Дмитро Мричко. Зброя дальнього бою XIII-XIV ст. зі Східних Карпат (за матеріалами Тустані та Сянока)

Східні Карпати – це регіон, який у XII-XIV ст. був своєрідним бар’єром між Польщею, Угорщиною та Руссю, Галицько-Волинським князівством. Соляні шляхи та стратегічне значення колись привертали увагу торговців та місцевих володарів. Майже тисячу років тому цей край приєднали до Русі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, а свого розквіту він зазнав за їхніх нащадків – Ярослава Осмомисла та Данила Романовича. За їхнього правління руси створили систему укріплень, у якій найпотужнішими були Сянок-Біла Гора та Тустань. Їхньою перевагою була висота, адже обидві фортеці збудовані високо в горах, що не дозволяло нападникам використовувати метальну техніку.

Розташування руських фортець Сянок і Тустань

Сянок – це найзахідніша фортеця Русі, що виконувала військово-адміністративні функції  та обороняла кордон з Польщею і Угорщиною. Тустань – це неприступний наскельний комплекс, що виконував роль митниці на соляному шляху з Дрогобича до Західної Європи, та боронив рубіж з Угорщиною [6; 7; 10, 11].

Ключем до успішної оборони будь-якої фортеці є метальна зброя [5]. Набагато вигідніше знищити суперника на відстані, ніж приймати бій на власних мурах. Також, досліджуючи метальну зброю, ми можемо дізнатися ступінь розвитку захисного спорядження або кліматичні та топографічні особливості. Наприклад, голкоподібні вістря були потрібні для нанесення колючого удару воїну в кольчузі, а їхнє датування свідчить про період використання останньої в даному регіоні.

Східні Карпати стали своєрідними «Воротами Русі», оберігали спокій Галицької землі від західних загарбників, та захищали купців, що везли сіль до Західної Європи. Воїни цих фортець використовували різноманітну зброю, були знайдені списи, булава, меч та сокири, але ключове місце у їхній обороні займала саме зброя дальнього бою. У цій роботі спробуємо охарактеризувати окремі види метальної зброї (лук і арбалет) за знахідками наконечників, їхній розвиток та поширення на теренах Східних Карпат у XII–XIV ст.

ЛУК

Важко переоцінити значення лука для історії людства. У дописемний час він був інструментом полювання та виживання, давав змогу поцілити у здобич здалеку, значно спрощуючи роботу мисливця. Коли лук набув складніших елементів, став смертоносною зброєю на полі бою і зберігав свої позиції аж до поширення вогнепальної зброї. В Русі широко використовувався лук, як для оборони фортець, так і для бою у відкритому полі.

Зображення давньоруського складного лука і самостріла (за О. Мєдвєдєвим) Кенігсберський літопис

Види лука та його структура

Лук – це ручна метальна зброя для метання стріл. Поділяється на два типи – простий та складний. Простий лук – це зігнута в дугу пружна палиця, кінці якої зв’язані тятивою. Такий тип характерний для давніх луків, проте його використовували і в I тисячолітті н. е. [8, с. 1-3]. У Новгороді, Старій Русі, та інших містах при археологічних розкопках знайдено багато дерев’яних простих луків довжиною до 1 м, а іноді до 130 см [2, с. 152]. О. Медведєв висловлює думку, що такі луки могли слугувати дитячою іграшкою, з огляду на їхній розмір та грубість роботи [8, с. 8]. Складний лук виготовлявся  із декількох частин. Найпростіший варіант складався з двох планок різних порід дерева, щільно склеєних риб’ячим клеєм і вигнутих у вигляді літери «С». Кінці лука виготовляли окремо з твердих і більш міцних порід дерева. Весь лук для забезпечення від вологості обклеювали тонкими смужками бересту [2, с. 152-153].

У IX–X ст. на Русі складний лук стає панівним, про що свідчать чисельні знахідки по всій її території. На жаль, у Східних Карпатах елементів лука не було знайдено, скоріш за все це був типовий для інших регіонів Русі лук, де використовували два типи луків “С” подібний та ”М” подібний. Перший був на озброєнні піших воїнів, адже його довжина була близько 190 см через що був незручний для кінноти [8, с. 11].

Другий тип в Київській Русі застосовували значно ширше, а назву отримав через свою форму при натягуванні, що й нагадує букву М. Саме таким  зображують давньоруські луки на всіх пам’ятках мистецтва. Складові частини лука мали свої назви. Дерев’яна основа називалася “кибить”. Закінчення з вирізами лука для петель тятиви називали кінцями. Нижній бік кожного рога, який часто викладався тонкою гнучкою роговою пластинкою, мав назву підзора. Верхні накладки на кінцях рогів лука називали мадяни. У них робилися вирізи для петель тятиви. На нижньому кінці кожного рога були невеликі кістяні пластинки з жолобком, які називались просто кості або підпетельники. Склеювання усіх цих частин проводилося риб’ячим клеєм, а потім обклеювалося берестом, тонкою шкірою або пергаментом [2, с. 153].

Руський складний лук, детальний розбір елементів (за О. Мєдвєдєвим)

Тятива і стріла

Важливими частинами лука були тятива та стріла. Тятива – це тонкий еластичний шнурок, який стягує кінці вигнутого у внутрішню сторону лука. Вона не повинна була піддаватися деформації, наприклад витягуватися, або бути надто тугою, це могло нанести травму лучнику, або спричинити поломку зброї. Тому використовували певні матеріали для виготовлення тятиви: шовк, сиром’ятну шкіру, або волокна коноплі [8, с. 16]. Стріла – це метальний снаряд, що складається з древка, наконечника, оперення, п’яти (п’ятки) з вушком  призначеним для ураження цілі. Довжина стріли коливалася залежно від величини сили лука, від зросту, та спритності лучника – у межах від 75 до 105 см. Товщина злежала від форми та величини наконечника,  коливалася у межах від 7 до 12 мм. Повністю готові стріли мали вагу від 50 до 80 г [2, с. 155-156].

Щодо дальності стрільби усе залежало від майстерності лучника та сили його лука. В середньому цей показник становив від 200 до 300 кроків, але відомі випадки які значно перевершують ці результати. Проте, стрільба на середні та дальні дистанції рідко коли була ефективною, О. Медведєв наводить твердження середньовічного лучника, за яким найкращою дистанцією для прицільної стрільби, при довжині лука в 160-170 см є 60-70 м [8, с. 31]. Ці дані стосуються рівнини, надалі ми розглянемо особливості стрільби з лука у фортецях Східних Карпат.

Специфіка стрільби на місцевості

Безумовним є факт, що при піднятті метальної зброї на висоту збільшується дальність польоту, а при стрільбі на підвищення дальність навпаки зменшується. Це дає тактичну перевагу стороні яка знаходиться на підвищенні. Цю тему розкрила польська дослідниця С. Вартоловська, а М. Рожко, опираючись на її дослідження, розробив схему польоту стріли із фортеці Тустань. Вважається, що бойовий лук, який дає горизонтальний політ стріли 100 м, піднятий на висоту 20 м вистрілював її на 118 м з одночасним збільшенням сили удару на 60 відсотків. З огляду на це, М. Рожко зробив висновок, що при висоті забудови на Тустані в 80 м, дальність польоту стріли мала становити 172 м [10, с. 200-202].

Тустань: схема прострілу території. Реконструкція М. Ф. Рожка

Перейдемо до Сяноку-Білої Гори. В цьому дослідженні ми також використаємо розрахунки С. Вартоловської. Висота “Замкової Гори”, або ”Замчиська” – 195 м над рівнем долини Сяну, або 480 м над рівнем моря [13, с. 64]. Відповідно, постріл із фортеці мав дорівнювати 275 м, що майже в двічі перевершує результат пострілу із Тустані.

Отже, лук в оборонній системі цих фортець, отримував вагомий бонус, який дозволяв ефективно уражати супротивників на значно більшій дистанції ніж у відкритому полі. Також, цей фактор нівелював зусилля ворожих стрільців, які практично не мали змоги пустити стрілу на таку висоту. Проте на мою думку навіть такий значний бонус для лука, у дальності та силі удару не міг дорівнювати арбалету, навіть без урахування рельєфних особливостей, але детальніше про це у другому розділі.

Лучні наконечники

Вістря – це ключовий елемент стріли, який власне й уражає ціль, на Русі зазвичай виготовляли із заліза, дещо рідше трапляються сталеві та кістяні [2, с. 156-157]. Відповідно до мети, наконечники бувають стрижневими або втулковими. Найбільшого поширення стрижневі вістря набули в IX–XIII ст., зумовлено це такими факторами:

– проста структура дозволяла ковалю легко виготовити стрижневий наконечник;

– низька ціна дозволяла придбати велику кількість наконечників.

Проте, цей вид мав значний недолік, який полягав у способі кріплення. Наконечник вбивається у стрілу, проклеюється та обмотується грубою ниткою. Це може спричинити розкол усієї стріли, також такі наконечники не відзначилися міцністю та часто губилися.

Завдяки цьому, стрижневі наконечники швидко поширилися та довго залишалися панівним видом, але у XIII ст. їх починає витісняти втулковий тип наконечника. Втулковий наконечник набув популярності для арбалетних стріл, але використовувався і на лучних. Зумовлено це його міцністю. На відміну від стрижневого він насаджувався на древко стріли, а через спеціальний отвір у втулці в який забивався маленький цвяшок кріпився до древка стріли, що збільшувало міцність. Ці наконечники були складнішими у виготовленні тому коштували більше за стрижневі.

Надалі розглянемо наконечники, описані М. Рожком, та вістря, які я мав змогу особисто дослідити [1].

Назви частин наконечників стріл лука і арбалета (за О. Медведєвим): а – перо; б – втулка; в – сторона; г – рамено, плічко; д – черешок; е – шийка; ж – бойова головка; з – грань; к – упор; л – вістря; м – шип.

Втулкові наконечники.

Тип 2 – двошипний втулковий, загальна довжина 96 мм, час поширення VIII-XIII ст. Цей тип мав декілька завдань. Перше – ураження легкоозброєних воїнів суперника, які не носили захисного спорядження. Завдяки своїм шипам, такий наконечник наносив жорстокі колото-різані рани. Також  було надзвичайно важко витягнути із пораненого. Друге – підпал дерев’яних споруд ворога. До наконечника прив’язували певну легкозаймисту річ та підпалювали його,а завдяки своїм шипам він легко зачіплявся за дах. Враховуючи дерев’яну конструкцію Тустані, можна припустити, що ці наконечники застосовували не захисники, а нападники. Також наконечники цього типу досить широко представлені в Сяноку.

Тип 1 – одношипний втулковий, загальна довжина 92 мм, час поширення X – XIII ст., надзвичайно рідкісний, знайдено всього 3 штуки,зокрема у Пліснеську та Татру. Точно невідомо для чого був потрібен цей наконечник, можливо він виконував завдання двошипного наконечника. О. Медведєв припускає, що його використовували як гарпун для рибальства [8, с. 57].

Тип 5 – лавролисті втулкові (знайдено 3 шт.), загальна довжина 66 мм. Використання таких наконечників зафіксовано не тільки на території Південно-Західної Русі, а й у Швеції. Цей тип наконечників О. Медведєв датує у широкому діапазоні IX–XIII ст. [10, с. 203].

Стрижневі наконечники

Стрижневі наконечники поділяються додатково на три основні групи: трилопаткові, плоскі і бронебійні. Проте трилопаткових наконечників на жодному з городищ не було знайдено, тому їх не розглядаємо.

Плоскі стрижневі:

Тип 46 (знайдено 2 шт.) – ромбоподібні, так званого новгородського типу. Загальна довжина – 55 мм, датуються XII–XIII ст. [10, с. 203-204].

Тип 52  (знайдено 2 шт.) – ромбоподібні, з прямими боками та плечиками і значним розширенням у верхній частині довжини пера. Довжина цього наконечника – 45 мм, датуються XII–XIV ст. [10, с. 204].

Гранчасті бронебійні:

Гранчасті бронебійні – датування надзвичайно широке – X-XIV ст. З даних наконечників варто відокремити тип 90. Це шилоподібні квадратного перерізу, зі звичайним упором або без нього. Використовували ці вістря проти воїнів, одягнених в кольчуги. Вони легко проходили не лише через кольчугу (навіть з малими кільцями), а й через одяг значної товщини. На території Тустані знайдений у шарі X–XIII ст. [10, с. 205].

Наконечники стріл лука (за М. Ф. Рожком)

Не класифіковані наконечники:

Деякі вістря не збігаються із типологією О. Медведєва і не мають жодних відомих аналогів, як на Русі, так і в Європі. Відомо, що на Тустані була власна кузня, тому цілком можливо, що ці наконечники експериментальні і через погані результати не набули поширення.

Отже, у Східних Карпатах використовували лук, який був притаманний решті регіонів Русі. Потужність визначалася багатьма факторами, зокрема висотою з якої ведеться стрільба. Враховуючи підвищення на яких збудовані Сянок та Тустань, можна стверджувати, що постріл з даних забудов перевершував рівнинні результати, у два, або в три рази. В той час нападники практично не могли дострелити до мурів фортець. Це дає значну перевагу гарнізону, в особливості проти монголів, які масово використовували луки. Знайдені лучні наконечники досить різноманітні, що свідчить про високу кваліфікацію гарнізону та готовність протидіяти будь-якому ворогові. Загалом, простежуються одинакові вістря на обох городищах, але на Тустані знайдені наконечники, яким немає аналогів, що наштовхує на думку про спробу виготовити нові типи наконечників. Проте, широке датування не дає змоги стверджувати щось конкретніше.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Фонди Музею історії Тустані.
  2. Бережинський В. Г. Мілітарія Київської Русі. – К.: Стародавній Світ, 2014.
  3. Кирпичников А. Древнерусское оружие: Вып III. Доспех, комплекс боевых средств ІХ-ХІІІ вв. – Москва; Ленинград: Наука, 1966.
  4. Козак М. Зброя князя, воєводи і дружинної еліти в Галицько-Волинській державі // Записки Львівського медієвістичного клубу. – 2018. – Випуск 2.
  5. Котляр М. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. – Київ: Наш час, 2010.
  6. Миська Р., Погоральський Я. Нові археологічні дослідження Тустані // Фортеця: зб. заповідника «Тустань». – Львів, 2012. – Кн. 2. – С. 21–41.
  7. Ляска В., Погоральський Я. Ворота Русі: літописні оборонні комплекси у Карпатах та на Розточчі // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2018. – Вип. 21 (в друці)
  8. Медведев А. Ф. Ручное метательное оружие. Лук и стрелы, самострелы VIII–ХIV вв. // Свод археологических источников. – Вып. Е 1-36. – М., 1966.
  9. Пивоваров С. В. Городище другої половини XIV ст. в с. Зелена Липа на Буковині // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. – К.: ІА НАН України, 2010. – Вип. 1. – С. 365-370.
  10.  Рожко М. Ф. Архітектура та система оборони українських Карпат у княжу добу. – Львів: БаК, 2016.
  11.  Рожко М. Ф. Тустань – давньоруська наскельна фортеця. – К.: Наукова думка, 1996.
  12.  Fedyk R., Kotowicz P. N. Zamczysko – średniowieczne grodzisko w Sanoku-Białej Górze. – Część I. Zabytki metalowe i kamienne. – Sanok, 2006.
  13.  Kotowicz P. N. System militarny Sanoka we wczesnym średniowieczu // Acta Militaria Medievalia. – Kraków-Sanok, 2005. – T. 1.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s