Тарас Ігнатов. Галицько-волинські ординці?

Ще дуже давно я наштовхнувся в інтернеті на цікаву на перший погляд статтю від WAS під назвою “Галицько-волинські ординці. Як русини з монголам нападали на Європу” авторства Олеся Кульчицького. Звичайно, мене, як людину, яка займається цим періодом зацікавила дана стаття і я вирішив її прочитати.

На початку статті ми бачимо, що мета автора багатообіцяюча – розвіяти міф про “незалежні галицько-волинські землі” та показати, що все було далеко не так, як пишуть деякі історики. Історичний журнал Was пропонує зазирнути в джерела та зруйнувати стереотип про “незалежних” галичан та волинян. Що ж, давайте разом розбиратися в цьому непростому питанні.

З 1240-х років галицько-волинські землі потрапляють до того улусу Золотої Орди, що лежить між Дніпром і Дністром. Його володар, беклярбек Курмиши, й був першим безпосереднім правителем славнозвісних князів Романовичів — Данила Галицького та його брата Василька”  -так, землі Галичини та Волині були васально залежними від монголів, однак безпосередньо до складу Золотої Орди жодного дня не входили. Зокрема, Плано Карпіні, проїжджаючи землі Русі, зустрів першу татарську залогу лише в Каневі. Щодо Куремси – то в літописі не зазначено, що Данило Романович йому поклонився. Якби таке сталося, літописець б про це згадав, як це було під час перебування князя в ставці хана Бату.

“…на Західній Русі баскаками насамперед ставали місцеві представники воїнського та боярського станів. Це слово в перекладі з давньої тюркської мови можна перекласти «печатник» — той, хто скріплює печаткою. Про одного з таких руських баскаків розповідає Іпатіївський літопис. Курило, «печатник» Данила Галицького, дивує не лише тим, що 1241 року командує трьома тисячами війська. Князь особисто йому дозволяє зайняти одне з міст Болохівської землі, що на межі Волині з Поділлям” – тут висувається версія про те, що печатник – це не начальник княжої канцелярії, а баскак. Звідси випливає те, що печатник Данила Курило був тим самим баскаком. Однак, тут же сказано, що Данило дозволяє йому зайняти місто, що знаходиться в Болохівській землі, яка була безпосередньо підвладна монголам. Ці події відбувалися у 1241 р., коли Данило Романович послав каральну експедицію в Болохівську землю за те, що місцеві князі визнали татарську владу. Думка, позбавлена логіки – печатник, який був намісником монголів сам нападає на територію, підвладну монголам, аби місцеві князі не платили данину татарам. В літописі про це сказано: “Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків.. Звідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали.”. Це було ще до того, як в Русі утвердилася влада татар (тобто до поїдок місцевих князів в ставку хана). Щодо системи баскацтва на Русі – то вона з’явилася у 1257 р., коли хан Берке провів перший перепис в руських князівства. Передусім це стосується земель волго-окського міжріччя. Місцевий літопис чітко це зафіксував: “тоє же зимы быс̑ число . и изочтоша всю землю Рүсьскүю . только не чтоша кто слүжить оу црк҃ви”. Про перепис на галицько-волинській землі літописи мовчать. Інакше і не могло бути, оскільки в цей час Королівство Русі було повністю незалежним від Золотої Орди (після коронації Данила Романовича в кінці 1253 р.), а сам же Данило протягом 1253-1257 рр. воював проти Куремси. Навіть після повернення галицько-волинських земель в залежність у 1258-1259 рр. літопис не містить жодних згадок про перепис.

Зразу після цього у статті сказано наступне: “ Ще відвертіше літопис говорить про місцевих монгольських ставлеників 1255 року: «Приїхали татари до Бакоти, і прилучився Милій, [старший города], до них… Коли знову приїхали татари, то він [Милій] учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам». Також посадник міста Крем’янець Андрій «держався надвоє». Володіючи «батиєвою грамотою», він називав себе і «королевим», і «татарським».” – і до чого тут галицько-волинські землі? Бакота належала ординцям, що і видно з повідомлення літопису. Події відбуваєюься 1255 року. Це якраз під час війни Данила Романовича проти Куремси за Болохівську землю. Прийнявши корону в кінці 1253 р., Данило став повністю незалежним правителем, зрівнявшись по ієрархії зі своїм сюзереном – Батиєм. Андрій тому і держався надвоє, то прислуговуючи татарам, то називаючи себе королевим (Даниловим) намісником, аби зберегти свою посаду.

“Той-таки Карпіні розповідає: «З усякої землі їхньої держави із десяти чоловік вони [монголи] посилають [у свої походи] трьох із їх слугами». Далі легат уточнює, як рекрутували до ординського війська мешканців західних і південних руських земель, котрі він проїжджав. Ординці відбирали по синові з кожної родини, якщо та мала трьох, а також — усіх неодружених чоловіків”. – щодо повідомлення Плано Карпіні, то він не уточняє з яких саме руських земель відбувався рекрутинг до ординського війська. Він пише про Русь як загальне поняття, землі якої він проїжджав. Це може стосуватися як земель Київщини, так і Переяславщини. Якраз лівий берег був інтегрований в улус Джучі, тому цілком ймовірно, що мова може йти саме про ці землі, а не галицькі чи волинські.

Подібні відомості згодом підтвердив візантійський історик Георгій Пахимер, який писав про могутнього монгольського темника другої половини 13 століття Ногая. Ставка останнього була між Дністром і Прутом, тому візантієць згадує в своїх записах саме мешканців Південно-Західної Русі: «Роси та різні сусідні з ними народи, пізнають їх [монголів] норови та переймають за звичкою мову та одяг і стають їхніми союзниками». – улус Ногая межував з багатьма руськими землями. Так само тут мова може йтися як і про Болохівську землю, так і про Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

Військова інтеграція відобразилася навіть на екіпіровці галицько-волинських воїнів. Іпатіївський літопис позначає їхнє вбрання як «яриці». Тюркське населення Золотої Орди так називало лати, в оригінальній формі — «ярик». 1252 року австрійські посланці в таборі Данила Галицького дивувалися не лише татарській зброї, але і «ярикам» на його воїнах” – це ніяк не підтверджує того факту, що галицько-волинські землі були військово інтегровані в державу Чингізидів. Аби боротися проти Золотої Орди Данилу потрібна була сильна та боєздатна армія. Бачачи ефективність монгольської армії, багато чого було запозичено від них. Після військової реформи Данила його війська справді були ззовні схожі на монголів. Із-за їхнього екіпірування на монгольський манер в Європі галицько-волинських воїнів часто плутали, прямо називаючи їх татарами.

Численні джерела дозволяють вибудувати приголомшливу хронологію участі галицько-волинських князів у воєнних кампаніях ординців: 1259–1260, 1261, 1266, 1274, 1277, 1280, 1282, 1283, 1286/1287, 1288, 1293, 1302, 1315, 1332, 1337, 1341. Про ці походи свідчать: Іпатіївський та Густинський літописи, польські хроніки Яна Длугоша, Марціна Бєльського, Познанські аннали й історія єзуїта Георгія Прая”. – справді, маємо чимало відомостей європейських хронік щодо спільних ординсько-руських походів. Однак, більшість із зазначених дат не були примусовими для русинів. Зокрема, Лев Данилович використовував військо Ногая задля власних інтересів – для походів на Польщу та Угорщину. В цих походах був зацікавлений саме Лев, тим більше, що у 1280-х рр. він спробував втрутитися в боротьбу за польський трон якраз таки за підтримки ординців. Вже у XIV ст. стосунки Королівства Русі із Золотою Ордою не можна розглядати у руслі підданий-сюзерен. Вже наступник Лева Юрій І прийняв корону, а також заснував Галицьку митрополію на неконтрольованих ординцями галицько-волинських землях, що означало повну незалежність цих земель. Його наступники Андрій та Лев ІІ спробували зберегти самостійність  в результаті чого загинули в битві з ординцями. Згодом вже Юрій ІІ прийняв титул князя усієї Малої Русі, що означало окреслення території, непідвладної монголам. В такий спосіб він пробував врегулювати стосунки із Ордою. Однак, князі в руслі власних інтересів користувалися допомогою татар в походах на Польщу. Яскравий приклад – військова допомога Золотої Орди Дмитру Дедьку та Дмитру-Любарту Гедиміновичу за галицько-волинську спадщину.  

З точки зору Яна Длугоша, ще 1262 року русько-татарські виправи на поляків були частими та підступними. Усіх ворогів — русів і монголів — хроніст однаково іменує «поганами». 1325 року Папа Римський оголошує проти них хрестовий похід — на прохання польського короля. Протягом 1330-х років римські понтифіки в переписці з угорським королем Карлом І Робертом зливають докупи західних русів і степових «поган і невірних». Це можна пояснити тим, що католики звикли вважати русинів монгольськими підданими. Хроніст 14 століття Мацей Стрийковський змалював згуртованість ординців із русами під час облоги Любліна 1337 року: «Замок Люблін облягали і добували його безперестанку штурмами двадцять днів». Тому серед польських публіцистів і донині можна зустріти думку, мовляв король Казимир ІІІ не завойовував Галичину, а звільняв — від Золотої Орди. – називаючи русів поганами або невірними, західні автори не мали на увазі підлеглість перших. Для християн-католиків що православні, що ординці, які сповідували тенгріанство, а згодом іслам були всі поганами та невірними. Щодо хрестового походу, то у 1323 р. після смерті Андрія та Лева ІІ Юрійовичів польський король Владислав Локєтек побоювався, що ординці окупують їхню (землі Андрія та Лева, тобто Галичину та Волинь) землю, що в свою чергу грозило самій Польщі, тому і просив Папу аби той оголосив хрестовий похід.  

“Очевидні мотиви були й в пізніх галицько-монгольських походів на поляків, як то взимку 1340–1341 років. Польський король Казимир ІІІ саме тоді розпочав війну за руську спадщину й спустошив Галичину. У відповідь галицький боярин Дмитро Дедько, фактичний правитель Руського королівства, вдався до ординської помочі” – по-перше, боярин не міг бути правителем Руського королівства, в цей час сюзереном виступав Дмитро-Любарт Гедимінович після смерті у 1340 р. Юрія ІІ. По-друге, тут ординці виступали в якості союзників русинів – не в їхніх інтересах, аби поляки захопили Галичину та просунулися далі на Схід. Нам не відомі випадки, аби галицько-волинські володарі їздили до хана за ярликом. Швейцарський хроніст, Іоан Вінтертурський описуючи події отруєння Юрія ІІ Тройденовича повертається в екскурс в минуле, вказуючи, що князі Андрій та Лев ІІ отримали ярлики від хана. Однак він писав це повідомлення за чутками, тому на нього особливо покладатися не можна. Та й перехід влади у Руському королівстві здійснювався самостійно, без втручання татар. Літописи не згадують, аби хтось з наступників Данила Романовича їздив в ставку хана за ярликом. Хоча б побіжно, одним реченням.

Як бачимо у статті є неточності, які не відповідають дійсності. Хочу зазначити, що я не мав на меті займатися патріотизмом та доводити, що галицько-волинські землі були незалежними від ординців. Залежність була, як і виплата данини, однак вона суттєво відрізнялася від інших руських земель, не говорячи вже про князівства волго-окського міжріччя – щось подібне до земель Галичини та Волині простежується в Новгороді. Проте були періоди, коли залежність Галичини та Волині зводилася до мінімуму, а Королівство Русі справді виступало незалежним утворенням.  

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s