Володимир Лагодич. Аналіз праці М. І. Костомарова “Дві руські народності”

Літографія за портретом дослідника, виготовлена у 1864-69 рр.

В середовищі персоналій, які виступили рушіями національної історичної науки ХІХ ст., заслужене місце займає Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Головним досягненням М. Костомарова як історика, стало відтворення безперервності власне українського історичного процесу. При цьому, самостійність даного процесу (порівняно із російською, польською націями) обгрунтована в низці монографій вченого[1], які отримали майбутнє завершення у науковому доробку послідовників. Слушною є оцінка М. Грушевським значення наукових пошуків Костомарова та їх зв’язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «…історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала революційні ідеї, що були вкладені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу»[2].

Спадщина М.Костомарова є багатогранною, що неодноразово підкреслювали як історики ХІХ ст., так і сучасні науковці. У свою чергу, з цього випливає проблематика історіографії про Костомарова. Так, М. Яценко подає загальну характеристику бібліографічних позицій з теми[3], користуючись хронологічним принципом – з поділом на п’ять періодів (від прижиттєвої до сучасної). Схожа ситуація з оцінками діяльності дослідника – її тлумачили як історики-романтики (Г. Карпов, М. Погодін, М. Максимович, І. Срезневський[4]), так і позитивісти (В. Ключевський, О. Маркевич, В. Антонович, М. Драгоманов[5]). З появою державницького напряму в українській історіографії оцінки діяльності М.Костомарова істотно змінилися. Зокрема, Д. Дорошенко, має позитивну візію щодо історика, та наголошує на провідних ідеях у творчості вченого: панславізм, «український месіанізм» та демократизм[6] (характерний загалом для істориків 60-70-х рр. ХІХ ст.). В подальші роки проходить своєрідна еволюція поглядів у науковому середовищі щодо постаті М.Костомарова. Якщо протягом 70-х рр. ХХ ст. бачимо спроби «реабілітації» автора (на це вказує захист дисертації Ю. Пінчуком «М. І. Костомаров як історик України», та монографія того ж автора 1984 р.[7]). Тодішня зарубіжна та еміграційна історіографії (мова йде насамперед про погляди Г. Вернадського, А. Мазура та Д. Папазяна) вказували М. Костомарова в контексті загальних оглядів історичної науки Російської Імперії. Так, Д. Папазян вказує М. Костомарова як «російського історика, українського націоналіста, слов’янського федераліста».

Обкладинка “Книги битія українського народу” (видання 1921 р.)

Щодо останнього періоду, виділеного М. Яценком, з часу 90-х рр. ХХ ст. проходять зміни у вивченні наукової спадщини історика. Зумовлено це насамперед потребою вивчення творчості М. Костомарова. В результаті, аналіз діяльності М. Костомарова як мислителя, публіциста та історика зустрічаємо в низці публікацій Я. Козачка, Ю. Пінчука, В. Замлинського, А. Іванка, В. Сарбея. Крім того, актуальність розгляду теми викликана з огляду на процеси національного відродження України, що тривають досі. Чільне місце в контексті цих процесів займають погляди М.Костомарова на історичний розвиток свого народу. Серед публікацій, що безпосередньо торкаються теми, Д. Дорошенко виділяє[8] статті «Правда полякам про Русь»,  «Правда московитам про Русь», і насамперед – «Дві руських народності». Схожими за темою є публікації автора «Про федеративний устрій у Давній Русі» та «Риси південноруської історії».

Поява їх викликана співпрацею М.Костомарова із осередком українських інтелектуалів (Білозерський, Стороженко, Вовчок, Руданський, Куліш) у Петербурзі, що в 1861 р. засновують видавництво журналу «Основа». Метою,  що сповідували творці видання, було наукове обгрунтування історичної самостійності свого народу перед поляками та росіянами. Останні, в свою чергу, зазіхали на українство як в територіальному чи політичному, так і в культурному й інтелектуальному плані. Безумовно, М. Костомаров не міг оминути увагою ці процеси – зважаючи на своє походження (батько дослідника, Іван Костомаров був росіянином, матір, Тетяна Мельникова – українкою[9]) та обізнаність у даних процесах, як науковця (зокрема, дисертація 1842 р. «Про значення Унії у західній Росії»). До цього додаються і сторонні обставини – діяльність історика у Кирило-Мефодіївському братстві, заслання 1847-1856 рр., подальше обрання професором Імператорського університету в Петербурзі. Зрештою, науковець долучається до аналізу генези двох окремих національних типів. Це питання, очевидно, хвилювало його самого.

М. Костомаров та П. Куліш

Таким чином, розгляд праці М.Костомарова «Дві руських народності» є актуальним з декількох точок зору. По-перше, на основі дослідження можемо розглянути бачення науковцем середини ХІХ ст. процесів етногенезу українського та російського народів; підкреслимо, що перегляд даної теми є затребуваним в сучасних умовах, з огляду на розвиток процесів українського державотворення. По-друге, дана стаття представляє інтерес з точки зору розгляду публіцистики М. Костомарова загалом – як своєрідного етапу в творчості дослідника.

Участь М. Костомарова у полеміці навколого етногенезу українського народу та національного питання загалом, викликана передусім особистим фактором – попри обізнаність у цьому питанні, як науковця. Станом на 1861 р. (час появи публікації), автор, за словами В. Чекалюка[10], загартувався з моральної точки зору, внаслідок заслання 1847-1856 рр. Крім цього, станом на 60-і рр. ХІХ ст., проблема генерування «віток слов’янського народу», набуває розгляду в публіцистиці. При цьому, оцінюючи умови появи статті, Д. Дорошенко наводить насамперед російські та польські видання[11] – «Русский вестник», «День», «Час». Загальним твердженням для них було непризнання українського народу (за мовною, культурною, територіальною та політичною ознаками).

Обкладинка справи про Україно-слов’янське товариство

В результаті, як публіцист та історик, М. Костомаров ставив перед собою завдання подати характеристику умов (від етнопсихологічних до історичних), що зрештою вирізнили український народ від російського. При цій характеристиці, необхідно було виділити основні риси світогляду, соціального життя та громадських ідеалів, оминаючи антагонізм між українцями та росіянами (й відповідно, подальшої цензури з боку уряду). Це, за вказівкою Д. Дорошенка, породило специфічну термінологію статті – вжиток «мало-/південноруський» в значенні «український» (що в подальшому буде редаговано у виданні 1923 р.), та поділ слов’ян за географічною ознакою на «південно-західний» та «північно-східний» типи. Разом з тим, дана праця виникла як своєрідний відгук дослідника на тодішню асиміляційну політику російського уряду, а сам Д. Дорошенко (з посиланням на Д. Драгоманова) називатиме «Дві руські народності» не інакше як «азбукою українського націоналізму ХІХ ст.»[12].

Для більш повного розуміння публікації, необхідно виділити основні риси національного концепту за М. Костомаровим. Загалом, автор неодноразово зазначає насамперед етнопсихологічні особливості народів, що зрештою впливають на його подальший розвиток на політичній арені. По суті, М.Костомаров вказує, що саме із аспектів соціальної психології, етики та моралі випливає подальше місце народів на мапі світу, відносно «сукупності історичних обставин»[13]. Вже надалі, на фоні останніх, проходить тільки виокремлення початкових «опор та святостей», що надалі забезпечують розвиток народу в націю, «дозволяють народу опертись». Серед цих особливостей, М. Костомаров насамперед виділяє:

  • державницьку практику – яка випливала з уявлення про демократичне, «виборне» правління з Княжої доби, та засновувалась принаймні з Х ст. на вічовій основі. Підкріплювалось це практикою т.зв. «військової демократії» – серед князівської дружини, «юнацьких зборів». В подальшому, це знайшло втілення у ХІІ-XVст., та втілилось у інституті «козацької християнської республіки», попри становий характер останньої;
  • суспільних взаємин – автор при цьому вказує на схожість їх як у Києві, так і в Новгороді (орієнтуючись на приклад Новгородської республіки ХІІ-XVст.). Аналізуючи приклади двох центробіжних центрів слов’янської державності, М. Костомаров приходить до висновку щодо перейняття саме Новгородом в Києва «південнослов’янського демократичного інституту», внаслідок міграції населення;
  • розуміння громади, як інституту самоуправління – що є виключною особливістю саме «південноруської» народності, коли «великоруси» обмежували народну волю;
  • різниці в ментальності – яка випливає з розуміння зокрема самоуправління в українців/росіян. Виокремлення даних особливостей проходить приблизно з ХV ст., та оформлюється в середині ХVIIст. В результаті, «українське добровільне товариство», де кожен применшує себе перед загальною волею, контрастує із суто російським (у баченні автора) «загальною волею, що проковтує кожного»;
  • подальший контраст у ментальності, із особистою волею (українства), й загальним тілом і загальною волею (росіян), призводитьдо утворення із «народностей» націй – вже на політичній карті.

Переходячи до розгляду змісту праці, необхідно зауважити і те, що М. Костомаров, як науковець середини ХІХ ст., за висловленням А. Олійника, належить до категорії «істориків-міфотворців»[14]. Ця характеристика надана з огляду на становище тодішньої історичної науки, а також її цілі. Фактично, історія на той час виконувала ідеологічну мету (що проявилось зокрема в оформленні т.зв. «тевтонського» чи «галліканського» міфів у Західній Європі). Відповідно, на середину ХІХ ст, метою історика було інтерпретувати події та персоналії, а не власне досліджувати їх. В результаті, попри використання М. Костомаровим джерельних матеріалів (від «Історії» Прокопія Кесарійського, «Стратегікону» Маврикія, до трактату «Про управління імперією» Констянтина Багрянородного та «Повісті минулих літ»), безпосередньою метою статті «Про дві руські народності» було пробудження та укріплення самосвідомості тодішнього українства. Більш яскраво це простежується в публікаціях історика з теми козацтва[15], та подальшим створенням образу «волелюбного козака» (автор не оминає даної теми в «Двох руських…»).

Структурно, стаття поділяється на декілька підрозділів, в яких розглянуто:

  • початковий історичний контекст формування двох народів, від V-VIст. до XIV-XVст. Наріжним для автора постає проблема «слов’янської відрубності» – поділу східних слов’ян на гілки, для вирішення якого М. Костомаров послуговується насамперед даними із зводів «Повісті…». Розглядаючи це явище в контексті загальної «руської історії», науковець торкається питання походження назви «Русь» – як антинорманіст, М.Костомаров говорить про самобутність даного етноніму в середовищі східних слов’ян. При цьому, принаймні з ХІ ст. назва «Русь» поширюється до сучасних Волині та Галичини, як «узагальнена назва слов’янських племен на західному обширі сучасної Росії». Вплинули на поширення етноніму централізаційні процеси – політичне та релігійне підпорядкування згаданих регіонів Києву. На фоні подальшого аналізу поширення етноніму, М. Костомаров приходить до висновку, що коли  «на сході Русь розуміли як приналежність до загальної слов’янської сім’ї, поділеної на дрібні гілки», то «на південному заході Русь була назвою однієї з гілок цієї сім’ї». З огляду на подальше вирізнення «гілок» слов’ян станом на ХVст. – М. Костомаров наводить серед них «Новгород, Московщину, Литву і Русь»,  початковий етнонім саме південно-західної групи перебирає Московська держава, під впливом централізаційних процесів. Завершує підрозділ розгляд проблематики «підміни» етноніму. З цього, станом вже на XVIIст., виплили назви «Козаччина», «Гетьманщина», які однак вказували на становий характер націєтворення, а не узагальнено називали народ[16].
  • Визначення «відмінного характеру» суто руської, (себто, Київської) від «суздальсько-ростовсько-муромсько-рязанської» землі принаймні з ХІІ ст. Проявом відмінностей у політичному розвитку регіонів дослідник вбачає обрання у 1157 р. князем ростово-суздальської землі Андрія Боголюбського (1154-1174). На фоні спочатку політичного контрасту, із виділенням кількох центробіжних ядер серед Київської держави, виникає поділ самих «народностей» (що координуються початково з Києва та Новгороду, відповідно)– передусім, завдяки міжусобицям ХІІ-ХІIIст.
  • Аналізу процесу розвитку соціальних та ментальних відмінностей. Для цього, М. Костомаров використовує формулювання «народної правди», «народної волі», «народного духу»[17]– відсилаючи до загального волевиявлення громади на вічах. Дана традиція (навідміну від виборного інституту князя, в баченні дослідника), була основною, в плані соціальної інституції. В результаті, станом на ХІІІ ст. вироблення механізму народного самоуправління помітні у всіх державних центрах регіону – Новгороді, Полоцьку, Києві та Галичі. При цьому, інститут князівського управління, у баченні М. Костомарова, існує виключно як результат потреби громади у опосередкованому лідері. Доповнюється цей висновок прикладами дослідника – залученням громадами до процесу управління прийшлих елементів (Чорних Клобуків, тюркського населення), що «правили нарівні з тубільцями». Цікавою видається точка зору дослідника на генерування Київської держави – М. Костомаров вбачає потребу централізації як такої, з огляду на іноземне походження спочатку Рюриковичів («що вигнали полян»), і надалі – Гедиміновичів. Натомість, у слов’ян, за візією історика, «…не було вдачі ні володарювати, ні насилувати, ні грабувати…», з огляду на етнічну однорідність ареалу.
  • В свою чергу, з огляду на присутність «чужорідного» елементу насамперед у Новгороді, Полоцьку, Суздалі, Ростові, та зрештою – Москві, відбуваються ментальні зміни в сутності слов’ян, що населяли південно-західну частину «майбутньої Росії», та північно-східну.

Надалі, М. Костомаров, відійшовши від контексту історичного нарису, переходить до розгляду «народного духу» – своєрідного феномену, що відображає особливості способу життя двох окремих народів. В результаті, початкові риси саме «південнослов’янської гілки» зазнали протягом ХІ-ХV ст. специфічних змін. Етнонім, що вказував власне на «народний дух» українців– прагнення до «…особистої самоволі, свободи, невиразності форм…», був перейнятий східними слов’янами загалом, на етапі оформлення Київської державності під очоленням Рюриковичів. Зрештою, на фоні подальшої еволюції народів, вірність «старосвітському» саме в середовищі південних слов’ян проявилась у відношенні до християнства – «якому українці залишились більш вірними, ніж росіяни». Однак, на фоні процесів націогенезу, закостенілість форм соціального устрою обернулась для українців «…духом терпимості, браком національної пихи…»[18], що знайшов відображення протягом Козаччини.

В свою чергу, «народний дух» майбутніх росіян вже в Ранньомодерну добу вирізнився потребою мати «суцільне тіло… щось величне, що має в собі творче начало…». Хоча, дані процеси відбувались при схожих умовах, різниця в ментальності «двох руських народностей» кінцево проявилась у підпорядкуванні однієї гілки іншій в ході Переяславської ради 1654 р.     

Зрештою, це наводить автора до висновку про кінцеве оформлення «національного духу» українців та росіян на момент середини XVIIст. Там (у баченні автора), де українець, по своїй волелюбній природі, призводив до розкладу громадського життя, росіянин бачив потребу індивідуальної жертви на користь загальному. Таким чином, констатує М. Костомаров, «…одна форма правління є федерацією, інша – централізованою монархією…». Завершується публікація розглядом відносин української та польської народностей, що підводить до статті М. Костомарова «Правда полякам про Русь». Автор подає дані з підтеми окремим підрозділом, з огляду на відсутність «протилежності, що побутує між українцями та росіянами», або схожої. В свою чергу, цю тезу автор обгрунтовує, посилаючись на контраст у соціальних інститутах народів – українців, «глибоко демократичних», та поляків, «глибоко аристократичних».

При цьому, в порівняльній характеристиці поляків та українців, історик точно формулює картину соціального розшарування в їх середовищі. Якщо в поляків аристократія стала уособлювати майбутні цінності поляків як нації, виробивши прошарок, невіддільний від загального народного середовища, то в українців ХVII-XVIIIст. козацька старшина вступила у «симбіоз» із панівними на той час росіянами, «зробившись перевертнями». З огляду на різницю в ментальності, як і у випадку з росіянами, в подальшому виробився стереотип про «панську» та «хлопську» мораль поляків та українців. Разом з тим, М. Костомаров відверто вказує на своєрідність намірів підпорядкувати українців з боку поляків, що на час 60-х рр. ХІХ ст. було актуальним в Східній Галичині.

Суперечиливими є формулювання історика насамперед щодо концепції управління, як такого. Разом з тим, М. Костомаров констатує несхожість «двох народностей» саме в силу психологічних особливостей. Продовжуючи тезу дослідника, станом на 60-і рр. ХІХ ст. різниця в природі народів (і що характерно, не тільки обох) подала картину «міцного тіла зі спільним духом, підпорядкованого ідеалам Божого та царського». Однак, М. Костомаров не розглянув переспективи подальшої еволюції державного утворення, та перспектив «двох народностей» в цих процесах.  Попри аргументовану констатацію різночинності «народного духу» (підтверджену низкою[19] дослідників), в силу очевидних обставин дослідник не вказав на конфліктність «двох народностей», з огляду на різницю саме в ментальності та етиці – зокрема українців та росіян.

Таким чином, на фоні розгляду праці М. Костомарова «Дві руських народності», можна прийти до твердження щодо феномену даної статті – зважаючи на час та умови її появи. Попри спірність тез автора щодо факторів, які визначають «національний дух» у випадку власне українців (що крім того, накладається на своєрідність історичної науки загалом у ХІХ ст.), варто зазначити, що М. Костомаров наводить етнографічну розвідку середовища української та російської націй з метою визначення спільних та окремішніх рис «двох народностей». Разом з тим, специфічною ознакою публікації є загальний характер роздумів автора. Підкреслює це і Д. Дорошенко, зважаючи при цьому на монументальний характер дослідження – вивести спільні риси в психології двох народів[20]. Констрастує це і з популярними (на момент появи статті) тенденціями в науковому середовищі – замість поділу на соціальні прошарки, релігійні конфесії, класи, М. Костомаров у даній розвідці заздалегідь виступає із тезою про народ, як рушій історичного процесу. В свою чергу, особливості цього процесу, в загальному вирі подій, виникають передусім з «духу народності» – етнічної ідеології.

Обкладинка “Двох руських народностей” 1920 (?) р. з перекладом з дореволюційної орфографії О. Кониського та передмовою Д. Дорошенка

Водночас, зважаючи на задум статті, читачу необхідно визначити потребу написання та контекст тодішньої наукової полеміки щодо місця українців у історичному процесі загалом, та присутності в них свого окремішнього історичного розвитку – відмінного від російського чи польського. Як наслідок, при аналізі праці можна отримати відповіді (з точки зору історика ХІХ ст.) на низку наріжних питань, що навряд цікавили у60-х рр. ХІХ ст. лише декілька осередків українофілів. Очевидно, вони цікавили та цікавлять досі українців загалом. Серед цих тез – «Хто такі українці, та якими вони є», «Яким є українська вдача, характер», «Особливості впливу українців на історію».

Вище вказувалось, що постання даної статті було викликане як полемікою в науковому середовищі відносно етногенезу народів, що населяли Російську імперію, так і особистим інтересом М. Костомарова до теми, що випливав із походження автора, а також його наукових інтересів. В результаті, це відбилось на стилі написання (радше публіцистичному, ніж науковому, орієнтацією автора на широке коло читачів). Разом з тим, ця специфічна риса праці «Дві руські народності» лише вказує на актуальність мети, винесеної автором при її написанні. Підкреслюючи окремішність українців на початках культурного відродження, М. Костомаров, за висловом Я. Козачка, «поетизує душу українського етносу»[21].

Безумовно, що в умовах подальшого політичного розвитку Російської імперії, оспівування суто народних мотивів майбутньої нації мало суперечливі результати. Зокрема, твердження науковця про відсутність потенціалу до державотворення та чільне місце в громадському житті українців особистої свободи, викликають відверте нерозуміння. Однак, М. Костомаров пізніше прямо вказуватиме на «можливу однобокість» своїх тверджень. Цілком можливо, це випливає з об’ємного характеру дослідження. Проте, при розгляді «Двох руських народностей» з точки зору ХХІ ст., кидається в очі насамперед глибока прірва поневолення – що відбилась навіть у творчості видатного публіциста й історика.


Список джерел і літератури:

[1]Яценко М. Т. М. І. Костомаров – фольклорист і літературознавець/Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства, (Либідь, 1994): С. 4–8.

[2] Грушевський М.З публіцистичних писань: С. 1–23.

[3]Яценко М. Т. М. І. Костомаров – фольклорист і літературознавець: С. 15–21.

[4]М. С. Грушевський Історія суспільної думки України (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): хрестоматія(упор.А. Болебруха, Дніпропетровськ, 1994): С. 91–115.

[5]Пам’ятки суспільної думки України ХVІІІ – перша половина ХІХ століття : хрестоматія (Дніпропетровськ, 1995): С. 253.

[6]Дорошенко В. «Грані духовних світів двох народів»/ Костомаров Н. И. Две русские народности, (Київ: Майдан, 1991): С. 2–3.

[7]Яценко М. Т. М. І. Костомаров – фольклорист і літературознавець: С. 5–39.

[8]Дорошенко В. «Грані духовних світів двох народів», С. 4–11.

[9]Костомаров М. І. Автобіографія, С. 27

[10]Козачок Я., Чекалюк В. Горизонти українотворення в публіцистиці М.І. Костомарова. Микола Костомаров в контексті сучасності, (Київ, 2013), С. 336.

[11]Дорошенко В. «Грані духовних світів двох народів», С. 6–8.

[12]Там само, С. 8-9.

[13]Там само, С. 10–11.

[14]Козачок Я., Чекалюк В. Горизонти українотворення в публіцистиці М.І. Костомарова, С. 34-36.

[15]Смілянська В. Літературна творчість Миколи Костомарова, (Київ, 1990),Т.1. – С. 3–39.

[16]Дорошенко В. «Грані духовних світів двох народів», С. 10–12.

[17]Там само, 13-15.

[18]Там само, 16-20

[19]Козачок Я., Чекалюк В. Горизонти українотворення в публіцистиці М.І. Костомарова, С. 295-298.

[20]Дорошенко В. «Грані духовних світів двох народів», С. 2–4.

[21]Козачок Я., Чекалюк В. Горизонти українотворення в публіцистиці М.І. Костомарова, С. 122-123.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s