Міхаель Андреас Барклай де Толлі – “сірий кардинал” російської перемоги в наполеонівських війнах: ч. 3.

Автор – Едуард Макаренко

Попередні частини:
https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/06/11/barclay_de_tolly_1/
https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/06/13/barclay_de_tolly_2/


Ще в розпал Смоленської битви генерал Єрмолов залишив цікавий та розлогий опис свого тодішнього начальника, який може пояснити ставлення до нього колег-генералів та придворних еліт:

“Барклая де Толлі довгий час непримітна служба, приховуючи в невідомості, підкоряла порядку поступового піднесення, стискувала надії, впокорювала честолюбство. Не належачи перевагою обдарувань до числа людей незвичайних, він надмірно скромно цінував хороший свій хист і тому не мав до самого себе довіри, що може відкрити шляхи, які від звичайного порядку не залежать. Він помічений був у чині генерал-майора, будучи шефом єгерського полку, який чудово був їм приготовлений до служби у воєнний час. Багатьох офіцерів полку він не зупинив на вивченні однієї фронтової майстерності, але повідомляв їм необхідні за званням відомості… швидко досягнувши чину повного генерала, зовсім несподівано звання воєнного міністра, і незабаром з’єднає з ним владу головнокомандувача 1-ю Західною армією, пробудив у багатьох заздрість, придбав недоброзичливців. Незграбний при дворі, не схиляв до себе людей, близьких до государя. Холодністю в зверненні не здобув приязні рівних, ні прихильності підлеглих… Вільний час він вжив на корисні заняття, збагатив себе знаннями. За властивостями стриманий у всіх відношеннях, за станом невибагливий, за звичкою без нарікання зносить недоліки. Освічений, терплячий у працях, турботливий щодо ввіреної йому справи; нетвердий в намірах, боязкий у відповідальності; байдужий в небезпеці, недоступний страху… [але] боязкий перед государем, позбавлений дару пояснюватися. Боїться втратити милості його, недавно користуючись нею, понад очікування скориставшись. Словом, Барклай де Толлі має недоліки, з більшою частиною людей нерозлучні, гідності ж і здібності, що прикрашають нині дуже небагатьох з найвідоміших наших генералів. Він вживає їх на службі з можливим ретельністю, з безмежною прихильністю государю найкращого вірнопідданого!”[1].

Схема Бородінської битви 7 вересня 1812 р.

Чималим випробуванням для Барклая де Толлі стала битва при Бородіні. Його армія займала правий фланг, втім удар був завданий не по ній, а по Багратіоновій. Незважаючи на це, він постійно був на полі бою (на відмінно від Кутузова) і завжди в загрозливих ділянках, при чому в парадному мундирі та при всіх нагородах і цим виділявся на фоні решти. В розпал бою він навіть мало не потрапив у полон до польських уланів, але його ад’ютанти своєчасно з десятком гусар відкинули їх, врятувавши свого командира. Він постійно перекидав свої піхотні корпуси. Наприклад, 2 корпус Багговута зміщений був на лівий фланг і відбив спробу корпусу Жюно прорватися південніше Семенівських флешів, а 6 корпус Капцевича перекинутий Курганної висоти на заміну розбитому 7 корпусу Раєвського. Такою хоробрістю він явно реабілітувався в очах армії й замість нарікань мало не кожен полк, повз який він проїжджав, вітав його криками “Ура!”[2]. Кульмінаційний момент його участі в битві настав, коли французи після самогубної атаки кірасирів Огюста де Коленкура все ж остаточно зайняли Курганну висоту в самому центрі російських позицій і на розвинення успіху були кинуті кавалерійські корпуси дивізійних генералів Латур Мобура та Груші. У відповідь на це Барклай де Толлі ввів у бій драгун кавалерійського корпусу Фрідріха фон Корфа та Сибірський драгунський полк Кіпріана Крейца. У кавалерійській січі Барклай де Толлі не тільки командував боєм, а й безпосередньо брав участь в ньому[3], в ході якого загроза прориву була ліквідована. За проявлену відвагу протягом всієї битви Барклай де Толлі був нагороджений орденом св. Георгія 2-ого ступеня.

Бій кірасирів

Попри репутацію “відступальника”, по завершенні битви він був серед тих генералів, котрі прагнули наступного дня продовжити битву і цього разу самим брати ініціативу атакувати. Барклай зі згоди Кутузова пізно ввечері навіть розпорядився зробити рекогностування[4]. Втім, попри запевнення головнокомандувача, опівночі він отримав наказ про відступ за Можайськ і завжди спокійний та холодний генерал розізлився та порвав цей наказ[5], але розпорядився по армії за відступ. За результатами битви 2-а армія перестала існувати як боєздатна військова частина, а її з’єднання та штабісти, які вижили в цій м’ясорубці були долучені до 1-ої армії і таким чином вся армія опинилася у прямому командуванню Кутузова, а Барклай де Толлі при існуючій формальній посаді командувача був відсторонений від командування.

Воєнна рада після поразки. Барклай де Толлі зображений під іконою.

На воєнній раді у Філях, де вирішувалася доля Москви, він першим взяв слово та висловився за відступ з міста. Цим він зробив хорошу послугу Кутузову, який мав на кого звалити вину за залишення міста (при чому в листуванні з царем підвищений за Бородінський розгром фельдмаршал виводив неможливість втримати Москву від невдачі під Смоленськом). Ця обставина, відсторонення від командування 1-ю армією та звістка про звільнення з посади воєнного міністра (сталося за кілька днів до битви при Бородіно, але сама звістка надійшла значно пізніше) деморалізували його і той під приводом лікування фактично відійшов від справ.

З жовтня 1812 р. по квітень 1813 р. він намагається реабілітуватися в очах царя та суспільства імперії, пишучи на ім’я Олександра І ряд “Виправдальних записок” з проханням опублікувати їх у пресі, де описує початок війни, дії армії під його командою та намагається спростувати твердження Кутузова, що здача Москви була закономірним наслідком здачі Смоленська, що покладало вину за це на нього. В них він врешті дав волю емоціям під впливом почуття несправедливості та смертельної образи[6], що йому припав найбільш невдячний період війни, а лаври за перемогу в ній пожинатиме інший.

Втім, цар звернувся до нього лише в січні 1813 р., коли той прагнув скористатися поглиненням Великої армії просторами Росії та втретє спробувати шляхом інтервенції у Францію скинути Наполеона. Він визнав правоту дій Барклая та попросив прибути до головної квартири армії у Вільно. Там йому запропонували замінити на посаді командувача 3-ої армії адмірала Павла Чичагова і він погодився. Уже на початку лютого він прийняв командування, а у березні почав з нею бойові дії з облоги польської фортеці Торунь. Доручена йому армія чисельно ледь перевищувала корпус та мала неповний комплект у полках. А фортеця мала потужні стіни з вежами, валами і бастіонами. В квітні активне бомбардування та підведення траншей впритул до фортеці змусило гарнізон капітулювати. По завершенні операції, армія Барклая підійшла до Бунцлау (нині Болеславець), де була квартира головної армії та де генерал-фельдмаршал Кутузов уже помирав. На місце головнокомандувача союзною російсько-прусською армією поставили “рятівника Петербургу” генерал-лейтенанта Вітгенштейна, армія якого в Саксонському королівстві перейшла р. Ельбу та вступила у бої з новоствореною армією Наполеона. Першою битвою стала спроба перехопити і завдати удар в районі Лютцена по армії Наполеона, коли та була на марші до залишків Великої армії під командою Ежена Богарне. Французький імператор відбив цей напад і погнав їх назад за Ельбу. Союзники відступили району м. Баутцен в Лужиці і там зайняли позиції. В ході нової битви (подібно до кампанії 1807 р.) Барклай де Толлі добре себе проявив в ході командування правофланговою групою, а при відступі в Сілезію – ар’єргардом. Перед укладенням 2-місячного перемир’я з Наполеоном, Вітгенштейн попросив зняти його з такої високої та відповідальної посади і запропонував замість себе призначити Барклая де Толлі, під командою якого він був перед і під час війни 1812 р.

По завершенню цього перемир’я у серпні об’єднана російсько-прусська армія під командуванням Барклая де Толлі опинилася у складі Богемської армії (туди ж увійшла чимала частина австрійського війська) союзників, яку загалом очолював австрійський фельдмаршал Карл Філіп цу Шварценберг. Після невдалого походу з терену Чехії на саксонську столицю Дрезден, союзна армія була мало не оточена в Рудних горах при поверненні назад, але Барклай вчасно розмістив на дорозі корпусу генерала Вандамма (рухався в обхід на перехоплення союзників у горах) біля містечка Кульм зведений загін Остермана-Толстого та гвардійську дивізію Єрмолова, які не тільки зупинили корпус, а при підтримці прусської бригади фон Клейста, що прибула на допомогу, взяли в оточення французький корпус та розбили його. За цю битву Барклай де Толлі був нагороджений орденом св. Георгія 1-ого ступеня (після Кутузова став 2-им з 4-ох повних кавалерів ордену).

Битва при Кульмі 17-18 серпня 1813 р. Коцебу.

Далі настало 3-тижневе затишшя і в жовтні 200 тис. союзних військ зійшлися з 150 тис. французькою армією в районі Лейпцигу. Попри чисельну меншість, Наполеон надіявся потужним ударом розколоти вороже військо та розбити його. 16 жовтня зі села Вахау кірасири Мюрата завдали потужний удар по силам Барклая де Толлі і прорвали центр позиції. Всього кілька сотень метрів відділяли Мюрата від взяття в полон 3-ох монархів союзних держав: Росії, Пруссії, Австрії. Втім, вчасно введені у бій резерви зупинили атаку французької кавалерії й розвернули її назад. Почалася контратака, на відбиття якої Наполеон мусив кинути кілька батальйонів Старої гвардії. На наступний день до Богемської армії долучилася пруссько-російська Сілезька армія фельдмаршала Блюхера і шведсько-російська Північна армія кронпринца Бернадота. Маючи більш ніж двократну перевагу по живій силі, союзники почали позиційні бої за сам Лейпциг, вибиваючи поступово французів звідти. Перехід саксонської армії на бік союзників вирішив долю битви і французька армія тепер мусила відступати аж до кордону Франції по р. Рейн.

1 січня 1814 р. союзники почали кампанію уже на території власне Франції. Барклай де Толлі (10 січня йому було наданий титул графа Російської імперії за заслуги в битві при Лейпцигу) при формальній посаді головнокомандувача російських військ не мав над ними реальної влади, оскільки вони були розподілені між 3-ма союзними арміями, в кожній з яких ті складали приблизно третину і корилися командувачам цих армій. Перший похід на Париж, який реально вела лише Сілезька армія, був відбитий протягом 10-14 лютого у 4 блискучих перемогах над розрізненими частинами Блюхера. Вдруге до Парижу союзні армії наблизилися лише в березні. Наступ йшов трьома колонами, при чому центральна складалася лише з російських військ під командою Барклая де Толлі, які наступали активніше за флангові війська. Після кількох попередньо відбитих штурмів, 31 березня маршали Мармон та Мортьє скоряються ультиматуму, капітулюють та здають Париж. За цю операцію Барклай де Толлі отримав в той же день чин генерал-фельдмаршала в 57 років.

Тріумфальний в’їзд в Париж

По виведенню російських військ з Франції, генерал-фельдмаршал Барклай де Толлі очолював 1-у армію, розквартировану на землях окупованого Герцогства Варшавського, статус якого ще не був визначений на Віденському конгресі. Спокійну службу перервало “Сто днів” та тріумфальне повернення Наполеона до влади у березні 1815 р. Він виступив з Польщі, але в червні почув про розгром його військ в битві при Ватерлоо, ледь дійшовши до Рейну. 5 липня Париж знову капітулював, а російський окупаційний контингент під командою фельдмаршала Барклая де Толлі розквартирувався у Шампані. 10 вересня за ініціативи Олександра І він провів масштабний огляд російської армії у передмісті Парижу Вертю. У ньому були присутні майже всі представники союзних монархій та армій за участі 150 тис. солдат та офіцерів. Завдяки бездоганному виконанню цього огляду, Барклаю де Толлі був наданий титул князя Російської імперії. В січні 1818 р. він як князь отримав свій власний родовий герб, девізом якого була фраза “Вірність та терпіння”. На мою думку, це можна трактувати як спробу Олександра І вибачитися перед своїм завжди вірним підданим за весь негатив, який той пережив у 1812-1813 рр., у тому числі і з його ж вини.

Пам’ятник Барклаю де Толлі в Санкт-Петербурзі

Отже, Міхаель Андреас/Михаил Богданович Барклай де Толлі є справді унікальним полководцем епохи революційних/наполеонівських війн. Адже навряд чи можна знайти такий же приклад досить здібної людини, яка зробила стільки для своєї армії (реформи і командування в складних обставинах, незважаючи на осуд). При тому його заслуги були затьмарені глорифікацією Кутузова за царя Миколая І, коли з франко-російської війни 1812 р. почали творити міф Отечественной. Зокрема, це породило подібне стереотипне ставлення до Барклая де Толлі як до “генерала відступу” досі живуче не тільки в Росії, але і в Європі. Хоча його кар’єра та воєнний шлях свідчать про зовсім протилежне.


[1] Алексей Ермолов, Записки генерала Ермолова, начальника Главного штаба 1-й Западной армии, в Отечественную войну 1812 года. Режим доступу: http://militera.lib.ru/memo/russian/ermolov_ap/04.html.

[2] Сергей Нечаев, Барклай-де-Толли. Жизнь замечательных людей. (Москва: Молодая гвардия, 2011), 226-229.

[3] Николай Троицкий, 1812. Великий год России. (Москва: Омега, 2007), 283-284.

[4] Михаил Барклай-де-Толли, Изображение военных действий 1812 года. (Санкт-Петербург: Тип. П.П. Сойкина, 1912), 32-33.

[5] Николай Троицкий, 1812. Великий год России…, 287.

[6] Сергей Нечаев, Барклай-де-Толли. Жизнь замечательных людей, 246.

One Comment Add yours

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s