Володимир Лагодич. Основні гіпотези походження аварів

Єдиної думки у науковому середовищі щодо проблеми етнічної історії аварів не було із самого початку висвітлення ролі даних кочовиків у історичному процесі Центрально-Східної Європи – і це різноманіття щодо походження цих кочовиків не виникло на пустому грунті. Разом з тим, з огляду на цілу плеяду гіпотез та теорій дослідників щодо еногенезу авар, зосередимось на їх структурному розгляді.

Протягом двох останніх десятиліть, на пострадянському просторі стратифікацію гіпотез та теорій походження аварів запропонували  О. Жданович, Ю. Мітрофанов та С. Лукіна. Перша запропонувала поділ відповідно до прив’язки кочовиків до первинного етносу, який формував «кочове ядро» майбутніх аварів. В контексті цього, О. Жданович наводить наступні версії походження авар[1]:

  • від хіонітів – кочового народу монгольського, тюркського або східно-іранського походження, який населяв Согдану, Бактрію, Афганістан та Бактрію протягом V ст. В наступному столітті дані регіони були ареалом розселення інших кочовиків – ефталітів. В подальшому, автор ототожнила обидва племені із жуань-жуанями;
  • від «європейських» гунів – залишків імперії Атілли (434-453), які після смерті правителя мігрували у Причорномор’я, повернувшись на Балкани вже у VI ст. На користь цієї версії вказують пізніші джерельні свдчення Констянтина Багрянородного, Феофана Сповідника, а також дотично – Феофілакта Сімокатти, який вказав на присутність у аварському середовищі народу хунні.
Мапа груп гіпотез походження аварів, укладених автором на основі інформації, наведеної О. Жданович у праці Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього середньовіччя (Київ, Темпора, 2019): 34-37 та графічного матеріалу із ресурсу http://www.thomaslessman.com. Умовні позначки: 1) “Хіонітські”  версії походження; 2) “Гунські” версії етногенезу аварів.

Ю. Мітрофанов запропонував скурпульозний поділ гіпотез походження союзу аварів, здійснивши спробу так само встановити первинне «кочове» ядро у середовищі майбутнього Каганату та за можливістю – його географічну локалізацію. В результаті, дослідник виділив три групи гіпотез:

  • Версії, за якими авари були народом далекосхідного походження – тунгусько-манчжурського або монгольського, на що наводить свідчення із «Хронографії» Феофана Сповідника про посольство кочовиків у Константинополь в 558 р. Зокрема при описі останнього, Феофан вказує на зовнішній вигляд послів: «…волосся у них були дуже довгим, пов’язане пучками і переплетеним…»[2]. Далі, Феофан підкреслює, що така зовнішність була нетиповою для середовища ромеїв: «…все місто [Константинополь] збіглось подивитися на них, бо ніколи не бачили такого племені…». Додатковим аргументом на користь цієї теорії є фонетичний аналіз самої назви аварів у китайських літописах – «Шуцзин» та «Шицзин»[3]. Думки дослідників у цьому питанні розходяться. Так, деякі з них, зокрема С. Кляшторний вказує[4], що авари були частиною народу ухуань (що на середньокитайському діалекті звучить як «абар»), який проживав на північний захід від гір Тянь-Шань. У середині VI ст. ухуанці тікали на Захід після розгрому Жужанського каганату тюркютами. З цією версією дослідники пов’язують, крім того, гіпотезу про сяньбійське походження сабірів, які за цією концепцією розглядаються як предки аварів. Підкріпляють цю гіпотезу й інші дані – зокрема, німецький дослідник К.Менгес визначив, що слова «хоругвь» та «телега»[5], що використовувались у пам’ятках часів Київської держави, зокрема в «Слові о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.), власне монгольського походження. Оскільки до цього часу мови про присутність монгольського елементу серед слов’ян йти не могло, методом виключення науковець припустив, що запозичити ці терміни слов’яни могли суто в аварів. Однак, ця версія не полишена слабких місць – так, між розгромом жужанів та появою аварів у Східній Європі різниця лише в три роки (555-558 рр.), а Феофілакт Сімокатта наводить свідчення[6], що авари походять із Середньої Азії, а не більш східних регіонів.
  • Гіпотези, за якою попередником аварів було невідоме тунгусо-манчжурське плем’я, що асимілювалось до середини VII ст. під впливом слов’ян та болгар. Дослідники, які підтримують цю точку зору, (зокрема Є.Хелімський), висувають в якості доказу теорії – переклад напису на чаші із скарбу Надь-Сент-Міклош (т.зв. «напис Буйли») за допомогою матеріалів тунгусько-манчжурських мов[7]. Підтримує дану версію також О.Мудрак[8], пояснюючи велику кількість слів булгарського походження у сучасній угорській мові «субстратом аварів із Трансільванії та Паннонії». Попри це, слабкою стороною версії є спірне походження скарбу Надь-Сент-Міклош, оскільки напис булгарською на одній із знахідок не може остаточно вказувати на власне булгарське походження всього скарбу; аналогічно, на слабкість гіпотези вказує створення її суто на базі етимологічного й фонетичного аналізу[9], що також не може бути свідченням її вірогідності.
  • До окремої групи автор відніс гіпотезу «змішаного походження аварів» Л. Гумільова[10], за котрою даний етнос представляв собою союз племен, характерний для древніх степових імперій. За нею, провідну роль у ньому грали з одного боку угри, та східно-іранські племена – залишки массагетів. Ця версія опирається в першу чергу на письмові свідчення Феофілакта Сімокатти[11] та Менандра Протектора[12]. Так, перший наводить у праці «Історія» лист кагана до імператора Маврикія, котрий описував військові перемоги кочовиків над сусідами, невдалий похід на Кавказ, міжусобиці в їх утворенні, а самого кагана описував, як «великого володаря семи кліматів». Особливий інтерес у змісті послання представляє повідомлення про війну в середовищі Каганату, відповідно до чого Л.Гумільов вказував як адресата листа Кара Чурін Тардиш-хана[13].
Мапа груп гіпотез походження аварів, укладених автором на основі інформації, наведеної Ю. Мітрофановим у статті “Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”,Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 351-354. та графічного матеріалу із ресурсу http://www.thomaslessman.com. Умовні позначки: 1) Далекосхідні версії походження аварів; 2) Гіпотези, за якими попередником аварів було невідоме тунгусо-манчжурське плем’я, яке асимілювалось зі слов’янами та болгарами; 3) “Змішана” теорія походження аварів, де основою конгломерату виступили угри та массагети/ефталіти.

С. Лукіна, в якої, навідміну від Ю. Мітрофанова та О. Жданович, тема етнічної історії саме аварів, а не кочовиків загалом була наріжною як в дисертаційному дослідженні, так і в окремих самостійних публікаціях, присвячених даним номадам, пропонує структурний поділ гіпотез та теорій походження аварів, виконаний на основі можливого географічного розташування їх прабатьківщини. В результаті, автор виділила дві великі групи теорій, тематично включивши типи гіпотез, запропоновані наведеними попередниками. Серед них:

  • Центрально-азійські гіпотези походження аварів – у трактуванні автора, до цієї групи відносяться теорії, засновані на дослідженнях матеріальних комплексів поховань – розміщеннях в окремих могилах кочовиків, датованих другою половиною VI – початком VII ст. спаленої кінної упряжі. Для останньої, у аварському середовищі була характерна наявність подовжених залізних стремен, очевидно автохтонного походження – відмінних від основного типу стремен у Європі до Х ст., трикутних «норманських». На користь даної теорії висловлювались зокрема А. Амброз, І. Килзасов, Ч. Балінт, Ф. Кардіні. Відмітимо, що типологічно, до цієї групи можна віднести візії на етногенез номадів авторства О. Жданович (зокрема, виведення аварів від хіонітів/ефталітів), С. Кляшторного, К. Менгеса, Є. Хелімського, Б. Фірштейна, О. Мудрака;
  • Середньоазійська теорія еногенезу аварів, підкріплена як повідомленнями сучасників авторства Пріска Паннійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра Протектора, так і археологічним матеріалом. Типологічно, С. Лукіна віднесла до цієї групи візію на виникнення союзу аварів Л. Гумільова, І. Ерделі. Крім цього, до даного типу можемо віднести Г. Моравчика, І. Артамонова, Ю. Мітрофанова. Додатковий інтерес у контексті даної гіпотези походження представляє чітка вказівка автором «Історії» на різницю між «істинними» аварами – народом абар, яких згадував Пріск Паннійський у «Візантійській історії та діяннях Атіли у восьми книгах» за 463 р., та псевдо-аварів – племен із степів Передкавказзя, що прийшли у Східну Європу[14].
Мапа груп гіпотез походження аварів, укладених автором за поділом С. Лукіної, наведеним у “Аварский каганат в системе социополитических и этнокультурных процессов похи раннего средневековья” (Автореф. дис. на здобуття степені канд. істор. наук. (Ижевск, Удмуртский університет, 2006): 20-21. та графічного матеріалу із ресурсу http://www.thomaslessman.com. Умовні позначки: 1) Центрально-азійські гіпотези походження; 2) Середньоазійська теорія етногенезу аварів.

Також, Феофілакт повідомляє проїх виділення на межі V-VI ст., коли власне авари після «поразки, завданої ним» (мається на увазі битва на Каталаунських полях 451 р.), втекли та «знайшли притулок у … Тавгасті – відомого міста від тих, кого називають тюрками». Інша ж гілка аварів, унаслідок поразки «довела себе до більш низького становища», живучи в околицях міста. Через деякий час аварський каган (щоправда, не уточнюється, був це правитель першої, чи другої груп, або спільний), здійснив похід, завоювавши племена Уар і Хунні, котрі отримали назву за іменами своїх «найдревніших правителів». Зрештою, частина останніх поселилась в районі Дунаю, що автором твору датується періодом правління імператора Юстиніана (527-565 р.), «назвавши себе аварами» – фактично, за століття етнонім «Awar» перейняли інші етнічні групи.

Характерним є також те, що походження племен, котрі стали псевдо-аварами, різнилось – так, Ю.Мітрофанов вказує[15], що уари були гілкою угрів, що протягом переходу через уральські та волзькі степи перейняли огурську, або ж протобулгарську мову. Хунні натомість могли бути хіонітами – іраномовним племенем, близьким до ефталітів, про котре згадував у IV ст. Амміан Марцеллін у «Римській історії»[16], що проживало у Середній Азії, та було витіснене на захід тюрками.

Достовірність інформації, наданої Феофілактом Сімокаттою про псевдо-аварів (попри існування гіпотези про посилання ним на тюркські джерела), прямо підтверджується запозиченням візантійського історика цих даних у свого попередника – Менандра Протектора. Останній в свою чергу працював в урядових архівах, й зачасту цитував офіційні зовнішньополітичні документи. Зокрема, підтвердженням цього є ознайомлення Менандра з архівом Петра Патрикія[17]. У результаті, документи, якими користуються Феофілакт та Менандр, вказують на тюркську версію походження аварів, а факт того, що обидва історики не надають вказівок на альтернативні версії, свідчить про відсутність сторонніх гіпотез для візантійських істориків. Подальші документи,  наведені у «Історії» за кінець VI-VII ст., вказують про обмін посольствами між Імперією та кочовиками навіть під час інтенсивних бойових дій між ними, однак ці контакти відповіді про походження аварів не надають.

Таким чином, на основі розглянутого матеріалу, можна прийти до висновку про те, що в сучасній історичній науці немає єдиної точки зору стосовно утворення даного союзу племен. Найпоширенішими, й відповідно – найаргументованішими у науковому середовищі залишаються гіпотези передусім про «змішану» (за типологією Ю. Мітрофанова) і тунгусько-манчжурського/монгольського/середньоазійського походження (за типологією О. Жданович та С.Лукіної).

При цьому перша, заснована передусім на письмових свідченнях IV-VI ст., вказує на поділ даних кочовиків на «справжніх», котрі після розгрому імперії Атілли відступили з Європи до ареалу проживання тюрків, надалі очевидно змішавшись з ними, та псевдо-аварів – конгломерату племен уар та хунні, що були гілками угрів та ефталітів відповідно, які за реконструкцією Л.Гумільова[18] протягом боротьби з Тюркським каганатом у 555-558 рр. трансформувались у союз та зазнавши втрат у війні з останнім, розпочали перехід від півночі Аральського моря (нинішній кордон Казахстану та Узбекістану) через північнокавказькі степи, Волгу аж до Паннонії та Верхньої течії Дунаю, з установленням контакту із аланами та Візантією. Окрім того, дана гіпотеза доповнюється версією про перехід кочовиків через територію сучасної Волині, яку населяв племінний союз дулібів, на що вказують знахідки аварських стріл у нижніх шарах городищ Хотомель та Зимно, які датовані VI-VIIст. та згадки панування номадів над слов’янами у пізніших візантійських та руських джерелах.

     Водночас, беручи до уваги гіпотезу про далекосхідне походження аварів – як залишків Жужанського каганату після війни з тюрками, необхідно наголосити на її спірній аргументованості, що заснована виключно на фонетичному аналізі (при цьому, він дозволяє встановити трансформацію етноніму «Awar», який походить саме від руранів/жужанів та був пізніше перейнятий уарами та хунні). Під сумнів її ставить також те, що за умови виходу з Далекого Сходу, навіть під загрозою фізичного винищення з боку тюрків, відступаючі авари навряд могли здійснити перехід через більшу частину Євразії за три роки. Також Феофілакт Сімокатта, повідомляючи про появу нової сили в регіоні Балкан в 558 р. прямо вказує, що кочовики були вихідцями із Середньої Азії. Проблематику в цьому контексті посилюють обставини розселення аварів у Центрально-Східній Європі протягом 60-70-х років VI ст. Влаштувавшись в Карпатському басейні, номади не створили потужного однорідного утворення через відсутність єдиного походження. Як наслідок, протягом міграції з Азії, вони поступово включали в себе все нові етнічні елементи. Дослідниками висловлюються різні припущення щодо етнічного складу населення Аварского каганату, чільну роль в середовищі якого могли відігравати елементи: 1) гунського,  2) тюркського (хіонітського/ефталітського), 3) жуаньжуанського походження[19].

В цьому контексті потрібно розглядати гіпотезу Є. Хелімського про тунгусько-манчжурське походження аварів, засновану на аналізі напису на одній із знахідок скарбу Надь-Сент-Міклош. При цьому, низка дослідників, яка підтримує версії про далекосхідне походження аварів, не допускають (принаймні, не згадують безпосередньо) про присутність іраномовного субстрату серед аварів, попри їх перехід через територію, на якій проживали іоніти та ефталіти.

   

Список використаних джерел та літератури:


[1]Жданович О., Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього середньовіччя (Київ, Темпора, 2019): 34-37.  

[2]Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.

[3] Митрофанов Ю.,“Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”,Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 351.

[4] Кляшторный С., Савинов Д. Степные империи древней Евразии, (Санкт-Петербург, 2005): 44–48.

[5] Менгес К., Восточные элементы к «Слову о полку Игореве», пер. с англ. Алексеев А., (Москва: Наука, 1979): 157-165.

[6]Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АН СССР, 1957):10.

[7] Хелимский Е., “Тунгусо-маньчжурский языковой компонент и славянская етимологія”, Материалы к докладу на XIII Международном съезде славистов, Любляна, 15-21 августа 2003 (Гамбург, 2003): 3-13.

[8]Мудрак О., ”Аварская надпись на сосуде из клада Надь-Сент-Миклош”,Orientalia et Classica, Вып. 6, (Москва, 2005): 81–103.

[9] Митрофанов Ю.,“Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”,Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 354-353.

[10]Гумилев Л., Древние тюрки, (Санкт-Петербург: Кристалл, 2003): 37–40.

[11]Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АН СССР, 1957): 159-160.

[12]Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 січня 2019, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.

[13]Гумилев Л., Биография тюркского хана в “Истории” Феофилакта Симокатты и в действительности, отримано доступ 10 лютого 2020, URL: http://gumilevica.kulichki.net/articles/Article118.htm

[14]Приск Паннийский. Готская история .Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prisc/frametext.htm

[15]Митрофанов Ю.,“Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”,Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 355.

[16]Аммиан Марцелин. Римская История. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 січня 2020, URL: http://yakov.works/acts/04/2/ammian_07.htm

[17]Византийские историки Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Пётр Патриций, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец, пер. с греч. С. Дестуниса; примеч. Г. Дестуниса, (Санкт-Петербург.: 1860): 94.

[18]Гумилев Л.,  Древние тюрки, (Санкт-Петербург: Кристалл, 2003): 37–40.

[19]Бернштам А., Очерк истории гуннов, (Ленинград, 1957): 172.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s