Володимир Лагодич. Авари: проблеми висвітлення етногенезу в історіографії

Етнічне походження аварів, виникнення етноніму “Awar” та поява згаданих кочовиків у Європі залишається дискусійним питанням до нинішнього часу. Витоки цієї проблеми у історіографії простежуються принаймні з XVIII cт., коли Ж. де Гіньє, опираючись на повідомлення історика VI ст. Феофілакта Сімокатти, висунув гіпотезу про походження аварів від центральноазійського племені жуань-жуанів[1], яка, з уточненнями, побутує в науковому середовищі донині[2]. При цьому, вирішення згаданих питань ускладнюється тим, що історію аварів необхідно розглядати в ключі загальноісторичних проблем пізньої Античності та раннього Середньовіччя, серед яких:

  • Впливу Великого переселення народів та етнополітичних процесів у Центральній Азії на військово-політичні зв’язки в Центральній та Східній Європі;
  • Пошуку даних про політичну та лінгвістичну історію кочовиків до становлення етапу розвитку їх державності;
  • Реконструкції можливих маршрутів міграції номадів із прабатьківщини до місця розселення (у випадку із аварами –  до Дунаю та Паннонії);
  • Формування культури, рівню асиміляційного потенціалу кочовиків та його впливу на функціонування своєї політії, як на час освоєння номадами територій, де встановлювалась їх влада, так із приходом племен з осілою культурою у ці регіони;
  • Поряд з цим – етнічного складу державних утворень номадів, виявлення первинного та вторинного етнічних складових у складі кочових народностей на фоні їх політичної еволюції;
  • Водночас – розвитку міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі на фоні формування держав кочовиків як військової та політичної сили в регіоні;
  • Взаємодії номадів між собою, як “варварського світу”, так і з основними центробіжними силами в регіоні – Візантійською імперією та германськими королівствами на руїнах Західного Риму.

Внаслідок такої обширної проблематики, дослідники, які приділяли увагу власне аварам як комплексно, в ключі порівняння з гуннами, половцями, печенігами, уграми –  концептуально, торкались у своїх розробках широкого кола тем власне історичного, етнографічного, лінгвістичного характеру. Така тенденція спостерігається при розгляді історіографії починаючи ХІХ ст. Так, на цей період дане питання вивчали етнограф та фольклорист Ю. Венелін та історик Д. Іловайський.

Титульна сторінка видання Ж. де Гіньє l’Histoire générale des Huns, des Turcs, des Mogols et des autres Tartares occidentaux (1756-1758) ou comment écrire une histoire universelle des Tartares au XVIII e

Перший з них торкнувся аварів у контексті генези племен волзьких болгарів у збірнику 1848 р., до якого, серед усього, входив нарис «Об обрах»[3]. Останніх автор ототожнював з іншими кочовими народами передньо- та центральноазійського походження (гуннами, кутугурами, утургурами, савірами)[4]. При цьому, кожне із найменувань племен номадів Ю. Венелін окреслював як «обласні назви»[5] єдиного кочового народу – волзьких болгар. Походження цього єдиного, у трактуванні дослідника, народу, виводилось ним із регіону Волги (Ю. Венелін пов’язував етнонім болгар з назвою річки[6]), звідки у 90-х рр. V ст. кочовики перейшли до Дунаю – на час правління римського імператора Анастастія І (491-518)[7].

Карта маршруту переселення гуннів-аварів-булгар за Ю. Венеліним протягом IV-VII ст.

Вцілому, наукове значення розвідки Ю. Венеліна у сучасних реаліях сумнівне – насамперед, через вбачання дослідником зв’язку між кочовими народами виключно через їх найменування хроністами Середньовіччя. В результаті цього, етнограф виявив спільне ядро між низкою племен номадів, які суттєво відрізнялись поміж собою як у етнічному плані, так і в культурному, мовному, побутовому – однак реально, спільним у них був суто кочовий тип господарства, економіка, рушієм якої виступало перманентне ведення кампаній проти сусідів та етнічно неоднорідне походження. Разом з тим, підкреслимо, що в реаліях свого часу, Ю. Венелін міг послуговуватись майже завжди тільки письмовими та фонетичними даними, на основі яких зрештою вивів свою теорію. Крім того, на час життя дослідника не був розповсюджений методологічний підхід при використанні джерел, а оцінка автентичності останніх не була розповсюдженою у науковому середовищі.

Д. Іловайський у монографії «Разыскания о начале Руси. Вместо введения в русскую историю»[8] питання етногенезу аварів розглядає в ключі системного висвітлення ролі взаємозв’язків між кочовиками (головно болгар та хазарів) із східними слов’янами у розділі «Болгаре и Русь на Азовском море». Послуговуючись даними римських та візантійських авторів (Пріска Паннійського, Менандра Протекора, Феофілакта Сімокатти), дослідник виділяє у етнічній структурі союзу кочовиків етноси уар та хунні – які в результаті ототожнив із власне аварами та гуннами. При цьому, «аварська» частина конгломерату племен відрізнялась «більшою звитягою та обдарованістю»[9], зрештою підкоривши хунні-гунів собі (однак, автор не уточнює, внаслідок чого прийшов до такого висновку). Уваги заслуговує те, що дослідник розглянув міграції союзу аварів із Центральної Азії під тиском тюрків (інформація про цей процес взята Д. Іловайським з повідомлень у «Готській історії» Пріска[10]), однак не конкретизує, яке походження мали етноси уар та хунні, і що найважливіше, не вказує на розташування прабатьківщини кочовиків та хронологічних меж їх виділення у кочовому середовищі, приблизного часу утворення єдиного союзу аварів. Разом з тим, попри неправдоподібність припущення дослідника щодо найменувань «гілок» конгломерату аварів, сучасні дослідження дозволяють встановити неоднорідність етнічної складової кочовиків та існування у їх середовищі кількох етнічних субстратів.

Хоча Д. Іловайський небезпідставно відомий нам, як ідеолог історії святих русичів, проте його допущення стосовно енічної неоднорідності сьогоднішніх героїв були вірними. На зображенні – титульна сторінка 2-го видання “Разысканий…”, де увагу автор приділив і гуннам

Протягом ХХ ст. у науковому середовищі Західної Європи висувались гіпотези походження аварів, за якими каталізатором до генези єдиного союзу був тиск з боку іраномовних кочових племен ефталітів. Так, Г. Хауссіг у 1953 р. висунув теорію[11], за якою ефталіти витіснили аварів на Кавказ у другій половині V ст., де останні через століття вступлять у зовнішньополітичній контакт із Імперією ромеїв на час Лазьської війни (541-562) з Державою Сассанідів. Водночас, теза про іраномовних кочовиків, які виступили каталізатором до міграції аварів із Ценральної Азії до Балкан, була піддана критиці протягом останніх десятиліть В. Полем[12] та С. Лукіною[13]. Контраргументи до гіпотези Г. Хауссіга зводяться зокрема до відсутності пояснень автора, чому міграція аварів (які були, в свою чергу, данниками Тюркського каганату) у V ст. потягла за собою переслідування їх тюрками лише через сотню років по тому.

Питання етнічної історії аварів активно розглядались також угорськими науковцями. Значну увагу дослідженню матеріальних пам’яток номадів у ХХ ст. приділили археологи Ф. Дайм[14], Т. Від[15], І. Ерделі[16]. Водночас, основна роль у їх напрацюваннях відводилась не міграційним процесам конгломерату племен уар та хунні, а групі аварів, які оселились у Карпатській низовині у 60-х роках VI ст., зв’язку матеріальної культури даної групи аварів з іншими кочовиками, які населяли регіон в Античності та Високому Середньовіччі, встановленню походження місцевої знаті за даними поховань у Цико, Замої, Сексарді, Шополдолі, Бої, Кестхей-Фенеклусті, Кестхей-Добого, Кунсентмартоні, Нодьхоршоні, Кьолькед-Фекетекапу, Пітвороші (Угорщина), Льоберсдорфі (Австрія)[17].

Знахідки з могильника Кьолкед-Фекетекапу, серед яких: 1) Меч; 2) Поясний набір з кольорового металу з різьбленим орнаментом, виконаний у техніці “цаншнітт”; 3) Фібула.
Реконструкція подана зі, деталі меча зображені в пропорції 1:2, інші об’єкти 2:3.
Наведено за: Дайм Ф. “История и археология авар”. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Вып. IX (Симферополь, 2002): 349.

Увагу історії аварів приділяли також радянські дослідники – насамперед в контексті взаємозв’язків із племінними союзами антів[18] та дулібів[19], відображенні у тодішніх хроніках[20], порівняння етногенезу аварів з іншими племенами кочовиків. Останнє питання висвітлювали археологи О. Бернштам[21] та С. Плетньова[22]. Домінуючою візією у радянських дослідників на походження аварів було їх виведення від пратюрського племені огурів. Ця гіпотеза була заснована на трактуванні повідомлення Феофілакта Сімокатти про історію аварів, які походили «від племені огор»[23].

Проблеми культурогенезу аварів торкались у напрацюваннях вітчизняні дослідники, насамперед в контексті висвітлення цього аспекту візантійськими істориками ІV-VIІ ст.[24], аналізу джерельних повідомлень про посольства аварів до Константинополя[25], порівнянні з кочовими конгломератами племен та взаємодії з ними ромейської дипломатії[26]; міграції аварів через сучасні терени України (зокрема, Волині[27], Причорноморських степів)[28]; впливу експансії авар на розселення дулібів із терен сучасної Волині до межиріччя Вісли та Одеру[29]. Розглядають основні теорії походження аварів у своєму доробку О. Жданович[30] та Ю. Мітрофанов[31] – однак, обидва історики підкреслюють, що єдиного бачення у науковому середовищі на питання генези номадів немає, через брак письмових свідчень сучасників та брак матеріальних пам’яток; союз аварів від часу розселення в нижній течії Дунаю в другій половині VI ст. становив мультиетнічне утворення; світло на етнічне походження аварів в цей період дозволяють пролити матеріальні пам’ятки – рештки скелетів кочовиків, військових обладунків та озброєння, кінської збруї, ювелірних прикрас та елементів одягу кочовиків.

«Примучування» дулібів аварами. Мініатюра з Радзивілівського літопису. Наведено за: Победова О., Миниатюры русских исторических рукописей русского лицевого летописания (Москва: Наука, 1965): 60.

Цю ж тему дотично розглядає П. Кралюк у монографії «Півтори тисячі років разом»[32], присвяченій відносинам українців та тюркських народів із Античності до Нового часу. Автор, використовуючи лінгвістичні дані та джерельні повідомлення як очевидців прибуття аварського посольства у Константинополь у 558 р., так і повідомлення з джерел VIII-XIII ст. («Хронографії» Феофана Сповідника, трактату «Про управління імперією» Констянтина VII Порфирородного, «Повісті минулих літ») приходить до висновку – попри те, що авари були поліетнічним союзом, можна констатувати про присутність у їх середовищі принаймні з VI ст. тюркського елементу, а з першої третини VII ст. – протослов’янського[33].

В результаті, на основі дискусій у науковому середовищі щодо походження аварів, присутності в кочовому союзі кочових та осілих етносів, фонетичних та лінгвістичних даних, пам’яток матеріальної культури, виник ряд гіпотез етногенезу аварів та локалізації їх прабатьківщини. Типологія цих теорій різниться донині – зокрема, Ю. Мітрофанов та О. Жданович наводять три гіпотези походження аварів, С. Лукіна – дві[34]. Даний поділ дослідниками розроблений на основі ряду маркерів, серед яких основними є:

  • Можливе розміщення прабатьківщини аварів – у Далекій або ж Середній Азії. В цьому контексті, дослідники окремо розглядають Карпатську низовину, як місце оформлення конгломерату номадів за участі власне кочового та осілого, слов’янського елементу з другої половини VI ст. до середини VII ст.;
  • Домінування у середовищі племінного союзу єдиного етнічного компоненту – тюрків, монголів, тунгусо-маньчжурів, угрів, які зазнали культурного впливу огурів, ефталітів або ж массагетів. Окремої уваги в цьому контексті заслуговує гіпотеза «змішаного» походження аварів Л. Гумільова, який розглядав аварів союзом номадів із переважанням двох етнічних субстратів – вже згаданих угрів та кочовиків, які населяли терени сучасного Східного Ірану. До цієї групи належать і гіпотези, висунуті лінгвістом Є. Хелімським[35], сходознавцем С. Кляшторним[36], тюркологом П. Голденом[37].

Покликання:

[1]de Guignes J., l’Histoire générale des Huns, des Turcs, des Mogols et des autres Tartares occidentaux (Paris, 1756), отримано доступ 1 березня 2021, URL: https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k1510021t.image

[2]Див. наприклад:  Боталов С.,Эпоха Великого переселения народов и раннее Средневековье Южного Урала (II–VIII века). (Челябинск, 2019): 235.

[3]Венелин Ю. Истоки Руси и славянства.(Москва: Институт русской цивилизации, 2011): 124-125.

[4]Там само, 640-643.

[5]Там само, 141-148.

[6]Там само, 129-133.

[7]Величко О., История византийских императоров. От Константина Великого до Анастасия І (Москва: Вече, 2015): 427-428.

[8]Илловайский Д., Разыскания о начале Руси. Вместо введения в русскую историю (Москва: Академический проект, 2015): 522.

[9]Там само, 24-26.

[10]Там само, 20-24.

[11]Haussig H., “Theophilakts Exkurs über die Skythischen Völker”. Byzantion. Vol. XXIII. (Bruxelles, 1954): 304-429.

[12]Pohl. W., Die Awaren: ein Steppenvolk im Mitteleuropa, 567-822 n. Chr (Munich, 2003): 112-114.

[13]Лукина С., Авары. Путь в Европу. Курс лекций  по дисциплине “Проблемы социальной эволюции традиционных обществ” (Ижевск, Издательство “Удмуртский университет”, 2015): 41-42.

[14]Дайм Ф., История и археология авар. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Вып. IX (Симферополь, 2002): 273-384.

[15]Vida T. “Conflict and co-existance: the local population of the Carpatian Basin under Avar rule (sixth to seventh century)”,The Other Europe in the Middle Ages. Avars, Bulgars, Khazars, Cumans. (Lieden-Boston: Brill, 2008): 13- 46.

[16]Эрдели И. “Авары и Средняя Азия”. Центральная Азия в Кушанскую эпоху (Москва, 1975): 169-171.

[17]Огляд артефактів з аварських поховань на території сучасних Угорщини та Австрії подає зокрема Ф. Дайм – див. Дайм Ф., История и археология авар. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Вып. IX (Симферополь, 2002): 273-384.

[18]Литаврин Г., “О походе аваров в 602 г. против антов” Славяне и их соседи. Международные отношения в поху феодализма. (Москва, 1989): 15-33.

[19]Королюк В.“Авары (обры) и дулебы русской летописи”. Археографический ежегодник за 1962 год. (Москва, 1963): 26-29.

[20]Пигулевская Н., “Авары и славяне в сирийской историографии”. Советское востоковедение. Выпуск ІІ. (Москва-Ленинград, Издательство Академии Наук СССР, 1941): 27-36.

[21] Бернштам А. Очерк истории гуннов (Издательство Ленинградского государственного ордена Ленина университета имени Жданова, 1951): 178-179.

[22]Плетнева С., Кочевники Средневековья: поиски исторических закономерностей (Москва: Наука, 1982): 27-28.

[23]Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта, История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АН СССР, 1957): 160.

[24]Кузовков В., “Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я у IV-VII ст.”. Науковий вісник МДУ ім. В. О. Сухомлинського. Випуск 3.37 (105). Історичні науки (Миколаїв, 2014): 112–115.

[25]Жданович О., “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника)”, Золотоордынское обозрение, Т.4, №4. (Казань, 2016): 881-893.

[26]Жданович О., Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього середньовіччя (Київ, Темпора, 2019): 80.

[27]Войтович Л., Галицько-Волинські етюди (Біла Церква, 2011):12-16.

[28]Войтович Л., Формування кримськотатарського народу. Вступ до етногенезу (Біла Церква, 2009): 86-87.

[29]Конча С. “≪Дулібський союз≫ між міфом і дійсністю”. Вісник Київського

національного університету ім. Т. Шевченка: Сер. Українознавство, №9 (Київ, Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005): 23-29.

[30]Жданович О., Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього середньовіччя (Київ, Темпора, 2019): 34-37.

[31]Митрофанов Ю.,“Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”,Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 354- 353.

[32]Кралюк П., Півтори тисячі років разом: спільна історія українців і тюркських народів (Київ, Фоліо, 2018): 14-34.

[33]Там само, 19-23.

[34]Лукина С., “Аварский каганат в системе социополитических и этнокультурных процессов похи раннего средневековья” (Автореф. дис. на здобуття степені канд. істор. наук. (Ижевск, Удмуртский університет, 2006): 20-21.

[35]Хелимский Е., “Тунгусо-маньчжурский языковой компонент и славянская етимологія”, Материалы к докладу на XIII Международном съезде славистов, Любляна, 15-21 августа 2003 (Гамбург, 2003): 3-13.  

[36]Кляшторный С., Савинов Д. Степные империи древней Евразии, (Санкт-Петербург, 2005): 44–48.

[37]Golden P.,“Some notes on the Avars and Rouran”. The Steppe lands and world beyond them. Studies in the honor of Victor Spinei on this 70th birthday.Iași (Editura Universităţii Ioan Cuza, 2014): 43-66.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s