Дмитро Димидюк. Військова організація Багратидської Вірменії у ІХ-ХІ ст.

Публікується з дозволу автора. Оригінал статті опубліковано у збірнику Дні науки історичного факультету: Матеріали VIІІ Міжнародної наукової конференції молодих учених. Редкол.: чл.-кор. НАНУ, проф. В. Колесник (голова), О. Магдич (відп.. ред.). Вип. VIІІ Ч.6. (Київ 2015): 17-23.

Покликання на статю: http://surl.li/abtek

Ослаблення Арабського халіфату наприкінці ІХ ст. дало змогу вірменам, які були в залежності від Халіфату на початку VIII ст., створити свою незалежну державу – Вірменське (Анійське) царство (885-1045 рр.). Ця подія різко змінила геополітичне становище як на Близькому Сході, так і на Кавказі. Перед Багратидами, царями Вірменії, гостро постало питання захисту вірменської державності від територіальних зазіхань з боку Візантії та Халіфату. Це, в свою чергу, призвело до створення військової організації у Вірменії. Вивчаючи дане питання ми розглянемо не тільки формування, чисельність та соціальний склад армії, але й деякі аспекти права на земельну власність у Вірменії як фундаменту для організації армії [1, с. 5-6].

В історіографії досі немає комплексної праці з історії військової справи середньовічної Вірменії. Більше того, не існує й окремих статей з цієї тематики. Є деякі відомості в статтях радянських вчених С. Еремяна [1] та В. Степаненка [2]. Деяку інформацію можемо отримати з русла візантиністики, а саме – з праць російського дослідника В. Кучми [3] та вірменського історика К. Туманова [4]. Вірменські та ромейські хроністи доволі часто згадують про вірменську армію, але ці відомості є хаотичними та часто неправдивими. Вони стосуються виключно чисельності війська та поодиноких згадок про його організацію й тактику [5]. Майже немає відомостей про військове життя чи про мобілізаційні процеси та військові порядки самих вірмен. Військових трактатів, які для прикладу були в ромеїв («Тактика Льва», «Стратегікони» та інші), вірменська середньовічна історіографія не знала. Більш-менш об’ємну та об’єктивну інформацію з даного питання можемо отримати з вірменських джерел, а саме – з творів О. Драсханакертці (Х ст.) [6] та С. Спарапета (ХІІІ ст.) [7].

Новостворене вірменське державне утворення не було стійким у політичному плані. Прагнення Багратидських князів централізувати державну владу наштовхнулося на спротив місцевої нахарарської знаті, яка стійко зберігала свої права та бажала цілковитої незалежності від центральної влади Багратидів. Самі ж нахарари були великими землевласниками, які управляли певними районами (гаварами), але підпорядковувалися владі царя чи ішхана. У середині Х ст. через зовнішню агресію з боку Халіфату та Візантії посилились децентралізаторські процеси в Багратидській Вірменії [8, с. 5-6], що призвело до її розпаду на «удільні князівства», якими керували певні нахарарські роди. Ці «князівства» часто ворогували між собою [9, с. 149], хоч всі вони були васалами анійських Багратидів. Нахарарів, які стали правителями васальних царств (Сюні, Васпуркан, Карс, Лорі та інших), почали йменувати ішханами (князями).

У зовнішніх відносинах та у військовій справі ішхани частково підкорялися Багратидському царю. У військовій сфері доказом цього є існування інституту спарапета, головнокомандувача всіх вірменських військ, якого призначав анійський цар. У разі зовнішньої агресії на Вірменські землі він скликав війська всіх васалів Ані для спільного захисту території. Так, для прикладу, можна навести розповідь вірменського хроніста Асохіка (Х – ХІ ст.) про конфлікт у 988 р. між ішханом Тао, Д. Куролопатом (966-1001 рр.) та правителем Абхазії Багратом ІІІ (975-1014 рр.). Тоді сюзерен Давида – анійський цар Смбат ІІ (977-989 рр.) – зібрав війська всіх своїх васалів і відіслав їх на допомогу Давиду з Тао [2, с. 45-46].

Смбат ІІ (по правому боці), цар Вірменії у 977-990 рр. та його брат Гурген на скульптурі монастиря Ахпат

Щоб визначити як формувалася вірменська армія та який був її склад, слід розглянути питання земельної власності. У тогочасному суспільстві хто володів земельним фондом, той володів капіталом та можливостями для організації та формування військових сил. Відомо, що офіційно власником усієї землі у Вірменії вважався анійський цар з роду Багратидів [4, с. 599]. Але насправді, весь земельний фонд Вірменії можна поділити на два типи: це айреник (приватна власність або західноєвропейський відповідник – феод) та паргеваканк (умовне землеволодіння або західноєвропейський відповідник – бенефіцій) [10, с. 105-107].

Важко сказати, як саме вірменська знать (нахарари) змогла отримати так багато землі на правах приватної власності (айреник або феод). Можливо, це трапилось внаслідок царських дарувань та військових завоювань або ж шляхом купівлі земель у збіднілих вільних общинників. Ця земля перебувала в їх спадковому володінні, фактично будучи їхньою власністю. Володарями такої землі були вірменські нахарари, ішхани та Багратидські царі [11, с. 201­ 220]. З середини Х ст. через децентралізаційні тенденції та роздробленість Вірменії анійські царі залишалися фактичними власниками всієї землі на правах айреника лише в своєму царстві, а у васальних їм князівствах володарями всієї землі були місцеві князівські роди. Саме ішхани або нахарари, будучи власниками айреників, роздавали свої земельні володіння в умовну власність (паргевакан або бенефіцій) за військову службу [12, с. 590, 599]. Користувачами паргеваканами найчастіше були азати. Це були середні та дрібні землевласники, які отримували землю (у формі бенефіція) від великих землевласників (нахарарів) або ішханів (царів) [13, с. 115-116, 218­ 219].

Отже, у Вірменії існувала сюзеренно-васальна система відносин, де сюзереном був цар Вірменії, а його васалами – ішхани васальних царств (Сюні, Васпуркану, Карсу, Лорі). Водночас васалами ішханів або анійського царя були нахарари, а васалами останніх були азати, які могли і напряму підкорятися ішханам. Ці три суспільні стани (азати, нахарари та царі або ішхани) були привілейованими верствами населення у Вірменії [2, с. 44-46]. Ішхани та нахарари мали власні військові формування для захисту своїх земель. Азати, отримуючи землю в умовну власність, зобов’язувалися виконувати військову повиність на користь свого сюзерена, будучи в певній мірі прототипом середньовічного лицаря. Слід зазначити, що на відмінну від Західної Європи, у Вірменії не було такої строкатої та розгалуженої васально-ієрархічної системи, що є ознакою того, що тогочасна Вірменія не знала класичного західноєвропейського феодалізму, як це вважає, для прикладу, радянська історіографія [14, с. 75-77].

Царство Багратидів на початку ХІ ст.

Цікавим    є    питання    чисельності    вірменської    армії    та    соціальне походження воїнів, які в ній воювали. Російський історик В. Брюсов вважає, що чисельність вірменської армії сягала 100 тис. воїнів [15, с. 70]. Трішки меншу, але теж велику цифру, на основі кавказьких та ромейських джерел наводить інший російський історик вірменського походження К. Туманов. Він вважає, що чисельність Багратидської армії в Х-ХІ ст. сягала 80 тис. солдат [4, р. 593-637].   На нашу думку, такі цифри є дещо завищеними, адже для порівняння ромейська армія в Х ст. нараховувала 120 тис. воїнів [3, с.105], в той час як Візантія була в кілька разів більшою ніж Вірменія та, де­ факто, була панівною державою світу протягом ІХ-ХІ ст. Лише в часи правління Василія ІІ Болгаровбивці (976-1025 рр.) ромейська армія становила 250 тис. солдат [17, с. 274], хоча вже його наступники почали різко зменшувати чисельність військ до стандартних 100-150 тис. [17, с. 278-279].

Вірменські джерела рясніють згадками про багаточисельну вірменську армію. Наприклад, вірменський хроніст ХІІІ ст. С. Спарапет говорить, що чисельність об’єднаної вірменської армії в часи царя Гагіка І (989-1020 рр.) складала 300600 вершників, що є зовсім неймовірною цифрою [7, с. 7]. М. Едеський, вірменський історик ХІІ ст., пише:

«Того дня [989р.] він [цар Гагік І] провів огляд всіх своїх військ, що складаються з 100 тис. обраних мужів. Всі вони були добре споряджені, уславлені в битвах і надзвичайно відважні» [16, р. 110-111].

У джерелі зазначається, що Гагік І провів огляд усієї армії. На той час Анійське царство мало ряд васалів, у тому числі й грузинських та албанських правителів [18, с. 9]. Тут ідеться про те, що вся об’єднана вірменська армія разом із союзниками та васалами на Кавказі могла складати близько 100 тис. воїнів, що вже більше схоже на правду.

Ованес-Смбат, цар Вірменії у 1020-1041 рр. на прийомі у Василя ІІ Болгаровбивці. Мініатюра із “Мадридського Скіліци”

Але така чисельність могла бути лише в період розквіту Кавказьких держав, а саме – у другій половині Х ст. Сама ж вірменська армія не була великою. Дослідник ранньосередньовічної історії Вірменії А. Тер-Гевондян вважає, що військо Анійського царства на поч. Х ст. налічувало 30 тис. воїнів [19, с. 241]. Звісно, його чисельність з роками коливалася, але в середньому армія Багратидів, разом зі своїми вірменськими васалами, не перевищувала 40-60 тис. солдат. Для прикладу, вірменський католикос О. Драсханакертці (Х ст.) пише:

«… Цар [Смбат І (890-914) ], зібравши всіх нахарарів вірменських і всі свої війська, в кількості шістдесяти тисяч мужів, пішов у похід» [6, с. 138].

У середині ХІ ст. розпочався процес занепаду вірменських держав, що, в свою чергу, призвело до скорочення чисельності їхнього війська. Коли в 1040 р. ішхан Лорійського царства Давид І Безземельний (989-1048 рр.) зібрав об’єднану албано-вірменську  армію для війни  проти Двінського   еміра Апусуара, то загальна чисельність об’єднаної армії складала лише 20 тис. воїнів (з них 3 тисячі дав анійський цар Ованес-Смбат (1020-1041 рр.) [8, с. 21]. Це було ознакою політичного та економічного занепаду Вірменії, що в подальшому й призвело до завоювання ромеями Анійського царства в 1045 р.

Вірменські воїни з мініатюри з манускрипту «Роману про Олександра», XIV ст. (Бібліотека Сан-Лаззаро, Венеція). На воїнах чітко бачимо сферичні шоломи східного зразка з налобниками, бармицями і кольчуги.

Армії окремих нахарарів були невеликими. У джерелах часто згадується про сутички між різними вірменськими князівствами чи навіть нахарарськими родами. Армія одного нахарара в середньому налічувала до 4 тис. воїнів [6, с. 204]. Смбат Спарапет пише:

«Васак Пахлавуни [спарапет вірменських військ при царі Смбаті ІІ (977-989)] не став збирати все своє військо, так як воно складалося з п’яти тисяч чоловік, а взяв із собою лише сто воїнів і рушив назустріч іноземцям» [7, с. 5-6]. Тут мається на увазі тільки військо Багратидських царів, яке становило лише 5 тис. воїнів.

Азати, будучи дрібною вірменською знаттю, займалися організацією кінноти та її утриманням. Азатами назвивали кінних вершників, хоча лише частина з них (близько 4 тис. для всієї Вірменії) мали знатне походження [7, с. 20]. Точних даних стосовно чисельності вірменської кінноти немає, але вона складала приблизно 1/3 частину всього війська. Решту армії складала піхота, яка комплектувалася з особисто та економічно вільних селян.

Реконструкція М. Горелика. Як бачимо, за основу до малюнку вірменського воїна (позначений літерою В), художник взяв мініатюри з “Роману…”.(Gorelik, M. Warriors of Eurasia: From the VIII century BC to the XVII century AD. L .: Montvert Publications, 1995.)

Аналізуючи розглянутий чисельний склад вірменського війська (40-50 тис.), можна зробити висновок, що опорою вірменської армії були вільні селяни-общинники. Вірменські селяни (шинакани) в переважній своїй більшості були особисто вільними, хоч і економічно залежними від свого сюзерена [10, с. 99-100]. Але існував великий прошарок повністю вільних селян, хоч їх права постійно обмежувала вірменська знать. Ці селяни й складали основний кістяк вірменської армії [12, с. 596-600]. Селяни, ідучи в армію, самостійно себе укомплектовували, адже їх призивали до війська лише за необхідності, а регулярну піхоту, як особисту гвардію, утримував сам ішхан. Дані факти спростовують тезу радянської історіографії про можливе закріпачення середньовічних вірменських селян та позбавлення їх особистої свободи [18, с. 127].

Доволі велика за чисельністю об’єднанна вірменська армія (40-60 тис.) була напівпрофесійною структурою, яка ефективно захищала кордони держави від зовнішніх ворогів лише тоді, коли Багратидське царство контролювало своїх васалів. Прагнення від’єднатися та утворити власні князівства призвели до послаблення держави на початку ХІ ст., а малі та непрофесійні армії не могли протистояти зовнішньому ворогу. Зрештою, це призвело до захоплення Візантією Анійського царства у 1045 р. [2, с. 45]. Сама військова організація Вірменії не була чисто феодальною, хоч і було багато спільних елементів. Варто зазначити, що доцільно вживати термін «протофеодалізм» при описі суспільних та військових відносин у Вірменії. Адже особливістю вірменського суспільного устрою є існування нахарарських князівств, котрі схожі на західноєвропейські феодальні князівства, але мають інше походження і зміст. Окрім того, у Вірменії не існує такої строкатої суспільної ієрархії як у Західній Європі, а вірменські азати, на відміну від західних лицарів, мають земельну власність у формі бенефіцій, а не феодів, хоча ці бенефіції з часом і могли перетворюватися на феоди. До того ж вірменська армія в своїй більшості комплектувалася з вільних селян та була багаточисельною (40-60 тис.), в той час як європейські середньовічні лицарські армії були малочисельними (до 8-10 тис.) та рідко коли комплектувалися з селян.

Таким чином, незважаючи на те, що дослідники звертались до даної теми, досі залишається чимало питань для ширшого аналізу і вивчення. Військова організація мала вагомий вплив на всі сфери життя Вірменської держави.    Вивчаючи    формування,    чисельність   та   склад   війська,    можна з ’ясувати, які соціально-економічні відносини були у Вірменії в ІХ-ХІ ст. та частково спростувати тезу радянської історіографії про існування феодальних стосунків у тогочасній Вірменії.

Список джерел та літератури:

  1. Еремян С. Общность судеб и культурно-политическое содружество народов Закавказья в ІХ-ХІІІ вв. // Кавказ и Византия. – Вып. 3. – Ереван: Изд. АрмССР, 1982. – С. 5-9
  2. Степаненко B. П. Из истории армяно-византийских отношений второй половины X—XI в. (к атрибуции монет Кюрикэ куропалата) / Валерий Степаненко // Античная древность и средние века. — 1978. — Вып. 15. — С. 43-51
  3. Кучма В. Военно-экономические проблемы византийской истории на рубеже IX—X вв. по «Тактике Льва» / Владимир Кучма // Античная древность и средние века. — Свердловск, 1973. — Вып. 9. — С. 102-113
  4. Cyril Toumanoff Armenia and Georgia // The Cambridge Medieval History. — Cambridge, 1966. — Т. IV: The Byzantine Empire, part I, chapter XIV. — P. 593—637
  5. Багратуни Псевдо-Шапух. История анонимного повествователя. / [пер. М. О. Дарбинян-Меликян]. – Ереван, 1971. – С. 188-190. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Schapuch/frametext2.htm
  6. Драсханакертци О. История Армении [Х ст.] / [пер. с арм. М.О. Дарбинян-Меликян]. – Ереван, 1986. – С. 138, 204. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Drash/frametext4.html
  7. Спарапет С. Летопись. [XIII ст.] / [пер. с арм. А. Г. Галстяна] – Ереван: Изд. ”Айастан”, 1974. – С. 5-7, 20-21. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus9/Smbat_Sparapet/frametext1.htm
  8. Еремян С. Присоединение северо-западных областей Армении к Византии в XI веке //Вестник общественных наук АН АрмССР. — 1971. — № 3. — С. 4-16
  9. Аннинский А История армянской церкви: (до XIX в.) / Александр Аннинский – Кишинев: Типография М.Я. Спивака, 1900. 1900. – 324 с.
  10. Новосельцев А. Пути развития феодализма / Анатолий Новосельцев;
  11. Москва: Наука, 1972. – 340 с.
  12. История Древнего мира / Под ред. И. М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, И. С. Свенцицкой. – 2-е изд. – Москва: Наука, 1983. – Т. 3. Упадок древних обществ. – 470 с.
  13. Очерки истории СССР в 9-ти т. – Москва: Изд. АН СССР, 1958. – Т.ІІ. – Кризис рабовладельческой системы и зарождение феодализма на территории СССР. III-IX вв. / [Ред.: Н. Дружинин, А. Сидоров ] – 959 с.
  14. Сукиасян А. История Киликийского армянского государства и права ( Х І^У вв.) / Алексей Сукиасян – Ереван: Изд. “Митк”, 1969. – 328 с.
  15. Новосельцев А. Пути развития феодализма / Анатолий Новосельцев;
  16. Москва: Наука, 1972. – 340 с.
  17. Брюсов В. Летопись исторических судеб армянского народа. / Валерий Брюсов – Ереван: Изд. АРМФАН-a, 1989. – 182 с.
  18. Armenia and the Crusades, ten to twelfth centuries: the Chronicle of Matthew of Edessa / translated from the original Armenian with a commentary and introduction by Ara Edmond Dostourian; foreword by Krikor H. Maksoudian. – Lanham, N. Y., L. 1993. – P. 110-111. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus3/Matfei_II/frametext11.htm
  19. Історія Візантії. Вступ до Візантиністики. / [За ред. С.Сорочана та Л.Войтовича] – Львів: ”Апріорі”, 2011. – 880 с.
  20. Мкртчян Ш. Историко-архитектурные памятники Нагорного Карабаха. / Шаген Мкртчян – Ереван: Изд. “Парберакан”, 1989. – 369 с.
  21. Тер-Гевондян А. Армения и Арабский халифат / Арам Тер-Гевондян; Ереван: АН АрмССР, 1977. – 319 с.

One Comment Add yours

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s