“Одне говорять, а інше думають”: участь посольських місій у ході аваро-ромейської війни 568-570 рр.

Автор – Володимир Лагодич

Оригінал матеріалу буде опубліковано у журналі “Етнічна історія народів Європи” (Випуск 68)

Втягнення кочової орди аварів у 557/558 р. до політичної системи під очоленням Константинополя стало співзвучним із появою номадів у східній частині Європи. Сторони, уклавши договір, за яким кочовики виступали федератами Імперії, створили своєрідний баланс сил у регіоні Балкан та Причорномор’ї аж до смерті Юстиніана І у 565 р. Разом з тим, протягом короткого періоду дії договору, аварська знать здійснювала спроби сформувати самостійний політичний курс, напротивагу дій римських імператорів.

На практиці, це проявилось у самочинній, експансивній політиці аварів у сфері інтересів Римської імперії у Центрально-Східній Європі. У підсумку, наступник Юстиніана Великого, Юстин ІІ (565-576) здійснив спробу розрубати «гордіїв вузол» у стосунках із кочовиками, що вилилось у короткочасне збройне протистояння.

Як і в сьогоденні, на час конфлікту супротивники неодноразово послуговувались дипломатичними переговорами, як засобом до здійснення тиску на свого ворога. Крім того, обидва табори заручались у ході війни підтримкою третіх сторін, які були негативно налаштовані до Імперії (франки, лангобарди) та новоутвореного Каганату (тюрки).

Проблематика військово-політичних відносин кочових орд та Римської імперії не до кінця розкрита в історіографії до сьогоднішнього дня. Основними причинами цьому слугують репрезентація варварських народів у тогочасних римських джерелах (поданих в контексті дихотомії «ми/вони»), так і аспектами загальноісторичних проблем пізньої Античності та раннього Середньовіччя (від впливу Великого переселення народів на військово-політичні зв’язки в Центральній та Східній Європі до питань етнічної історії конкретних кочових етносів).

Окреме місце в даному контексті займають відносини Східного Риму з аварами – їх переростання із союзницьких до антагоністичних. Першим збройним конфліктом сторін стала війна 568–570 рр., викликана з одного боку, двоякою політикою номадів щодо Ромеї, та з іншого – прямолінійністю тодішнього автократора Юстина ІІ (565–578), якому очевидно бракувало політичного досвіду, навідміну від попередника на престолі. Зіграла свою роль і економічна криза в середовищі Імперії, яка намітилась ще на час правління Юстиніана І.

Серед останніх досліджень, проблематика відносин аварів та Візантійської імперії стала дотичною темою напрацювань ряду авторів (Жданович 2016, с. 881–893; Жданович 2019, с. 8–29; Лукина 2009, с. 6–7; Мельник 2020, с. 41–70; Митрофанов 2016, с. 359–367; Пилипчук 2016, с. 128–130, Пилипчук 2018, с. 391–398). Разом з тим, наведені дослідження носять узагальнюючий характер щодо історії аварів – починаючи від етногенезу в IV-VII ст., переходячи в плеяду конфліктів із Візантією та франками, і завершуючи остаточною асиміляцією кочовиків у середовищі Імперії Каролінгів у ІХ ст. Особливості перетікання конкретних військових кампаній за участі аварів в історіографії оминають.

Розкрити дипломатичний аспект протистояння новоутвореного Аварського каганату та Ромейської імперії на час правління Юстина ІІ дозволяє ряд історичних творів VI-IX cт. Основне місце серед них займає «Історія» Менандра Протектора (Menander 1985, p. 307). Дана праця, попри часткову вбереженість, займає серед візантійських хронік «латинського» періоду Візантії одне з найперших місць, зважаючи на фактологічну наповненість. Основною його темою є концентрація на зовнішньополітичному житті Ойкумени, центром якої виступає Імперія.

Відносини аварів з Королівством Меровінгів описує «Історія франків» Григорія Турського (Gregory 1916, p. 284). Її автор у 10 книгах охоплює події  від створення світу до 591 р.  Автор «Історії…» подає дані стисло, навідміну від тогочасних візантійських хроністів. Для дослідження використовувалась IV книга «Історії…», в котрій описуються події 544–575 рр. Останнім джерелом наративного характеру для нашої розвідки виступила ІІ книга «Історії лангобардів» Павла Варнефріда Диякона (Paul 1907, p. 479). Даний хроніст, навідміну від попередників, не був очевидцем описуваних подій. Однак, повідомлення «Історії лангобардів» дозволяють відтворити приблизну хронологію перетікання аваро-лангобардських відносин у останній третині VI ст.

Переходячи до висвітлення специфіки аваро-ромейських відносин наприкінці 60-х років VI cт., підкреслимо, що нагнітання у відносинах аварів та Імперії простежуються одразу після укладення поміж сторонами договору, за яким кочовики ставали федератами ромеїв. Попри відсутність тексту домовленості, ми можемо припустити, що її зміст зводився до:

  1. зобов’язання кочовиків обороняти Дунайський лімес Східного Риму в обмін на грошові виплати та надання провізії;
  2. в подальшому, Юстиніан І зобов’язався передати аварам на заселення території вздовж течії річки Сава у провінції Паннонія ІІ діоцезу Фракія;
  3. в основі цього договору лежала особиста домовленість поміж імператором та аварським каганом.

До 565 р.  Каганат продовжував союз із Візантією, паралельно збільшуючи військову потугу. У цьому проміжку, авари напали на землі антів (які були союзниками Візантії) та «повністю спустошують їх», «не шкодуючи ні [земель антів], ні їх жителів» (Menander 1985, p.51). Загалом, специфіку тодішньої політики Баяна щодо Імперії передав Менандр, цитуючи одного з представників кочової знаті: «[авари]…одне говорять, а інше думають, вживають найпомірніші слова, прикриваючи лагідністю брехню…».

Провінція Паннонія ІІ діоцезу Фракія на карті Римської імперії епохи Домінату. Приблизні межі територій вздовж р. Сава, відведені для розселення аварів за договором 557/558 р., обведені.

Оскільки договір між сторонами, попри набуття формального характеру, потребував поновлення у зв’язку зі смертю Юстиніана Великого, у 565 р. авари надсилають до нового імператора Юстина ІІ нове посольство. Знать кочовиків підтвердила договір та запросила «…ще дарів та золотих тканин» (Menander 1985, p. 93), повідомивши, що розбили «всіх ворогів Імперії, які спустошували Фракію». Незрозуміло при цьому, хто мався на увазі під «ворогами», оскільки дана провінція межувала на півночі суто із землями аварів. Менандр прямо свідчить про брехню з їх боку – «насправді, від вторгнень [аварів] постраждали анти й утургури, які були союзниками Імперії, а з кутригурами, які були ворогами [Візантії], авари домовились [очевидно, для подальшого спільного нападу на ромеїв]». Юстин ІІ відмовив дипломатам, вказавши на те, що авари «не обдурять нас лестощами, не налякають погрозами», а базилевс «дасть [кочовикам] більше, ніж батько мій [Юстинінан], заставить прийти в себе, бо вас [аварів] вразила гординя» (Menander 1985, p. 95).

Римський імператор Юстин ІІ (565-578), зображений на семіссисі (аверс). Легенда на аверсі: «D[omi]N[us] IVSTINVS P[ater] P[atriae] AVG[ustus][лат. «Володар Юстин, Батько Батьківщини, Великий»]». Легенда на реверсі: «VICTORIA AVGGG [лат. «Перемога Трьох августів (очевидно, мались на увазі Юстин ІІ та його попередники на престолі – Юстиніан І та Юстин І»]», нижче – «CON[stantinopolis] OB[RYZA] [лат. «Константинополь. Чисте золото»]».

Реакція імператора на прохання послів призвела до формування Баяном І (562–602) союзу із лангобардами у 568 р. та укладення миру із королем Австразії Сигібертом І (561–575), на державу якого номади здійснювали набіги з 566 р. Примітним у цьому контексті є повідомлення Григорія Турського у IV книзі «Історії франків» за це же рік: «Баян оголосив, що не затримається у землях франків за умови, що ті йому надсилатимуть продовольство» (Gregory 1916, p. 91).

Характерно також, що візантійський літописець прямо вказує, що лангобарди були втягнені у конфлікт, «довірившись обіцянкам аварів про те, що разом вони будуть нездоланні й легко дійдуть до столиці ромеїв та легко переможуть гепідів (що були візантійськими федератами)».

У результаті, того ж року на територіях від Верхньої течії Дунаю (ареал проживання гепідів) до візантійських провінцій Паннонія та Фракія розгортається війна, основними учасниками в якій виступають авари та Візантія. Перші при цьому виступили ініціаторами конфлікту, вимагаючи у Візантії можливості поселитись у Паннонії. Доступ до цієї провінції надавав можливість аварам здійснювати набіги на Константинополь, а також контроль над містом Сирмій (суч. Белград, Сербія), яке кочовики взяли в облогу. Варто також зазначити, що сам Юстин ІІ також готувався до нападу номадів, уклавши союз із тюрками. Цілком можливо, що обидві сторони були усвідомлені у підготовці супротивника до конфлікту.

Характерним для конфлікту була участь посольств – знову ж таки, за ініціативи кочовиків. Так, у 568 та 569 рр. авари надсилають до візантійців три посольства, про які вказує Менандр. Історик також згадує ім’я очільника місій кочовиків – Таргітій. Вимоги номадів у всіх випадках зводились до «дарів, які раніше давав [Юстиніан] й тих, які виплачувались булгарам й видачі усіх гепідів», на котрі Юстин ІІ «відповідає з презирством» (Menander 1985, p. 143).

Наступна задокументована місія послів кочовиків у Константинополі датована 570 р. під головуванням дипломата Апсіха, який оголосив ту ж пропозицію до перегляду союзу із ромеями. Разом із тим, Юстин ІІ до уваги ініціативи не прийняв. Цього ж року, після невдачі переговорів із базилевсом, Апсіх звернувся до коміта кавалерійського підрозділу ескувітів Тиберія Констянтина – співправителя Юстина із 574 р. Зрештою, в ході перемовин із стратигом, сторони досягли умов продовження союзу, відповідно яких: до авар застосовувалась політика «мирної» нейтралізації шляхом виховання дітей «князів» кочовиків у римському середовищі; Константинополь зобов’язувався надати Каганату території Паннонії ІІ. Базилевса, однак, цей проект продовження федеративного договору не влаштував. Останній проголосив, що «помириться з аварами лише в тому разі, якщо отримає деяких дітей хагана» (Menander 1985, p. 149).

Примітна при цьому аргументація політики щодо авар Тиберія: «якби були у римлян… діти князів скіфських [аварських], то батьки заручників не погодились би порушити мирні умови, хоча хаган і мав такий задум…». Ці рядки можна трактувати як доказ того, що авари не мали єдиного виробленого політичного курсу стосовно Візантії.

У будь-якому разі, візія імператора Юстина на стосунки з Кагантом була остаточною та призвела до зіткнення ромеїв із кочовиками протягом цього року, яку Менандр не локалізує географічно (Menander 1985, p. 149–151). У підсумку, бойові дії протягом 570 р. мали наслідком відновлення переговорів між сторонами та затвердження, очевидно, попереднього плану договору. Примітно, що в таких умовах ромеї продовжували дотримувати збирати свідчення про кочовиків – до стану аварів у якості посла був висланий представник світської знаті Даміан (Menander 1985, p. 151).

Зближення аварів та Візантії  потягло негативну реакцію з боку тюркського вождя Тюрксанфа. Останній вказав, що авари є його «вархонітськими рабами…котрі будуть роздавлені копитами його коней», а самі тюрки дійдуть до «країн Заходу, перейшовши Дунай» (Menander 1985, p. 175). Це було викликане як одностороннім порушенням союзу, який тюрки уклали з Візантією, так і колишнім залежним становищем аварів відносно тюрків.

Уклавши мирний договір з Візантією у 570 р., Баян на короткий час переводить вектор своєї зовнішньої політики на західний напрям, до Королівства франків, лангобардів. Війна 568–570 рр. з ромеями була першим зіткненням Каганату із супротивником, який мав перевагу у якості озброєння і тактиці.

Про політику кочовиків щодо майбутніх союзників повідомляє Павло Диякон (Paul 1907, p. 50). Так, у 568 р., авари виступили учасниками суперечок між власне лангобардами та гепідами – фактично, суперечка між синами королів племен, Альбоїном та Турінзідом, призвела до ескалації між ними відносин, де кочовики виступили союзниками лангобардів. У підсумку,  це призвело до винищення гепідів та укладення чергового договору вже між королем Альбоїном та Баяном І, за яким «лангобарди покидали Паннонію на користь дружніх до них гуннів,…названих аварами, за можливості свого повернення туди при нагоді» (Paul 1907, p. 62). Цей союз був перспективним для обох сторін, свідченням чого стало подальше завоювання лангобардами Півночі Апенінського півострова з 568 р. та походи в Тюрингію з боку аварів з того ж року.

Очевидно, після останнього Баян І уклав мир із королем Сигібертом, про який згадував Менандр. У таких умовах, кочовики продовжили здійснювати набіги у більшій мірі на Державу франків – свідчення про поновлення контактів з Візантією відносяться до 578 р., коли, як вказує Менандр «Еллада була спустошена склавинами…, [на що] василевс направив послів до князя аварів Баяна» (Menander 1985, p. 193). У відповідь на прохання ромеїв допомогти з обороною Дунайського лімесу, каган, який «не був тоді недругом» Візантії, спорядив похід у стан слов’ян.

 Авари бачачи можливість заволодіти Паннонією, уклали у 580 р. союз із Тиберієм ІІ, попередньо надіславши послів до склавинів. Зближення з останніми потягло за собою чергову війну з Візантією, де посол аварів Солах наполягав на «поверненні земель гепідів з містом Сирмієм» (Menander 1985, p. 225). Зауважимо, що протягом усього часу переговорів, які велись сторонами (Менандр згадує чотири взаємні посольства), Баян І наполягав на передачі територій аварам – цілком можливо, каган був усвідомлений у війні Візантії з Персією. Зрештою, отримавши Сирмій від Тиберія ІІ й уклавши договір на умовах «білого миру» у 582 р., авари мали намір продовжити війну. Очевидно й те, що підсумки конфлікту не влаштовували ні Тиберія, який загине наступного року, ні його спадкоємця – Маврикія (582–602).

Римський імператор Тиберій ІІ Констянтин (578-582), зображений на семіссисі (аверс). Легенда на аверсі: «D[omi]N[us] CONSTANTINVS P[ater] P[atriae] A[u]G[ustus] [лат. «Володар Констянтин, Батько Батьківщини, Великий»]». Легенда на реверсі: «VICTOR TIBERI[us] A[ntic]US [лат. «Переможець Тиберій, Антський»]», нижче – «CON[stantinopolis] OB[RYZA] [лат. «Константинополь. Чисте золото»]». Судячи з титулатури на реверсі, чеканена протягом 578 р.

Таким чином, період 565–570 рр. у контексті аваро-ромейської дипломатії відзначився закономірним розвитком антагонізму сторін, закладеного двоякою політикою Баяна І щодо Імперії, а також небажанням Юстина ІІ підтримувати федеративний договір у defacto односторонньому порядку. Посольський апарат аварів спрямував свої зусилля на дезінформацію базилевса та на формування союзів із лангобардами та франками. В подальшому, відносини новоутвореного Каганату та Ромеї відзначились розгортанням короткочасних військових дій аварів супроти Візантії. Ці кампанії, на нашу думку, заслуговують окремого розгляду зважаючи як на специфіку протиборчих сторін з точки зору дипломатії та мілітарної історії, так і з візії цивілізаційного протистояння пізньої Римської імперії, як частини Античного світу та аварів, як представників варварського світу.

Список джерел та літератури

ЖДАНОВИЧ О. П., 2019, Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього Середньовіччя. Київ: Темпора.

ЖДАНОВИЧ О., 2016, Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника), Золотоордынское обозрение, Т. 4 (4), 881–893.

ЛУКИНА С. Г., 2009, Авары. Путь в Европу. Курс лекций по дисциплине «Проблемы социальной эволюции традиционных обществ». Ижевск: Изд-во Удмуртского университета.

МЕЛЬНИК В., 2020, Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества, Аннали юридичної історії, Т. 4 (3), 30–72.

МИТРОФАНОВ А., 2016, Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены, Исторические науки. Христианское чтение, 6, 350–370.

ПИЛИПЧУК Я., 2016, Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья, Arhivum Eurasiae Medium Aevi 22, 125–160.

ПИЛИПЧУК Я., 2018, Pax Avarica vs. Pax Bulgarica. К вопросу о границах aвар и болгар в Европе в VІ–ІХ вв., Владетел, държава и църква на Балканите през Средновековието. Сборник в чест на 60-годишнината на проф. д-р Пламен Павлов, 389–418.

History of the Franks by Gregory, Bishop of Tours. 1916, Selections, translated with notes Brehaut E., New York.

History of the Langobards by Paul the Deacon, 1907, Translated by Foulke W. With Explanatory and Critical Notes, a Biography of the Author and an Account of the Sources of the History, Philadelphia.

The History of Menander the Guardsman, 1985, Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R., Liverpool.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s