Тарас Ігнатов. Друге вторгнення монголів в польські землі та облога Сандомира в контексті русько-ординської війни (1259-1260 рр.)

Друга половина 50-тих рр. XIII ст. характеризується пожвавленням монгольської присутності на західних кордонах своєї імперії. Передусім це стосується взаємин з Королівством Русі та зміною влади в Золотій Орді. Саме в середині XIII ст. в ординців почалися певні проблеми, пов’язані з діяльністю галицько-волинського правителя Данила Романовича. Провадячи прозахідну політику і закликаючи до боротьби проти Орди європейських володарів, Данило все ж наважився напряму виступити проти монголів, прийнявши від Папи корону. Це вилилося в кількарічне протистояння, наслідком якого став похід монголів на галицько-волинські та польські землі, та взяття ними Сандомира в кінці 1259 – на початку 1260 рр.

Данило Романович вже після того, як став “федератом”[1] хана після 1246 р. став готуватися до боротьби проти зверхності Золотої Орди. Підготовка до війни, яку галицько-волинський володар вів декілька років, закінчилася прийняттям корони з рук Папи Інокентія IV в кінці 1253 р.[2], хоча війна проти монгольського воєначальника Куремси розпочалася раніше, у 1252 р. після того, як ординці дізналися про наміри Данила виступити разом з володимиро-суздальським князем Андрієм проти них[3]. Неврюєва рать розгромила союзника Данила, а Куремса вже наступного 1253 року підступив до Кременця[4]. Однак, війна протягом 1253-1257 рр. Куремси проти Данила виявилася невдалою для ординців і закінчилася перемогою останнього.

Коронація Данила Романовича

Перший етап війни Золотої Орди з Королівством Русі проходила за певної пасивності ординців. Протягом цієї війни Куремса так і не отримав допомоги від хана і покладався лише на власні сили. Скоріш за все, така позиція хана була пов’язана з тим, що Бату не рахував західний напрямок пріоритетним для експансії свого улусу[5]. Більше того, у 1253 р. його син Сартак пробував налагодити зв’язки з папською курією, що було можливим лише з дозволу батька. Наслідком цього стала подорож францисканця Гійома де Рубрука до Монгольської імперії у 1253-1255 рр. Тож цілком логічним здається той факт, що в руслі таких дипломатичних контактів улусу Джучі з західним світом Бату не спішив допомагати Куремсі у війні проти Данила Романовича.

У 1255 р. помер Бату і в Золотій Орді розпочалася боротьба за ханський престол. Місце хана зайняв Сартак, який правив не довго. Наступного 1256 р. він був отруєний Берке і в тому ж році від отрути помирає Улакчі, син Бату. Розчистивши собі дорогу до влади та усунивши конкурентів, Берке у 1257 р. нарешті стає ханом Золотої Орди. Однак, здобувши владу через переворот, йому потрібно було вдатися до рішучих дій, аби укріпити своє становище та авторитет серед Джучидів. Очевидно, тоді такими діями могли стати лише успішні війни проти сусідів. І першими на шляху такими сусідами стали Королівство Русі та Польща.

Берке вдався до рішучих дій, показавши себе твердим та безпощадним правителем. У 1258 році він змінив Куремсу на найбільш досвідченого монгольського полководця Бурундая та направив більші сили, аніж були в Куремси[6]. Однак, Бурундай діяв обережно. Він не став напряму нападати на володіння Романовичів, а здійснив на них політичний тиск, пояснюючи свої дії походом на Литву: “Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною[7]. Розуміючи безперспективність боротьби проти численних військ Будундая, галицько-волинські князі змушені були “капітулювати” та поставити свої полки на заклик ординців і виступити проти Литви. Протягом 1258 р. русько-ординське військо розорило литовську територію[8]. При цьому завдати вагомої поразки литовським військам так і не вдалося. Литовці, так само як і у війнах з Данилом Романовичем вдало використовували природні перепони країни – ліси і болота та не вступали в прямі сутички з ординцями[9]. Тому, після цього походу Бурундай так і не отримав бажаних результатів.

Хан Берке

Після литовського походу, у 1259 р. ординці рушили на галицько-волинські, аби в повній мірі підкорити ці землі та змусити брати участь в поході на Польщу галицько-волинських князів[10]. Данило в той час втік в Угорщину де перебував в еміграції до 1262 р.[11], тому Василькові та Левові Романовичам нічого не залишалося, як підкоритися ординцям. Було розібрано укріплення щонайменше шести міст – Данилова, Істожска, Львова, Кременця, Луцька та Володимира [12]. Після цього війська Бурундая разом з Васильком рушили на Холм, однак взяти його так і не вдалося. Попри те, завдання Бурундай виконав: Королівство Русі знову було підкорене, а Василько та Лев змушені були виставити свої полки в монгольське військо. Плацдарм для вторгнення до Польщі був підготовлений.

Після того як війська Бурундая розібралися з галицько-волинськими землями та повернули їх у свою залежність, ординці рушили на польські землі. За повідомленням Великопольської хроніки це сталося 30 листопада 1259 р. перед святом Св. Андрія: “У згаданому вище році [1259 р.] перед святом Св. Андрія [за спокуту] гріхів християн в Сандомирську землю вторглися татари з прусами, русами, куманами та іншими народами і потворно її зруйнували грабунками, підпалами та вбивствами[13]. Таку ж дату називає і Ян Длугош, який якраз таки взяв інформацію з Великопольської хроніки[14]. Однак, які причини цього походу? Здавалося б, Бурундай виконав завдання – утихомирив Королівство Русі, наказав зруйнувати укріплення і тепер місцеві князі знову визнавали владу Золотої Орди. Думка про те, що основною ціллю походу ординців на Польщу було послаблення польського князівства, аби воно не змогло надати підтримку небезпечному для Орди Королівству Русі виявляється цілком логічною[15]. Однак, більш правдоподібно виглядає, що похід в Польщу був однією з кампаній другого “великого західного походу” монголів. Сьогодні не прийнято вважати походи на Королівство Русі, Литву, Польщу та Угорщину 1258-1260 рр. одним цілим, однак як свідчить комплексний аналіз джерел кампанії проти цих держав потрібно розглядати як одне ціле, як одну велику операцію, подібну до першого походу монголів у 1241-1242 рр.[16]  Тим паче, що Папа Олександр IV теж усвідомлював весь масштаб кампанії монголів і вважав, що вони збираються завоювати весь Латинський світ, тому всіляко закликав західні країни до спільної боротьби проти ворога. Так, ще 20 червня 1258 р. він констатував: “На широті землі з’явився злісний народ тартар і, стрімко виступивши з краю землі, він ринувся, аби підкорити своїй імперії укріпленні міста, не пожалівши ні одного царства у зарозумілості своєї душі. І воістину, оскільки в багатьох місцях вже, з дозволу Господа, він переміг над царями і знехтувавши твердими стінами, захватив багато укріплень, він порахував в подальшому, що на землі не знайдеться ніякої влади, яка буде в силах йому чинити спротив. І насправді, обласканий фортуною в подібному здійсненні такого наміру, він все більше і більше надихався у своїй зарозумілості, і в своєму марнославстві цей народ укріпиться ще більше, самовпевнено приписуючи своїм силам те, що, як відомо привело його до перемоги по причині гріхів християнського народу. І дійсно, подібне гоніння християн є дуже тяжким і жорстоким, і, якщо воно негайно не буде зупинене обережним рішенням, то, на жаль, без сумніву віриться буде підкорений весь світ[17].

Інформацію про похід русько-ординських військ в польські землі та облогу ними Сандомира ми можемо віднайти як в західних джерелах, так і в Галицько-Волинському літописі. З літописних свідчень ми дізнаємося, що ординці пройшовши Люблін та Завихвост, рушили до ріки Вісли, переправилися через неї та підійшли до Сандомира: “І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна. пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і сталі пустошити землю Лядську. Потім же прийшли вони до [города] Судомира, і обступилі його з усіх сторін, і обгородили його довкола своїм укріпленням і пороки поставили.” Детальну картину дій ординських військ на території Сандомирщини та Краківщини можна віднайти в “Рочнику Краківського капітулу”. Він повідомляє: “В тому ж році (1259) татари … вдершись в Сандомирську землю, в своїй нелюдській жорстокості, яка не привикла жаліти ні статті, ні віку, і яку не можна схилити до милосердя ні молитвами, ні відкупом, ні рабами; вони вбивають людей, палять вогнем святилища Господа і спустошують всю землю. Вони захопили Сандомирський замок скоріше штучним лукавством, аніж міцністю своїх сил, і, вбивши в ньому багатьох і взявши в полон небагатьох хто вижив, вони вдерлися в Краківську землю, де вони вбили багатьох людей і, повернувшись до себе, вони забрали з собою багатьох полонених з великою здобиччю. І пішовши із провінції Сандомира і Кракова, вони нанесли більше шкоди і розрухи, ніж попередні татари[18]. Бачимо, що автор в негативному руслі описує дії ординських військ на польській території, вказує ареал їхнього просування до Краківської землі, а також згадує про взяття Сандомира, вказуючи, що татари скористалися більше хитрістю, а не заслугою своєї військової майстерності. Загалом, як ми побачимо далі всі латиномовні джерела повідомляють, що Сандомир був взятий підступністю чи то самих ординців, чи то їхніх галицько-волинських союзників.

Головна увага джерел зосереджена саме на облозі Сандомиира. Свєнтокшинські аннали повідомляють (переклад І. Паршина[19]): “Року Божого 1259 татари [разом] з підпорядкованими бесарабами(?), литовцями, русами та іншими народами, атакують замок Сандомирський, [місто] на чолі з старостою Петром з Крампи, який, наскільки був спроможний захистити [Сандомир], захищав, і після цього, бажаючи мирні переговори із ними [ординцями] ініціювати, вийшов до їхніх наметів, обіцяючи їм викуп великий. Самого мужа побачивши, [ординці] полонили його з братом Збігнєвом та у замок силою стрімко увірвалися, й там величезну кількість християн перебили…[20]” У фрагменті відсутні відомості про участь в облозі Василька Романовича та Лева Даниловича, але це можна уточними з інших джерел.

Детальний опис облоги Сандомира ми можемо знайти у Великопольській хроніці. Вона повідомляє: “… І знаючи, що велика кількість людей зі своїм майном прибуло до сандомирського замку, окружили її, безперестанку штурмуючи. Руські ж князі – Василько, брат руського короля Данила, а також згадані сини – Лев і Роман, бачачи, що облога затягується, задумали оточити мешканців фортеці обманним шляхом. Забезпечивши безпеку, [вони] зійшлися з мешканцями фортеці, переконуючи їх просити в татар гарантій безпеки, і здати їм фортецю та майно, яке знаходилося в ній, щоб татари дарували їм життя. Мешканці фортеці, надаючи перевагу [своєму] життю [спасінню] самої фортеці та майна і надіючись зберегти життя так, як було сказано вище, обмануті порадою вказаних князів, ніби вони зможуть піти вільними, не турбуючись про життя і про своїх дружин, отримали від татар і вказаних князів тверду обіцянку [і] відкрили ворота. Вони залишили в фортеці все майно і беззбройні вийшли з неї. Побачивши їх, татари накинулися на них, як вовки на овець, проливаючи велику кількість крові невинних людей, так що потоки крові, стікаючи в Віслу, викликали її наводнення. І коли вони втомилися у своїй люті, вони решту мужів, як стадо свиней, зіштовхнувши в річку Віслу, потопили. Молодих же жінок, красивих дівчат і юнаків забрали з собою полоненими. І загинуло тоді багато тисяч чоловік як в подальшому полоні, так і уражені мечем. Татари ж, забравши з фортеці і міста Сандомира майно [людей], спалили їх; і здійснили вони, о горе, перебуваючи в Краківській і Сандомирській землях протягом багатьох днів, діянні злі і потворні.[21]. Як бачимо з інформації, тут вже згадана участь в кампанії галицько-волинських князів – Василька та Лева. Також, міститься згадка і про Романа Даниловича, яка є помилковою, оскільки на той час Роман загинув у Литві[22] (хоча існує версія про те, що на той момент Роман міг бути ще живий[23]). Повідомляється, що зайняти місто татарам допомогли зрадливі дії обох Романовичів.

Хроніка Яна Длугоша теж згадує про участь галицько-волинських князів під час облоги Сандомира (переклад І. Паршина[24]): “Щойно відразу після дня святого Андрія Первозванного, татарське військо, численні підрозділи татар, обох Ногая і Телебуги … Сандромирію атакують… Й у той час як військо польське з мужністю й впертістю відбивалося, Василько князь, брат Данила рідний, Лев, старший та Роман, сини Данила, короля Русі, бачачи, що замок Сандомирський штурмувати важко і небезпечно, розпочали переговори із лицарем Петром із Крампи…[25]. Ян Длугош використовував інформацію з Свєнтокшинських анналів та Великополської хроніки, тому в його уривку так само зазначено день вторгнення татарського війська в Польщу та згадка про вже загиблого князя Романа під час облоги Сандомира. Також в хроніці помилково названо командувачів ординським військом “Ногая і Телебуги”, оскільки на той момент очолював похід Бурундай.

Найбільш детальний опис взяття Сандомира міститься в Галицько-Волинському літописі. Така детальна увага літописця до штурму цього міста може підтверджувати наявність контингентів Василька та Лева Романовичів у складі ординського війська. Бурундай добре підготувався до штурму укріпленого міста, яке метальні машини цілодобово обстрілювали: “Потім же прийшли вони до [города] Судомира, і обступилі його з усіх сторін, і обгородили його довкола своїм укріпленням і пороки поставили. І пороки ото били неослабно день і ніч, і стріли не давали [городянам] виникнути із-за заборол[26]”. Після чого, на четвертий день облоги, війська пішли на штурм міста: “І чотири дн билися вони, а на четвертий день збили заборола з городсько стіни, і почали татари приставляти драбини до городської стіни, тоді полізли на стіну[27]. Далі літописець описує події у самому місті, коли до нього увірвалися ординські війська, підкреслюючи мужність поляків: “Наперед же вилізли на городську стіну два татарини з хоругвок і пішли по стіні, рубаючи і колячи, — один ото з них пішов по одні» стороні стіни, а другий — по другій стороні. Але якийсь із ляхів, ні боярин, ні знатного роду, а простий собі чоловік, не в збруї, а і одній накидці, із сулицею, захистившись одвагою, немов нaдiйниv щитом, учинив діло, пам’яті достойне. Він побіг супроти тата|рина і як зітнувся з ним, так і вбив татарина, поки другий татарир [не] прибіг іззаду і [не] рубонув ляха. Тут і вбитий був лях. Люди ж, побачивши татар на стіні города, кинулись утекти де дитинця, але не могли вміститися у ворота, тому що міст був вузький біля воріт. І подавилися вони самі, а інші падали з містка в рів як ті снопи. Рови ж, якщо глянути, були вельми глибокі, і наповнилися вони мертвими, і можна було ходити по трупах, наче пo мосту. Житла ж у городі були соломою покриті, і загорілися вони сам од іскор, а потім і стіни города почали горіти. Церква також була і городі тім кам’яна, велика і предивна, що сіяла красою, бо була во на зроблена з білого каменю тесаного, і та була повна людей. Алe верх у ній, деревом покритий, загорівся, і вона згоріла, і в ній — незчисленне множество людей. Ледве ратники вибігли з города. А назавтра ігумени з попами і з дияконами, підготувавши кри лос і одспівавши обідню, стали причащатися — спершу самі, а поті» бояри з жонами і з дітьми, а тоді всі, од малого і до великого. І сталі вони сповідатися — ті ігуменам, а інші — попам і дияконам, тому що людей було безліч у городі. А потім пішли вони з хрестами із города, і з свічами, і з кадилами. І пішли ж і бояри, і боярині, нарядившись у весільне вбрання і одяг, а слуги боярські несли перед ними дітей їхніх. І був плач великий і ридання. Мужі оплакували жон своїх, а матері оплакували дітей своїх, [а] брат брата, і не було того, хто б помилував їх, бо гнів божий звершився на них.[28] Також, літописець підтверджує інформацію з західних хронік, про обман жителів міста, коли їм пообіцяли життя за межами міста, однак їх вбили. Хоча літопис не вказує, що це були Романовичі (як це ми можемо побачити в польських хроніках): “І коли вигнали їх із города, то посадили їх татари на оболоні коло Вісли, і сиділи вони два дні на оболоні. А тоді стали вони побивати їх усіх — чоловічу стать і жіночу. І не зосталося з них ані одного.[29] На кінець, в літописі повідомляється про взяття ординцями “Лисця-города” та завершення штурму Сандомира: “Потім же пішли вони до Лисця-города. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же був у лісі на горі, і церква була в нім кам’яна святої Трійці, але стіни города некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до великого. А потім вернувся Бурондай назад у свої вежі, і так закінчилось взяття Судомира[30].

Здобувши Сандомир, ординці рушили на Краків, однак не стали атакувати місто, а розкинулися по країні, грабуючи території до Кракова та Битома[31]. В такій ситуації здавалося, що плани хана Берке про підкорення Латинського світу дійсно можуть стати реальністю. З цього приводу був занепокоєний папа Олександр IV, який вважав, що вторгнення ординців в Малу Польщу був частиною загального процесу експансії монголів на захід. Підтвердженням агресивних намірів Берке є прибуття його посольства у 1260 р. у Францію до короля Людовика IX з ультимативною вимогою підкорення: “Цар тартар направив урочистих послів, близько 24 шляхетних тартар з двома братами Ордену проповідників, які були перекладачами, до короля Франції Людовика, щоб він зі своїм королівством підкорився владі тартар; в іншому ж випадку вони напали б на Францію в найближчий час. Що король Людовик твердо відхилив, порадившись з верховною знаттю свого королівства. Цих же послів він все ж почесно тримав в Парижі і з миром направив їх прямо до папи Олександра[32]. Подібні вимоги монголи ставили країнам перед своїм вторгненням, тому цілком правдоподібно виглядає, що ординці планували свою експансію далі на Захід. Тим паче, що спроби Папи Олександра IV консолідувати європейські держави на боротьбу проти монголів виявились невдалими[33]. В такій ситуації ще не знати, чим закінчилося б подальше просування монголів в Європу.

Однак, цим планам помішали внутрішні проблеми в Монгольській імперії. Ситуація нагадувала події 1242 р., коли із-за смерті Угедея війська Батия змушені були повернутися в Монголію. Проте, у 1260 р. ситуація в імперії була куди складнішою. У 1259 р. помирає хан Мунке (Менгу) і в Монголії розпочинається боротьба за престол між Хубілаєм, старшим братом Хулагу, та Арик-Бугою. Берке підтримав останнього, в результаті чого почалась його боротьба з Хулагуїдами. В такій ситуації золотоординський хан змушений був відправити значні сили на Північний Кавказ та Ширван, залишивши західний напрямок своєї експансії [34].

Хулагу, ільхан Ірану. Саме він створив державу, якою будуть правити його нащадки – Хулагуїди. Саме проти них виступив хан Берке.

Загалом похід 1259-1260 рр. на землі Королівства Русі та Польщі став успішним для Золотої Орди, хоча здавалося б ніяких подальших наслідків він не мав. Ординці все ж змогли виконати своє основне завдання – вернули у залежність галицько-волинські землі. При чому вони зробили це взагалі без всіляких зусиль та воєнних дій. Власне після цього ординцям можна б було вернутися в степ. Але після підкорення Королівства Русі вони рушили на польські землі і облога Сандомира показала, що війська Бурундая можуть без проблем взяти будь-яке укріплене місто і це не завадить їм просунутися дальше в Європу. Це ще раз демонструє нам, що завдання з підкорення галицько-волинських земель було занадто легким для Орди, тому в планах Берке був “західних похід” в Європу. Власне взяття Сандомира так і стало єдиним досягненням військ Бурундая, а внутрішні проблеми в Монгольській імперії не дозволили Берке продовжити свою експансію на захід.

Посилання:

[1] Тарас Ігнатов. “Золота Орда та Держава Романовичів: васалітет та незалежність”, Записки Львівського медієвістичного клубу. Вип. 5. (Львів: видавництво “Левада”, 2021), 55.

[2] Ипатиевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т.2. (Санкт-Петербург, 2001), 826-827.

[3] Леонтій Войтович. “Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи”, Проблеми історії війн і військового мистецтва. Вип 2.(Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Львівський національний університет ім. І. Франка, Національна академія сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного, 2019), 87.

[4] Ипатиевская летопись, 829.

[5] Роман Хаутала. “От Бату до Джанибека: военные конфликты улуса Джучи с Польшей и Венгрией (1)”, Золотоордынское обозрение. Т.4. № 2. (Казань, 2016), 286.

[6] Ипатиевская летопись, 846.

[7] Там само, 846.

[8] Там само, 847.

[9] Борис Черкас. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста. (XIII–XIV ст.). (Київ.: Інститут історії України, 2014), 106.

[10] Ипатиевская летопись, 848-849.

[11] Леонтій Войтович. “Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи”, 97.

[12] Ипатиевская летопись, 849.

[13] “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях XI-XIII вв., под ред. В. Л. Янина. (Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1987), 184.

[14] Joannis Dlugosz senioris canonici Cracoviensis Opera omnia. (Krakow, 1873), 373-374.

[15] Наталья Щавелева. “К истории второго нашествия монголо-татар на Польшу”, Восточная Европа в древности и средневековье: Сб. Статей. (Москва: Наука, 1978), 307.

[16] Борис Черкас. Західні володіння Улусу Джучи, 100.

[17] Роман Хаутала. “От Бату до Джанибека…”, 290-291.

[18] Annales Cracovienses copilati, Monumenta Monumenta Germaniae Historica, ed. R. Roper, W. Arndt. Vol. XVIIII. (Hannoverae, 1866), 600-601.

[19] Ілля Паршин. Дипломатія Галицько-Волинської держави: європейські наративні джерела XIIIXV ст. (Львів, 2018), 262.

[20] “Annales Sanctae Crucis Polonici”, Monumenta Monumenta Germaniae Historica, ed. R. Roper, W. Arndt. Vol. XVIIII. (Hannoverae,1866), 681.

[21] “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях XIXIII вв., 184-185.

[22] Ипатиевская летопись, 847.

[23] Наталья Щавелева. “К истории второго нашествия монголо-татар на Польшу”, 313.

[24] Ілля Паршин. Дипломатія Галицько-Волинської держави, 278.

[25] Joannis Dlugosz senioris canonici Cracoviensis Opera omnia, 373-374.

[26] Ипатиевская летопись, 852.

[27] Там само, 852.

[28] Там само,  852-852.

[29] Там само, 854.

[30] Там само, 854-855.

[31] Борис Черкас. Західні володіння Улусу Джучи, 109.

[32] “Chronica minor auctore minorita Erphordiensi”, Monumenta Monumenta Germaniae Historica, ed. Weitz G.Vol. XXIV. (Hannoverae, MDCCCLXXIX), 202.

[33] Роман Хаутала. “От Бату до Джанибека…”, 294-296.

[34] Леонтій Войтович. “Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи”, 98-100.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s