Анатолій Шестаков. Найманці Русі

У військовій політиці держав є одне надто поширене і цікаве явище та ймення йому найманство.  Сьогодні у нас на повістці денній найманство у Київській Русі. Згідно з літописами XII – XIII ст. першими найманцями руських князів були половці. Але руське найманство не обмежувалось ними, серед «воїнів монети» є й руські люди, насамперед дунайська вольниця, що її називали бродниками і берладниками. За джерелами XIII ст., бродники жили переважно на нижньому Дунаї. То були буйні ватаги, що не бажали коритися жодним князям або їхнім намісникам. Берладники були такими ж.      

Справжня область мешкання бродників досить чітко вказується іноземними джерелами XIII ст. Це — пониззя Дунаю. Виходячи з повідомлення візантійського історика Нікіти Хоніата (сучасника описуваних ним подій), що якісь відчайдушно хоробрі руські «люди з Вордони (Бордони)» допомагали болгарам у війні за незалежність з Візантією 1186 року, академік Ф. І. Успенський дійшов висновку, що йшлося про бродників. Джерела першої половини XIII ст. знають бродників поблизу Трансільванії, на середньому й нижньому Дунаї. У 1222 р. угорський король Андрій II надав ієрусалимським рицарям землі у Трансільванії — «аж до кордонів бродників». А лист угорського короля Бели IV папі Інокентію IV визначає місця життя бродників що утворювали своєрідне квазідержавне об’єднання. Король пише, що татари примусили платити данину країни, які зі сходу межують з його королівством, а саме: Русь, Куманію, Землю бродників, Болгарію.                                                                                         

Карта Волинської та Галицької земель на якій можна побачити пониззя Дунаю та територію проживання бродників

Отже, твори візантійських істориків, папські листи та булли, угорські королівські грамоти й листи узгоджено свідчать про те, що бродники постійно перебували в області Подунав’я. Руське ж населення цієї області жило головне у містах нижнього Дунаю, тому логічним буде розглядати бродників як вихідців з цих місць. Саме у гирлі Дунаю, що поділяється на силу мілководних проток, були особливо потрібні лоцмани і знавці бродів. На перший погляд, визначення бродників за їхньою основною, суто мирною професією суперечить звісткам джерел, головним чином, літописів, у яких вони виступають виключно як військова сила і в описах воєнних дій. Але, по-перше, літописці й хроністи часів середньовіччя головну увагу приділяли політичній історії, основний зміст якої складали нескінченні війни. Тому наївно було б сподіватися натрапити у джерелах на сліди діяльності бродників — провідників купецьких валок на Дунаї. По-друге, походження цього терміна від мирних занять його носіїв ще не означає, що вони обмежувалися виконанням лоцманських обов’язків. Повне небезпек і карколомних пригод життя на нижньому Дунаї — арені майже безперервних війн і набігів половців — примушувало місцеве населення бути готовим щомить відбивати напад ворога. І тому з цієї причини у них утворились постійні, а потім і професійні військові загони.                                                          

Щодо етнічної приналежності бродників, то тут все просто. Саме пам’ятки давньоруського письменства містять ключ до розгадки таємниці етнічної належності бродників. Н. М. Волинкін звернув увагу на те, що у тексті Никонівського літопису ця назва трансформувалась у «бронники». Навіть при переказі широко відомого тексту давньоруської повісті про битву на Калці (включеної до багатьох літописних ізводів) Никонівський літописець замість звичайного «тут же і бродники були старі, і воєвода їх Плоскиня» (як у Лаврентіївському літописі) вжив форму «бронники»: «Були ж із татарами бронники, а воєвода у них Плоскиня».  Срезневський же взагалі ототожнював обидві форми цього слова. Тому першу згадку про бродників у літописі слід віднести до 1146 р., під яким у Никонівському  ізводі відзначено, що у часи міжусобної війни Ізяслава Мстиславича Київського зі Святославом Ольговичем Чернігівським останній одержав від Юрія Володимировича з Суздаля «поміч чотирнадцять тисяч бронників», і це вирішило наслідок кампанії на користь Святослава.                                                   

Важливо відзначити, що руські літописці розповідають про бродників у буденному тоні, як про добре відомих на Русі людей. Описуючи Липицьку битву 1216 р., яку Юрій і Ярослав Всеволодичі дали Мстиславу Мстиславичу Новгородському, Лаврентіївський літопис взагалі називає бродників серед жителів руського Північного Заходу, перелічуючи склад війська володимиро-суздальських князів: «І були полки дуже сильними: муромці, і бродники, і городчани, і вся сила Суздальської землі». Учасники Липицької битви далі ставлять свої полки у бойовий порядок. У довгому переліку сил противників сказано: «Ярослав [Всеволодич, брат Юрія] став своїми полками з муромцями, і з городчанами, і з бронниками проти Володимира і смольнян». Однак бродники мало допомогли Юрію Всеволодичу. У битві перемогли новгородці, очолювані відомим полководцем Мстиславом Удатним. Розповідь літописця про Липицьку битву, як на мене, вирішує питання про етнічну належність бродників: основну їх масу складали руські люди. А розділені 70 роками дві згадки про бродників у Чернігівській і Суздальській землях відкривають можливість для обережного припущення, що ці землі були однією з територій їхнього проживання. Щодо «зрад» руських руськими, то тут все просто : і бродники, і берладники годувалися своєю зброєю, вони були найманцями, і служили тому, кому їм було вигідно у ту хвилину.

Берладники вперше з’являються на сторінках літописів у повістуванні про похід Івана Ростиславича 1158 р. на свого головного ворога — Галицького князя Ярослава Володимировича: «Іван же прийшов із половцями і став у містах Подунайських. .. . прийшли до нього численні половці, й берладників у нього скупчилося 6000» (Київський літопис). Дієслово «скупчилося» вказує на місцеве походження берладників: вони не прийшли до Івана здалека, як половці, а зібрались, певно, з навколишніх дунайських сіл і міст, де жила бродницька вольниця.                                                                       

Взагалі, земля берладників, її історичний і політичний центр, який звався Берладдю, знаходився на Правобережжі Дунаю, в Добруджі, тобто на території, яка у вказаний джерелами для берладників період (з 1134 по 1174 рр.) входила до державної території Візантійської імперії».  Однак важко уявити собі, що візантійський уряд потерпів би у себе на північному дунайському кордоні князівство на чолі з руським государем, та ще й залежним від Галича..  Логічним є припущення автора, що термін «берладники» був суто руською назвою бродників, але не всіх, а лише їх частини, а саме тієї, що жила у межиріччі Дністра і Дунаю й пішла за Іваном Ростиславичем. Недарма згадки про берладників так тісно пов’язані з діяльністю князя Івана у Причорномор’ї — і зникають з літопису після його смерті (1162).                                                                                                                                                            

У добу удільної роздробленості з’являється явище, раніше невідоме на Русі: інститут служилих князів. То були або безземельні чи малоземельні, члени родини Рюриковичів, або й такі, що втратили свою землю. Це явище було особливо характерним для Галицько-Волинської Русі другої половини XIII ст. Та найбільш яскравий представник цієї своєрідної князівської верстви є Іван Ростиславович, що прозваний Берладником. Іван був небожем Галицького князя Володимирка Володаревича і сидів у єдиному уділі, що зберігся в Галицькому князівстві, — Звенигороді. Владний і амбітний, Іван не бажав задовольнятися роллю дрібного князька у державі свого дядька. У 1145 р. він вчинив невдалу спробу відбити Галич у дядька, зазнав невдачі й подався на Дунай. З тієї пори Іван перетворюється на служилого, найманого князя, й до нього у джерелах міцно пристає прізвисько «Берладник». На сторінках літописів, що відбили життєвий шлях Івана Ростиславича, він виступає як служилий князь вже під 1146 р., коли до Святослава Ольговича, що княжив у Новгороді Сіверському, прибіг Іван Берладник. Він узяв участь у війні Святослава проти Великого князя Київського Ізяслава Мстиславича.

Наступного ж року як типовий найманець Іван Берладник згідно з Київським літописним ізводом, перейшов на службу до Ростислава, Смоленського князя, взявши у Святослава 200 гривень срібла й 12 гривень золота. Це є цілком логічним: князь-найманець взяв у сюзерена плату за службу і перейшов до того, хто заплатив йому більше. До того ж Ростислав був братом Ізяслава Мстиславича, що недавно сів на київський престол. Потім Звенигородський князь служить Юрію Долгорукому, Ізяславу Давидовичу і помирає у Солуні.

Іван Берладник йде походом на половців

І все ж таки найбільшого поширення інститут служилих князів досяг у Галицько – Волинській Русі XIII ст., часів Данила Романовича, його синів і небожа. За визначенням літописця, всі бояри й дрібні князі «служат» великому князю і «держат» одержані від нього міста і волості. Так, захопивши Галич, князь Данило «разда (тобто ,,пожаловал“) городьі боярам и воєводам и бяше корма у них много»; ті, хто одержував землі «в держание», іменувались «держателями» й були зобов’язані великому князю службою: «Служащие же князи (князю) Данилови и людье (князя) Василкови».                         

Яскравими прикладами такої служби є і Гліб Ростиславович,  рязанські князі Константан (служив у Ростислава Михайловича у Перемишлі ) та його син Євстафій(служив Литовському князю Мендовгу, за що його, напевне, емоційно засудив галицький літописець: у 1262 р. «пішла Литва від Мендовга на Ляхів воювати, й Євстафій Костянтинович із ними, окаянний і проклятий, адже прибіг із Рязані»), Слонімський князь Василько ( служив небожеві Данила, Волинському князеві Володимиру Васильковичу) , а останнім за часом серед служилих князів у Галицько-Волинській Русі названо Юрія Пороського ( служив Мстиславу Даниловичу, Володимиру Волинському). На жаль, джерела не дають змоги встановити, хто був цей князь Юрій. Лише епітет «пороський» може говорити про те, що він мав якесь невелике володіння у Пороссі, поблизу південних рубежів Київської землі зі степом.

Такими є нечисленні, зате яскраві й багаті свідченнями про найманців Русі різних рангів і суспільного становища: від хижих степовиків-половців і різношерстих ватаг бродників і берладників — до збіднілих, але гордих аристократів Рюрикового дому.

Список використаної літератури:

  1. Котляр, Микола. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі . Київ.: Наш час, 2010. 280.
  2. Роман, Рабинович. Призрачная Берладь. О достоверности одной фальсификации. Stratum Plus, № 5, 1999, 357-378.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s