Володимир Лагодич. Етимологія та виникнення етноніму «Awar»

Окремою проблемою, безпосередньо пов’язаною із виникненням етносу аварів, є походження та вжиток етноніму «Awar». Поява цього терміну залишається незрозумілою, актуальність цього питання посилюється з огляду на зв’язок назви кочовиків із кавказьким народом аварців, а дискусії по темі велись із часу виникнення інтересу в науковому середовищі з питання[1], тобто починаючи з ХІХ ст.

Ускладнюється це питання й з огляду на те, що дефініція «авари» дійшла до нас завдяки повідомленням пізньоримських та середньовічних авторів – зокрема, одним з перших цей термін вжив Пріск Паннійський у «Готській історії» при описі переговорів східних римлян із послами від племен сарагурів, урогів та оногурів від 463 р., локалізованих на території Кавказу[2]. Так, у повідомленні хроніста йдеться, що дипломати зі сторони варварів прийшли після вигнання своїх племен народом сабірів (котрі проживали до цього у Східному Сибірі), яких у свою чергу витіснили саме авари. В подальшому, назву даного етносу використовували аж до Х ст. як візантійські[3], так і франкські[4] хроністи.

Пріск Паннійський. З картини М. Тана “Бенкет Атілли” (1870 р.)

Рисою, яка об’єднувала усі повідомлення, котрі стосувались кочовиків, було сповідування їх авторами культурно-етнічної дихотомії за принципом «ми»-«вони». Кочові народи, по відношенню до ромеїв, франків доби Каролінзького відродження апріорно представлялись хроністами як безрідна маса, яка виходить зі стану пасивності виключно на час кампаній супроти германо-римської, пізньоримської або ж візантійської цивілізації. Разом з тим, до честі тодішніх істориків, застосування таких формулювань було звичним прикладом літературної традиції[5]. Очевидно й те, що описати внутрішнє становище всередині аварського племінного союзу тодішні автори зачасту не могли, послуговуючись даними сучасників та лише подекуди виступаючи очевидцями сутичок із ними.

Таким чином, для означення аварів істориками Середньовіччя, в повній мірі підходить термін «етнікон», який представляє собою назву певної етнічної групи, надану представниками інших народів на своїх мовах[6]. Буде доречним його застосовувати і з огляду на те, що самоназва аварів так само є дискусійною – до сьогодення повідомлення хроністів про автохтонне найменування аварів з боку їх правителів та кочовиків не дійшли. Натомість, дуже часто авари пов’язуються авторами VI-VIII ст. з гунами, ефталітами, огузами та слов’янами. Говорячи про походження етноніму аварів, С.Лукіна вказує, що наразі в науковому середовищі побутує ряд версій походження терміну – гунська, монгольська, тюрська і слов’янська[7].

     Прокопій Кесарійський[8] та Мойсей Хоренський[9] у VI ст. називають очільником білих гуннів деякого Кушнавара, ім’я котрого утворене з двох основ – власне «авар» та терміну «кушан», який славіст О. Бернштрам трактує[10] як позначення кочовиків із Середньої Азії. Відмітимо також, що Дніпро позначався терміном «Гунновар», у котрому знаходимо поєднання слів «гунни» та «авари». Надалі, у скороченій формі вони з’являються у назві «вархоніти», поява яких припадає на другу половину IV ст.

     Крім того, аргументованою видається версія історика Е. Шаванна[11], котра співпадає з гіпотезою про «змішане» походження аварів нарівні з перейняттям цієї назви «псевдоаварами»-уйгурами уарами та хунні. Так, посилаючись на інформацію, надану Феофілактом Сімокаттою, дослідник виводить аварів від союзу вархонітів. «Справжніх» аварів Е. Шаванн бачить у керміхіонах, назва яких складається з основ «керм» – черв’як та «хіон» – назви жуаньжуанів. Характерно при цьому, що така власне іранська назва має китайське походження, оскільки «жуаньжуань» є назвою комахи, й таку очевидно презирливу назву китайці надали племенам Мокулу. Аргументом на підтримку цього припущення є факт спірності міграції всіх жуаньжуанів у Європу при збереженні їх основного ядра в союзі. Аналогічно можна вказувати і на збереження уйгурської частки, назва котрих була відома раніше на Заході, ніж на Сході. В цьому плані, потрібно прийняти твердження дослідника В.Радлова, що різновиди уйгурів – кутугури, утугури, сарагури й оногури мають назви тюркського походження[12].

     Розглядаючи питання походження кавказьких аварців, дослідник Н. Волкова[13] розробила гіпотезу про їх походження від «груп аварів, що проникли у гірські райони Кавказу та змішались із місцевим населенням». Така версія підтверджується інформацією із грузинської хроніки «Картліс Цховреба»[14]. Так, у джерелі згадується  про переселення на Північний Кавказ аварів на час правління куропалата (візантійський титул сановника) Гурама (568-600 рр.) та підкорення ними гірського Дагестану. Згідно літопису, у аварів із Гурамом виникла війна, посередником в якій став імператор Юстиніан. Після примирення ворогуючих сторін, Гурам «розселив аварів у гірських ущелинах Кавказу». З огляду на пізніше виникнення самого джерела, Ш. Хапізов прийшов до висновку[15], що у ньому «автор літопису лише осмислює сусідство з деякими аварами», а сама згадка кочовиків фігурує у ньому, як книжна легенда, яка «отримала широке розповсюдження».

Сторінка хроніки “Картліс Цховреба”

     При подальшому розгляді цього питання висувались й інші версії виникнення назви кавказьких аварців. Зокрема,сходознавці Г. Гейбуллаєв[16] та В. Бейліс[17] вказують на походження етноніму від титулів дагестанських володарів (Auhar/Aurhaz-k), наданих шахиншахом Сасанідів Хосровом І (531-579 рр.) й безпосереднього відношення до кочовиків не має. Дослідник І. Дьяконов[18] виводить виникнення їх назви від хуритського слова «Awari», в значенні «поле/галявина» та похідного словосполучення «Awar-uhli», що перекладається як «надзирач полів», що також має мало спільного із походженням аварців від псевдо-аварів.

     Таким чином, беручи до уваги також маловірогідність самого факту завоювання протягом кількох років (беручи до уваги перехід аварів з північних берегів Аральського моря через північнокавказькі степи, Дон і аж до Дунаю протягом 558-560 рр.) гірської й бідної місцевості номадами, яку пізніше не змогли підкорити ні араби, ні монголи, ні Тимуриди, версія про спорідненість аварців та авар видається спірною.

    Загалом, на основі розглянутих гіпотез про походження аварів можна свідчити про зародження їх племінного союзу, як змішаного, сформованого із уар та хунні в ході боротьби з тюркською конфедерацією племен протягом 555-558 рр. вздовж північного берега Аральського моря, що обстоює славіст Л. Гумільов[19] у реконструкції подій того часу, заснованій на згаданих джерелах – «Історіях» Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти, у достовірності яких не можна сумніватись. Додатковим аргументом щодо вірогідності контактів уар та іраномовних племен уцілому виступає й те, що перші здійснювали перехід з берегів Аральського моря через Середню Азію – ареал проживання ефталітів, кідаритів та самих хіонітів, що навіть за прийняття версії Кляшторного, є очевидним. Подальший перехід новосформованого союзу засвідчує Феофан Сповідник у «Хронографії»[20]. Так, протягом 555 р. та груднем 557 р. авари, рятуючись від тюрків, форсували Волгу, перейшли (очевидно з боями) землі сабирів та утигурів, вийшовши до лінії Кавказького хребта.

     Постійна загроза з боку тюрків не давала можливості аварам закріпитись між Волгою та Маничем, що визначило необхідність подальшого переходу кочовиків через передкавказькі степи, де авари (чисельність котрих була невелика – так, Менандр вказує на двадцять тисяч осіб, включно із старими й дітьми[21]) зустрілись із аланами – союзниками Візантійської імперії, що на цей час боролась із Сасанідами за історичну область Лазію (яка тепер є частиною Трапезундського вілайєту Туреччини) (див. Додаток Г). Протягом цього періоду прибулі кочовики дізнаються від аланів, або ж від полонених сабирів чи утигурів про існування Візантії, та просять вождя аланів Саросія встановити між Каганатом та Імперією контакт[22]. Вождь у свою чергу передає відомості про аварів у регіоні родичу візантійського стратига Юстину, який повідомляє про ці події імператору Юстиніану наприкінці 557 р. Сам імператор при цьому виявив інтерес до появи нової сили у передкавказьких степах, та з метою подальшого укладення союзу з ними наказав домовитись із прибульцями щодо спорядження у Константинополь посольства.

     Власне, саме з кінця 557 р. до лютого 558 р. відбувається перший підтверджений дипломатичний контакт аварів, у результаті якого кочовики втягуються у сферу міжнародних зв’язків на Балканах та далі до Кавказу – власне Візантією на півдні та південному сході (федеративний договір з якою порушувався та укладався знову), союзниками Імперії аланами на сході, її ворогами – кутригурами, утригурами та лангобардами на сході й заході відповідно, і в Західній Європі – Баварським герцогством та Франкською державою на західному, північно-західному та південно-західному напрямках (на котрі здійснювались систематичні напади з метою грабунку), в якій знаходяться аж до ліквідації свого державного утворення на початку ІХ ст.

     Однак, попри підкріпленість джерельними матеріалами даної реконструкції, нерозкритим залишається питання переходу аварів від Півночі Кавказу до Дунаю, після успіху місії посольства 557-558 рр. Певні відомості з цього можуть внести пізніші (XI-XIII ст.) джерела Київської держави, де авари згадуються дотично. Так, інтерес у даному контексті представляє т.зв. «етногеографічний вступ» до літописного зводу «Повість временних літ»[23], а також героїчна поема «Слово о полку Ігоревім»[24]. Стосовно «етногеографічного вступу», на проблематику його дослідження вказує факт того, що ця частина літопису залишається, за висновками науковців[25], найменш дослідженою серед складових літопису – зокрема, не встановлене його точне датування, що розрізняють відносно часу створення «Повісті…» за версіями О.Шахматова[26] (від ХІ ст.) та Б.Рибакова[27] (початок ХІІ ст.), а також тези О.Кузьміна[28] стосовно «вступу» як самостійної пам’ятки Х ст. До цього також додаються проблеми створення пам’ятки (адже саме створення літопису не обов’язково вказує на одночасне включення до нього «вступу»), а також включення до її складу авторами творів кирило-мефодіївської традиції – з огляду на повідомлення у ньому про слов’янську грамоту.

     Безпосередній інтерес для дослідження представляє свідчення про етнополітичний союз дулібів (які, за літописом були розміщені на території Волині), розгромлений аварами, із пізнішим «примучуванням» перших кочовиками шляхом запрягання дулібських жінок у вози[29]. З огляду на проблематичність датування тексту, не до кінця зрозумілим є хронологія цих подій. Так, частина дослідників (серед яких – Б. Греков[30], П. Трет’яков[31], М. Свердлов[32]) трактує інформацію зі «вступу» як доказ існування в регіоні вищезгаданого союзу дулібів у VI-VII ст., та його боротьби з кочовиками до періоду правління імператора Іраклія (610-641). Крім того, у літописі присутня притча суто біблійного характеру про безслідне зникнення аварів – яку С. Гедеонов[33] трактував як «книжну легенду», запозичену із пізнішого джерела – листа патріарха Миколая до болгарського царя Симеона (918-927). Хоча сам автор концепції прив’язував дані події виключно до ареалу Київської держави, А. Кібінь використовує міфічність оповіді, як аргумент до «ослаблення гіпотези про прив’язку розповіді про притіснення обрів до східноєвропейського ареалу»[34].

“Примучування” обрами дулібів

     Аргументи які підтверджують те, що інформація про боротьбу дулібів з аварами та зникнення останніх стосується саме Східної Європи висунув крім того професор Л.Войтович[35]. Серед них:

  • відсутність у листі патріарха Миколая свідчень про запрягання аварами дулібів у вози. Крім того, як зауважує науковець, «думка про безслідне зникнення кочовиків у X ст. могла прийти в голову практично всім, хто чув про аварів».
  • очевидна біблійна паралель «притчі» про зникнення номадів, де останні висвітлюються як допотопні велетні, «здавна славні, сильні люди». Відповідно, підстав вважати про пряму залежність літопису від візантійського джерела немає. Зауважимо також, що наділення ворога рисами міфічних велетнів має багато спільного з фольклорним мотивом, котрий існував у слов’ян. Очевидно, пізніше він був перероблений літописцем у формі біблійної традиції – на що вказують західнослов’янські відповідники («obr» – «велетень» на чеській, «obor» – на словацькій, «hober» – на верхньо-лужицькій; перекликається це також із німецьким відповідником «Huhne», що також означає «велетень/богатир», похідним від етноніму «гунни»).
  • сам літописець прямо вказує, що приказка «погибоше аки Обре, ихъ же несть племени, ни наследъка» здавна побутує на Русі, не посилаючись при цьому на візантійські джерела.

     Версія, за котрою можливе панування аварів на Волині початково відносили до часового проміжку між облогою Константинополя кочовиками у 626 р. та східним походом імператора Іраклія у 628 р. виглядає при цьому малоймовірною, оскільки «Хроніка» Амартола не наводить свідчень про війну слов’ян з кочовиками[36] – при тому, що самі авари з кінця VI ст. знаходились біля кордонів Імперії, а станом на 619 р. створювали загрозу для її столиці. У результаті, можна говорити, що свідчення про боротьбу аварів із дулібами оригінальне, а до самого «вступу» дані із «Хроніки» Георгія Амартола були лише додані. Паралель між даними «Повісті…» можна провести також із франкською т.зв. «Хронікою Фредегара», де мова йде про панування аварів над слов’янами Паннонської котловини перед повстанням Само у 623 р[37].

     Разом з тим, попри  пізніше датування цих подій, можливим буде надалі вказувати про правдивість версії завоювання Волині аварами під час їх переходу до Дунаю у 561-563 рр., на що вказує Л.Войтович. До уваги тут необхідно брати передусім те, що слов’яни, на відміну від візантійців та франків, не мали своїх літописців у Ранньому Середньовіччі. Підкріплюють таку думку й археологічні дані – так, на погром кочовиків у регіоні вказують наконечники аварських стріл на місці зруйнованих городищ Хотомель (VIст.)[38] та Зимно (VIIст.)[39].

     Назва «Обри» побудує в руській книжній традиції і поза «Повістю…». Так, окрім прикладів, наданих І.Срезневським[40]«Мерпъ а Обьринъ родомъ»; «Магогъ, от сего суть вси языци, иже живутъ на полунощи: Козари, Руси, Объри, Болгари и инивси»; «Ащемы се нынез наемъ, не мы же тъчию, нъ и Оугри и Обьри», про кочовиків згадує героїчна поема «Слово о полку Ігоревім», написана не пізніше 1182 р. У ній вказується про деякі «шеломы оварьскыя»[41], й при цьому незрозумілим є те, чи відноситься це безпосередньо до союзу кочовиків. З огляду на це, Творогов[42] вказує на те, що мова у поемі може йти про кавказьких аварців.    

     Також, уваги у контексті розглянутих джерел заслуговує гіпотеза дослідника Ф.Вестерберга[43], за якою авари ще до моменту встановлення дипломатичного контакту із Візантією встановили контроль над західнослов’янськими – чеськими або паннонськими дулібами, а не волинськими. Її аргументація зводиться до того, що:

  • авари у східних слов’ян називались не «обрами», а власне «аварами», на що вказує згаданий рядок із «Слова о полку Ігоревім»;
  • приказка «погибоше аки Обре, ихъ же несть племени, ни наследъка» виключно книжного походження;
  • уривок про боротьбу дулібів та аварів запозичений руським літописцем із візантійського джерела;
  • території, на яких проживали волинські дуліби, знаходились осторонь від напрямку міграції кочовиків до Паннонії.

     Однак, дана версія може вважатись малоймовірною, при достовірності як погрому городищ Хотомель та Зимно, так і тези про те, що «Повість…» не розповідає про жодних дулібів, окрім волинських.

     Таким чином, початково етнонім «Awar» зародився в результаті трансформації китайської назви «Rouran» протягом IV-Vст. Початково, його носили вихідці із Далекого Сходу – тунгусько-манчжурського або монгольського походження, які увійшли до Імперії гуннів. Після розпаду останньої у результаті смерті Атилли у 453 р., «справжні» авари відступили у Середню Азію, потрапивши під вплив тюрків. Надалі, їх назву перейняли племена уар та хунні, що утворили конгломерат під ударами Тюркського каганату у 555-558 рр., які під тиском тюрків здійснили перехід від північних берегів Аральського моря через північнокавказькі степи й Волгу аж до Паннонії. Протягом 557-558 рр. кочовики вступили у контакт із іраномовними аланами, котрі на цей момент були союзниками Візантійської імперії у боротьбі із Сасанідами. В результаті останнього, при посередництві правителя аланів Саросія, авари надсилають посольство до Константинополя між груднем 557 р. та лютим 558 р., після чого вступають у сферу зовнішньополітичних відносин під оголенням Імперії ромеїв, уклавши союзницький договір з імператором Юстиніаном[44].


Покликання:

[1]Хапизов Ш.,“К вопросу о происхождении этнонима Awar”, Вестник Института ИАЭ, №2 (Ереван, 2006): 99-106.

[2] Приск Паннийский. Готская история .Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 1 березня 2021, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prisc/frametext.htm

[3]Див. наприклад:Suda On Line: Byzantine Lexicography,отримано доступ 1 березня 2021, URL: http://www.stoa.org/sol/.

[4]Див. наприклад:Анналы Королевства франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада , отримано доступ 1 березня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_francorum/frametext1.htm.; Мусхелишвили Н., Спивак Д.. Эйнхард – Жизнь Карла Великого. Институт философии, теологии и истории св.Фомы, (Москва, 2005): 304.; Григорий Турский. История франков. Пер. с лат. и подг. Савуковой В. (Москва: Наука, 1987): 462.

[5]Вайнштейн О., Западноевропейская средневековая историография (Москва-Ленинград, Наука, 1964): 129-143.

[6]Агафонова Н., “Етнікон «половці» у контексті реанімовано парадигми «половці-автохтони»: спроба полідисциплінарного аналізу”. Гуржіївські історичні читання: збірник наукових праць (Черкаси, 2015): 121-129.

[7]Лукина С., Авары. Путь в Европу. Курс лекций  по дисциплине “Проблемы социальной эволюции традиционных обществ” (Ижевск, Издательство “Удмуртский университет”, 2015): 34.

[8]Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. Перевод, статья, комментарии Чекаловой А. (Москва, Наука, 1993): 10-11.

[9]Моисей Хоренский. Арменская история (Санкт-Петербург, Медицинская типография, 1809): 377.

[10]Бернштам А. Очерк истории гуннов, (Издательство Ленинградского государственного ордена Ленина университета имени Жданова, 1951): 171-172.

[11]Там само, 172-174.

[12]Радлов В., К вопросу об уйгурах, (Санкт-Петербург, 1893): 13-15.

[13]Волкова Н., “Из кавказской этнонимии”, Материалы по этнографии Грузии. Вып. XXII, (Тбилиси, 1985): 109.

[14]Картлис Цховреба, пер. с древнегрузинского, предисловие и комментарии Цулая Г.,(Москва, 1982): 76.

[15]Хапизов Ш., Тлейсерух (Кьесер): историко-этнографический очерк. (Махачкала, 2008), 291.

[16]Гейбуллаев Г. К этногенезу азербайджанцев,Т. I,  (Баку, 1991): 154.

[17]Бейлис В.“Из истории Дагестана VI-XI вв. (Сарир)”,Исторические записки. Вып. 73, (Москва, 1963): 256.

[18]Дьяконов И., “Алародии (Хурриты, урарты, кутии, чеченцы и дагестанцы)”, Алародии (этногенетические исследования),  (Махачкала, 1995): 10.

[19]Гумилев Л., Древние тюрки, (Санкт-Петербург: Кристалл, 2003).: 40-44.

[20]Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2020,URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm

[21]Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 січня 2019, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.

[22] Хатуев Р., Хроника аланских царей, (Черкесск, 2007): 57.

[23] Кибинь А., “Дулебы и обры (авары) Повести временных лет”,  Петербургский исторический журнал: Исследования по российской и всеобщей истории (2017. № 3 (15)): 141–161.

[24] Творогов О., “Авары”, Энциклопедия “Слова о полку Игореве”: В 5 т. (Санкт-Петербург.: Дмитрий Буланин, 1995),Т. 1. А-В: 22—23.

[25] Жих М., “Дулебы и авары в Повести временных лет: славянский эпос или книжная реконструкция?”, Исторический формат (№3), (Санкт-Петербург, 2015): 52-71.

[26]Шахматов А.,“Повесть временных лет и её источники”, Труды отдела древнерусской литературы. (Издательство АН СССР, 1940):139-150.

[27]Рыбаков Б.,Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.,(Москва.: Наука, 1982): 598.

[28]Кузьмин А.,Начальные этапы древнерусского летописания, (Издательство МГУ, 1977): 394.

[29] Повесть временных лет, пер. Лихачева Д., Творогова О. (Санкт-Петербург, Вита-Нова, 2015): 14.

[30] Греков Б. Киевская Русь, (Москва: Государственное издательство политической литературы, 1953): 441-444.

[31] Третьяков П., Восточнославянские племена, (Москва, Издательство АН СССР, 1953): 296-299.

[32] Свердлов М., Домонгольская Русь: Князь и княжеская власть на Руси VI – первой трети XIII в., (Санкт-Петербург: Академический проект, 2003): 90-93.

[33]Гедеонов С.,Варяги и Русь, (Москва: Алгоритм-Издат, 2011): 290-291.

[34]Кибинь А.,“Дулебы в поставарском историко-политическом контексте (новые направления историографии)”,Ладога в контексте истории и археологии Северной Евразии, (Санкт-Петербург.: Нестор-История, 2014): 157-165.

[35]Войтович Л.,“Восточное Прикарпатье во второй половине І тыс. н.э. Начальные этапы формирования государственности”, Rossica antiqua: Исследования и материалы., (Санкт-Петербург:Издательство СПбГУ, 2006): 6-39.

[36]Георгий Амартол, Хроника, Книга 4, Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2020,URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Amartol/frametext4.htm

[37] Срезневский И.,Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам, Т. II, (Санкт-Петербург, 1902): 577-579

[38] Слово о Полку Игореве, вступ. ст., ред. текста и объясн. пер. с др.-рус., примеч. Д.С. Лихачева, (Москва: Детская литература, 1979): 60.

[39]Творогов О.,“Авары”,Энциклопедия «Слова о полку Игореве». Т. 1., (1995): 22-23.

[40] Жих М., “Дулебы и авары в Повести временных лет: славянский эпос или книжная реконструкция?”, Исторический формат (№3), (Санкт-Петербург, 2015): 57.

[41]Гумилев Л.,  Древние тюрки, (Санкт-Петербург: Кристалл, 2003): 37–40.

[42]Бернштам А., Очерк истории гуннов, (Ленинград, 1957): 172.

[43] Королюк В.“Авары (обры) и дулебы русской летописи”, (Москва, 1963): 25.

[44] Жданович О., “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника)”, Золотоордынское обозрение, 2016, Т.4, №4: 882.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s