Автор – Крістіан Скрипкару
Скрипкару Крістіан Васильович
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Калініченко Віталій Андрійович
к. і. н., асистент кафедри історії стародавнього світу, середніх віків та музеєзнавства ЧНУ імені Юрія Федьковича
У статті на основі писемних та археологічних джерел автор аналізує болгарсько-хорватські війни, які відбувалися в середині ІХ ст. і з перервами тривали до першої третини Х ст. Охарактеризовано геостратегічні цілі болгарських та хорватських правителів, а також висвітлено зміни їхнього лавірування у зовнішній політиці в Карпато-Балканському регіоні.
Ключові слова: Перша Болгарська держава, Хорватське королівство, військові дії, зовнішня політика.
The Croatian–Bulgarian Wars of the middle of 9th century – the first third of the 10th century according to written and archaeological sources
In the article on the basis of written and archaeological sources, the author analyzes the Croatian–Bulgarian wars that took place in the middle of the 9th century and lasted intermittently until the first third of the 10th century. The geostrategic goals of Bulgarian and Croatian rulers are described, as well as changes in their legislation in external policy in the Carpatho-Balkan region.
Key words: the First Bulgarian Empire, the Kingdom of Croatia, military actions, external policy.
У ІХ-Х ст. одним із найбільш могутніх державних утворень у Південно-Східній Європі була Перша Болгарська держава. Починаючи з ІХ ст., болгарські правителі проводили активну зовнішню політику та здійснювали воєнні експансії на різні регіони Південної, Центральної та Східної Європи, що досить вплинуло на геополітичне становище у Центрально- та Південно-Східній Європі в досліджуваний період. Саме цей аспект актуалізує дослідження означеної проблематики на сучасному етапі. Метою даної розвідки є аналіз болгарсько-хорватських війн середини ІХ – першої третини Х ст. на основі писемних та археологічних джерел.
У період правління архонта Бориса І (852-889) держава дунайських болгар домінувала у центральних, східних та північних частинах Балканського півострова. У 854 р. Борис об’єднався з великоморавським князем Ростиславом проти Східно-Франкського короля Людовіка II Німецького. Хорватський князь Трмпімір I (845-864), який на той час вже став васалом франків, був не задоволений загарбницькою політикою болгар та розширенням їх кордонів та сфери впливу на захід. Після війни з Сербською державою, болгари підійшли до кордонів з хорватами. За даними візантійських джерел вважається, що Болгарія напала на Хорватію приблизно у 854 р. (855 р. ?). Ймовірно болгари напали на територію Приморської Хорватії. Можна припустити, що Східно-Франкське королівство надало також певну частину військ для боротьби з болгарами. Ймовірно, що в середині IX ст. відбувся обмін військовими культурами, наслідком чого стало ознайомлення болгар з озброєнням сербів, хорватів та франків. За період болгарсько-хорватської війни 50-х рр. IX ст. відома лише одна битва, яка найбільш ймовірно відбулася на території Боснії. Ніхто зі сторін не зміг у ній перемогти. Після цього, Борис та Трпімір уклали мирний договір, згідно з яким кордон між Хорватією та Болгарією проходив по р. Дріна. Підтвердженням військових дій у IX ст. на території Боснії є археологічні джерела, зокрема знахідки предметів озброєння [2, с. 69-77]. Найбільш ймовірно, що внаслідок сербських та хорватських кампаній, болгари ознайомилися з декількома новими типами озброєння, до яких передусім належить зброя дальнього бою, а також древкова зброя. Внаслідок військових кампаній 836-889 рр. Перша Болгарська держава значно розширила свої кордони на захід та, що найбільш важливо, познайомилася з військовою культурою сербів, хорватів та франків, що відобразилося в подальших воєнних болгарських військ у Центральній та Східній Європі в кінці IX-X ст. [3, с. 70-74; 4, с. 64-68].
У 893 р. на Народному соборі в новій болгарській столиці Великому Преславі, Борис урочисто передав владу своєму третьому сину Симеону (893-927 рр.), який позбувся обітниці ченця [6, с. 44-47]. Зовнішня політика Симеона характеризувалася тривалими війнами проти таких держав як Візантійська імперія, Сербське, Хорватське королівства тощо. Більш детально розглянемо болгарсько-хорватський конфлікт.
Внаслідок ведення Симеоном І Великим воєн проти Візантійської імперії та Сербського королівства в 924 р. Перше Болгарське царство стало сусідом Хорватського королівства (Хорватське князівство було проголошено королівством в 925 р.), і незабаром Симеон відправив армію і проти нього. За свідченнями Продовжувача Феофана головна битва Симеона проти хорватів відбулася 27 травня 927 р. [5, с. 11-12], під час якої болгарський цар вперше зазнав поразки в горах Боснії, яка за деякими версіями і стала причиною смерті Симеона. Побоюючись болгарської відповіді, король Томіслав погодився розірвати союз із Візантією та підписати мир, домовлений за посередництва єпископа Мадальберта. Після укладення миру, римський папа Іоанн X відрядив до Великого Преслава своїх легатів герцога Іоанна та єпископа Мадальберта, які визнали імператорський титул Симеона та патріархію глави болгарської церкви. М. Дринов стверджує, що даний похід проти хорватів відбувся в 925 р., оскільки Симеон поспішав відновити бойові дії проти Візантії. Також він стверджує, що болгарське військо було очолюване не самим Симеоном, а його полководцем, який мав посаду «алогобагатура». Дослідник В. Чорович вважає, що хорватсько-болгарські військові дії почалися після того як Томіслав прийшов до влади, а саме в березні 923-924 рр. На основі наявних даних неможливо точно визначити час хорватсько-болгарської війни, але можна припускати, що вона була розпочата відразу після завоювання Сербії. У володіння Симеона ввійшли Албанія, Фракія та Македонія. Після поразки в поході проти хорватів в травні 927 р. Симеон помер від серцевої недостатності у своєму палаці у Преславі [1, с. 49-58].
Таким чином, зовнішня політика болгарських правителів мета якої полягала в тому, щоб очолити гегемонію на Балканському півострові, в основному, за рахунок підкорення Візантійської імперії Сербського та Хорватського королівства, призвела до найвищої могутності Болгарської держави в кінці ІХ – першій чверті Х ст.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Ангелов Д. Войните на средновековна България като фактор за формиране на българската народност // Военно-исторически сборник. – 1981. – № 4. – С. 49-58.
2. Божанић С. Срем у раном средњем веку // Рад Музеја Војводине. – 2007. – № 49. –C. 69-77.
3. Божилов И., Гюзелев В. История на cредновековна България VII-XIV век. – Cофия: Анубис, 1999. – 704 с.
4. Българско военно изкуство през феодализма. – София: Държавно военно издателство, 1959. – С. 64-6.
5. Византиски извори за историју народа Југославије / Упр. Б. Ферјанчић. – Београд: Издавачка установа НТА, 1959. – Т. ІІ. – 99 с.
6. Динић M. Српски земле у средњем веку. – Београд: Просвета, 1978. – 447 c.
ГАЛЕРЕЯ
Сфрагістичні матеріали із зображенням царя Симеона 1 – анонімна «Симеонова» печать; 2, 3 – печать Симеона – «василевса на ромеите» (за Р. Рашевим):
Печаті Симеона І Великого 893-927 рр.:
Війни болгарського царя Симеона в 893-927 рр. (за Анамнеза. Историческо списание. Бьлгария:карти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.anamnesis.info/node/489):
Візантійсько-болгарська війна 894-896 рр. (за Анамнеза. Историческо списание. Бьлгария: карти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.anamnesis.info/node/489):
Битва при Булгарофігоні 896 р. (за Iōannēs Skylitzēs. Synopsis historiarum / Ed. I. Thurn. – Novi Eboraci: Walter de gruyter, 1973. – 580 p.):
Битва при Ахелої 917 р. (за Iōannēs Skylitzēs. Synopsis historiarum / Ed. I. Thurn. – Novi Eboraci: Walter de gruyter, 1973. – 580 p.):
Середньовічні наконечники стріл з Народного музею у м. Ніш та м. Бєлград ( за Митић С. Врхови стрела из средњовековне збирке Народног музеја у Нишу / С. Митић // Зборник. Народни музеј Ниш – 2013. – Број 22. – С. 47-72):
Предмети озброєння та ювелірні вироби з археологічних пам’яток ІХ-Х ст. у сербському Помор’ї та Подунав’ї (за Јанковић Ђ. Српско Поморје од 7. до 10. столећа / Ђ. Јанковић. – Београд: Српско археолошко друштво, 2007. – 257 с.):
Львівський історичний клуб 