Автор – Володимир Лагодич
З огляду на об’єктивні обставини, наш диванний візантиніст працює на користь держави вселенського благоденства Клубу з перервами. Востаннє, наприклад, заявив про план написати неучпопівську оповідку про потенційного командира ромейського корпусу в Іспанії у 60-х роках VI ст. і змився. Але наша зондеркоманда його виловила.
Тому зустрічайте: Петро Марцелін Фелікс Ліберій. Державний муж, що встиг послужити префектом преторія двом властителям, свідок та безпосередній учасник цінних у контексті римської історії подій.
Початкові роки життя нашого сьогоднішнього героя покриті не те що «білими плямами», але деякою мрякою. Достеменний час народження Ліберія невідомий, проте допускають, що чоловік мав родитись близько 465 р. Щоправда, причиною цього припущення є формальна логіка – інакше весь пазл конкретних етапів його біографії не складеться. Мала батьківщина його також невідома (хоча, якщо брати до уваги біографію аж цілого одного його родича, це могла бути Лігурія, північний захід Італії). Про його знатне походження дозволяє говорити передусім повне «класичне» колись для Риму ім’я – Petrus Marcellinus Felix Liberius, яке станом на кінець VI cт. стало анахронізмом. Подальші віхи біографії починають прояснюватись уже в більш зрілому віці.
Ваш покірний слуга міг би тут розписувати, що Ліберій застав у дитячі роки Апокаліпсис та кінець Західної частини Імперії, проте він схильний вважати, що дане політичне об’єднання, незважаючи на тодішні потрясіння, навіть не думало спочивати в Бозі. «Природній гунн» Одоакр, вбивши зрілого узурпатора Флавія Ореста та скинувши малолітнього узурпатора Ромула в 476 р., швидше за все, розділяв цю тезу. На останнє вказує перебирання його в число патриціїв та номінальне підкорення то західному імператору Юлію Непоту (474-475), що перебував у вигнанні в Далмації до 480 р., то східному Зенону (474-491).
Видається, що молодий Ліберій у свої 20 з гаком зробив за новогоправителя Італії непогану кар’єру, хоча про зайняття ним конкретних посад ми не знаємо. Зате нам відомо з листів Касіодора Сенатора, що Ліберій аж до 80-х років V ст. залишався вірним Одоакру, навіть коли становище «короля рутенів» було недалекоглядним. Останній, із своєю надмірною самостійністю, втомив Зенона. А останнє, що треба було робити правителю молодого германо-римського королівства у цей період, так це переходити дорогу інтересам Константинополя. З часом конфлікт Одоакра і тепер єдиного імператора вилився у похід на Італію військ остготського вождя Теодоріха з роду Амалів. З огляду на загальну незацікавленість новоспеченого італійського монарха у підтримці балансу сил в регіоні (правління Одоакра можна буквально звести до трьох пунктів: роздачі землі «старим» та «молодим» дружинникам; певних кроків у законодавстві, про які ми здогадуємось хіба що по реформах остготських правителів; конфлікту з ортодоксальними християнами). Одним словом, війну із готами Одоакр програв і був зарублений Теодоріхом особисто в березні 493 р. Останній ставав брався за справді державні справи, за які зрештою його й нарікатимуть «Великим».
Що ж до Ліберія, то в листах Кассіодору виділялись «честь та вірність, оскільки [той] не вдався до втечі, коли Одоакр гинув… не зображав пристрасну ненависть в прагненнях услужити Теодоріху». Уповання на Бога та сумлінна праця в проміжку 476-493 рр. принесли плоди: переможці віднеслись до Ліберія досить гуманно, внаслідок чого ми бачимо його в якості префекта преторія Італії. Не можна конкретно пояснити, чому Теодоріх пошкодував Ліберія. Можливо, Кассіодор не складав хвалебні оди чиновнику, а якості останнього справді були потрібними задля нормального функціонування молодого Остготського королівства. Знаємо ми й те, що Теодоріху хронічного не вистачало римлян для зайняття всіх адміністративних посад, тому й прийшлось звертатись до ефективного менеджера при Одоакрі.
На новій посаді Ліберій, за свідченням очевидців, проявив себе достойно. Зокрема, він з усією можливою делікатністю займався розподілом італійських земель серед новоприбулої германської орави. В теорії, землевласники-італіки мали здати близько третини земель готам, проте останні (що характерно для молодих германо-римських королівств загалом) мало того, що селились на практиці анклавами, так їх ще й було мало, у співвідношенні до місцевого населення. В будь-якому разі, у північній частині Апеннін нових господарів чекали закинуті гектари землі. Крім того, Ліберій добився зростань поступлень до казни, впорядкуваши податкову систему.
Станом на 500 р., Ліберій покидає посаду префекта преторія, ставши патрицієм. Його наступником стає деякий Феодор. Подальше десятиліття відставний службовець провів у відносному спокої, займаючись крокобізнесом та метанням кабанчиком. Зокрема, одного разу Теодоріху було необхідно підтвердити деякі попередні домовленості зі згаданим Ромулом. Останній після скинення з престолу в 476 р. перебував у засланні та жив на щорічну пенсію, затверджену ще Одоакром. До цього, Ліберій був спостерігачем на виборах нового єпископа Аквілеї.
Не забув він і про підвищення статусу фамілії – до цього часу, Ліберій був давно одружений на деякій Агреції, а також мав кількох синів та доньок, серед яких ми можемо згадати поіменно тільки найстаршу дитину, Венанція. Останній розділив консульство у 507 р. з імператором Анастасієм І та входив до Сенату, допоки ця інституція не згинула зовсім.
Наступного року, захопивши південну частину Галлії, остготи отримали сухопутний коридор зі своєю західною гілкою. Для Теодоріха це було немалою вдачею – відкрився потенціал до постання єдиної готської держави вперше з часу нашестя гуннів. Однак хтось мав управляти «новими» територіями, з метою чого була відновлена Галльська префектура преторія зі столицею в Арелаті (суч. Арль, Франція). Після недовгого правління у регіоні ще одного персонажа, про якого нам відоме лише ім’я, Гемелла, не пізніше 511 р. Теодоріх призначає Ліберія префектом преторія.
На новій посаді Ліберію прийшлось трудитись 23 роки. Дісталось йому, м’яко кажучи, неспокійне хазяйство, що було лиш тінню колишньої римської префектури Галлії. Приходилось співпрацювати із місцевим кліром з питань викупу полонених (єпископ В’єну Авіт) та відкриття базилік у Араузіоні (Цезарій Арелатський), де в 529 р. відбувся т. зв. Оранзький собор. Серед канонів Собору, окрім підписів єпископів, стоїть автограф Ліберія.
А між тим, у 526 р. в Равенні помирає Теодоріх. Остготський престол переходить до його малолітнього внука, Аталаріха. Того ж року Ліберій стає воєначальником у ранізі patricius praesentalis, що представляло собою деякий готський підвид «магістра армії». Роки ішли – близько 534 р. Ліберій повернувся в рідну Лігурію, де планує доживати останні роки.
Пора ця для життя в Апеннінах була обрана дуже погано…
Львівський історичний клуб 