Автор – Володимир Лагодич
Питання відносин Константинополя із кочовими ордами залишається не до кінця вивченим. Сприяє цьому ряд факторів – від специфіки тодішніх джерел (представлених у більшій мірі історичними творами ромейських авторів; останні, в свою чергу, зображали зовнішньополітичні відносини Імперії з сусідами з точки зору дихотомії «ми/вони»), відсутністю політичного досвіду автократорів (в результаті, двосторонні відносини нерідко перетікали у війни) та винищувальним, затяжним характером бойових дій із номадами. Як наслідок, протистояння із кочовиками у відображенні візантійських хроністів поставали як очевидність, що випливала як із культурної, так і цивілізаційної різниці поміж сторонами. Дипломатія, роль посольських місій при цьому нерідко применшувалась. Окрему роль у контексті дипломатії Східного Риму VI–VII ст. займають відносини із аварами. Початково будучи союзниками Риму, номади у швидкому часі збільшили свою військово-політичну потугу, ставши постійною загрозою для Ромеї в регіоні Балкан. Фактично, жоден з римських імператорів не зумів скористатись потенціалом аварів, окрім Юстиніана І.
Станом на 557 р. монголоїдні кочовики, які до цього часу утворили союз із далекосхідних, передньоазійських, тунгуських, байкальських племен, під тиском тюркютів переправились через Волгу та вийшли до нижньої течії Дону. Того ж року. авари встановили контакт із аланами та їх царем Саросієм (Хатуев, 2007: 57). Останні до цього часу були союзниками Візантії у війні з перським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531–579) (Дашков, 2008: 137-153) за регіон Лазика у Південному Кавказі протягом 540–562 рр. (Васильев, 1998: 202) Далі, зв’язавшись із Саргосієм, авари дізнались про існування на заході самої Імперії, а аварський каган надіслав посольство до аланів з проханням встановити контакт між аварами та Візантією.
З цього часу можна свідчити як про наявність посольського апарату у середовищі кочовиків, так і подальше втягнення Каганату у сферу міжнародних зв’язків завдяки налагодженню відносин із ромеями. При цьому, не до кінця з’ясованими є мотиви аланів у налагодженні стосунків із малочисельною кочовою ордою, яка зовсім нещодавно з’явилась у регіоні. Підвести до відповіді на це питання може припущення славіста С. Алєксєєва (Алексеев, 2015: 37-38) щодо співзвучності назви «аварів/уар» із етносом абарів, які до VI ст. розгромили племена угрів у Західному Сибіру. Про цей факт, очевидно, був проінформований Саросій, котрий однак несвідомо сприйняв аварів, або хотів вислужитись перед Константинополем, за інший кочовий народ. Військова звитяга абарів була дволі відомою, а потенційний виступ такої сили на Кавказі як союзника ромеїв загалом та аланів зокрема міг істотно вплинути на перебіг війни із Сасанідами.
Основними джерелами з теми початкових контактів аварів з одного боку та ромеїв і їх федератів з іншого виступають: праця «Історія» Менандра Протектора (Menander, 1985: 307), вбережена частково, та одноіменний твір Феофілакта Сімокатти (Theophylacti, 1887: 469) за 552–582 рр. та 582–602 рр. відповідно. Остання праця, за твердженням Н. Пігулевської, займає серед візантійських хронік «латинського» періоду Візантії одне з найперших місць, зважаючи на її фактологічну наповненість (Феофилакт, 1957: 9‑14). Характерною особливістю обох творів є концентрація авторів на зовнішньополітичному житті Ойкумени, осердям якої виступає Імперія. Крім того, Феофілакт фактично продовжив твір Менандра – котрий, у свою чергу, послуговувався магістральним твором Євагрія Схоластика – «Церковною історією» (Evagrius, 1898: 360). Крім того, встановлено, що автори при написанні «Історій» використовували корпус юридичних документів, серед яких консульські аннали, протоколи справ. Окремо слід наголосити на інформативності та докладності записів цих візантійських авторів – окрім опису власне дій послів (зокрема Георгія в Персії), встановлення Візантією контактів з аварами, гепідами, воєн з персами, кочовиками та слов’янами, автори надають спорадичні свідчення щодо чисельності військ як ромеїв, так і їх супротивників у ході баталій, згадують імена сусідніх правителів, власних головнокомандувачів. Окрему цінність для дослідників представляють також неодноразові згадки Феофілактом, окрім аварів, Вірменії, Іверії, Колхіди, ефталітів, тюрків та слов’ян.
Твори Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти висвітлюють походження аварів, період їх появи у низинах Дунаю та розгортання Каганатом експансії в напрямку як власне ворогів Візантії – кутригурів, утригурів, з котрими кочовики вели війну (з огляду на федеративний договір з Імперією), так і генерування у аварському середовищі підстав для походів проти самих ромеїв, пошуку союзників у війнах серед лангобардів та склавинів.
Місце серед ромейських історичних праць вказаного періоду також займає твір «Про правління Юстиніана» вихідця із одноіменної провінції діоцезу Азія, Агафія Міренейського (536–582) (Agathiae, 1828: 483). У контексті нашої розвідки, повідомлення Агафія дотичні та насамперед доповнюють інформацію, надану Менандром. В контексті нашої розвідки, твір Агафія цінний з огляду на – опис подій війни за Лазику, значення для ромеїв у ході конфлікту фортифікацій (що разом із особливим приділенням уваги поліоркетиці у військових трактатах Юстиніанової доби (Кучма, 2001: 37-38) (Strategikon, 1984: 106-112) наводить на висновки, що зокрема вказаний конфлікт набув позиційного, виснажливого характеру для ромеїв).
Встановивши двосторонні відносини із аланами протягом 557 р., авари за цей же рік були представлені Саросієм командиру візантійського корпусу в Лазиці, Юстину.
Останній належав до числа наближених осіб базилевса Юстиніана Великого, будучи сином одного з майбутніх претендентів на Константинопольський престол, Германа – який, в свою чергу, доводився Юстиніану двоюрідним братом (Martindale et al, 1992: 744-747). Юстин, дізнавшись про появу на низинах Дону аварської кочової орди, представники якої «просили … познайомити їх з римлянами» (Menander, 1985: 49), доніс прохання аварського кагана Баяна І до імператора цього ж року.
Вище нами піднімалось питання доцільності рішення Саросія та стратига Юстина про допущення аварських послів до імператора. Мотивацію царя, який навряд чи мав точні уявлення про географію (зважаючи на те, що з І ст. н.е. алани населяли виключно регіон Північного Кавказу, про якого повідомляє лише один тодішній історик, Менандр, можна пояснити припущенням С. Алєксєєва про спізвучність найменувань аварського та абарського етносів (Алексеев, 2015: 37-38).
Однак командир ромейського корпусу Юстин у ранзі magister militum (лат. «магістр армії»; вища військова посада у ранній Візантії, яка відповідала зазвичай одноосібному командиру польової армії у регіоні або резервної у провінції (Шувалов, 2006: 139-141)), котрий до цього часу займав посади comes domesticorum (лат. «начальника кінноти»; урочистий ранг, командир підрозділів еквітів – вершників при імператорському дворі), vir illustris (лат. «сяючий муж»; вищий сенаторський титул у «латинській» Візантії), був учасником вже третьої повномасштабної військової кампанії (раніше був залучений до придушення повстання маврів у 40-х роках VI ст. та Готської війни у 552–555 рр.) (Martindale et al, 1992: 744), навряд міг побачити у малочисельній аварській орді тих абарів, які розгромили угрів та сабірів приблизно у цей же час.
Ми можемо, з обумовленням, припустити слабке ознайомлення з цим питанням Юстина, однак таке пояснення матиме суто фонетичне підкріплення, та буде вибудуваним на аргументації лише одного дослідника. Іншими словами, допущення про те, що почергово Саросій та Юстин сприйняли аварів за абар, а останній в результаті сповістив базилевса про потенційного союзника, не витримує критики.
Очевидне й те, що представник знаті, який займав посади військового командира та цивільного чиновника вищих рангів, будучи у досить зрілому віці (32-35 років), мав чіткі знання у географії регіонів, на яких воювали сили під його очільництвом. Разом з тим, зважаючи на мобілізаційний потенціал Імперії ромеїв на кінець правління Юстиніана І, в умовах проведення війни на трьох фронтах – проти вестготів (на півдні Піренеїв), остготів (у Італійських Альпах), слов’ян (на Подунав’ї); економічної кризи та смертності, спричиненої другою хвилею епідемії чуми; поодиноких проявів «втоми» від війни, яку описують сучасники, нескладно припустити, що magister militum у Лазиці керувався потребою збільшення своїх сил – чого можна було легко досягти, уклавши союз із Баяном І.
Факт того, що Юстин пішов на зближення із аварами, керуючись потребою у підкріпленнях до регіональної армії у Лазиці, дотично підтверджують підрахунки числа регіональної римської армії П. Шувалова (Шувалов, 2006: 168) та О. Баннікова й М. Морозова (Банников, Морозов, 2013: 289-295), здійснені за допомогою повідомлень Агафія Міренейського, Прокопія Кесарійського та «Стратегікону» Маврикія. За ними, корпус візантійської армії під управлінням magister militum в ранзі стратига-автократора (командира-адміністратора військової округи), не перевищував числом 5-15 тис. осіб. Мале число візантійських сил на місцях ілюструє факт того, що ромеї на час воєн Юстиніана виставляли на поле бою армії числом від 16 тис. піхоти й кінноти всього тричі (Шувалов, 2006: 226‑241) – при Дарі влітку 530 р., Калінніку в квітні 531 р. та Буста Галлорумі у червні-липні 552 р.
Погіршувало становище Юстина, як командира сил у Лазиці й те, що в стані об’єднаного війська ромеїв та лазів від 555 р. були різноголосся щодо проведення тактичних дій – спорудження оборонних ліній, вилазок у стан ворога, наступу на персів. Таким чином, аварська орда, попри чисельність у 20 тис. осіб перевищувала ромейський корпус у регіоні у 1,5 – 2 рази й могла стати каталізатором перемоги у війні Візантії – що й вплинуло на рішення Юстина повідомити імператора про новоприбулих кочовиків.
Зрештою, після одобрення Юстином прохання Баяна І, на межі 557‑558 рр. авари прислали через «країну аланів царя Саросія» (Menander, 1985: 48-49), локалізовану північніше західного узбережжя Каспійського моря, посольство під очоленням деякого Кандіха (Жданович, 2016: 882-883). Менандр Протектор, котрий повідомляє про перетікання першої зафіксованої дипломатичної місії номадів до Константинополя, не уточнює, яку посаду Кандіх займав у владній верхівці Каганату, проте можна припускати про його наближеність до кагана.
Кандіх, прибувши до Константинополя та представившись перед двором Юстиніана, назвав аварів «найсильнішим та найбільшим народом», який «…здатний легко відбити й винищити супротивників… тому корисно буде тобі [базилевсу] прийняти аварів до [числа] союзників та знайти у них відмінних захисників» (Menander, 1985: 48‑49). Аварський посол, котрий очевидно був усвідомлений у значущості Візантії на тодішній політичній арені (можливо, від самого Саросія), запропонував ромеям укласти союз за умови надання з імперської скарбниці «коштовних подарунків та грошей щорічно та…поселення…на плодоносній землі».
Зважаючи на автентичність повідомлень Менандра Протектора, що описав посольську місію аварів, не до кінця зрозумілий тон Кандіха на час прийому в Константинополі – припускаємо, що із самого початку взаємодії з ромеями, Баян ішов на очікуваний ризик. Авари були очевидцями однієї з військових кампаній, які проводили ромеї. Каган, швидше за все, побачивши становище, в якому перебував корпус Юстина, зрозумів, що Візантія гостро потребує союзника на північно-східному кордоні.
Базилевс, прийнявши посольство, погодився на запропоновані умови – при цьому, окремою темою для дослідників є питання рішення імператора укласти союз з аварами (Пилипчук, 2016: 130‑132). Фактично, Юстиніан, котрий протягом усього свого правління проводив активну зовнішню політику в межах доктрини «renovatio imperii», керуючись метою відновлення Імперії із «Божою поміччю, невпинною працею і турботою [про підданих]» (Corpus iuris civilis, 1872: 19), дізнавшись про аварів, уклав союз із ними, тим самим посприявши формуванню майбутньої бази для розгортання експансії з боку кочовиків у стан Візантії. Суперечливість вибору імператора укласти договір з аварами, навіть при поверхневому розгляді, підсилюється також тогочасним становищем кочової орди – за умови витіснення аварів зі сходу на захід тюрками, їх чисельність була дуже малою – таким чином, резервній армії у Фракії, або ж похідним силам, знятим з фронту із остготами, не було проблемним припинити існування аварів від самого початку «знайомства» з ними.
Медієвіст Я. Пилипчук, досліджуючи питання рішення Юстиніана І встановити дипломатичний контакт з посольством Кандіха, серед причин укладення союзу з кочовиками називає ряд постулатів (Пилипчук, 2016: 130-132):
– розгортання бойових дій аварами супроти гепідів з початку 60-х років VI ст. до нанесення останнім поразки у 567 р.;
– Баян І для встановлення контакту з Візантією запросив дозволу у союзника імператора – аланського царя Саросія;
– мобілізаційна криза, яка настала у тому числі завдяки проведенню регулярних воєн на північних, східних та західних кордонах Імперії. Ці конфлікти ініціювались базилевсом від початку його правління, що супроводжувалось як незадоволенням населення, так і підбивало війська та деяких командирів вищого ешелону до виступів проти центральної влади. Зокрема, на час приходу аварів до східних рубежів Ромеї, тривала друга на час правління Юстиніана війна із Сасанідською Персією, котра завершилась спочатку перемир’ям у 557 р., а у 562 р. – повноцінним договором;
– смерть у 548 р. імператриці Феодори, котра брала досить активну участь у прийняті зовнішньополітичних рішень Юстиніана – зокрема на час повстання «Ніка» у 532 р., перенесення імператором чуми у 542 р. Останню тезу підкріплює також візантиніст Ш. Діль, який виділяє згубний вплив на психічне здоров’я імператора симптомів хвороби та смерті Феодори, як одні з причин до спаду активності зовнішньої політики Юстиніана у 50-х роках VI ст. (Диль, 2010: 50)
Дії базилевса не знайшли цілковитого одобрення у сучасників, як повідомляє Менандр Протектор – «…сила та здоров’я властителя були не настільки квітучими, як в ту пору, коли він був ще молодим…» (Menander, 1985: 49). Вважаємо при цьому, що політичний хід Юстиніана не міг бути викликаний недалекоглядністю, ефемерним бажанням імператора до «спокою», про яке далі говорить Менандр.
Рішення Юстиніана налагодити відносини з аварами та в подальшому дозволити їх розселення вздовж течії річки Сава у провінції Паннонія ІІ діоцезу Фракія мало, очевидно, прагматичний характер. В доповнення до тез Я. Пилипчука, це підтверджують:
1) Сповідування дипломатами Юстиніана Великого магістральної цілі у стосунках із варварами загалом та аварами зокрема – політичної нейтралізації останніх (Диль, 2010: 369-370). Це проявлялось у нівелюванні військової загрози варварів через політичні акції мирного (направлення до аварів послів – мечника Валентина, сплати щорічних субсидій, за які не-римляни зобов’язались охороняти кордони Ромеї, надання їх ватажкам регалій, римських адміністративних титулів та посад та одруження на представниках римської знаті) характеру. Не останню роль відігравали дії військового плану. Щодо аварів, це проявилось у інспіруванні Константинополем війни орди з гепідами у 60-х роках VI ст.);
2) Хронічного браку гарнізонів на Дунайському лімесі з початку 30‑х років VI ст., що потягло за собою набіги склавинів та антів у 536, 538 та 542 рр. (Иванов, 1983: 27-47)
Відповідно, поява кочової орди на північно-східних кордонах ойкумени автоматично тягла за собою її включення у зовнішньополітичну систему Ромеї – як ворога або союзника Імперії.
Успіх посольства Кандіха у 557/558 р. відіграв в історії Каганату вирішальну роль, встановивши союзницькі відносини з Візантійською імперією. Разом з тим, ці події заклали основи до короткочасного періоду для аварської дипломатії, яка до початку 70-х років VI ст. проходила під зверхністю Константинополя.
На жаль, конкретні умови аваро-ромейського договору 557/558 р. не дійшли до нас. Виходячи із специфіки однотипних союзів Риму із варварами, що укладались протягом IV-VI ст. припускаємо, що зміст угоди між сторонами зводився до наступного:
1) В основі договору лежала особиста домовленість поміж правителями сторін – Юстиніаном та Баяном. Тривалість угоди визначалась по меншій мірі терміном в 5 років, після чого сторони поновлювали або розривали союз;
2) Аварська орда діяла в інтересах Константинополя на основі задокументованої ромейськими дипломатами угоди (foedus). Це проявлялось у заселенні територій вздовж Дунайського лімесу Імперії. Заздалегідь передбачалось, що у разі виконання зобов’язань по обороні Дунайського кордону, аварам на заселення буде надано території вздовж течії річки Сава у провінції Паннонія ІІ діоцезу Фракія.
3) Ромейська сторона зобов’язувалась, очевидно щороку, надавати аварам грошові виплати (munera, stipendia). В подальшому, до цього додались виплати провізією (annonae, victualia).
Юстиніан Великий у цих умовах проявив себе як майстерний дипломат, уміло маневруючи поміж прагненням Баяна І закласти основи степової імперії аварів та потребою використати номадів для захисту кордонів Візантії. Однак, смерть Юстиніана І у 565 р. та недостатнє сповідування наступниками Флавія Петра Саббатія принципу «divide et impera» призвели до регресу у аваро-ромейських відносинах.
Надалі, в проміжку 558–562 рр. розгортаються події, які ілюструють другий етап у дипломатичних зносинах з Імперією та федератами. На цей час авари прагнуть до здійснення незалежної політики. З одного боку, Каганат продовжує союз із Візантією, з іншого – постійного збільшує військову потугу. На цей час авари здійснюють набіг на землі антів (які були союзниками Візантії) та «повністю спустошують їх», «не шкодуючи ні [земель антів], ні їх жителів» (Menander, 1985: 51). Зрештою, як констатує історик І. Князький, анти протягом другої половини VI ст. остаточно увійшли в конгломерат племен під очоленням аварів (Князький, 2016: 25).
Починаючи з цього часу, можна вказувати на порушення Баяном І договору – аварські посли, які прибули до Константинополя у 562 р., просили у імператора дозволу на заселення провінції Паннонія ІІ «на колишньому місці герулів» (Menander, 1985: 53). Підкреслимо, що до цього часу територія Каганату обмежувалась Скіфією, а до сфери впливу аварів входив ареал проживання антів – межиріччя Дунаю та Дністра. Натомість пункти договору з Юстиніаном передбачали конкретно переселення зі Скіфії до «Верхньої Пеонії» аварів, а не розселення їх вказаними територіями, як того прагнув Баян. В таких умовах, дотримання постулатів двостороннього договору не зрушилось з місця. Водночас, авар Ікуніон, наближений до стратига Юстина, обмовився про те, що авари мають намір обдурити ромеїв, оскільки: «…одне говорять, а інше думають, вживають найпомірніші слова, прикриваючи лагідністю брехню, що під виглядом, ніби хочуть перейти по той бік Істру для утвердження дружби з римлянами, насправді задумали зовсім інше та мають намір, якщо тільки вдасться їм, переправитися через річку, напасти на римлян усіма силами».
Наслідком цієї новини для ромеїв стало затримання за наказом Юстиніана посланців кочовиків за цей же рік попри «часті накази» кагана відпустити їх. З цього часу, як інформує Менандр, «…почалось поміж римлянами та аварами ворогування, яке давно тліло…».
У 565 р., зі смертю Юстиніана, авари надсилають до нового імператора Юстина ІІ нове посольство. Посли кочовиків підтвердили договір та запросили «…ще дарів та золотих тканин», повідомивши, що розбили «всіх ворогів Імперії, які спустошували Фракію». Незрозуміло при цьому, хто мався на увазі під «ворогами», оскільки дана провінція межувала на півночі суто із землями аварів. Цілком можливо, аварські посли свідомо вказали візантійцям неправдиву інформацію. Зрештою, сам Менандр прямо свідчить про брехню з їх боку – «насправді, від вторгнень [аварів] постраждали анти й утургури, які були союзниками Імперії, а з кутригурами, які були ворогами [Візантії], авари домовились [очевидно, для подальшого спільного нападу на ромеїв]». Юстин ІІ відмовив дипломатам у різкій формі, вказавши на те, що авари «не обдурять нас лестощами, не налякають погрозами», а базилевс «дасть [кочовикам] більше, ніж батько мій [Юстинінан], заставить прийти в себе, бо вас [аварів] вразила гординя» (Menander, 1985: 93‑97).
Різка відповідь автократора послам у значній мірі посприяла погіршенню відносин поміж сторонами. Хронологічно, цей антагонізм співпав із політичною та військовою консолідацією Каганату. Очевидно, у середовищі аварської знаті домінуючою ідеєю стає військове схилення Константинополя передачі Паннонії ІІ. Реакція імператора на прохання послів призвела до формування Баяном І (562–602) союзу із лангобарадами у 568 р. та укладення миру із ворогом на західному напрямі – королем Австразії Сигібертом І (561–575), на державу якого номади здійснювали набіги з 566 р. (Gregory, 1916: 91), що тільки підтверджує підготовку кочовиками до війни.
Таким чином, період 557–565 рр. в контексті аваро-ромейської дипломатії відзначався перебуванням орди та новоутвореного Каганату під зверхністю Константинополя. Цьому в основній мірі сприяли дипломатичні маневри Юстиніана І поміж прагненням Баяна І закласти основи степової імперії аварів та потребою використати номадів для захисту Дунайського лімесу. Договір, укладений поміж сторонами, носив характер домовленості поміж правителями як кочовиків, так і римського володаря. Зі смертю Юстиніана І у 565 р., трон у Константинополі зайняв Юстин ІІ, котрий зайняв ворожу позицію щодо кочовиків та фактично розірвав договір з аварами. Цьому сприяв як брак дипломатичного досвіду імператора, так і криза економіки Ромеї. Водночас, розрив відносин поміж сторонами співпав із зовнішньополітичним посиленням Каганату. Посольський апарат аварів спрямував свої зусилля на дезінформацію базилевса Юстина ІІ та на формування союзів із слов’янськими племенами, лангобардами та франками. В підсумку, така політика номадів була підготовкою до розгортання військових дій аварів супроти Візантії із 70- х рр. VI ст.
Список використаних джерел та літератури
Алексеев, 2015 – Алексеев С. В. Славяне и авары. Вторая половина VI – начало VII века. Москва, 2015. 256 с.
Банников, Морозов, 2013 – Банников А. В., Морозов М. М. Византийская армия IV‑XII вв. Санкт-Петербург, 2013. 688 с.
Васильев, 1998 – Васильев А. А. История Византийской империи. Том 1. Время до Крестовых походов до 1081 г. Санкт-Петербург, 1998. 490 с.
Дашков, 2008 – Дашков С. Б. Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях. Москва, 2008. 352 с.
Диль, 2010 – Диль Ш. Император Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке. Минск, 2010), 656.
Жданович, 2016 – Жданович О. П. Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника) // Золотоордынское обозрение. 2016. №4. С. 881-893.
Иванов, 1983 – Иванов С. А. Оборона Византии и география «варварских» вторжений через Дунай в первой половине VI в. // Византийский временник. 1983. № 44 (69). С. 27‑47.
Князький, 2016 – Князький И. О. Анты и авары // Символ науки. 2016. №2. С. 24‑25.
Кучма, 2001 – Кучма В. В. Военная организация Византийской империи. Научное издание. Санкт-Петербург, 2001. 426 с.
Пилипчук, 2016 – Пилипчук Я. В. Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья // Arhivum Eurasiae Medium Aevi. 2016. №22. С. 130-132.
Феофилакт, 1957 – Феофилакт Симокатта, История. Отв. редактор и вступ статья Пигулевской Н. В., пер. Кондратьева С. П., прим. Осиповой К. А. Москва, 1957. 223 с.
Хатуев, 2007 – Хатуев Р. Т. Хроника аланских царей. Черкесск, 2007. 118 с.
Шувалов, 2006 – Шувалов П. В. Секрет армии Юстиниана. Восточноримская армия в 491‑641. Санкт-Петербург, 2006. 304 с.
Agathiae, 1828 – Agathiae Myrinaei. Historicarum. Libri quinqae. Graeca recognovit Niebuhrius B. Bonnae, 1828. 457 p.
Corpus iuris civilis, 1872 – Corpus iuris civilis. Editio stereotypa, Volumen prius. Institutiones recognovit Krueger P., Digesta recognovit Mommsen T. Berolini, 1872. 873 p.
Evagrius, 1898 – The Ecclesiastical History of Evagrius with the schola. Introduction, critical notes and indices by Bidez J. and Parmentier L. London, 1898. 360 p.
Gregory, 1916 – History of the Franks by Gregory, Bishop of Tours. Selections, translated with notes Brehaut E. New York, 1916. 284 p.
Martindale J. et al., 1992 – Martindale J., Jones A., Morris J. The Prosopography of the Later Roman Empire – Volume III, AD 527–641 3-А. Cambridge, 1992. 760 p.
Menander, 1985 – The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R. Liverpool, 1985. 307 p.
Strategikon, 1984: Maurice’s Strategicon. Handbook of Byzantine military strategy. Translated by Dennis G. Philadelphia, 1984. 200 p.
Theophylacti, 1887 – Theophylacti Simokattae. Historiae. Editit de Boor C. Lipsiae, 1887. 469 p.
Львівський історичний клуб 