Владислав Газарян. Матеріали та знаряддя письма на українських землях до епохи друкування

Здавалося б, такі звичайні і навіть мірою старомодні для нас речі як папір та олівець існують вже дуже давно. Та й взагалі, хто в нашу епоху цифрових технологій досі покладається на них, коли ми можемо дістати потрібну нам інформацію в пару кліків?

Але так було не завжди: увіковічувати чи навіть просто передавати на відстані інформацію було значно важче, ніж зараз написати щось на листку паперу. Не було ані ручки, ані паперу, а що ж було?

Арабський мандрівний письменник Х століття Ібн-Якуб ал-Недім писав: “Мені розповідав дехто, на правдивість якого я покладаюся, що один із царів гори Каби (Кавказ) послав його до царя русів; він твердив, що вони мають письмена, які вирізують на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображення”. Чи у цьому уривку мова йшла про слов’ян, достеменно невідомо, адже існує декілька трактовок терміну “руси”. Але достеменно відомо те, що наші предки-русичі дійсно писали на “білому дереві”.

Наразі дослідники не мають сумнівів, що мова йшла саме про бересту – кору березового дерева, на якій робили записи. Перші берестяні грамоти було знайдено у Новгороді у 1951 році. На території Сучасної України пам’ятки берестяної писемності знайдено у 1988 році під час археологічних розкопок у передмісті давнього міста Звенигорода, що на Львівщині. Також у липні 2008 р. під час польових досліджень Буського літописного городища було знайдено два берестяні сувої і кістяне писало.

За змістом берестяні грамоти — насамперед ділове і приватне листування (доручення, розпорядження, боргові зобов’язання, чолобитні, духовні та охоронні грамоти, купчі, учнівські вправи і т. п.). Їх писали люди різних соціальних груп, що свідчить про порівняно високий рівень грамотності на Русі. Відомо, що берестяні грамоти були звичним елементом побуту східних слов’ян. Завдяки доступності і дешевизні, їх широко використовували для листування та короткочасних записів, тобто для інформації, що не мала для власників значної цінності. Це, говорячи сучасною мовою, – SMS-повідомлення чи записки, які люди постійно писали, читали, а також рвали і викидали їх.

Берестяна грамота

Матеріалом для виготовлення берестяних грамот була береста (березова кора), а точніше тонко зрізаний її верхній білий шар. Для надання їй необхідної м’якості, гнучкості, тривкості й еластичності бересту спершу виварювали, а потім розшаровували й обрізали з усіх сторін. Напис зазвичай наносився на внутрішній гладкій стороні кори. Грамоти мали подовгасту форму, а тому скручувалися у сувій.

Записи на бересті, а також горщиках, шиферних пряслицях, корчагах та інших предметах робили спеціальним інструментом – писалом. Вони виготовлялися із заліза або бронзи у вигляді круглого у плані стрижня і лопатки з прямим лезом у верхній частині. Інколи на місці переходу вістря в лопатку стилі прикрашалися валиками. Кожне писало було унікальним за формою навершя, що свідчить про унікальність та значення таких інструментів. Тривалий час у науковій літературі їх інтерпретували по-різному. Вони згадуються як “шпильки”, “інструменти для лініювання пергаменту”, “ложечки для причастя”. Між тим, уже в античний період у Греції та Римі подібні знаряддя були добре відомі і їх називали “стилями” (stilus).

Писала і стилуси

Такі стилі використовувалися, очевидно, тими, хто робив тимчасові записи на навощених дощечках, які можна виділити як окремий матеріал для письма. Гострим кінцем такого інструменту писали по дощечці, а лопаткою виправляли або загладжували написане. Таким чином одна дощечка використовувалася кілька разів. Це було надзвичайно зручно для початківців, тобто тих, хто оволодівав грамотою. Під час розкопок у Новгороді виявлені дощечки, які покривалися воском. Висока ціна пергаменту, а згодом й паперу була причиною, за якою дощечки-цери, покриті воском, або “вощечки”, значно поширилися у всьому середньовічному світі. Такі дощечки використовувалися не тільки для навчання, а й для тимчасових записів, рахунків, листів, квитанцій тощо.

Відомим багатьом з вас ще зі школи літописним матеріалом для письма є пергамент. До середини XIV ст. книги на Україні писали на пергаменті. Назва походить від міста Пергама, де його широко використовували ще в 2 ст. до н. е. Тривалий час пергамент був привізним, спочатку з Візантії, а потім із Заходу. У XIII—XIV ст. почали користуватись пергаментом місцевого виробництва.

Виготовлення пергаменту включало такі операції: обробка вапном шкіри тварини (найчастіше ненародженого теляти), очистка від решток м’яса та волосяного покрову, повторна обробка вапном, натягування на раму, просушування, вигладжування пемзою та втирання крейди. Особливо тонкий пергамент робили зі шкірок кроликів чи білок. Далі, на замовлення переписувача з величезного шматка пергаменту вирізали однакові листи, які потім складали вдвоє. Розміри аркушів майбутньої книги залежали від бажання переписувача чи самого замовника. Наступним етапом була розмітка аркуша.

А що ж до роботи переписувачів?

Зображення євангелистів дають нам уявлення про цей процес: майстер виконував роботу на окремих аркушах, тримаючи їх на колінах, а на папітр клав книгу, з якої переписував текст та каламар з атраментом, посудинки з фарбами, ножик для підчинки пера та запасні пера. Після того, як чорнило висихало, подвійні листи пергаменту складали один на одного по чотири, тобто, по вісім аркушів у зшитку. Іноді трапляються рукописи, що складені зі зшитків, які мають по три подвійні аркуші і навіть по два. Зшитки нумерувалися для того, щоб по закінченні роботи їх легше було зібрати в книгу. Переписували книгу доволі довго. Невелике за кількістю знаків Євангеліє переписували від 2,5 до 5,5 місяців!

В наш раціональний час викликає подив те, наскільки неекономно ставився переписувач то такого дорогого матеріалу як пергамент. Це особливо помітно у великоформатних кодексах, де площа берегів була величезною і, за спостереженням Бориса Сапунова, лише 40-45 відсотків пергаменту використовувалися під текст. Траплялися випадки, коли первинний текст книги зішкрябували, а на його місце наносили інший. Такі рукописи називаються палімпсестами. Багато світових пам’яток літератури дійшло до нас завдяки саме грецьким та західноєвропейським палімпсестам. Українські палімпсести зустрічаються вкрай рідко. Це пов’язано з тим, що писемні пам’ятки з’явилися в нас досить пізно і доки вони зістарілися настільки, щоб стати непридатними і їх можна було б стерти, а пергамент використати для написання більш сучасних текстів, основним матеріалом став папір і відпала потреба в марудному зішкрябуванні старих текстів.

Найбільш вражаючим є те, що для виготовлення пергаменту для однієї книги треба було винищити не кілька, а цілу отару тварин, особливо коли кодекс мав бути великого формату і містити сотні аркушів. Отож для таких рукописних фоліантів, як знамениті київські манускрипти Остромирове Євангеліє 1056— 1057 рр. та Ізборник Святослава 1073 р. треба було мати шкіру не менш як зі ста ягнят для кожного… Зоозахисників та веганів на них не було!

На жаль, з найдавнішого, так званого, пергаментного періоду (XI—XIV ст.) нашої книжкової справи відомостей про вартість українських рукописних книг, за виключенням однієї звістки, не збереглося. Ця звістка знаходиться у Галицько-Волинському літопису, в якій йдеться про те, що волинський князь Володимир Василькович (пом. 1288 р.) купив Молитовник за 8 гривень. Молитовник був невеликим, форматом у восьму долю аркуша, тобто у чотири рази меншим за розміром від вище названих кодексів, і мав лише 80 аркушів. Про художнє оздоблення Молитовника літописець нічого не говорить. У той же час князь купив ціле село за 50 гривень кун. Можна думати, що багато оздоблене Остромирове Євангеліє дійсно могло мати вартість цілого села.

З часом дорогий пергамент поступається місцем більш дешевому паперові. У Х столітті араби завезли папір в Іспанію, у ХІІІ ст. папір виготовляють вже в Італії, Ломбардії, а в XIV ст. – в німецьких та англійських містах. В Польщі папір почали робити у 1493 році.

На наші терени папір потрапляв з Італії через італійські колонії в Криму. Здебільшого через Кафу (Феодосію) та Сурож (Судак). Оскільки найдавніші руські бібліотеки не збереглися, важко точно сказати коли в них почали з’являтися книги на папері: прийнято вважати, що в XIV ст. У XV ст. з паперу вже роблять більшість книг, а в наступному столітті з пергаменту виготовляють лише окремі, на спеціальне замовлення, особливо дорогі та ошатні копії.

У найбільш ранній період переходу книгописання на папір його привозили до нас, в основному, з Італії та Німеччини. На прикладі дослідження філіграней (водяних знаків, що засвідчували виробника паперу) документів львівських вірмен XVI-XVII століть ми дізнаємося про країну походження паперу, на якому писали, наприклад, у Львові. Водяні знаки західноєвропейського походження часто знаходимо на папері документів, складених львівськими вірменами. Це, зокрема, голландський папір з водяними знаками Foolscap – ковпак паяца. Багато вірменських документів написано на папері з філігранями, які зображають різних левів з подвійними хвостами. Вони свідчать про чеське і австрійське походження паперу. Рідко, але таки зустрічається швейцарський, французький та іспанський папір.

Одну з таких філіграней (185, ілюстрація 5) авторові данного посту довелося бачити на власні очі в одному старовинному рукописі.

Паперові промисли Польщі в XVI – XVII ст. були вже добре розвинуті. Їх продукція широко використовувалась на контрольованих Польщею українських землях.

Хоча, за твердженням Івана Вагилевича, уже в ХІІ ст. в Галичі два брати з галицьких міщан робили папір з ганчір’я. Документи та водяні знаки на папері засвідчують існування папірень в Україні вже у першій половині XVI ст. (м. Буськ на Львівщині). У XVI ст. діяла папірня і в селі Брюховичі поблизу Львова.

Ціни на папір зовсім не були сталими. Наприклад, лише у XVI ст. ціна на 1 лібру (25 аркушів) паперу вар’ювалася від 2,5 польських ґрошей до 1,8-3.

У XVIІ столітті – від 1,87-3,12 до 10-15 ґрошей.

У XVIІІ ст. – від 16 ґрошей у 1701 і аж до 60 у 1792 році.

Якщо хтось не знав, то папір аж до XVIII(!) століття робили не з дерева. Виготовляли папір зі старих бавовняних та льняних ганчірок, зібраних онучерами – людьми, що ходили по містах і селах і вимінювали старі ганчірки (онучі) на необхідні в господарстві дрібні предмети, голки і тому подібне.

Детально описувати процес виробництва такого паперу у цій і без того не надто короткій публікації сенсу немає, всі бажаючі знати більше – до Фрис Віри(праця зі списку літератури).

Але ж як робили ті чарівні філіграні? Щоб проставити тавро (марку виробника, обов’язкову в ті часи) на ситі вишивали шовком або припарювали якийсь візерунок з тоненьких дротиків. Відтак, на папері з’являлися філіграні – себто водяні знаки. Ці знаки утворювалися внаслідок того, що в місці, де були дротики чи шовкова нитка, паперової маси лягало трошки менше (це добре помітно, якщо дивитися на такий папір проти світла).

Філіграні

Варто також звернути увагу й на те, що любили в нас і прикрашати книги. В Україні книги часто прикрашали металевими, здебільшого срібними, наріжниками, фігурками різних святих, зображеннями зірочок, сонця, півмісяця та середниками з зображенням розп’яття, або Богородиці з дитиною. На нижній дошці кріпилися чотири півсфери – так звані пуклі. Книга, яку клали на рівну поверхню, лежала саме на цих пуклях як на ніжках, що давало змогу прикрашати рельєфними зображеннями й нижню дошку оправи без страху їх затерти чи зіпсувати. Траплялося, майстер витискав візерунок на обрізі, золотив, або ж розмальовував його кольоровими смугами чи просто якоюсь однією фарбою, іноді писав назву книги.

Чим же писали на пергаменті та папері?

Книги писали пташиними перами: гусячими або лебединими (дуже рідко павичевими). Щоб звичайне перо стало придатним для такої делікатної справи як переписування, його вимочували у спеціальному розчині для надання еластичності, а тоді спеціально «підчиняли». В рукописному збірнику XVI ст. є рекомендації про те, як пера для писання «чинити». Приводити цей текст особливого сенсу немає, процес досить нудний 🙂

До нашого часу збереглося декілька таких спеціально підготовлених пер, якими писали в канцелярії Львівського міського суду. Всі угоди, скарги, акти купівлі-продажу, судові постанови копіювалися канцеляристами у спеціальних актових книгах. Ймовірно, траплялося так, що деякі книги завершувалися в кінці напруженого дня, втомлений писарчук кинув на останній сторінці перо і закрив її, а наступного ранку почав нову книгу новим пером. І лише наші сучасники-архівісти, проглядаючи книги виявили залишені там нашими легковажними співвітчизниками подарунки історикам.

Металеві пера пробували застосовувати досить давно, однак, поки не навчилися виробляти достатньо еластичні сорти металу, це були поодинокі випадки. Перехід на металеві пера відбувся аж в середині XIX ст.

Але перо без чорнила навряд чи можна назвати повноцінним інструментом для письма. Найдавніше чорнило використовувалося для написів на папірусі. Однак, на наших теренах книги писалися на іншому матеріалі, тому чорнило повинно було, перш за все, добре закріплюватися на пергаменті чи папері та не втрачати барви з плином часу. Ймовірно, саме для пергаменту було винайдено нове чорнило. Його варили з ґлею та соку чорнильних горішків, що виростають на листках дуба і виходило воно темно-коричневого кольору. Виготовлення такого чорнила потребувало певної практики та знання спеціальних рецептів. Дослідник Павло Сімоні зібрав і видав у 1906 р. цілий збірник з такими рецептами. Найдавніший із збережених східнослов’янських рукописів з рецептом чорнила датується XV ст.

Такими ще всього кілька сотен років тому були знаряддя та матеріали письма наших предків. Для запису дорогоцінної інформації витрачалося значно більше сил, часу та коштів, ніж зараз. Можливо, саме тому в наш час інформація ціниться так відносно низько…

Список використаної літератури:

1. Брайчевський М. Походження слов`янської писемності. Київ, 1998

2. Возний І. П. Писала ХІІ – першої половини ХІІІ ст. з території Південно-Західної Русі // Сумська старовина. Суми, 2013. № XLI-XLII. С. 5-14

3. Мацюк О. Джерелознавче значення філіграней документів львівських вірмен XVI-XVII ст. // Історичні джерела та їх використання / Ред. кол.: І. Л. Бутич, Ф. П. Шевченко, А. М. Катренко (відп. секр). АН Української РСР. Інститут історії; Архівне управління при Раді міністрів Української РСР. – Вип. 4. – К.: Наукова думка, 1969. – 301 с.

4. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні Х-XVIII ст. Львів, 2003.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s