Анна Солоницька. Суспільне відношення до чуми в XIV ст.

Спалах Чорної смерті був дійсно вражаючим по кількості смертей для середньовічної людини. Але для початку, потрібно розглянути загалом ставлення до смерті на момент початку пандемії.

Члени тогочасного суспільства постійно взаємодіяли одне з одним, особливо в містах. Тому інформація про поширення чуми на сусідніх теренах, або вже безпосередньо в самому місці дуже швидко ставала загальновідомою. Це дозволяло людям одразу реагувати на епідемію. Наприклад, багаті сім’ї покидали межі міста, інші заможні родини могли лишатися й оберігати свою справу (наприклад, ремеслові цехи), а хтось відправляв свою сім’ю в безпечну місцину, а сам лишався в центрі пандемії. В останніх двох випадках люди розуміли, що є досить великі шанси більше не побачити свою родину, але ділові справи та обов’язки примушували йти на подібні жертви. Якщо можливості втекти не було, то голова сім’ї намагався захищати рідних, використовуючи різні амулети, рецепти профілактики, які рекомендувалися лікарями.

Але тим, хто лишався, оминути хвороби майже не вдавалось. Дуже часто лишалися при заможних сім’ях слуги. Вони з початком епідемії отримували кімнату в частині будинку, де господарі не бували, оскільки ці люди повинні були виходити з дому за дорученнями. І ставали найчастіше першими хворими в оселі.  Перші хворі дуже добре ховалися, аби ніхто не знав, що будинок уражений.

Наслідки чуми для міста

У середні віки смертність і без чуми була досить великою. Феодальні війни, невиліковні хвороби (а таких була більшість), жертви насильства, смерть матерів при родах та немовлят, … І ці всі люди, вони вмирали не десь окремо, а навпаки серед близьких. Тому на початку пандемії не було серед простих людей культури ізоляції.

Цінність життя серед бідних верств населення була не надто великою. Це насамперед було пов’язано з церквою, котра казала, що життя на землі, то є просто «зупинка» або «прелюдія» перед смертю, що приведе душу в рай. Або пекло, в  залежності від кількості гріхів за життя. Щонеділі люди ходили до церкви, коло якої завжди були цвинтарі. Зазвичай ці місцини були майданчиками для прогулянок.

Ми бачимо, що тогочасна людина до пандемії, особливо якщо вона була незаможною, постійно взаємодіяла зі смертю і чимось надзвичайним це не було. У великих та заможних родинах смерть теж не була дивиною – чоловіки вмирали на війнах, жінки при пологах, або ж і ті і ті від невиліковних хвороб. Вірування людей також на пряму були пов’язані з очікуванням смерті, бо перебування в цьому світі є плинним і головне спасіння душі, а не тіла.

Окрім того, від Античності смерть не була чимось особистим чи інтимним. Середньовіччя перейняло цю традицію. Смерть була публічним дійством, а інколи навіть героїчним. Католицька церква мала цілу низку ритуалів, спрямованих на пошук спасіння душі. І поховання було одним із цих ритуалів. Обряди починалися з підготовки тіла до похорону. Це відбувалося вдома, де найчастіше смерть і заставала людину. Далі труп несли до церкви, де священник починав процесію. На ній, окрім родичів, були присутні свічники та скорботні, котрим сім’я платила за участь. Тіло загорталося в білу плащаницю й клалося в труну. Плащаниця та труна демонстрували багатство і статус померлого.  У церкві труну ставили на підвищення коло вівтаря. Священник благословляв тіло, відправляв заупокійну літургію з роздумами про каяття, смерть, без Глорій, що присутні в месах. Похоронні служби були похмурими, в темних тонах, зазвичай чорних. На цвинтарі священник благословляв могилу, після її опускали. Далі були похоронні банкети.

Та в період Чорної смерті це змінюється. Була заборона на похоронну процесію, бо це загрожувало живим. З часом, коли трупів було настільки багато, що їх не встигали закопувати окремо, то з’явилося поняття «чумної ями». Це було великим приниженням для людини – бути похованим невідомо де, в купі з різними людьми, а не у фамільному склепі. Це робило людиною невідомою, загрожувало невпізнанням перед воскресінням, схожою на тварину.

Розглянемо сприйняття чуми на прикладі італійських хронік.

Розглянемо перше джерело, котре описує перебіги Чорної смерті в Італії. Це «Хроніка» Джованні Віллані. Джованні народився в сім’ї купця.  Часто їздив у ділові поїздки по різним містам Італії, до Франції та Фландрії. Під час одного з візитів до Риму  вирішив прославити свою рідну Флоренцію, як те робили античні автори. Після 1310 року майже не виїздить з Флоренції, але приймає активну участь в управлінні містом.  Помер від чуми у середині 1348 року.

Коли Джованні Віланні починав писати свою хроніку, чума вже була в селах коло Флоренції. На момент березня 1348 року місто вже готувалося до хвороби: багато хто тікав з міста, магазини та більшість будинків були закриті. Але про чуму було вже відомо декілька місяців, ходило багато чуток та історій ро те, звідки вона прийде. Одну історію хроніст занотував: генуезькі галери тікали з Криму, де вже бушувала хвороба. Чотири повернулися до берегів Італії з повністю зараженим екіпажом, а інші чотири не повернулися.

Статуя Джовані Віллані у Флоренції

На цьому моменті, ми вважаємо, що буде доречно звернутися до іншого джерела й детальніше пояснити історію з Кримом. Детально ці події описані італійцем Габріелем де Мюссі у його мемуарах. Сам Габріель де Мюcсі був нотаріусом з міста П’яченці. Немає відомостей чи був він присутнім при осаді Кафи, сам автор не стверджує, що він є свідком абсолютно всього написаного ним.

Вважається, що його оповідь була написана у 1348-1349 роках, і розпочинається вона з Божої промови про гріхи людства. Далі йде розповідь, що у 1346 році на Сході, у Центральній Азії, спалахнула хвороба, котра призводила до швидкої смерті великої кількості людей майже в усіх регіонах.

Наступною описується осада міста Кафи, де велику кількість населення складали генуезькі купці. Але серед нападників – татар розповсюдилася хвороба, котра: «… вбивала тисячі й тисячі людей щодня.» Але вказується, що татари закидали трупами хворих місто, яке осаджували. Певна кількість італійців змогла втекти з міста, але серед них було кілька заражених.

Таким чином по всій Італії, а від неї по всій Європі розповсюдилася хвороба: «І коли одна людина заражалася цією хворобою, він заражав всю свою родину, навіть коли він падав і вмирав, ті, хто ховав його, заражалися й вмирали в швидкому часі…».

Мемуари закінчуються детальним описом перебігу хвороби. З усіма симптомами, а також перебіг і смертність серед населення у рідному місті автора – П’янченці.

Сьогодні існують різні теорії щодо приходу чуми до Кафи. Але джерела підтверджують, що відсоток вірогідності приходу чуми морем від Криму дуже високий.

Віллані у своєму літописі детально описав історію Флоренції. Вона так і називалася : «Нова хроніка або історія Флоренції». Останні глави присвячені саме розпалу Чорної Смерті у його рідному місті.

У березні 1348 року чума приходить до стін міста. Віллані наводить кількість загиблих: 80 домініканців у монастирі Санта – Марія – Новелла, 60 францисканців у Санта – Кроче – дель – Корво, 8 – 10 тисяч школярів, 30 тисяч вовнярів, 600 нотаріусів та адвокатів, 60 лікарів та хірургів. З кожним днем хвороба забирала все більше й більше життів. Навіть з приходом сухого і теплого літа чума не стихала.

Джованні Віланні описав досить детально всі звірства та смертність від Чорної Смерті. Останнім рядком його літопису було речення: «І чума тривала до …» Сам він також помер від чуми.

Джованні Боккаччо  (1313 – 1375) італійський гуманіст епохи Відродження, котрий продовжував традиції античної і лицарської літератури та заклав основи нового жанру – європейської новели. Брав активну участь у політичній боротьбі у Флоренції. Продовжував традиції Данте та Петрарки, пишучи твори італійською літературною мовою на народній основі. У 1350-1353 написав свій найвизначніший твір – «Декамерон», де зобразив тогочасне італійське життя.

“Декамерон” Джованні Боккаччо

У «Декамероні» лише перша вступна частина відображає стан суспільства у часи Чорної смерті. Боккаччо розпочинає оповідь саме з моменту «приходу» хвороби до його рідного міста Флоренції:  «…років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім  городі Флоренції … прокинулася чумна моровиця…»Надається коротка характеристика самої хвороби, що вона прийшла зі Сходу: «Не пособляли проти неї ні мудрість, ані  обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду і нарочито настановленими служебниками, недужим заборонялося входити в город, усім давалися поради, як шанувати  здоров’я; не помагали й смиренні молитви, що не раз та й не два творили богобоящі люди, чи то з охрестами ходячи, чи іншим яким чином».

Далі Боккаччо описує основні симптоми та перебіг хвороби: «…у нас наприпочатку хвороби набігали в чоловіків, як рівно і в жінок, у паху або попід руками такі пухлини, убільшки часом з добре яблуко чи яйце, котрі більші, а котрі менші; простий люд називав їх ґулями. Невдовзі обкидало тими смертяними ґулями все тіло, а далі прикмети недуги одмінялися в чорні або синяві плями, що в багатьох виступали на руках і на стегнах, та й на інших частинах тіла, у кого буйні та рідкі, а в кого дрібні та густі. Як і спершу ґулі, так потім і плями, у кого вони виходили, були нестеменною ознакою близької смерті. … Рідко хто одужував, мало не всі помирали третього дня після появи вказаних прикмет, той раніше, той пізніше, здебільшого без гарячки чи ще чого такого.»

Від хвороби ніхто не був захищений, люди вірили, що недуга передається через повітря, прямий контакт, одяг, речі:  «А надто ще й тим убивалася тая чума в силу, що із слабих переходила на здорових, котрі з ними водилися, так, як огонь, буває, перекидається на щось сухе або ж масне, як недалечко лежить. Ба й гірше ще од того: пошесть переходила не лише на тих, що з недужими діло мали чи з ними розмовляли, а й до тих чіплялася, що тільки торкались до одежі чи ще якоїсь речі, хворим уживаної.» Тому люди намагалися усілякими способами відокремитися від хворих та від усього світу, аби чума їх не зачепила. Деякі вважали, що раз хвороба прийшла до міста, то все одно торкнеться всіх. Ці люди дозволяли робити собі все, що заманеться, але також уникали хворих: «Були такі, що вважали за найліпший спосіб проти лиха жити помірковано і стерегтися всякої надмірності; зберуться, було, невеличкою громадкою та й живуть окремо од інших, замкнувшися з вигодою в якомусь домі, де немає болящих, і заживаючи щонайвиборніших потрав та щонайдобріших вин, але з великою здержливістю, не вкидаючися в ласунство; нікого не допускають, було, щоб говорив їм про те, що діється в місті, про заразу і смерть, проводячи час за музикуванням та всілякими скромними розвагами»

Люди ставали відчуженими одне від одного через те, що боялися захворіти. Тому усіма можливими способами тікали з міста, відмовлялися від відвідин родичів та знайомих. Хворих покидали їхні родичі та друзі, а слуги, котрі за велику плату лишалися – за короткий проміжок часу також помирали. Похоронні обряди занепали, бо не було кому хоронити та оплакувати. Боккаччо як гуманіст засуджував і намагався зрозуміти чому хворих покидали вмирати наодинці, чому страх був сильніший за людяність, чому дехто намагався тікати, а дехто дозволяв собі жити «на повну» у спалах хвороби: « Не раз лучалося, що за двома священиками, котрі йшли з хрестами перед покійником, притаковувались слідком за першими марами носії ще з двома чи трьома, і священики, думавши одного ховати, насправді хоронили шістьох чи вісьмох покійників, а то й більш. І не вшановувано їх ні сльозою, ні свічкою, ані проводом; до того вже дійшлося, що вмерлими людьми не більше журилися, аніж тепер здохлою козою. Се вочевидь доводить, що коли природний хід речей не навчає і мудрих терпеливо зносити дрібні і рідкі втрати, то велике лихо і простаків чинить розважними і байдужними. Вимирали цілі замки й села від цієї чуми

Тема чуми все ж пронизує всю історію Боккаччо. Одна з героїнь Пампінея пропонує поїхати з міста, бо лишаючись вони можуть тільки рахувати померлих. Тому всі герої покидають місто та проводять час у більш безпечній місцині.

Хроніка флорентійця Маркіоне ді Коппо Стефані описувала досить інтимні подробиці перебігу Чорної смерті, а саме ставлення родичів до хворих. Заражені благали хворих не залишати їх. Тоді ж родич або друг клав воду та їжу коло ліжка чумного. Заспокоївши хворого словами й дочекавшись його сну близька людина йшла назавжди, бо переживала за свій стан і своє життя. Зранку ж хворий прокидався, починав шукати родича. Але нікого не було. Тоді він доповзав до вікна і кричав на вулиці про допомогу. Але ніхто не ризикував заходити в будинок, де був чумний, і він помирав часто коло вікна у крові та блювотинні, не маючи сили повернутися в ліжко.

У хроніці Стефані описана й дивна традиція збиратися на вечері до  десяти людей. Завичай господар, котрий кликав був хворий, або знав, що хтось з компанії не прийде через хворобу. Стефані зазначає, що смертність могла бути меншою, якби ті, хто доглядав хворих, не були самі хворі або мертві.

Перебіг Чорної смерті описаний також і сієнцем Аньоло ді Тура. Чітких відомостей про його біографію немає. Але у його хроніці описаний прихід хвороби у квітні 1348 року. Місцева влада відреагувала на велику смертність лише у червні, коли вже почали з’являтися чумні ями. Тоді чиновники почали роздавати золото бідним, заборонили назавжди азартні ігри, провели велику релігійну процесію.  Автор детально описує процес поховання у чумних ямах, які були більше траншеями, в які скидалися тіла шар за шаром, а між ними було лишень трохи бруду. Деякі траншеї так погано закопували, що тіла розтягували голодні собаки. Агноло ді Тура описує, що закопував у подібну траншею і свою дружину та 5 дітей. За його словами загинуло 52 тисячі осіб, з яких 36 тисяч людей похилого віку; 28 тисяч загинуло селян довкола Сієни.  

Чорна смерть вважалася «Карою Божою». У хроніках, котрі ми розглядали у попередньому розділі було мало уваги приділено релігійному трактуванню Чорної смерті. Але віруюча Європа, як священники так і миряни, бачили прямий зв’язок між чумою та Богом. Більше того, вони були впевнені, що Чорна смерть – пряме покарання від Бога за моральні недоліки покоління, гріховну поведінку. Деякі припускали, що чума забирає дітей, аби помститися батькам за їхні гріхи. Габріель де Мюссі у своїх мемуарах описував чуму, як розчарування Бога в людях, оскільки останні заплуталися в беззаконні, переслідували пороки, потонули в морі розбещеності через здатність до зла, не боючись всевишнього.

Чума в образі Вершника Апокаліпсису

Християни вбачали у природних подіях за місяці до приходу чорної смерті небесні знаки, якими Бог попереджав про напасть. Мусульмани також розглядали чуму як Боже покарання, але наголошували як на покаянні, так і на лікуванні.

Отже, Бог був відповідальним за чуму, що знищувала населення Європи. Тому покаяння, зміна стилю життя, уникнення гріха було необхідним задля уникнення чуми і заспокоєння Бога. Були ті, хто повністю віддався в руки Божественного провидіння й не робив абсолютно нічого. Водночас католики наголошували на таїнствах, добрих справах і молитвах до Бога і особливо святим.

По всій Європі назбирається більше 100 святих, які захищають від чуми. Але найбільш популярними були у часи Чорної смерті 1348 – 53 років Святий Себастьян, а в наступні роки з’явився і Святий Рох. Габріель де Мюссі пошук захисту у святих поєднував з тим, що мученики гинули від багаторазових ударів, а чумні гомункули на тілах хворих були аналогією до слідів травм.

Чума розглядалася досить часто як Божі стріли, тому вважали, що Себастьян, котрий був уражений стрілами та вижив, захищає людей від хвороби. Оскільки він пережив ураження стрілами, то люди сподівалися, що він передасть свій «імунітет» тим, хто виступить перед Богом від імені Себастьяна.

Святий Рох жив у часи Чорної смерті та видужав, коли підхопив чуму. За легендою він зробив це в пустелі, куди потім маленький цуцик приніс йому харчі. До кінця життя Рох допомагав тим, хто втратив все під час епідемії. У 1414 році його культ був схвалений церквою.

Заступниками чуми для віруючих виступали і покровителі міст: Святий Ремегій – єпископ Реймсу, Святий Марк Євангеліст у Венеції і т.д. До всіх заступників люди молилися, церкви зберігали мощі, портрети, бо вірили. Що це може захистити від напасті.

Логічною для Європи реакцією на пандемію, як і на всі біди, були хресні ходи, процесії, меси. Папа Климент провів особливу месу, благаючи про Боже милосердя та прощення. Подібні меси проходили по всій Європі. Громади збиралися під відкритим небом, аби продемонструвати свою віру та каятися. водночас цивільна влада була певним чином проти подібних процесій. на молитви сходила люди з округи, або навіть з більш далеких терен, і потенційно могли бути зараженими та наражати на небезпеку всіх інших. Але церква відкидала подібні заяви, оскільки вважала, що Бог просто не дозволить поширювати чуму в умові повної віри.

Але заходи церкви і її верхівки, зокрема, були абсолютно недієвими, навіть допомагали хворобі прогресувати. Наприклад, в Англії пост архієпископа Кентерберійського за 1348 рік займало чотири особи, оскільки чума по черзі забирала кожного з них. Загалом посада єпископа була досить вагомою, оскільки вони вирішували майже всі питання, що хоч якось були дотичні до церкви. На місцях вони були церковними лідерами, що мали гроші та були одними з найбільших землевласників, а також духовними наставниками і вчителями. Вони трактували всі події життя, в тому числі й чуму. Методика протидії, як вже зазначалося, була досить неефективною, навіть ускладнювала ситуацію. Та в будь якому разі необхідність у покаянні була. З часом традиційні ритуали змінювалися під натиском чуми. Про це яскраво свідчить той факт, що в Англії один єпископ дозволив людям його єпархії каятися будь кому, аби гріхи були відпущенні. Папа Римський надавав спеціальні «індульгенції», за якими за певну кількість добрих за намірами вчинків скорочувалися дні в чистилищі. Могильники освячували священники в усі часи й у чумні також. Папа благословив річку Рона, аби туди скидати тіла. Бо ховати вже не було як.

Духівництво поділялося на єпархіальних священників та монахів (убоге духівництво). І якщо в звичайні рокі між ними була досить велика різниця: перші жили за рахунок парафії, в якій вони були пасторами, духовними  провідниками; другі – за рахунок подарунків від тих людей, духовному життю яких вони допомагали.  Але від 1348 року усі священники відвідували хворих, намагалися їм допомагати, монахи та монахині часто утримували лікарні. Люди обирали монахів, аби востаннє сповідатися, хоче це мали бути парафіяльні священники. Постійна близькість з хворими приводила до великої смертності серед служителів церкви. тому священники всіляко намагалися скоротити час перебування разом із хворими, сповідаючи їх або через вікно, або через свічку; причащаючи з довгої срібної ложечки. Найбільше вмирали члени убогих орденів (францисканці, домініканці) оскільки вони не відмовляли у приході до хворого, доглядали його, за необхідності ховали, хоча і намагалися себе захистити. Після закінчення пандемії парафіяльні священники, котрі в більшості тікали від хвороби, були не задоволені збагаченням монахів, котрим часто помираючі залишали все майно.

Віра людей у Боже покарання у вигляді Чорної Смерті мало ще один досить дивний психологічний прояв у русі флагелантів. Флагеланти – група ченців і фанатичних мирян, котрі віри, що чума то є пряме покарання за людські гріхи. Вони проявляли смирення, що сильно приваблювало людей, а також не давало змоги єпископам їх повністю придушити. Назва флагелантів походить від латинського слова батог. Сам рух, імовірно, виник в Австрії у 1348 році, згодом поширившись на Угорщину, Польщу, Німеччину, Францію, Фландрію, Голландію. До 1349 року послідовників вже нараховувалося близько півмільйона на теренах Західної та Східної Європи.  Вони прагнули показати Господу своє каяття, свою покору, аби над ними змилилися. Вони привселюдно хлистали себе та одне одного батогами та вузликовими шнурами тричі на день. На рани від побоїв вони клали каміння або кропиву, імітуючи при цьому подвиг Христа. Учасники руху Флагеланів мандрували від міста до міста, співали гімни, молилися 33 рази на день – стільки років Ісус був на Землі. Коли флагеланти заходили в місто, їхні лідери починали проповідь перед великими натовпами. Це непокоїло єпископів та Папу Римського Климента VI, оскільки проповіді проводилися часто не служителями церкви й по усталеним канонам, а аматори. До того ж з часом флагеланти почали критикувати офіційну церкву та духовенство. У жовтні 1349 року Папа Климент офіційно засуджує флагелантів за поширення єресі. Тепер єпископам і церковним служителям можна і необхідно було зупиняти процесії будь яким чином. Флагеланти арештовувалися і розганялися під загрозою страт.  До 1350 року течія флагелантів повністю зникла.

Флагелани

Досить частим явищем для Середньовіччя були гоніння на євреїв в Пасхальний тиждень. Це було пов’язано з тим, що християни звинувачували євреїв у розп’ятті Христа. Та з поширенням чуми по регіонах антисемітські ідеї стали більш сильними і агресивними.

Літом 1348 року Чорна смерть поширюється у Франції, Німеччині, Швейцарії. Разом із нею поширюються чутки про змову євреїв, що начебто вони розповсюджують хворобу. 

Ідея про те, що євреї розповсюджували хворобу, були підтвердженими після допиту членів єврейських громад. Наприклад, у місті поблизу Женеви вже в жовтні 1348 року допитували та катували єврея Агімета. Він зізнався, що під час Великого Посту багатий єврейський купець направив цього Агімета до Венеції на закупівлю товару. Коли про це завдання дізнався рабин, то Агімету дали невеликий пакунок, в якому була отрута. Цю отруту необхідно було розкласти про криницях та всіх водоймах Венеції та супутніх міст. За зізнанням Агімет саме це й зробив. Винагорода була досить великою, також рабин обіцяв захист у разі складнощів.  Даних про кількість загиблих від отрути Агімет не мав, оскільки одразу ж покидав міста, чию воду він труїв. Хто за цим стояв єврей також не знав.

Подібних ситуацій насправді було досить багато на теренах Північної Франції, на Німецьких землях та у Швейцарії. Євреїв катували вибиваючи зізнання, що саме вони винні у поширені чуми Європою. Масові єврейські погроми прокотилися від півдня до півночі. Заклики спалювати євреїв звучали від міста до міста.

Але були й терени, де євреї мали певний захист впливових осіб. Уряди деяких міст, до прикладу Базеля, також не вбачали необхідності у знищенні євреїв. Але після подібних заяв містяни примушували уряди спалювати євреїв. І протистояти силі віри людей у провину євреїв у чумі було майже неможливо, тому мерії під тиском містян, феодалів і єпископів або погоджувалися на погроми, або, як у Страсбурзі, звільнялися з посад.

Віра про вину євреїв у чумі зародилася на Півдні Франції, потім перейшла на Іспанію та інші країни.

Відраза до євреїв була поширеною протягом усього часу Середньовіччя. Преш за все це було пов’язано із розп’яттям Христа. Друге – через багатство і заможність. Третє – через віросповідання євреїв. Вони прийняли вірування під назвою Кабала та створювали довкола себе атмосферу таємничості. Не всі євреї були допущені до знань – тільки заможні та впливові: рабинські сім’ї торгова і банківська еліта.

Християни підозрювали, що серед знань Кабали була й магія, й смертельні отрути. тому вони стали козлами відпущення в часи Чорної смерті.

Спалення євреїв

Єврейські погроми продовжувалися протягом усієї пандемії. І центральна та церковна влади починали ставати на захист жертв. Арагонський король Педро придушив насильство та грабіж в Барселоні. Багаті християнські міщани починали контратаки в захист євреїв. Ці дії зустрічали сильний опір населення й антиєврейські дії продовжувалися.

Королева Йоанна Неаполітанська через постійні антисемітські погроми зменшила податок, що вносили євреї, на половину, оскільки вони весь час страждали від заворушень. Через кілька місяців після цього рішення її чиновників виганяли зі ставок.

Папа Климент VI  також став на сторону євреїв. Це було пов’язано із його захопленням та колекціонуванням єврейських текстів.  Він видав буллу від 6 липня 1348 року для захисту євреїв в Авіньйоні та на його околицях. Але вона не розповсюдилась на всю Західну Європу.

У приальпійських теренах чума рухалася набагато повільніше, тому чутки випереджували саму хворобу. Правителі й народ  на цих теренах починали переслідувати євреїв ще до появи перших заражених. За буллою Папи без суду вбивства євреїв не були виправдані, тому ці процеси проводилися швидко, з жорсткими допитами. У Цюріху гоніння почалися за рік до початку епідемії в місті, бо вже серед населення панували історії про отруту води.

На німецьких землях бували як випадки того, що міська влада домовлялася з ремісниками і певною частиною городян – євреїв не переслідували, так і надавалась воля переслідувачам у разі наявності боргу бургомістрів перед євреями.

Жорстокість гонінь набирала оборотів, тому євреї починали чинити масове самогубство. В одному з швейцарських міст євреїв ув’язнили й примусили на острові побудувати будинок, в якому їх і спалили. Спалювали їх і на власних кладовищах й розграбовували все єврейське майно. Тому масові суїциди були перспективою померти спокійною смертю.

Список джерел та літератури:

  1. Боккаччо, Джованні. Декамерон, переклад з італійської. Харків: Фоліо, 2004. 672. Доступ отримано 17 травня 2020, http://www.ae-lib.org.ua/texts/boccaccio__decameron__ua.htm#01
  2. Вилани, Джованни. Новая хроника или история Флоренции. Москва: Наука, 1997. Доступ отримано 17 травня 2020, http://www.vostlit.info/Texts/rus8/Villani_G/framepred.htm
  3. Byrne, Joseph P.  Daily Life during the Black Death: Westport, Connecticut: Greenwood press,2006, 341.
  4. Kelly John. The Great Mortality: an intimate history of the Black Death, the most devastating plague of all time. New York: First harper Perennial Edition Publised, 2006. Accessed May 17, 2020, https://books.google.com.ua/books?id=FQ8zpwvojUQC&printsec=frontcover&hl=ru#v=onepage&q&f=false
  5. Kelly John. “The Shifting Explanations for the Black Death, the Most Devastating Plague in Human History”, History News Network. Accessed May 17, 2020,http://hnn.us/articles/10949.html
  6. Slavicek Louise Chipley, The Black Death. New York: Chelsea House, 2008. Accessed November 25, 2020, https://www.twirpx.com/file/1705219/
  7. Wheelis Mark. “Biological Warfare at the 1346 Siege of Cafa”,Emerging infectious diseases 9, 2002: 4. Accessed May 18, 2020, https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC2732530/

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s