця. Однак його відправлення із стратіотами все відтягувалось. Спочатку, його планували відправити морем, пізніше — через Балкани. Зрештою, у 550 р. він направився у Сицилію, отримавши імператорський наказ «…намагатись усіма силами утримати для римлян острів». Однак слід було йому дістатись Сіракуз, як його наздогнав інший воєначальник, Артабан, який замінив Ліберія на початковій посаді.

Ні, на цьому нашому Ліберію, який досягнув уже поважних літ, не дали спокійно спочивати. Наступним хроністом доби, який епізодично згадує його ім’я, є Йордан. У 552-554 рр. з Константинополя надійшов наказ допомогти збройною потугою одному з претендентів на вестготську корону, Атанагільду (551—567), «…який закликав собі на поміч сили Римської держави [в оригіналі — Romanum regnum]; туди призначений був патрицій Ліберій [Йордан називає його конкретно Liberius patriciusз військом».

Зрештою, весною-літом чи то 552 р., чи то 554 р. (залежно від списків «Гетики») невеликий ромейський контингент висаджується в Іспанії. Там римляни застають Содом і Гоморру: громадянська війна спочатку трьох, а потім двох вестготських вождів (що сталось із третім, думаю, можете здогадатись); непокора старих іберо-римських міст Півдня (привіт Кордові). З часом, імперські сили завойовують деякі (конкретики джерела, на жаль, не подають) території південного сходу Півострову.

Тим часом, Атанагільд вирішив, що римські союзники зробили достатньо справ на Піренеях та натякнув їм забиратись, звідки прийшли. Навряд чи варто дивуватись із того, що ромеї лише знизали плечима та відмовились здавати завойовані території. Тепер Атанагільд став воювати вже з Імперією. На жаль, деталі цих воєн для нас дуже мізерні. Але можна стверджувати: той факт, що Імперія нікуди не поділась, а закріпилась у Бетиці, говорить про те, що Атанагільд не зміг викинути римлян у море.

Військово-політичне становище на півдні Піренейського півострова за імператорів Юстина ІІ—Маврикія. Як бачимо, активну протидію Візантії вестготи стали чинити лише по смерті Юстиніана І, що дозволяє припускати про укладення договору Константинополя з Атанагільдом наприкінці 50-х років VI ст.

Тим не менш, факт очолення нашим старцем військового корпусу на іншому кінці Середземномор’я, та ще й після невдалої експедиції на Сицилію, викликав у деяких істориків сумніви. Зокрема, Джеймс О’Доннелл, автор найповнішої на сьогоднішній день біографії Ліберія, щиро сумнівається у правдивості повідомлення Йордана. У 553 р. ми бачимо Ліберія серед учасників Другого Константинопольського собору. І все це, виходить, повинно відбуватися тоді, коли наш герой, за ідеєю, ще не повинен був повернутися з Іспанії? Оскільки з телепортацією реальних історичних особистостей у нас досі є певні проблеми, Д. О’Доннелл прийшов до висновку, що Йордан міг усе переплутати і в Іспанію якщо й поплив Ліберій, то не той, про якого ми розпинаємось. Однак правду, на жаль, ми навряд дізнаємось.

У серпні 554 р. Юстиніан видає т.зв. «Прагматичну санкцію по запиту Вігілія». Даний документ, як вказує назва, був укладений головно з кон’юктурних потреб — неодноразових запитів Римського понтифіка Вігілія (537—555) та потреби повернення майна італіків. В даному акті знайшлось відбиття ряду особливостей повторної інкорпорації Італійської префектури: від передачі майна аріанської церкви Папі до повернення колонів. Відповідно, такі питання мали перебувати в юрисдикції цивільної адміністрації, а не «зрощеної», яка традиційно зберігалась на Східному фронтирі Візантії. Була потреба і  звільнити руки Нарсесу, який до цього часу був фактично найвищим управителем візантійської Італії в ранзі стратига-автократора (керівника армії в регіоні, якому належало поза тим керувати й діяльністю судів, провінційних префектів, особисто провадити  наступальні дії та розвивати оборону). Діяти в Італії з цього часу починали імператорські конституції.  Нарешті в цьому стражденному краї став панувати закон і порядок, а влада, що возвеличувалась над ним, розраховувала на довгі роки мирного процвітання. Нарешті, здавалось би, наступив бажаний мир.

Тим не менш, у цій Санкції окремо згадується наш герой, якому передається деяка власність. Так імператор віддячив Ліберію, який довго й чесно працював на благо Імперії. Залишалось дожити останні дні, що Ліберій і зробив. Щойно прибувши до Італії, він помер у віці 89-90 років. Точної дати смерті ми не знаємо. Діти йому підготували розкішну гробницю у сучасному Ріміні, що на березі Адріатичного моря.

Так i закінчилось життя чоловіка, якому не судилось перебувати на перших ролях що при остготах, що за Імперського урядування. Проте йому судилось мати довге та насичене життя, залишаючись, образно кажучи, в строю ледь не до останнього подиху.

Список джерел та літератури:

1.Cassiodori-Epiphanii. Historia ecclesiastica tripartita. Corpus Scriptorum Ecclesiasticorum Romanorum. Vol. XXXLI. Editionem curavit Rudolphus Hanslik. Vindobonae, 1952. 766.

2.Dahn Felix. Prokopius von Cäsarea: ein Beitrag zur Historiographie der Völkerwanderung und des sinkenden Römerthums. Berlin: Verlag von G. S. Mittler und Sohn, 1865. 498.

3.Gianlucca Pilara. “Aspetti di politica legislativa giustinianea in Italia: proposta di riesame della Pragmatica Sanctio pro petitione Vigilii”, Romanobarbarica № 19 (2006—2009): 137—156.

4.Goubert Paul. “Paul Goubert, L’Espagne byzantine [sous la forme de trois articles]. I : Byzance et l’Espagne wisigothique (554—711) , dans Études byzantines, t. II, — II : L’administration de l’Espagne byzantine. 1 : Les gouverneurs de l’Espagne byzantine , dans Ibid., t. III, — III : L’administration de l’Espagne byzantine. 2 : Les provinces. Influences byzantines sur l’Espagne wisigothique , dans Revue des Études byzantines, t. IV”, Bulletin hispanique № 1 (51) (1949): 54—55.

5.Gregorii Turonensis Opera. Libri Historiarum X. Monumenta Germaniae Historica Scriptores. Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1951. 641.

6.Iohannis Biclarensis chronica a. CCCCLV—DLXXXI. Monumenta Germaniae Historica. Auct. ant., t. XI, vol. 2. Berolini, 1894. 163—207.

7.Iordanis. De origine actibusque Getarum. Edidit Alfred Holder. Freiburg und Leipzig: Akademische Verlagsbuchhandlung von J. Mohr, 1895. 83.

8.Isidorus Hispalensis. Historia de regibus Gothorum, Vandalorum et Suevorum.  Monumenta Germaniae Historica. Auctores Antiquissimi, XI. Berolini, 1894. 241303.

9.John Martindale et al. The Prosopography of the Later Roman Empire — Volume III, AD 527—641 3-А. Cambridge: University Press, 1992. 760.

10.O’Donnell James. “Liberus the Patrician”, Traditio № 37 (1981) 3172.

11.Procopius of Caeseria. The Secret History or Anecdota. Translated by Richard Artwater. New York, 1927. 82.

12.Procopius with an English translation by H. Dewing in six volumes. History of the Wars, books V and VI. London: William Heinemann; New York: G. P. Putnam’s sons, 1914. 451.

13.Бородин Олег. Византийская Италия в VI—VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь). Барнаул: День, 1991. 365.

14.Бородин Олег. Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. Санкт-Петербург: Алетейя, 2001. 470.

15.Корсунский Александр. “К вопросу о византийских завоеваниях в Испании VI—VII вв.”, Византийский временник Т. XII (1957):  33—45.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s