ВІЙСЬКОВІ ДІЇ ПІД КОВЕЛЕМ ЗА СВІДЧЕННЯМИ ДЖЕРЕЛ УПА (СІЧЕНЬ-БЕРЕЗЕНЬ 1944 Р.)

Автор – Володимир Лагодич

Опубліковано в: Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 22-23, 2022 р.

У ході Поліської наступальної операції[1] березня—квітня 1944 р., 47-а радянська армія оточила місто Ковель — важливий залізничний вузол на Волині, який, зважаючи на наявність поліційної залоги та значення для інфраструктури, був переведений у статус “міста-фортеці”[2]. Німці, бажаючи відбити стратегічний пункт, були вимушені нашвидкоруч формувати кругову лінію фронту та сили щоб деблокувати обложених, як і було до цього  в Дем’янську[3], Холмі, та пізніше, під час боїв за Тернопіль[4]. Наслідком такої ухвали стало  формування сил для прориву із 131-ї піхотної дивізії Вермахту та бойової групи 5-ї танкової дивізії СС “Вікінґ” під загальною командою XLII армійського корпycy[5]. Структурно, корпус підпорядковувався спочатку 4-й танковій армії при Групі армій (ГА) “Південь”.

Вид на місто до 1941 р.

Щодо ударної групи, то основні надії початково покладались на недавно сформований та укомплектований танками Pz.V Ausf. A “Panther” 2-й батальйон 5-го танкового полку СС[6] — він повинен був зіграти роль вістря спису, який проб’є радянську оборону навколо міста. Попри чільну (однак не вирішальну) роль у цих діях танків “Вікінґа”, ядром корпусу стала піхотна дивізія Вермахту, посилена штурмовими гарматами із 131-го окремого батальйону, і головною причиною цьому стала реорганізація дивізії СС після погрому під Корсунь-Шевченківським[7] (у підрозділі станом на 4 березня 1944 р. було лише 9,2 тис. осіб)[8].

“Пантери” 5-го танкового полку СС готові до дій поблизу Ковеля, 6 квітня 1944 р. На машині з позначкою «R02» — штандартенфюрер СС Йоганнес Мюленкамп,

Паралельно, поетапне перекидання підкріплень на Ковельський напрям фронту проходило з боку Червоної армії. Так, 143-а стрілецька дивізія (сд) полковника М. Заїкіна (1-й Білоруський фронт) зайняла залізницю Холм—Ковель[9], та нашвидше з усіх радянських частин вступила в бій із залогою міста (ним командував ґруппенфюрер СС Герберт Гілле). Новоприбулі до 47-ї армії підкріплення поступово вирівнювали цілісну оборону на захід від фестунґу. Вони  використовувались для контрударів по крилах XLII корпусу. Тим часом, Ковель штурмували 60-а, 175-а та 260-а сд 125-го стрілецького корпусу 47-ї армії разом із 18-ю інженерно-штурмовою бригадою[10].

Кажуть, що даний знімок був зроблений під час роботи саперів РСЧА у місті.

Що ж до становища підпілля на території північно-західної Волині на початку 1944 р., його репрезентували три сторони – українська, польська та радянська. Серед них, найбільш розгалужену та законспіровану мережу сформувала УПА – про це свідчить те, що вже наприкінці року, коли працівники НКВС збирали дані про структуру повстанського руху в його учасників шляхом допитів, підпільники (від рядових до керівника відділу постачання округи та мобілізаційного референта) не володіли інформацією про справжні імена та точну чисельність куренів Повстанської армії[11].

Якості підготови структур українських повстанців сприяв відведений для цього час. Принагідно зазначимо, що фактична його організація та посилення відбулися у травні минулого, 1943 р. Влітку того ж року були сформовані штаби, з’єднання (курені), низка окремих відділів, школа для підстаршин, налагоджено зв’язок тощо. Також, принаймні, станом на кінець 1944 р., у групі “Богун” знаходилось немале число технічних засобів засобів (автомобілі, телефони, друкарні тощо), що вказує на серйозні заходи з розбудови армії, здійснені командуванням у доволі стислі терміни[12].

В організаційному плані, УПА на південно-західній Волині репрезентували відділи Головного Військового Штабу УПА, Крайового проводу ОУН на Північно-Західних землях (ПЗУЗ), до якого входили чотири військові округи: “Заграва”, “Богун/Січ”, “Турів”, “Тютюнник”. Загальне число УПА в реіґоні складало приблизно 20 тис. осіб[13]. До цієї цифри, окрім членів та кандидатів в ОУН (5–7 тис.), входили загони місцевої самооборони, які почали виникати ще з весни 1943 р. В районі Ковеля, діяли насамперед дві групи – “Заграва” (командир – Іван Литвинчук, псевдо “Дубовий”[14]; в складі цього підрозділу перебував Корсунський загін, який очолював Микита Скуба, “Лайдака”[15]), та “Турів” (командир – Юрій Стельмащук, псевдо “Кайдаш”[16]). Наближення фронту посприяло активізації повстанців – вишколом кадрів для пропаганди у середовищі Червоної Армії, децентралізацію криївок; підготови місцевого населення через організацію зборів та роз’яснювальну роботу[17].

Іван Литвинчук, командир групи “Заграва”

Польське підпілля у реґіоні репрезентувала 27-а дивізія Армії Крайової, сформована в районі Пшебража (суч. Село Гайове Ківерцівського району) та “Батальйонами Хлопськими”[18]. Ця дивізія формувалась із метою чинити спротив і німецьким військам у реґіоні, і українським підпільникам. В підпорядкуванні її були 4 повіти колишнього Волинського воєводства за винятком міст – зокрема, Ковельський повіт.

Мобілізаційному потенціялові поляків тоді сприяло дезертирство бійців 201-го та 202-го батальйонів Шуцманшафта (охоронної поліції), дислокованих на Волині, які були етнічними поляками. Про масовість того явища у середовищі польських шуцманів вказує факт, що протягом листопада 1943 р. – січня 1944 р. із одного 202-го батальйону втекла понад половина особового складу (це посприяло ліквідації цих підрозділів у травні 1944 р.)[19]. Зазначимо при цьому, що німецька окупаційна адміністрація розпалювала національну ворожнечу на Волині – розміщенню польських батальйонів Шуцманшафта сприяло таке ж масове дезертирство й українських шуцманів (зокрема, 103-го батальйона) роком раніше.

Присяга бійців 27-ї дивізії Армії Крайової, зима 1944 р.

Cоюзником поляків на певний час виступив Центр партизанського руху в Москві (принаймні від весни 1943 р.). Про характер такої “допомоги” свідчить звернення Волинського окружного делегата Другої Речі від 28 липня 1943 р.:

“Бiльшoвики приходять y пoльськi селa і прoпoнyють дoпoмory в сaмooбopoнi, взaмiн зaбиpaють пoльськy мoлoдь y свoi пaртизaнськi зaгoни. Якщo цe їм нe вдається, вoни сiють пaнiкy серед населення… і тікають до лісу, де їх можна побачити вже на чолі банд, які теж налітають на польське населення”[20].

Сам факт того, що Москва мала інтереси до польських підпільників, підверджує наказ  “Дати поляка, якщо немає, тo володiючого польською мовою – назвати поляком”[21].

Як бачимо, зі зсувом німецько-радянського фронту в реґіоні, Москва не могла оминути увагою питання партизанського руху на південно-західній Волині. Більшовицьке підпілля на ПЗУЗ оцінюється дослідниками числом близько 10 тис. осіб[22]. Підкреслимо: умови, щоб створити життєздатні осередки (управління з центру; можливість поставляти боєприпаси авіацією; досвід боротьби як з антипартизанськими підрозділами Вермахту та СС, так і з УПА), у радянської Першої партизанської дивізії були, попри те, що в районі Ковеля, німецька сторона фактично не згадує діяльности “бандитських банд більшовиків”. Це створює доволі специфічну картину, особливо якщо її співставити з рейдами червоних партизан червня–жовтня 1943 р. під проводом С. Ковпака (т. зв. “Стоденний рейд”).

Те ж можна сказати і про Львівсько-Варшавський рейд підрозділів партизанської дивізії під командою П. Вершигори[23] січня-лютого 1944 р., коли на боротьбу з більшовицькими партизанами, німці були змушені сформувати окрему бойову групу із підрозділів дивізії СС “Галичина”[24].

Виходячи з цього, можемо припустити, що Центральний штаб партизанського руху при Ставці був зацікавленим у діях передусім у дальньому тилу німців (Генерал-ґубернаторстві), а не у фактичній прифронтовій смузі, яка охоплювала регіон Ковеля.

Говорячи про діяльність “терористичних банд”[25], німецька сторона в проміжку між січнем–лютим згадує про діяльність передусім УПА та АК. У звіті штабу XIII армійського корпусу Вермахту від 21 січня 1944 р. вказується, що

“…зрив діяльности добре налагодженої мережі інформаторів та кількох поліцейських баз…[сприяла] діяльність українських націоналістичних банд, які не так давно, були погано організованими…”[26].

Центрами активности українського підпілля, в документі називають міста Камінь-Каширський та Радивилів (тодішня назва – Червоноармійськ). Очевидно, наявність структуризованої мережі немало сприяла УПА в боротьбі із АК оскільки, продовжується у звіті, “…українські банди продовжують боротьбу проти поляків… Польські ж банди малі числом та погано організовані…”.

Активність боротьби поміж українськими та польськими повстанцями випливала з того, що Волинь тривалий час населяли етнічні українці та поляки в одинакових пропорціях. Розпалення ворожнечі між українською та польською людністю на час війни інспірувалось з боку і німецької, і радянської сторін. Бої на Волині між повстанцями відбувались паралельно і з німецько-радянським протиборством під Ковелем. Зокрема, 29 лютого, відбулася низка боїв між УПА та АК. Так, “Польський загін Корда знищив  базу УПA в селі Пшекурка. З польського боку загинула одна осoба i дві – поранено. Bтрати укpаїнської сторони – п’ять загинуло i один поранений”; “Пiд час збройної сутички партизанського загону “Лєха” з вiддiлом УПA бiля села Гaйки 2 поляки загинуло i 3 було поранено”; “Дo 15.03. від рук поляків y Вербському районі впало понад 800 oсiб”[27].

Архіви УПА інформують про те, що останній бій між українським та польським підпіллям на Волині відбувся 19 квітня 1944 р. – коли Вермахт, своєю чергою, провів ще одну успішну контратаку по силах 47-ї радянської армії на передмістях Ковеля.

Гренадери 131-ї піхотної дивізії за підтримки StuG III. Район Ковеля, весна 1944 р.

Про діяльність радянських партизан на Ковельщині німецька сторона не згадує. При цьому маємо низку повідомлень в інформаційних листках УПА “Вісті з Ковельщини”, які стосуються червоних партизаців. Так, у документі, датованому 1–15 лютого 1944 р.:

“[На село Маневичі напали] Фйодоровци, забрали із собою 30 селян і розстріляли їх”[28].

Схожі повідомлення присутні у “Вістях…” від 16–29 лютого

“Червоні в с. Заречення убили одного чловіка за те, що не хотів віддати костюма…”; “В с. Торгон…червоні зрізали хреста з могили, з написом “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї””.

Причина для таких каральних дій y радянської сторони була – острах перед українським підпіллям. Так, в тому ж документі, більшовики в місцевого населення “…випитували, чи хто в УПА…”. Це потягло закономірну реакцію – “…маси ненавидять червоних, і хоча бояться зближення фронту, вірять в розвал більшовизму…”. В наступному звіті по Ковельщині, датованого 18 лютого того ж року, також згадується радянське підпілля:

“…помітився рух червоних із заходу на схід та півночі на південь… Полонені партизани говорять, що їх завданням [є] рухатись перед фронтом і далі йти за Буг…”.

Отже, радянське підпілля виконувало функції аванґарду перед 1-м Білоруським фронтом Червоної армії на Ковельському напрямі – здійснювало розвідку боєм, повідомляло про ворожі (і німецькі, так і націоналістичне підпілля) підрозділи на Ковельському напрямі. Попри те, належного вишколу більшовицькі партизани не мали – в тому ж звіті вказується:

“Приходять свіжі “отряди” червоних, котрі не мають добре поставленої розвідки, і їх розвідчики часто попадають до рук УПА… Кращі [їх] групи…відходять з тих теренів…”.

Проблеми радянські партизани мали і з бойовим духом – доходило до трагікомічних випадків, які не оминає увагою канцелярія ПЗУЗ:

“Між червоними можна почути: «за що воюєм – за колгосп»”.

Перебуваючи в такому становищі, партизани не могли представляти серйозну загрозу ні для УПА, і тим паче, для регулярних підрозділів Вермахту.

Що ж до зіткнень у цей час на німецько-радянському фронті, документи УПА повідомляють про обширні втрати залоги Ковеля: “…німці [з Ковеля] вивозять сотні ранених…”[29] (перші числа лютого); паралельно, з переведенням міста на військовий стан, до складу залоги “фестунґу” додали допоміжні підрозділи в реґіоні – “…взяли всіх, окрім залізнодорожньої поліції…”, а місцевих залучили до спорудження барикад. Це випливало як із становища оборонців міста, так і стратегічного значення залізниці Холм–Ковель. Остаточне оточення міста Червоною армією, документи ПЗУЗ датують 15 березня 1944 р.

Зважаючи на те, оборонцями на підходах до “фестунґу” була використана тактика випаленої землі – часте явище для обох сторін на німецько-радянському фронті[30]. Так, “Вістки з Ковельщини” від 22 березня 1944 р. вказують, що

“…німці провели доволі обширну акцію на місцеве українське населення по довколичних селах Ковеля, з метою очистити терен, щоб був вигідний до воєнних дій. На віддалі кількох [кілометрів] від Ковеля все спалене і знищене”[31].

Поза тим, частими в звітах ПЗУЗ є згадки про угорські підрозділи, які застосовувались для каральних акцій щодо місцевого населення, і за необхідности – прикривали залізничне сполучення дорогою Холм–Ковель. Найімовірніше, це були підрозділи VII або VIII корпусів 2-ї угорської армії, що несли службу як окупаційне військо до літа того ж року[32].

Станом на 16 березня припадають перші зіткнення українських підпільників із регулярними підрозділами Червоної армії – загоном групи “Турів” (командир Олексій Шум – “Вовчак”), в селі Смідені, Маціївського району. Зважаючи на часті прориви німецької оборони бронетехнікою, та вихід підрозділів 143-ї сд на залізницю (околиці Ковеля), частинам УПА з тактичних міркувань доводилось відступати. Це позначилось і на наявності свідчень щодо проведення бойових дій на Ковельському напрямі – так, якщо за 17–19 березня, ґарнізон “фестунґу” відбив низку атак Червоної армії (УПА, логічно, не могли встановити приналежність червоноармійців до тактичних підрозділів – припускаємо, що вони, залежно від напрямку атаки, на міських вулицях, могли належати 60-й, 175-й або 260-й сд). Одна із атак у ті числа, припадала на “…передмістя Ковеля, …на Володимирську вулицю…”, із застосуванням бронетехніки. Про характер боїв вказує рядок “…вкінці німці їх [червоноармійців] відперли…”.

Із вищеназваною залізницею була окрема історія і під час деблокування міста…

Водночас, на лінії німецько-радянських зіткнень, активна фаза боїв, щоб деблокувати фестунґ, тривала від 20 березня. Німці залучили для прориву в Ковель LVI танковий корпус генерала Фрідріха Госсбаха (4-а, 5-а танкові дивізії, 5-а єґерська дивізія), а командування XLII корпусу замінили на штаб VIII армійського корпусу Вермахту. Чергове пожвавлення бойових дій на лінії німецько-радянського зіткнення почалось 29 березня. Того дня рота “Пантер” зі складу “Вікінґа” (16 машин) отримала оперативне завдання підтримати атаку 434-го ґренадерського полку (ґп) 131-ї дивізії[33]. Метою атаки для XLII корпусу вздовж залізниці було село Черкаси – населений пункт перед Ковелем.

На напрямку удару німців, позиції займали частини 143-ї сд: радянський 487-й стрілецький полк (сп) на півночі, 635-й сп на півдні та 800-й сп – як оперативний резерв. Станом ще на 25 березня дивізія понесла істотні втрати, та нараховувала близько 4,8 тис. бійців. У наданому дивізії 223-у танковому полку (тп) нараховувалось шість машин – два M4A2 “Sherman” та чотири “Valentine” Mk.III[34].

Німецький наступ 29 березня почався об 11:20–13:30 із серії ударів авіяції. Станом на 16:15 шість танків, ідентифіковані штабом дивізії як “Тигри”[35] прорвали оборону 487-го сп. У звіті 143-ї сд вказувалось, що

“німці, роздавивши три дивізійних 76-мм гармати, станом на 17:15 дістались висоти 190,3, вибивши звідти радянську піхоту”[36].

Радянський полк відійшов на північ, в село Мощена. Приблизно в той же час К. Ніколуссі-Лек доповів по радіо щодо зайняття Черкас та повідомив про поточний склад його групи:

“8 машин у ладі, стільки ж пошкоджено”[37].

На ранок наступного дня, 30 березня, 223-й тп повідомив про втрати від авіаналетів – по одному “Валентайну” та “Шерману”[38].

Sherman M4A2 з 223-го тп, в якого голова закрутилась”Штук”

К. Ніколуссі-Лек вирішив продовжити прорив за особистою ініціятивою, не попередивши командира 5-го тп СС оберштурмбаннфюрер Йоганнеса Мюленкампа[39], вибравши дорогу до Ковеля вздовж залізниці. Надалі, такі дії змусили німецьку сторону вводити в Черкаси, повторно зайняті 143-ю сд, свіжі підкріплення. К. Ніколуссі-Лек не був проінформований про малопрохідність обраного шляху наступу – практично до самих передмість Ковеля були суцільні болота, а прорив уздовж насипу залізниці не забезпечував би стійкого коридору постачання, оскільки не був прикритий жодними природніми перешкодами.

Як наслідок, зранку, 1 квітня 1350-й сп відбив Черкаси, що підтверджує радіограма XLII корпусу за 8:00 того ж дня. Ситуацію для німців врятувала 7-а танкова рота 5-го танкового полку СС, яку станом на 9:00 її залучили до контраки біля села Перевіси проти 185-ї сд, а опісля – перекинули в бік Черкас[40], які німці зайняли повторно.

Підводячи початкові підсумки, необхідно сказати, що на першому етапі боїв за деблокування міста, обидві протиборчі сторони готувались продовжувати бої на напрямі, в швидкому часі перекинувши підкріплення на територію Волині. Підпільники при цьому, і українські, і польські, не мали можливості вести активну розвідку за діями Вермахту та Червоної армії. Початкові спроби деблокувати Ковель, для німців були невдалими – цьому сприяла низка факторів: відсутність розвідки на рівні роти-батальйону, ініціятивність командира танкової роти К. Ніколуссі-Лека, яка обернулась для корпусу кількома днями простою і штурму раніше зайнятих позицій, а також невиправданими втратами. Варто додати, що Війська СС не гребували нічим, щоб досягнути оперативної мети, а приклад боїв березня 1944 р. – далеко не єдиний за час конфлікту[41].

Дотичні свідчення, які проливають на зміну становища на лінії фронту, зустрічаємо у звіті “Інформації. Ковельщина” лише від 10 квітня – передусім вони стосуються активізації радянських партизанів. Так, згідно з даними, отриманими від “…більшовицької розвідчиці, Теодозії Кокалович…”[42], з Вербськього до Матіївського району, перейшов “…відділ імені Щорса…”, числом приблизно однієї тисячі осіб. Паралельно, партизани вислали в місцеві ліси кількох розвідників (затримана – з їх числа), які мали метою встановити чисельність бійців Армії Крайової.

Припускаємо, що полонена намірено не вказувала завдання виявляти осередки УПА – в іншому випадку, оминати увагою українське підпілля з боку більшовиків, було дуже безпечним. За результатами допиту Т. Кокалович, виявлено, що основна частина партизанів, зокрема “відділ імені Щорса” перебралась за Буг. Становище на лінії німецько-радянського протистояння згадане одним рядком – “Німці обсаджують села понад шасою Брест–Ковель”. Ця звістка має окреме значення в контексті нашої студії – очевидно, там мова йде про вихід танків з 5-го танкового полку СС вздовж залізниці Брест–Ковель. Згадуються в документі також каральні заходи німецьких союзників-ґонведів, які діяли у ближньому тилу фронту:

“Граблять і палять…вбивають людей”.

Водночас, зазнавши невдачі в ході атаки 29–30 березня, генерал В. Госсбах вирішив змінити напрямок удару та наступати на Ковель паралельно з XLII та VIII армійськими корпусами. Наступну атаку очолила 4-ї танкова дивізія[43] генерал-лейтенанта Дітріха фон Заукена[44]. У підготовці до наступу, штаб 4-ї тд вставновив:

“Попередня геологічна розвідка показує північніше Мощеної вихід колчеданових порід в районі висоти 192,7, який хребтом тягнеться на декілька кілометрів, від північного заходу на південний схід, і дозволяє дістатись на північний захід від Ковеля. Згідно з даними, інших можливостей для руху в напрямку міста, крім доріг з твердим покриттям, практично не існує…”.

Також ідею атаки саме на цій ділянці фронту підтверджував 4-й розвідбатальйон дивізії, оскільки “…позиції ворога в Нових Кошарах не були добре обладнані й утримувались невеликими силами[45].

Підхід командування LVI танкового корпусу диктувався і числом бронетехніки – в армійських частинах її було істотно менше. Так, в 4-й тд станом на 1 квітня було: 30 Pz.IV Ausf.H, 16 машин, зазначених як “артилерія на гусеничному ході”, тобто швидше всього, це Marder II із самохідного протитанкового дивізіону; в 5-й тд – 8 (!) Pz.IV Ausf.H та 6 Marder II/III[46].

Звернемо при цьому увагу на співвідношення машин в дивізії СС – 39 танків в одному батальйоні, при 30 у всьому полку армійської танкової дивізії, а також про якісну різницю між Pz.V Ausf.A та Pz.IV Ausf.H[47].

Поки німці готувались до нової атаки, 2 квітня штаб 2-го Білоруського фронту наказав 47-й армії перейти до оборони. Комдив М. Заїкін не перевів 143-у сд, яка до цього часу істотно зменшилась в числі. Більше того, з огляду на план наступу з двох напрямків, радянське командування роззосередило протитанкові частини дивізії – 1215-й винищувально-протитанковий полк 3-ї артилерійської бригади перевели в ніч на 4 квітня на фронт 185-ї сд.

Німецька операція з пробиття коридору в Ковель почалась 4 квітня з артпідготови близько 3:00 ночі. Через пів години почав атаку батальйон 12-го панцерґренадерського полку (пґп) 4-ї тд. До обіду 4 квітня дивізія зайняла без бою свою першу ціль – Мощену. Червоноармійці відступили, покинувши залізницю Холм–Ковель. Після перших успіхів, для подальшого розвитку наступу та об’єднання із залогою фестунґу, Д. фон Заукен вимагав для своєї дивізії “Пантери”, однак не отримав їх – 5, 6, 7 й 8 роти були сковані боями на південь від залізниці з метою вибити червоноармійців зі сторони шосе – цей факт перегукується із свідченнями, які надала Т. Кокалович українським підпільникам.

Наступного дня, 5 квітня, настали заморозки, які істотно покращили прохідність ґрунтових доріг. Це дозволило німцям підготуватись до фінального удару. Першою ціллю 4-ї тд стало Дубове, яке взяли з метою прикрити крило перед ударом власне до фестунґу. Пантери 6-ї роти 5-го танкового полку СС разом із 33-м пґп рухались в напрямку Ковеля[48], вийшовши в запілля 1283-у сп 60-ї сд, яка займала позицію на передмістях. Обійшовши 1283-й сп з фланґів, частини 4-ї тд прорвались до фестунґу. 5 квітня, о 14:00 за берлінським часом[49] із LVI танкового корпусу в штаб 2-ї армії прийшла радіограмма:

“4-а танкова дивізія вздовж шосе прорвалась до Ковеля. Контакт встановлено”[50].

За полишену на шляху деблоківного угруповання ослаблену дивізію, радянське командування було закономірно покаране. Сам прорив до фестунґу, безумовно, є заслугою командування LVI танкового корпусу та командування 4-ї тд Вермахту, які послідовно виконали продуманий план операції – навідміну від більш хаотичних спроб деблокувати з боку бойової групи 5-ї дивізії СС. Німці, посунувши лінію фронту на Волині, розбили сили одного армійського корпусу Червоної армії протягом місяця й зупинили просування всієї 47-ї радянської армії – не втративши при цьому жодного танка чи самохідної гармати безповоротно.

Втрати бойової групи 131-ї пд, інфантерійного ядра корпусу, протягом квітня 1944 р., оцінюються приблизно в три тис. осіб. Конкретно 431-й ґп втратив протягом фази активних бойових дій вбитими та пораненими до 1 тис. осіб. Конкретно ж протягом наступу 27 квітня, втрати німців у піхоті загалом навряд могли скласти більше сотні офіцерів та рядових. Втрати ж усіх трьох дивізій 125-го стрілецького корпусу (76-а, 165-а, 328-а сд), оцінюються в 4,8 тис. офіцерів, сержантів та рядових. Про характер цих втрат, а також про підготову Червоної Армії до німецької атаки на Ковельському фронті, вказує принаймні те, що з цього числа пропалими без вісті було 2,8 тис солдат та офіцерів[51].

Сам же прецедент перемоги двох неповних німецьких дивізій над армійським корпусом 1-го Білоруського фронту, який рівно через рік штурмуватиме столицю Німецького Райху, є показовим. Однак, як і вказувалось вище, переможцем стає звично армія, яка робить найменше помилок. У квітні 1944 р. під Ковелем найменше помилок зробили Вермахт та СС. Однак, у масштабах усього німецько-радянського фронту, локальні перемоги під Ковелем були незначною подією, та ніяк не могли вплинути на загальну картину[52]. Вже через два місяці, Червона армія перейшла в рішучий наступ по фронті ГА “Центр”[53].

Отже, локальні бої на Ковельському відтику німецько-радянського фронту січня–квітня 1944 р. завершились перемогою підрозділів Вермахту та СС – передмістя Ковеля були відбиті, місто перебувало під німецьким контролем до червня того ж року. Водночас, паралельно з німецько-радянським протистоянням, Волинь стала полем бою для низки підпільних організацій – передовсім, українських та польських. Це було викликане поліетнічністю колишніх “Cхідних кресів” Другої Речі Посполитої, специфікою адміністративного управління українських територій Третім Райхом, акціями з “умиротворення” місцевого населення німцями.

Це вилилось у ряд збройних акцій з боку відділів Української Повстанської Армії та Армії Крайової, спрямованих відповідно супроти польського та українського  мирного населення у 1943 р. Активна фаза цієї боротьби не припинилась і на початку наступного року. Станом на цей час, в реґіоні діяли відділи УПА-“Північ”; з польського боку, 27-а дивізія Армії Крайової та “Батальйони Хлопські”. Діяли в регіоні й проводи радянських партизан.

Серед них, активну розвідувальну діяльність розвинула саме УПА, звіти та повідомлення проводів якої дозволяють пролити світло на підготову, хід та результати Ковельської битви 1944 р.


Покликання:

[1]История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 8. Крушение оборонительной стратегии фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1977): 536; 66—82.

[2] Про визначення та завдання такого роду укріпрайонів можна прочитати в наказах Головного командувача Вермахту кінцевого періоду війни, наприклад від 8 березня 1944 р.: Hitlers Weisungen für die Kriegführung 1939–1945. (Bernard & Graefe Verlag für Wehrwissen, Frankfurt am Main 1962): 243–250.

[3] История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 5. Провал агрессивных планов фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1975) 512; 111–122

[4]Семенів О., “Наступальні операції Червоної армії в Тернопільській області”, Сторінки історії: збірник наукових праць. (Київ, 2010. Вип. 31); 125–134.

[5] Мюллер-Гиллебрандт Б., Сухопутная армия Германии. (Москва: Изографус, 2002): 855; 367–370.

[6] Там само, 372.

[7] Фогель Г., Потерпевшие победу. Немцы в Корсуньском котле. (Пер. с нем. Лотарев С. Москва: Яуза, 2010): 446.

[8] Хоффман Т., Дивизия СС “Викинг”. (Москва: Яуза, 2009): 448; 221–227.

[9] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 288; 19–23.

[10] Там само, 21–22.

[11] Патриляк І, “Південно-західна Волинь весною-влітку 1943 р.: становлення структур УПА (за матеріалами слідчих справ радянських органів держбезпеки)”. Військово-історичний альманах. Число 2/23 (Київ, 2011): 48–57.

[12] Там само, 51–53.

[13] Вовк О. “Короткий нарис діяльності УПА та її запілля на ПЗУЗ і в прилеглих регіонах у 1943–1946 pp.”. Український визвольний рух (Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2006): 164–224.

[14] Марчук І. Командир УПА-Північ Д. Клячківський (Рiвне, 2009): 68.

[15] Денищук О., Боротьба УПА проти німецьких окупантів, Т.1 “Волинь”, (Рівне, 2008): 338–344.

[16] Філяр В., Розвиток українського самостійницького руху на Волині у 19391944 рр. Утворення УПА. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20130122080247/http://www.ukrhistory.narod.ru/filar-1.htm

[17] Вовк О. “Короткий нарис діяльності УПА та її запілля на ПЗУЗ і в прилеглих регіонах у 1943–1946 pp.”. Український визвольний рух (Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2006): 164–224.

[18] Ілюшин І. “Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни”. Україна — Польща: важкі питання (Варшава, 1998): 154–172.

[19] Трофимович В., “Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939-1945 рр.” Україна — Польща: важкі питання Том 5. (Варшава, 2000): 185–189.

[20] Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. (Київ, 2009): 44–45.

[21] Там само, 46.

[22] Сергійчук В., “Скільки було радянських  партизанів?” Український журнал. Інформаційний культурно-політичний місячник для українців у Чехії, Польщі та Словаччині (№ 5 (46), 2009): 28–29.

[23] Кентій А., Лозицький В., Радянські партизани 19411944: світло й тіні (Київ, 2010): 80. 

[24] Пономаренко Р. Бойова група “Баєрсдорф (Тернопіль, 2016): 11–16.

[25] Ця назва використовувалась у німецькій документації стосовно всіх нерегулярних військових об’єднань, які вели боротьбу проти окупаційної адміністрації Райхскомісаріатів та у Зонах підпорядкування Вермахту – Л.В.

[26] Літопис Української повстанської армії. Том 6. УПА в світлі німецьких документів. Книга перша: 1942 – червень 1944 (Упор. Гунчак Т., Торонто: Літопис УПА, 1983): 110–111.

[27] Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. (Київ, 2009): 162–165.

[28] Звіт про становище у Камень-Коширському, Любомильському, Садлещанському, Датіївському, Головенському, Маціївському, Голобському, Турівському та Ковельському районах, ГДА СБУ,  ф. 13,  спр. 376,  т. 75.

[29] Звіт про становище на Ковельщині на початку 1944 р.; Звіт про становище у районі Кобринь на початку 1944 р.,  ГДА СБУ., ф. 13, спр. 377, т. 75.

[30] Демидов А., “Тактика Выжженой земли начального периода Великой Отечественной войны”. Власть, № 5, (Москва, 2009): 113-116.

[31] Звіт про становище на Ковельщині на початку 1944 р.; Звіт про становище у районі Кобринь на початку 1944 р.,  ГДА СБУ., ф. 13, спр. 379, т. 75.

[32] Филоненко Н., История боевых действий советских войск против вооруженных сил Хортистской Венгрии в 1941–1944 р. Автореф. дис. на к.и.н. (Воронеж, 2017): 40.

[33] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 288; 53–56.

[34] Барятинский М., Танки ленд-лиза в бою. (Москва: Эксмо, 2009): 288; 160–192; 82–109.

[35] Очевидно, мова йде про Pz.V Ausf.A – Л.В.

[36] Там само, 69–71.

[37] Хоффман Т., Дивизия СС “Викинг”. (Москва: Яуза, 2009): 230–232

[38] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 65.

[39] Хоффман Т., Дивизия СС “Викинг”. (Москва: Яуза, 2009): 240.

[40] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 83–90.

[41] Зокрема, маються на увазі втрати ІІІ-го танкового корпусу СС за 1943 р. – в ході Третьої битви за Харків, операції “Цитадель”, боїв в районі Житомира восени 1943 р. Детальніше про співвідношення втрат СС та Вермахту – Пономаренко Р., Залесский К., Семенов К. Войска СС без грифа секретности. (Москва: Вече, 2010): 288; 94–99.

[42]Звіт про становище на Ковельщині у берзні 1944 р., ГДА СБУ,  ф. 13, спр. 376, т . 75.

[43] Zurowski R., 4th Panzer Division 1943—1944. (Widawnictwo Militaria, № 112): 76. 

[44] Митчем С, Мюллер Д. Командиры Третьего рейха.  (Смоленск: Русич, 1995): 445; 178–180.

[45] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 85–86.

[46] Там само, 79–80.

[47] Кривизюк Л., Юрчук О. Танки і танкові війська: вчора, сьогодні, завтра. (Львів: Ліга Нова, 2014): 362.

[48] Фей В., Танковые сражения войск СС (Москва: Яуза, 2009): 366; 76–80.

[49] Різниця між Київським та Берлінським часом – в одну годину, Московським – у дві (Відповідно, в дві й три за Ґрінвічем) – Л. В.

[50] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 165–179.

[51] Там само, 141–143.

[52] Типпельскирх К. История Второй мировой войны. (Санкт-Петербург:Полигон: 1999): 678; 429.

[53] История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 8. Крушение оборонительной стратегии фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1977): 88–90.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s