Міхаель Андреас Барклай де Толлі – “сірий кардинал” російської перемоги в наполеонівських війнах: ч. 1.

Автор – Едуард Макаренко

Коли згадують про участь Російської імперії в революційних/наполеонівських війнах 1790-1810-х рр., то першими асоціаціями будуть Італійський і Швейцарський походи 1799 р., розгроми під Аустерлітцем і Фрідландом, кривава м’ясорубка на Бородінському полі та тріумфальний в’їзд в Париж. А коли мова йде про ключові персоналії, то першими на згадку приходять генералісимус Александр Суворов та генерал-фельдмаршал Міхаіл Кутузов. Втім, в рази більшу роль у остаточній перемозі Росії над революційною/наполеонівською Францією зіграла зовсім інша особа – генерал-фельдмаршал Міхаель Андреас (в російській версії – Михаил Богданович) Барклай де Толлі. Його життєвий шлях та військова кар’єра стали по-справжньому унікальними серед усіх полководців тієї епохи. Мало кому вдалося так же проявляти власні таланти при часто несприятливих обставинах, суспільному осуді та несправедливому ставленні.

Його потрет. Автор: George Dowe, 1829 р.

Походив він зі знатного шотландського клану Барклів (Barclay), які виводили своє походження від нормандського барона Рожера де Бершеле (Roger de Berchelai), котрий прибув на Британський острів з Вільгельмом Завойовником. Приставка “де Толлі” з’явилася у однієї з гілок, які мали родовий замок у містечку Тоуві (Towie), яка трансформувалася у Tolly. Предок Міхаеля Пітер Барклай де Толлі в 1621 р. переселилися в Росток, де торгував шовком, і заснував цим ганзейську гілку роду.

Уже його нащадок юрист Йоганн Стефан (прадід полководця) переселився у Ригу. Його ж син Вільгельм Стефан (в 1734 р. стане одним з 4-ох бургомістрів міста) першим в роді присягнув на вірність російському царю в 1710 р.[1], коли Рига була взята штурмом армією генерал-фельдмаршала Шереметьєва. Починаючи від представника наступного покоління Вейнгольда Готтарда, чоловіки з роду Барклаїв де Толлі тісно пов’яжуть свої долі з Російською імператорською армією. Сам Готтард (означає німецького “Богом даний”, якого в армії називатимуть слов’янським відповідником цього імені Богданом) поступив на службу, отримав за неї російське дворянство, але довго вона для нього не тривала і він у чині секунд-майора пішов на пенсію. Сім’я у нього виявилася напрочуд великою для його фінансових можливостей. Серед дітей було 3 синів: власне Міхаель Андреас (1757-1818 рр.), Еріх Йоганн (1759-1819 рр.; він же Иван Богданович, інженер-генерал-майор) та Генріх Йоганн (1766-1805 рр.; він же Андрей Богданович, майор артилерії), а також сестра Крістіна Гертруда (1770-1857 рр.). Звісно на малу пенсію відставного майора без господарства та численних кріпаків утримувати всю родину було дуже важко.

Тому Готтард відправляє найстаршого сина на виховання родині сестри своєї дружини, головою якої був полковник Георг Вільгельм фон Вермелен. Оскільки ця родина була бездітною, то і сприймали хлопця вони за прийомного сина. Опікун активно сприяв його самоосвіті й змалку він вивчав російську, німецьку та французьку мови, арифметику, воєнну історію та фортифікацію. У віці 19 років юний Барклай де Толлі був записаний фон Вермеленом у Псковський карабінерний полк, командиром якого був його опікун. А через 2 роки, у 1778 р., отримує свій перший обер-офіцерський чин – корнет. Просування далі по кар’єрним сходам відбулось лише у 1783 р., коли молодого здібного офіцера помітив командувач Ліфляндської бригади (його полк входив до її складу) генерал-майор Рейнгольд Людвіг фон Паткуль, який підвищив його до поручника і взяв до себе ад’ютантом. Згодом він став ад’ютантом при генерал-поручнику Віктору Амадею (принц Ангальт-Бербургу і родич імператриці Катерини ІІ), з яким той відбув у 1788 р. на війну з Османською імперією уже в ранзі капітана до Катеринославської армії графа Григорія Потьомкіна. Там він прийняв участь у облозі та штурмі фортеці Очаків і за сміливі дії під час цього отримав свій перший воєнний орден св. Володимира 4-ого ступеня[2].

Штурм Очакова 1788 р.

Згодом його підвищили до секунд-майора та перевели в Ізюмський гусарський полк, командиром якого був тоді ще полковник Левін Август фон Беннігсен (він же Леонтий Леонтьевич, колишній ганноверський підполковник та підданий Англії, майбутній учасник царевбивства Павла І 1801 р. та головнокомандувач у війні 1806-1807 рр.). У його складі брав участь у боях кампанії 1789 р.: битві при Каушанах, штурмі Аккерману та Бендер.

Втім, в 1790 р. генерал Віктор Амадей був відправлений на війну зі Швецією, разом з яким відбув і його ад’ютант. В квітні при невдалому штурмі шведських укріплених позицій при Кернікоксі його начальник отримав смертельне поранення і на прощання той передав свою шпагу зі словами: “У ваших руках [вона] буде завжди нерозлучною зі славою” і з нею він ніколи не розлучався[3]. Далі Барклай де Толлі був при генералі Отто Генріху Інгельстромі, якого призначили на заміну загиблому принцу. Він відзначив умілі дії свого підлеглого і підвищив його до прем’єр-майора і Барклай був при генералі аж до кінця війни. По її завершенню він став командиром 1-ого батальйону Санкт-Петербурзького гренадерського полку.

Коли у Речі Посполитій почалося визвольне повстання в квітні 1794 р. під проводом Тадеуша Костюшка, його полк направили у Литву на придушення тамтешніх виступів, де вперше проявив себе як командир на полі бою. Батальйони майорів Барклая де Толлі та Шеншина особливо відзначилися при штурмі Вільна, коли вони на другий день бою зуміли прорвати периметр оборони повстанців і ввірватися у місто, що означало її крах. За це він був нагороджений орденом св. Георгія 4-ого ступеня. Згодом, Міхаель відзначився, коли в серпні зумів розбити та взяти в полон загін полковника Стефана Грабовського. Надалі його полк залишався в Гродно і участь в кривавій різанині при взятті генералом Суворовим варшавського передмістя Праги не взяв. За результатом кампанії, Барклай де Толлі отримав чин підполковника та очолив батальйон Естляндської єгерської бригади. За Павла І в 1798 він став полковником та шефом 3-ого єгерського полку цієї ж бригади, а через рік взагалі генерал-майором. Тобто, йому знадобилося більш ніж 20-ти років служби для досягнення чину полковника чи генерала, що було за мірками того часу досить довго, і причиною чому могло бути його не надто знатне походження[4].

У 1806 р. була зібрана нова уже 4-та антифранцузька коаліція у складі Росії, Великої Британії та Пруссії. Але грандіозний розгром прусських армій у битвах під Єною та Ауерштедом 14 жовтня 1806 р. змусив виступити російське військо на підтримку союзника чим швидше. Для нього для війна почалася наприкінці 1806 р. Тоді діяли два окремі російські корпуси. У складі корпусу Левіна фон Беннігсена воював уже знайомий йому генерал Барклай де Толлі, при чому його призначили саме його командувачем авангарду/ар’єргарду. Перший великий бій ці сили знайшли, коли біля містечка Пултуськ в грудні наткнулися на французький корпус маршала Жана Лана. При вдвічі меншій чисельності свого з’єднання маршал вирішив першим атакувати, при чому саме по російському правому флангу, на який командувати був призначений Барклай де Толлі. І попри всі старання французам не вдалося прорватися через російські ряди. Вдалося лише відтіснити їх, але після організованої штикової атаки, змогли повернути свої залишені позиції та гармати. Хоч і по отриманні повідомлень, що до Лана йдуть підкріплення, Беннігсен залишив терен прусської Польщі та відступив у Східну Пруссію, його армія витримала цей тиск. Ар’єргард Барклая де Толлі складався з Ізюмського та Ольвіопольського гусарського полків, батальйону Кінно-Польського полку, Костромського мушкетерського, 1-го, 3-го та 20-го єгерських та 2 козацьких полків з ротою кінної артилерії.

Цікавим епізодом його воєнної кар’єри був момент, коли вкінці січня 1807 р. він прикривав марш війська Беннігсена на Ландсберг, ведучи дрібні бої та влаштовуючи засідки французами, сповільнював їх дії, при тому, що на нього тиснули значна частина Великої армії: кавалерійські корпуси Мюрата, корпуси Сульта, Ожеро та імператорська гвардія. 6 лютого російська 70-тис. армія дійшла до тих місць та почала споруджати позиції в районі сіл Прейсіш та Ейлау. Барклаю був наданий наказ тримати переправу через струмок з крутими берегами при селі Гоф, щоб виграти час і краще підготуватися до генеральної битви. Коли до мосту через нього наблизився французький авангард у вигляді дивізії легкої кавалерії, при якій був маршал Мюрат, а згодом туди прибув сам Наполеон, французькі кінні єгері та гусари неодноразово кидалися на міст, але зупинялися від контратак російських гусар та залпів картечі від кінної артилерії. Така напружена ситуація тривала кілька годин, поки не підійшла піхота з корпусу Сульта та кірасирська дивізія, під тиском яких піхотні полки Барклая в одному каре відступали до основних сил, але при одній з атак кірасири протаранили і таки прорвали каре, перерубавши більшість піхотинців там. Лише прибуття 5 батальйонів підкріплення від Беннігсена дозволило Барклаю де Толлі відвести до своїх вцілілі залишки (3 і 20 єгерські полки) ар’єргарду. Не заважаючи на розгром, завдання по затримці було виконане[5].

Схема ар’єргардного бою при Гофі.

Наступного дня генерала поставили командувачем військ флангу, що займали с. Ейлау, яке мало стратегічне значення. Саме тому за нього розгорнулася найзапекліша протягом битви боротьба. І якраз під час другої підряд контратаки для його відбиття генерал Барклай де Толлі був важко поранений у праву руку. Його дивом витягнули з палаючого поля бою і доставили потім у Мемель. Ушкодження були суттєві, адже кістка на правій руці була майже роздроблена і прусські лікарі пропонували ампутувати руку, на що генерал рішуче відмовлявся. Ситуацію врятувало прибуття у Мемель Олександра І, який прислав свого лейб-медика Джеймса Віллае. Досвідчений шотландець провів важку операцію, в ході якої витягнув з правої руки пораненого близько 32 кісткових уламків, і все ж зумів зберегти генералу руку. Опісля, цар довго говорив з Барклаєм де Толлі, в ході чого він випитував про особисті враження від цієї воєнної кампанії, про битву при Прейсіш-Ейлау і способах ведення війни з непереможним досі Наполеоном. Вочевидь, він справив на царя хороше враження своїми знаннями та відкритістю і після одужання Барклай де Толлі був нагороджений орденом св. Георгія 3-ого ступеня за умілі дії в Пултуській битві, отримав чин генерал-лейтенанта і в квітні призначення командувати 6-ою піхотною дивізією, котра проходила переформування в Петербурзькій губернії. Там же він дізнався про поразку російської армії в червні 1807 р. у битві під Фрідландом та підписання Тільзітського миру.

Згідно з цим мирним договором, Росія не тільки ставала союзником Франції та приєднувалася до континентальної блокади Великої Британії, а й отримала визнання від Наполеона на свої апетити щодо турецьких Балкан та шведської Фінляндії. Війна з Османською імперією почалася ще в 1806 р. До Швеції діло дійшло лише в лютому 1808 р., коли та відмовилася на вимогу Наполеона виконувати умови континентальної блокади (країна сильно залежала від торгівлі з Англією), і це виявився зручний привід для останньої наразі російсько-шведської війни 1808-1809 рр.

З лютого по травень була зайняті території Південної та Західної Фінляндії, Аландські острови та острів Готланд, висадка на якому відволікала шведський флот від підтримки свого війська у Фінляндії. Втім, влітку цей наступ загальмувався, оскільки в тилу російських сил почалася партизанська війна місцевого населення. Чимало фінів були мисливцями і мали при собі зброю та були лояльно налаштовані до шведів. Під проводом шведських офіцерів вони нападали на російські підрозділи та пункти на лініях комунікацій. Ще в квітні були відбиті шведами Аландські острови, а в травні – Готланд.

В цей час в Петербурзі був сформований Окремий експедиційний корпус під командуванням генерал-лейтенанта Барклая де Толлі, в який увійшла не тільки його 6-а піхотна дивізія, а й кілька батальйонів та ескадронів лейб-гвардії та драгунів, 3 козацькі сотні. Втім, російські корпуси довгий час не мали успіхів, оскільки головнокомандувач Фрідріх фон Буксгевден вів бойові дії ними окремо один від одного. Від осені російських військам вдалося вибити шведів з усіх фінських теренів за річку Турнеельв. З огляду на те, що кампанія затягнулася, на початку 1809 р. Олександр І заміняє головнокомандувача на барона Готтарда Йоганна Кноррінга. Він казав генералу перенести бойові дії на шведський берег Ботнічної затоки, користуючись тим, що вона тоді повністю замерзла (це було досить рідкісним явищем). Для цього була проведена реорганізація військ у 3 корпуси. Конкретно Вазькому корпусу Барклая де Толлі ставилося завдання перейти по льоду через протоку Північний Кваркен на м. Умео, куди мав рухатися північний корпус з району м. Турнео.

Сам перехід

Корпус Барклая де Толлі 6 березня вийшов з Вази і перехід протяжністю більш ніж 100 км тривав 4 дня при 15-градусному морозі та шквальному вітрі. Командувач, як і більшість солдат, йшов у пішому строю і обморозив собі ноги[6]. Все ж, подолавши опір кількох шведських рот, вони зайняли Умео, на складах якого поповнили запаси продовольства та теплого одягу. Паралельно з цим, корпус Багратіона зайняв Аландські острови і здійснив такий же марш-кидок через Південний Кваркен і створив загрозу Стокгольму. Такі події змусили шведів запросити перемир’я і підрозділ Барклая за його умовами вивели назад до Вази. 20 березня він був підвищений до генерала від інфантерії за цю операцію. В квітні Олександр І наказав перервати перемир’я і на місце Кноррінга не очікувано поставив головнокомандувачем уже Барклая де Толлі. Бойові дії йшли ще кілька місяців хіба в регіонах при західному берегу Ботнічної затоки, в ході яких шведи зазнали кілька поразок, і у вересні був укладений Фредрікгамський мирний договір, за яким Швеція втрачала Фінляндію разом з Аландськими островами, заселених шведами. По війні Барклая де Толлі поставили генерал-губернатором Фінляндії, а ще через рік імператор Олександр І робить його замість Аракчеєва новим воєнним міністром. Таким чином, попри затяжну офіцерську кар’єру, генеральська вийшла в нього в рази швидшою: за 10 років він з генерал-майора став генералом від інфантерії та вищим сановником Імперії. Але імператор не просто так поставив його на таку посаду, адже через своє непримиреме ставлення до Наполеона він почав готувати свою армію до чергової війни з Францією. Тому чесний, не пов’язаний двором і його інтригами та обізнаний у військовій справі генерал чудово підходив на цю роль. Саме на цій посаді Міхаель зробить суттєвий внесок у розвиток Російської імператорської армії на роки вперед.


Наступна частина:
https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/06/13/barclay_de_tolly_2/


[1] Любовь Мельникова, Александр Подмазо, Барклай де Толли. Стратег победы. (Москва: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2013), 2.

[2] Сергей Нечаев, Барклай-де-Толли. Жизнь замечательных людей. (Москва: Молодая гвардия, 2011), 15-19.

[3] Мельникова, Подмазо, Барклай де Толли. Стратег победы, 3.

[4] Нечаев, Барклай-де-Толли. Жизнь замечательных людей, 26-27.

[5] Там же, 39-43.

[6] Мельникова, Подмазо, Барклай де Толли. Стратег победы., 9.

2 Comments Add yours

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s