Ростислав Вацеба. Етнокультурна структура слов’янського Полаб’я у VII–ІX ст.

Публікується з дозволу автора – Вацеби Ростислава Миролюбовича, кандидата історичних наук, молодшого наукового співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України

Оригінал статті 
Етнокультурна структура слов’янського Полаб’я у VII–ІX ст.i вплив порубіжжя на державотворчі процесивперше опубліковано у випуску №51 Наукових праць історичного факультету Запорізького національного університету від 2018 р. Ознайомитись із нею можна за посиланням: https://www.academia.edu/40373785/ЕтнокультурнаструктурасловянськогоПолабяуVIIІX_стiвпливпорубіжжянадержавотворчіпроцеси

Сучасні студії з політичної та соціальної антропології первісних і стародавніх суспільств часто показують, що при первинних державотворчих процесах формування третього рівня управлінської влади, ототожнюваного у традиційній теорії соціальної еволюції з державною організацією [1,p. 801; 2, p. 168; 3, p. 136], було пов’язане з завоюванням чи підпорядкуванням одного складного вождівства іншим [1, p. 803; 4, p. 309, 311;5, p.12–13, 18–19]. В той же час, вторинне державотворення мало тенденцію до активізації на теренах, де рівень зовнішньої взаємодії: економічнихзв’язків, але, не рідко, й військової загрози був більшим. Прикладом може тут слугувати Південна Скандинавія, де наприкінці Епохи вікінгів ієрархізація влади у ближчій до кордону з державами Каролінгів та Людольфінгів Ютландії проходилазначно стрімкіше, ніж на теренах більш заможноїі багатої на природні ресурси Сканії [3, p. 268, 174,264].

Ці емпіричні висновки пояснюються, назагал, відносною стабільністю додержавного устроюза відсутності трансформуючої дії зовнішніх впливів. В умовах замкнутої системи до нівеляції політичного значення вождівських інституцій могла, практично, призвести лише поява писемної традиції і виникаюча з цього кодифікація звичаєвого права, як це сталося у частині полісів Стародавньої Греції [6, c. 103]. У дописемних суспільствах причин дестабілізації та трансформації вождівського устрою слід шукати у площині чинників, котрі мають зовнішній характер стосовно кожної окремо взятої політичної одиниці. За таких умов однією з важливих передумов творення ранньої держави могла бути наявність етнічного, культурного чи політичного пограниччя та зони взаємодії з населенням, що відрізнялося за походженням і культурою, структурою економіки чи рівнем політичного розвитку. При цьому у випадку ранньосередньовічного Полаб’я особливого значення, поряд з вивченням ролі контактів слов’ян з Франкською державою, саксами і норманами, набуває дослідження державотворчого впливу взаємодій між різними групами населення всередині слов’янського світу. У VII–VIII ст. ці взаємодії мали ще не стільки політичний, скільки міжетнічний та міжкультурний характер, що дозволяє розглядати етнічну структуру регіону як важливий чинник державотворення, обумовлюючи тим самим актуальність її дослідження з точки зору політичної антропології. Верифікація запропонованої тези може бути здійснена шляхом співставлення ключових етнокультурних погранич ранньосередньовічного Слов’янського Полаб’я з локалізацією осередків, де наприкінці VIII – на початку ІХ ст. формувалися перші дружинні держави ієрархічного типу.

В основу такого дослідження мають бути покладені відомості про етнокультурну структуру регіону у перші століття після його заселення слов’янами. У 1960-х – 1980-х рр. чимало уваги її вивченню присвятив німецький археолог Йоахім Герман [7;8; 9], а в сучасній українській історіографії – Микола Рудь [10; 11]. З точки зору впливу на політичні процеси, щоправда, лише в контексті ПівнічногоПолаб’я, етнокультурні відносини розглядав Лотар Дралле [12, s. 62–65]. В контексті археологічних студій вагомий внесок у висвітлення окремих ас-пектів аналізованої тематики зробили Ганс-ЮрґенБрахман [13; 14], Вернер Коблєнц, Антоній Поже-зінський [15], Гелена Цолль-Адамікова [16], Владислав Лосінський [17], Софія Курнатовська [18], Марек Дулініч [19] та ін., у площині мовознавства– Арношт Мука [20], Тадеуш Мілевський [21], Тадеуш Лер-Сплавінський [22; 23], Ернст Ейхлер [24], Марія Єжова [25], Ганна Поповська-Таборська [26;27; 28] і Гайнц Шустер-Шевц [29; 30; 31]. Наявні спроби цілісного дослідження етнічної картини ранньосередньовічного Полаб’я були, однак, здійснені на основі дещо застарілої й почасти вже переглянутої археологічної бази. Тож ця надзвичайно цікава сама по собі проблематика, в свою чергу, потребує нового комплексного дослідження, а наявність достатньої для цього, наразі ще не узагальненої джерельної бази, отриманої в ході археологічних робіт 1990-х – 2000-х рр., робить його можливим і надзвичайно актуальним.

Дане дослідження матиме за завдання висвітлити основні концепції етнокультурного розвитку регіону та проаналізувати їх на предмет відповідності результатам археологічних досліджень останніх десятиліть, вивчити територіальні відмінності мови та ключових аспектів матеріальної культури полабських слов’ян і розглянути первинну етнокультурну структуру регіону, як можливий фактор державотворення. Позаяк слов’яни не були автохтонами Ельбо-Одерського межиріччя, етнокультурні поділи цього краю мають бути тісно пов’язаними з міграційними процесами. У 1960–1980-х рр. в середовищі східнонімецьких археологів сформувалися уявлення, відповідно до яких терени Полаб’я мали бути заселені слов’янами в ході кількох міграційних хвиль. На думку Йоахіма Германа, перші слов’янські поселенці Східної Гольштинії, Західної Мекленбургії і басейну р. Гаволи (представники т. зв. «групи суківського типу») походили зі східної частини Центральної Європи (району Середньої Вісли) і переселилися сюди наприкінці другої половині VI ст. [7, c. 79]. Приблизно в цей же час в долині Середньої Ельби і р. Заале з’явилися представники групи празько-корчацького типу, котрі мігрували сюди зі східноєвропейської зони лісостепу, а Верхня і Нижня Лужиця мала бути заселеною т. зв. «групою торновського типу» з-над Верхньої Вісли і Верхнього Одеру [7,c. 79]. З північного кордону Карпат і Судетів мала б також походити «група фельдберзького типу», яку Й. Герман ототожнював з вільцями [7, c. 79–80; 8, s. 41, 72–73]. Наприкінці VI – на початку VII ст. до Ельбо-Заальського межиріччя, за його словами, переселилась ще одна племінна група («рюсенського типу» [9, s. 26; 10, с. 155]), що відкололася від сербо-хорватів і просувалася напівніч, рятуючись від панування аварів чи влади Візантії [7, c. 80]. Шостою і останньою етнічною групою, на думку Й. Германа, були ободрити.

Німецький археолог виводив їх з Дунайського регіону, а міграцію до Східної Гольштинії та Західної Мекленбургії знову ж пояснював порятунком від наступу аварів [7, c. 80; 18, s. 52–54]. У подібному руслі етнокультурні процеси в Ельбо-Заальському межиріччі та в долині СередньоїЕльби розглядав і Ганс-Юрґен Брахман, котрийвиділяв тут «лейпцизьку» та «утцьку» групи. З сербами німецький дослідник ототожнював тільки першу, розташовану на півдні [13, s. 247, 249]. Рюсенські пам’ятки вважав її хронологічною фазою і відносив до найдавнішого слов’янськогокультурного горизонту в басейні Середньої Заале [13, s. 91; 18, s. 57]. Натомість ареал утцької групи – генетичного наступника празько-корчаць-ких пам’яток, на його думку, обмежувався лише долиною Середньої Ельби та північною частиною Ельбо-Заальського межиріччя [13, s. 27, 105–106;18, s. 59]. Більших модифікацій ще у 1980-х рр. зазнали уявлення Й. Германа про заселення слов’янами Північного Полаб’я.

Тезу про міграцію з Подунав’я ободритів заперечували Лех Лецієвич та Казимир Ґодловський [18, s. 54]. Позаяк в багатьох районах Полаб’я, зокрема, в басейні Середньої і Нижньої Гаволи та на північному заході (землі гаволян і ободритів), фельдберзька кераміка зустрічається лише в невеликих кількостях [32, s. 38;9, s. 23; 33, s. 28, 180, 200], а на рівні масового вжитку суківську кераміку змінила генетично пов’язана з нею менкендорфська1 [12, s. 48; 34, s. 123], Ґерард Лябуда [35, s. 13], Лотар Дралле [34, s. 123] і Микола Рудь [11, с. 49] небезпідставно ототожнили ободритів вже з представниками першої хвилі слов’янських мігрантів – носія микераміки типу Суков. Окреслену вище концепцію ранніх етапів етнокультурного розвитку Слов’янського Полаб’я суттєво підважили результати дендрохронологічних досліджень останніх десятиліть. Серії дендродат з городищ торновського типу, отримані в ході масштабних археологічних робіт, які проводились на теренах Нижньої Лужиці з 1992 р.(загалом досліджено 35 об’єктів, що складає 90% від усіх слов’янських городищ регіону; у 26-ти ви-падках отримано дендродати [36, s. 22]), виразно засвідчили, що їхнє спорудження розпочалося не раніше останньої чверті ІХ ст. і тривало до початку 60-х рр. Х ст. [37, s. 28–30].

Основну масу керамічних комплексів з цих об’єктів складає гончарний посуд т. зв. торновського типу: горщикоподібний, добре вираженої біконічної форми, з найбільшим розширенням посередині і рівномірно розміщеними вище глибокими жолобками та орнаментом у вигляді смуг, прямих і хвилястих ліній [10,с. 156; 19, s. 54; 8, s. 46]. Відтак загальноприйнятим стало датування його появи кінцем ІХ ст., а апогею поширення – Х ст. [19, s. 54], що виключає можливість кореляції торновської кераміки з тим чи іншим етнічним масивом [38, s. 404]. При цьому на наявність давнішого горизонту, пов’язаного з празькою культурною провінцією, на землях, де пізніше з’являються торновські пам’ятки (в тому числі й на поселенні Торнов-Лютьєнберґ) вже раніше звертали увагу Міхал Парчевський, Антоній Пожезінський [15, s. 214], Ґжеґож Доманський[39, s. 85] та Марек Дулініч [19, s. 54]. Подібних змін зазнала й хронологія кераміки типу Фельдберґ – обточених на гончарному колі, що повільно оберталося, добре обпечених, багатоорнаментованих гребінчастим візерунком посудин, серед яких часто траплялися невисокі широкогорлі горщики з випуклими боками і звуженою нижньою частиною [11, с. 49; 19, s. 52; 40, с. 200;33, s. 30–39]. Колись початки її використання відносили до VII [15, s. 212] або ж, навіть, VI ст. [41,s. 227], сьогодні – до другої половини VІІІ, можливо, кінця VІІІ – початку ІХ ст. [19, s. 211–212. 33,s. 149–151, 202]. На думку Себастіана Братхера, поява у Північному Полаб’ї цього типу керамічних виробів була пов’язана з особливою культурною ситуацією, що склалася у Балтійському регіоні у другій половині VIII – першій половині ІХст. і характеризувалася існуванням стимулюючих каролінзьких імпульсів та тісних зв’язків між слов’янами, Скандинавією і Західною Європою [33, s. 205; 19, s. 52–53]. Порівняно пізню хронологію фельдберзьких пам’яток підтвердили йостанні дослідження на городищі у Ґлінке біля Нойбранденбургу (2005 р.) У керамічному комплексі тут виразно домінує посуд типу Фельдберґ (71%), а більшість з-поміж 50-ти отриманих дендродат припадають лише на період між 870-м і 880-м рр. [42, p. 206]. Перенесення міграції велетів навіть на другу половину VIII ст. суперечило б тексту Метських анналів, які містять згадку проконтакти велетського князя Драговіта з Карлом Мартелом (714–741 рр.) [43, p. 78; 44, s. 19]. А отже, велети, як і ободрити, первинно, впродовж тривалого часу мали користуватися ліпним посудом типу Суков. З огляду на це справедливими виглядають погляди М. Парчевського та М. Дулініча, котрі вважали методично помилковим трактування окремих груп чи стилів кераміки, а, зокрема, типу Суков, типу Фельдберґ і типу Менкендорф, як індикаторів різних груп слов’янських поселенців [19, s. 50]. Зміна одного типу керамічної продукції іншими в даному випадку була пов’язана не зприходом нових етнічних масивів, а з трансфор-мацією способу життя та суспільної організації місцевого населення [19, s. 214. 33, s. 207]. Попереднє твердження може бути екстрапольоване й на уявлення про етнічні еквіваленти пам’яток празько-корчацького та рюсенського типу. Наразі на перешкоді більш докладному дослідженню цього питання стоїть нестача дендродат з Ельбо-Заальського межиріччя [19, s. 35].

І все ж, навіть тепер пропоноване Й. Германом і Г. Ю. Брахманом датування гончарного посуду рюсенського типу на VII століття [9, s. 26; 7, c. 80; 13,s. 249; 11, с. 48] викликає певний сумнів, адже нарешті території Полаб’я керамічна продукція аналогічного рівня якості з’явилася не раніше другої половини VIII ст. (як зазначав М. Дулініч, посуд з комплексів VII і першої половини VIII ст. – тільки ліпний) [19, s. 94]. Приблизно тоді ж (друга половина VIII ст.) аналізовані Паулем Ґріммом записи франкських анналістів вперше засвідчують в Ельбо-Заальському межиріччі городища [19, s. 183], існування яких розглядалось, як ще одна відмінність матеріальної культури рюсенської «групи» від празько-корчацької [11, с. 48]. Якщо взяти до уваги тезу Г. Ю. Брахмана про приналежність рюсенської кераміки до найдавнішого слов’янського культурного горизонту в басейні Середньої Заале [13, s. 91; 18, s. 57], то це дозволяє припустити, що відсутність тут горизонтів з ліпною керамікою є результатом пізнішого приходу на ці землі слов’янських поселенців. Між тим, перша згадка про полабських сербів і їхнього князя Дервана у «Хроніці Фредегара» відноситься ще до 630-го р. [45, p. 155]. Отже, сербами, скоріш за все, мали бути вже носії кераміки празько-корчацького типу [46, s. 2; 47, с. 105; 11, с. 48]. У світлі запропонованого вище аналізу історіографії очевидною стає потреба нового розгляду етнокультурної структури Слов’янського Полаб’я, базованого вже не стільки на вивченні типологічних відмінностей керамічних комплексів,скільки на співставленні територіальних поділів регіону за окремими (зокрема, більш інертними) диференціюючими аспектами матеріальної культури та мовними особливостями. Як етнічні індикатори достатньо показовими є сфери поховальної обрядовості та житлового будівництва, де модифікації робилися відносно повільно [14, p. 100].

Виходячи з особливостей поховального обряду територію Полаб’я у перші століття після приходу сюди слов’ян прийнято поділяти на зони. Поховальні пам’ятки зони «А»,що охоплює Північне Полаб’я, а також, сусідні Помор’я і Великопольщу, впродовж тривалого часу залишалися майже невідомими [17, s. 473]. Лише наприкінці ХХ ст. німецькі археологи відкрили тут численні могильники, відомі на сьогодні, як поховання типу Альт-Кьобеліх [17, s. 473–474]. Характерною рисою цих пам’яток вважається наявність великих чотирикутних чи овальних ям, що за своєю формою і розміром дуже нагадують об’єкти з відкритих поселень (сліди напівземлянкових жител). Всередині ям знаходять нечисленні, безладно розміщені перепалені людські кістки, нерідко – разом зі скелетними похованнями: дитячими черепами, складеними на дні [17, s. 475; 19,s. 204]. Аналогічні об’єкти невдовзі були виявлені у Західному Помор’ї, басейні р. Варти і р. Вісли [48, p. 128]. Більшість з них датується ІХ–ХІ, рідше– ХІІ ст., хоч, на думку В. Лосінського, принаймні, на території розселення північновелетських племен хронологія цих пам’яток сягає вглиб VIII ст.[17, s. 476]. Більш давньою формою поховального обряду на теренах зони «А» могли бути ямні (чи урнові з суківським посудом) кремаційні поховання [19, s. 201, 205], що зустрічаються згодом на цвинтарях поруч з синхронними їм могильниками типу Альт-Кьобеліх [17, s. 475].

Зона «В» (долина Середньої Ельби, Ельбо-Заальське межиріччя, частково – басейн Середньої Гаволи) характеризувалася домінуванням плоских урнових могил [8,s. 57–58; 11, с. 48; 16, ryc. 56–58; 19, s. 199; 49,s. 57, 257] в той час, як для населення Верхньої і,частково, Нижньої Лужиці (зона «С») були властивими курганні кремаційні поховання [16, ryc. 58;49, s. 261]. Щодо житлового будівництва, то не враховуючи наземних стовпових будівель, що нерідко зводилися на північнополабських та нижньолужицьких городищах починаючи від другої половини ІХ ст. і можуть розглядатися, як запозичення з заходу [37,s. 26; 50, s. 61], на усій території Полаб’я у ранньослов’янський період зустрічаються лише два основні типи житлових споруд. У південній частині регіону, а також, частково, в басейні Середньої Гаволи [15, s. 213] поширеними були порівняно невеликі квадратні напівземлянки, рідше – землянки, площею до 16 м²[51, s. 155; 40, с. 200]. Натомість на півночі та у Нижній Лужиці переважали наземні житла зрубної і каркасно-глинобитної конструкції [50, s. 60; 52, s. 130], які, здебільшого, залишали по собі слід у вигляді ям овальної чи прямокутної форми [15, s. 213; 51, s. 154]. Поділ Полаб’я на етнокультурні зони добре простежується також за структурою тваринництва.

Аналіз остеологічного матеріалу з поселень ободритів і велетів засвідчує домінування тут свинарства, роль якого у ранньослов’янський період поступово зростала за рахунок падіння частки великої рогатої худоби [7, с. 79; 53, s. 82]. Свиня була головною свійською твариною і на землях Нижньої Лужиці (лужичани) [53, s. 82]. Натомість мешканціЕльбо-Заальського межиріччя та Верхньої Лужиці (мільчани) з моменту заселення Південного Полаб’я і до початку Х ст. вирощували, здебільшого,велику рогату худобу [7, с. 79]. Помітне місце у їх-ньому господарстві займали також вівці і кози, ачастка свинарства була значно меншою [53, s. 82].Лінгвістичні дослідження засвідчили поділ до-сліджуваного регіону на дві великі мовні зони: пів-нічну (західнолехітську) та південну (т. зв. «серболужицьку») [26, s. 55; 54, s. 89]. Спроби вну-трішнього районування першої з них сягаютьміжвоєнних років, коли Тадеуш Мілевський виділив тут 7 окремих діалектів: полаб’янський, «брежанський», дошанський, «лютицький» («лінони» і варни), ободритський (вагри, ободрити і хижани по р. Рекницю і р. Треболу), південно-західно руянський та північно-східноруянський (частини о. Рюген) [21, s. 130–131]. Тадеуш Лер-Сплавінський на північному сході виокремлював також велетську діалектну групу [22, s. 20; 23, s. 119] (говірки черезп’ян, толенсів, річан і укрян, які Т. Мілевський вважав ще чисто поморськими [21, s. 130]).

Розглядаючи перелічені діалекти у більш широкому контексті,Т. Мілевський прийшов до висновку про особли-ву спорідненість ободритського і двох руянськихз поморськими (усі чотири лінгвіст об’єднав ут. зв. поморську діалектну групу), а «брежанського» (лінони) – з мовою залабських древ’ян (древ’янська група) [21, s. 134]. «Лютицький» і«полаб’янський» були виділені у лютицьку діалектну групу [21, s. 134]. Внутрішні відмінностіміж діалектами перших двох груп мали сформу-ватися в Х ст., між древ’янським і «брежанським» діалектами – лише в ХІІ ст. [21, s. 134]. При цьо-му Т. Лер-Сплавінський звертав увагу на подібність діалектів древ’янської групи (древ’янського і «брежанського») до говірки дошан, ареал якоїпоширював на землі лісичів і далі на південь, до околиць Магдебургу та межі «серболужицької» діалектної зони [22, s. 23] (тобто, на землі моричан [8, s. 35–36; 59, с. 116; 60, s. 52; 58, s. 217] і замчичів-сємчичів [61, s. 70; 57, s. 711; 62, s. 194; 59, с. 116]). Таким чином, у досліджуваний період терени Північного Полаб’я мали б бути поділені лише на 3 ареали названих вище діалектних груп. Щодо південної діалектної зони, то загальноприйнятим є виокремлення у її східній частині нижньолужицької та верхньолужицької мов. На початку ХХ ст. Арношт Мука спробував екстраполювати верхньолужицько-нижньолужицький мовний кордон далі на захід, на терени Ельбо-Заальського межиріччя [20, s. 558–559; 23,s. 127–129; 26, s. 66]. Це дозволило розглядати в межах південної діалектної зони два мовні масиви: північний, що окрім Нижньої Лужиці мав би охоплювати також долину Середньої Ельби(Сербище, землі нижичів) і межиріччя Нижньої Мульди – Нижньої Заале (землі житичів, коледичів, сермунтів, нудичів), та південний – Верхня Лужиця, землі далеминців, нижан, худичів та низки дрібніших племен з-над правого берегу Верхньої Заале, Білого Ельстеру, Плейсе та Звікау Мульди [23, s. 128–129].

Нерозв’язаним натомість залишалося питання мовної приналежності гаволян, плонян і спрев’ян (останніх Т. Лер-Сплавінський пов’язував з «серболужицькою» діалектною зоною [23, s. 128]), позаяк топонімічний матеріал з цих теренів ще не був опрацьований [26,s. 56–57, 54, s. 90]. Згадані дослідники, однак, de facto, повноюмірою диспонували лише досі живими мовами нащадків мільчан та лужичан, а також, зниклою у XVIII ст. говіркою залабських древ’ян [23, s. 122]. Мову усіх інших народів Слов’янського Полаб’я доводилося реконструювати, переважно, лише наоснові слов’янської топоніміки, а також, окремих антропонімів, гідронімів та етнонімів, зафіксованих у середньовічних німецьких джерелах. Відтаккомплексне і більш докладне опрацювання дже-рел цього ж типу у повоєнний період дозволилосуттєво скоригувати давніші концепції. Висновки Марії Єжової, зокрема, спростувалипопередні уявлення про наявність чітких діалектних поділів всередині північної (західнолехітської) діалектної зони. За її словами, слов’янські говірки межиріччя Нижнього Одеру і Ельби нічим істотним не відрізнялися, а окреслені Т. Мілевським ізофони не витримують конфронтації з повним матеріалом [25, s. 105]. Опрацювання берлінськими ономастами Максом Батхе, Рейнгардом Фішером і Герхардом Шлімпертом слов’янського лінгвістичного матеріалу з околиць сучасного Берліну, водночас, уможливило більш точне окреслення західнолехітсько-«серболужицького» мовного кордону. Межа, як зазначає Ганна Поповська-Таборська, проходила південними районами Бранденбурзької єпархії, а терени над Нижньою Спревою та на схід і захід від сучасного Берліну (землі спрев’ян і, частково, гаволян) мали вже виразний лехітський характер [27, s. 98]. Ситуація з мовною приналежністю гаволян залишається,щоправда, менш однозначною. Рейнгольд Траутман, наприклад простежив тісні лінгвістичні зв’язки цього племені з сербами, а Вольфґанґ Фрітце навіть припустив, що гаволяни могли спершу належати до сербського мовного масиву і лише згодом бути поступово лінгвістично інтегрованими до полабо-поморської діалектної спільності через свій довготривалий зв’язок з вільцями [64,s. 24–25].Ще більш цікаві висновки були отримані з Південного Полаб’я. Сумніви щодо правильності про-понованого А. Мукою поділу Ельбо-Заальського межиріччя на північну (старо-нижньолужицьку)і південну (старо-верхньолужицьку) частини вжераніше висловлював Т. Лер-Сплавінський [23,s. 129].

Проведений Ернстом Ейхлером системний аналіз усього лінгвістичного матеріалу з цих теренів не лише підтвердив міркування польського мовознавця, але й виявив існування суттєвих мовних відмінностей між Ельбо-Заальським межиріччям і обидвома лужицькими діалектами, що дозволило в подальшому говорити про окремі західне («Westflügel») і східне («Ostflügel») мовне крило в межах південної діалектної зони. До першого Е. Ейхлер відніс Ельбо-Заальське межиріччя, до другого – Верхню і Нижню Лужицю[24, s. 268; 65, s. 113]. Попри пізнішу критику збоку Г. Шустера-Шевца [65, s. 113. 29, с. 47–48], запропоноване Е. Ейхлером лінгвістичне районування Південного Полаб’я добре накладається нарізниці в поховальній обрядовості. Співставлення змальованих вище поділів за археологічними та лінгвістичними ознаками, впершу чергу, вказує на існування у Північному Полаб’ї відносно гомогенної етнокультурної області, мешканці якої спілкувалися західнолехітськими говірками, зводили наземні житла зрубної чи каркасно-глинобитної конструкції, споживали порівняно велику кількість свинини, користувалися, здебільшого, ліпною керамікою суківського типу (згодом – менкендорфською) і після кремації ховали попіл померлих у плоских могилах, від VIII–IX ст., принаймні, північні велети – упохованнях типу Альт-Кьобеліх. Для Південного Полаб’я, назагал, були властиві квадратні напівземлянки, празько-корчацький посуд і домінування у структурі тваринництва великої рогатої худоби при порівняно більшій частці вівчарства і козівництва. Натомість співпадіння межі пів-деннополабського західного і східного мовногокрила з кордоном між ареалами плоских урнових (=«Westflügel») та курганних (=«Ostflügel») поховань вимагає більш докладного розгляду на предмет наявності етнічних еквівалентів.Насамперед варто зазначити, що північно-західне крило зони домінації курганних кремаційних поховань охоплювало також суміжні з Верхньою Лужицею південну частину Сілезії та Північно-Східну Богемію [16, s. 222, ryc. 57–58;49, s. 261], тобто терени, де Любор Нідерле [66, s. 193–195], Любомир Гавлік [67, s. 79], ДушанТржештик, Славомир Мозьдзьох [68, s. 61, 62; 69,s. 55], Леонтій Войтович [70, с. 23; 71, с. 109], Кшиштоф Фокт [72, s. 140] та низка ін. дослідників локалізують білих хорватів.

Спільність поховального обряду у перші століття після слов’янських міграцій доповнюють первинні мовні зв’язки між населенням Верхньої Лужиці і Північно-Східної Богемії. Для сучасних північно-східних чеських діалектів властива, зокрема, поява білабіального, а також деякі інші риси, що нагадують лужицькі [29, с. 40; 30, s. 283]. Міркуючи над причинами цього явища Гайнц Шустер-Шевц висунув припущення, що предки мільчан та лужичан мігрували до Лужиць саме з північно-східної Богемії, на що додатково вказують давньолужицькі топоніми з південних передгір’їв Лужицьких гір [29, с. 40]. З іншого боку, зона плоских кремаційних могил з урнами празько-корчацького типу може бути доволі однозначно ідентифікована з сербами [8, s. 63, 69; 46, s. 2; 47, с. 105]. Під 782 р. «Аннали Ейнгарда» містять згадку, що землі сербів «лежали між Ельбою і Заале» [73, p. 61]. Аналогічна інформація зустрічається у «Діяннях архієпископів Гамбурзької церкви» Адама Бременського (друга половина ХІ ст.) [74, p. 81]. Тим часом Константину Багрянородному було відомо, що з білимисербами «межує Франгія, а також Велика Хорватія, нехрещена, що також має назву «Білої»» [75, p. 152–153; 76, с. 141]. Наприкінці VIII – напочатку Х ст. кордон між Франкською державою (з 843 р. Східно-Франкським королівством) і слов’янськими князівствами проходив саме порічці Заале [77, s. 170; 78, p. 50], тож слова візантійського імператора про «межування» білихсербів з «Франгією» не залишають сумніву, щомова йшла саме про сербів з Ельбо-Заальського межиріччя.

З точки зору дослідження етнічних розмежувань у Південному Полаб’ї надзвичайно цінними є свідчення «Орозія короля Альфреда». Створений у 890-х рр. в межах англо-саксонської історико-географічної традиції опис Центральної та Північної Європи, яким при перекладі «Історії проти язичників» Павла Орозія була доповнена пізньоантична картина світу [67, s. 53–54; 79, s. 51, 56–59] подає вказівки на взаємне розта-шування племен і народів за сторонами гори-зонту:

„…be eastan Dalamentsan sindon Horigti [horithi]. be norϸan Dalamentsan sindon Surpe; be westan him Sysyle. Be norϸan Horoti [horiti] is Mægϸa land…» (…на схід від далеминців є хорвати. Hа північ від далеминців є серби; на захід від них – сусулі. На північ від хорватів є країна Меґда…) [80, p. 16; 79, s. 58.].

Далеминці неодноразово потрапляли до франкських джерел ІХ ст.[81, p. 307–308; 82, p. 47; 83, c. 51] і врешті були достатньо точно злокалізовані Тітмаром Мерзебурзьким «ab Albi usque in Caminizi fluvium» (від Ельби до річки Кемніц) [85, p. 6]. Локалізація сербів, сусулів і хорватів подана відносно земель далеминців. Вірогідно там, як і вТюрингії чи Саксонії, сходилося кілька важливих шляхів сполучення. Один з них, скоріш за все, вів вниз за течією Середньої Ельби, де найближчим сусідом далеминців було сербське «плем’я» нижичів [57, s. 719; 59, с. 112; 86, s. 9]. Джерела ІХ ст. нічого про нього не повідомляють (етнонім відомий лише за пізнішими документами [57,s. 719–720]) тож, очевидно, нижичі розглядалися, як складова поняття «серби» навіть у його найвужчому сенсі. Існування іншого шляху, що вів у західному напрямку, доводить аналіз повідомлень «Хроніки Муассака» за 805–806 рр. У 805р. франко-саксонське військо, прямуючи до краю далеминців, рухалося на Гверенафельд («…superHwerenofelda et Demelchion…») [81, p. 307].

Наступного року джерело знову згадує Гверенафельд. Йдучи туди, Карл Юний спрямував частину батькової армії через р. Заале. А коли загинув сербський князь Милодух, франки повернулисядо Ельби («…remeavit Albiam…») [81, p. 308]. Місце переправи через р. Заале знаходилось,ймовірно, поблизу сучасного м. Галле, котре, як вважається, було закладене саме в ході кампанії 806 р. [77, s. 170; 86, s. 18]. З контексту «Хроніки Муассака» зрозуміло, що місцевість Гверенафельд була розташована на певній відстані від Середньої Ельби. Загалом це вказує на існування сухопутної дороги між Галле та далеминцями, що вела через Гверенафельд і проходила, очевидно, землями сусулів (в історіографії сіуслів-сусулів прийнято локалізувати на Середній Мульді [87, s. 34; 60, s. 69–70]). У формі «Siusli» назву цього народу у другій половині ІХ ст. згадують Фульдські аннали [82, p. 67]. Тож інформатори Альфреда Великого мали підстави вважати їх чимось окремим від сербів. Результати досліджень Е. Ейхлера [24, s. 268] та Й. Германа [8, s. 57–58,74] дозволяють припускати, що в етнокультурному відношенні далеминці-гломачі і сіусли-сусулі були близькими до слов’янського населення, котре проживало далі на захід та північний західі на підставі повідомлення «Анналів Ейнгарда»[73, p. 61] однозначно ідентифікується з сербами [65, s. 112–113]. З візантійської перспективи, далеминці і сіусли цілком могли виглядати частиною загального масиву білих сербів. На схід від далеминців в «Орозії короля Альфреда» злокалізовано хорватів. Поширеною є думка, що тут йшлося про хорватів з Північно-Східної Богемії [88, с. 98; 89, с. 48]. Однак найближча комунікаційна артерія, що поєднувала далеминців з цими теренами, вела, швидше за все, вверх за течією р. Ельби, тобто, через землі сербських лемузів та пшов’ян [90, s. 63]. І малоймовірно, щоб її вважали шляхом на схід, а не на південь. Можна погодитись з Кшиштофом Фоктом, що слова «на схід від далеминців» [80, p. 16] вказували на землі з північного боку Рудних гірі Судетів, розташовані на дорозі, що не вимагалаперетину цих гірських пасм [72, s. 142]. Південне Полаб’я віддавна поєднував з Сілезією важливийторговий шлях, відомий пізніше, як т. зв. «Hohe Straße» [68, s. 59; 91, s. 94]. Однак Верхня Сілезія,де пропонує локалізувати хорватів «Орозія короля Альфреда» К. Фокт, як і терени між Верхньою Ельбою і витоками Одеру, на відміну від сербів ісусулів, з землями далеминців не межували. На-томість безпосередніми сусідами далеминців насході були предки сучасних мешканців Верхньої Лужиці – ранньосередньовічні мільчани.

Дещо складнішим залишається питання етногенезу слов’янського населення Нижньої Лужиці. Помічені тут Мареком Дулінічем риси празькоїкультурної провінції на ранньому етапі її заселення слов’янами [19, s. 54], як і наявність (хоч і не домінування) курганних поховань [17, s. 477–478; 16, ryc. 57–58; 49, s. 261] можуть свідчитипро присутність хорватів, а зауважена Тадеушем Лер-Сплавінським та Ганною Поповською-Таборською близькість нижньолужицької мови з польською [23, s. 125–126; 28, s. 173] – про пе-реселення сюди лехітів, котре супроводжувалося появою біритуальних цвинтарів з похованнями типу Альт-Кьобеліх [17, s. 477–478], поширенням наземних жител зрубної конструкції [52, s. 130;50, s. 60] та переважанням свинарства у структурі тваринництва [53, s. 82].Отже, в основі етнокультурної структуриСлов’янського Полаб’я лежав первинний поділрегіону на 3 частини: західнолехітську – на пів-ночі, сербську – на південному заході (Ельбо-Заальське межиріччя і долина Середньої Ельби)та, вочевидь, хорватську – на південному сході (Верхня Лужиця). Етнокультурний кордон міждвома останніми проходив вздовж лінії р. Пульсніц →нижня течія р. Чорний Ельстер, що визначала східну межу ареалу розселення далеминців [58, s. 203; 92, с. 18]. Натомість сербо-лехітське (басейн р. Гаволи, межиріччя Нижньої Гаволи іСередньої Ельби) та хорвато-лехітське (Нижня Лужиця) пограниччя були, скоріше, зонами ак-тивної взаємодії, навколо яких сформувалися згодом племена гаволян-стодорян та лужичан.Особливо цікавими з точки зору дослідженнявпливу міжетнічної та міжкультурної взаємодіїна державотворчі процеси є терени над Середньою і Нижньою Гаволою. Археологічні пам’ятки, за словами Антонія Пожезінського, виявляютьприсутність тут двох різних типів ранньослов’янської матеріальної культури (як випливає зі сказаного вище, – сербського і західнолехітського),які, однак, складно розмежувати територіально[15, s. 213]. Попри незаперечні етнолінгвістичні зв’язки частини тутешнього населення з сербами [64, s. 24–25], «Орозій короля Альфреда» розглядає гаволян, як велетів («Wilte, ϸe monHæfeldan hætt») [80, p. 16], що може вказуватина політичне домінування у регіоні еліт західно-лехітського походження. З іншого боку, згадкау пізнішому переліку провінцій Гавельберзької єпархії [93] одного з найдавніших сербських етнополітонімів нелетичі [65, s. 125–126] (в Ельбо-Заальському межиріччі «плем’я» з аналогічною назвою зустрічається у трьох різних локаціях [94, s. 69]), як і етнонімів замчичі-сємчичі талісичі, які мають типовий для Ельбо-Заальського межиріччя патронімічний характер, свідчить проте, що на момент проникнення велетів у західну частину басейну р. Гаволи місцеві сербські поселенці мали вже власну політичну організацію, яка лише згодом була поглинута гаволяно-стодорянським князівством. При цьому територіальне взаємопроникнення сербського і велетського поселенських ареалів мало бути достатньо глибоким, бо згаданих вище нелетичів джерело локалізує на околицях Гавельберґа [93], в той час, якетнонім північновелетських мориців – моричан («Murizzi») з-над озера Мюриц [57, s. 711; 59,с. 116; 95, s. 161; 62, s. 191–193; 96, s. 10; 8, s.25–26] у формі «Morizani / Moraciani» [83, с. 50;97] зустрічається над Середньою Ельбою, навпроти Магдебургу [95, s. 159; 8, s. 35–36; 59, с. 116;60, s. 52; 58, s. 217].

На нашу думку, окреслені етнокультурні обставини формування Гаволянського князівства могли вплинути на характер його політичного устрою, що вирізнявся в подальшому виразними ранньодержавними тенденціями [98, с. 10–11]. Саме на землях гаволян Єжи Налєпа [99, s. 221;61], Герберт Людат [100, s. 15], Лотар Дралле [12, s. 95], Адам Турашевич [101, s. 44], Лех Лецієвич [90, s. 99], Володимир Ронін і Борис Флоря [102, с. 117–118] локалізували ядро князівства Драговіта. Пізніше тут з’являється мережа малих перстенеподібних городищ [19, s. 254, 258–259,263, 264, 266, 271; 103, p. 33, 39, 73–74], контроль над якою створював умови для функціонування більш ієрархізованої політичної системи. А на початку Х ст. місцеві князі уклали династичний союз з чеськими Пржемисловичами [104, s. 42–43].Зрештою, ключем до цілковитого підкорення гаволян-стодорян Оттоном І у 939 р. стала домовленість з взятим раніше у полон князем Тугумиром [84, p. 85]. Прикметно, що іншим осередком ранньої державності у Слов’янському Полаб’ї VIII–IXст. були землі західних ободритів – вагрів [42,p. 214], розташовані поблизу саксонського і дан-ського пограниччя.

Список джерел та літератури:

1. Currie T. Rise and fall of political complexity in island South-East Asia and the Pacic / Thomas E. Currie, SimonJ. Greenhill, Russell D. Gray, Toshikazu Hasegawa, Ruth Mace // Nature. – Vol. 467. – 2010. – P. 801–804.
2. Turchin P. Evolution of Complex Hierarchical Societies / Peter Turchin, Sergey Gavrilets // Social Evolution &History. – Vol. 8. – 2009. – №2. – P. 167–198.
3. Thurston T. Landscapes of Power, Landscapes of Conict: State Formation in the South Scandinavian Iron Age /Tina L. Thurston. – New York: Springer Scientic, 2001. – 326 p.
4. Wright H. Early state dynamics as political experiment / Henry T. Wright // Journal of Anthropological Research. – Vol. 62. – 2006. – №3. – Р. 305–319.
5. Spencer Ch. On the Tempo and Mode of State Formation: Neoevolutionism Reconsidered / Charles S. Spencer// Journal of Anthropological Archaeology. – Vol. 9. – 1990. – №1. – Р. 1–30.
6. Ставнюк В. Становлення афінського поліса / Віктор Ставнюк. – Київ: «Аквілон Плюс», 2005. – 216 с.
7. Херрман Й. Общество у германских и славянских племен и народностей между Рейном и Одером в VІ–ХІвв. / Й. Херрман // Вопросы истории. – 1987.– № 9. – С. 68–85.
8. Herrmann J. Siedlung, Wirtschaft und gesellschaftliche Verhältnisse der slawischen Stämme zwischen Oder/Neisse und Elbe: Studien auf der Grundlage archäologischen Materials / Joachim Herrmann. – Berlin: Akademie-Verlag, 1968. – 374 s.
9. Herrmann J. Einwanderung und Herkunft der Stammesgruppen / Joachim Herrmann // Die Slawen in Deutschland.Geschichte und Kultur der slawischen Stämme westlich von Oder und Neiße vom 6. Bis 12. Jahrhundert / hrsg. J.Herrmann. – Berlin: Akademie-Verlag, 1985. – S. 21–33.
10. Рудь М. Заселення слов’янами Полаб’я та їх етнокультурний розвиток у VI–VIII ст. / Микола Рудь // Істо-ричний журнал. – 2010. – № 1–3. – С. 154–161.
11. Рудь М. Етнополітичні процеси у Полаб’ї у VI–VIII ст. / М. О. Рудь // Вісник Київського національного уні-верситету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. – 2011. – Вип. 106. – С. 48–51.
12. Dralle L. Slaven an Havel und Spree: Studien zur Geschichte des hevellisch-wilzischen Fürstentums (6. bis 10.Jahrhundert) / Lothar Dralle. – Berlin: Duncker & Humblot, 1981 – 336 s.
13. Brachmann H. Slawische Stämme an Elbe und Saale: zu ihrer Geschichte und Kultur im 6. bis 10. Jh., auf Grundarchäologischer Quellen / Hansjürgen Brachmann. – Berlin: Akademie-Verlag, 1978. – 315 s.
14. Brachmann H.-J. Research into the Early History of the Slav Populations in the Territory of the GermanDemocratic Republic / Hans-Jürgen Brachmann // Medieval Archaeology. – Vol. 27. – 1983. – №1. – P. 89–106.
15. Porzeziński A.Wczesnosłowiańskie osadnictwo obszarów nadhawelańskich / Antoni Porzeziński //Słowiańszczyzna Połabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przezInstytut Historii UAM w dniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukoweUniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 208–216.
16. Zoll-Adamikowa H. Wczesnośredniowieczne cmentarzyska ciałopalne Słowian na terenie Polski. Cz. 2. Analiza,wnioski / Helena Zoll-Adamikowa. – Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1979. – 315 s.
17. Łosiński W. Z dziejów obrzędowości pogrzebowej u północnego odłamu Słowian zachodnich w świetle nowszychbadań / Władysław Łosiński // Kraje słowiańskie w wiekach średnich. Profanum i sacrum / red. H. Kóčka-Krenz, W.Łosiński. – Poznań: Wydawnictwo Poznańskiego Towarzystwa Przyjaciół Nauk, 1998. – S. 473–483.
18. Kurnatowska Z. Główne kierunki rozwoju osadnictwa i kultury Słowian połabskich / Zoa Kurnatowska //Słowiańszczyzna Połabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przezInstytut Historii UAM w dniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukoweUniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 51–62.
19. Dulinicz M. Kształtowanie się Słowiańszczyzny Północno-Zachodniej: studium archeologiczne / Marek Dulinicz. – Kraków: Instytut Archeologii i Etnologii Polskiej Akademii Nauk, 2001. – 323 s.
20. Muka E. Die Grenzen des sorbischen Sprachgebietes in alter Zeit / Ernst Muka // Archiv für slavische Philologie. – Bd. 26. – 1904. – S. 543–559.
21. Milewski T. Zachodnia granica pomorskiego obszaru językowego w wiekach średnich / Tadeusz Milewski //Slavia Occidentalis. – T. 10. – 1931. – S. 124–152, 456–457.
22. Lehr-Splawinski T. O narzeczach Słowian nadbałtyckich / Tadeusz Lehr-Spławiński. – Toruń: WydawnictwaInstytutu Bałtyckiego, 1934. – 47 s.
23. Lehr-Spławiński T. Plemiona słowiańskie nad Łabą i Odrą w wiekach średnich / Tadeusz Lehr-Spławiński //Rozprawy i szkice z dziejów kultury słowian. – Warszawa: PAX, 1954. – S. 112–130.
24. Eichler E. Studien zur Frühgeschichte slawischer Mundarten zwischen Saale und Neisse / Ernst Eichler. –Berlin: Akademie-Verlag, 1965. – 330 s.
25. Jeżowa M. Dawne słowiańskie dialekty Meklemburgii w świetle nazw miejscowych i osobowych. Cz. 1: Fonetyka/ Maria Jeżowa. – Wrocław-Warszawa-Kraków: Wydawnictwo PAN, 1961. – 112 s.
26. Popowska-Taborska H. Dawne podziały językowe z germanizowanych terenów zachodniosłowiańskich / HannaPopowska-Taborska // Z językowych dziejów Słowiańszczyzny. – Warszawa: Sławistyczny Ośrodek Wydawniczy, 2004. – S. 51–69.
27. Popowska-Taborska H. Połabszczyzna jako północno- zachodnia peryferia Słowiańszczyzny / Hanna Popowska-Taborska // Z językowych dziejów Słowiańszczyzny. – Warszawa: Sławistyczny Ośrodek Wydawniczy, 2004. – S. 91–106.
28. Popowska-Taborska H. Wczesne dzieje języków łużyckich w świetle leksyki / Hanna Popowska-Taborska // Z językowych dziejów Słowiańszczyzny. – Warszawa: Sławistyczny Ośrodek Wydawniczy, 2004.– S. 167–174.
29. Шустер-Шевц Г. Возникновение западнославянских языков из праславянского и особенности серболу- жицкого языкового развития / Гинц Шустер-Шевц // Вопросы языкознания. – 1983. – №2. – С. 33–50.
30. Schuster-Šewc H. Stanowisko języków łużyckich w świetle nowych osiągnięć dialektologii historycznej / HeinzSchuster-Šewc // Acta Universitatis Lodziensis. Folia Linguistica. – T. 12. – 1986. – S. 275–287.
31. Schuster-Šewc H. Das Sorbische – Genese und sprachlicher Status / Heinz Schuster-Šewc // Lětopis. Zeitschriftfür sorbische Sprache, Geschichte und Kultur. – Bd. 60. – 2013. – №2. – S. 86–94.
32. Wehner D. Das Land Stodor: Eine Studie zu Struktur und Wandel der slawenzeitliche Siedlungsräume imHavelland und in der nördlichen Zauche / Donat Wehner. – Rahden: Verlag Marie Leidorf, 2012. – 446 s.
33. Brather S. Feldberger Keramik und frühe Slawen. Studien zur nordwestslawischen Keramik der Karolingerzeit /Sebastian Brather. – Bonn: Habelt, 1996. – 402 s.
34. Strzelczyk J. Rewizja dziejów Wieletów-Luciców / Jerzy Strzelczyk // Studia Historica Slavo-Germanica. – 1983. – T. 11. – S. 117–132.
35. Labuda G. Wytworzenie wspólnoty etnicznej i kulturalnej plemion Słowiańszczyzny połabskiej i jej przemiany wrozwoju dziejowym / Gerard Labuda // Słowiańszczyzna Połabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencjinaukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAM w dniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 7–24.
36. Henning J. Die Slawische Siedlungsraum und die ottonische Expansion östlich der Elbe: Ereignisgeschichte – Archäologie – Dendrochronologie / Joachim Henning // Europa im 10. Jahrhundert: Archäologie einer Aufbruchszeit.Kurzfassungen der Referate. – Frankfurt am Main: Druckzentrum der Johann Wolfgang Goethe-Universität, 2000. – S.22–23.
37. Henning J. Ringwallburgen und Reiterkrieger. Zum Wandel der Militärstrategie im ostsächsisch-slawischenRaum an der Wende vom 9. zum 10. Jahrhundert / Joachim Henning // Military studies in medieval Europe – Papersof the «Medieval Europe Brugge 1997». Vol. 11 / ed. Guy De Boe, Frans Verhaeghe. – Zellik: Instituut voor het Archeologisch Patrimonium, 1997. – S. 21–31.
38. Henning J. Neues zum Tornower Typ: Keramische Formen und Formenspektren des Frühmittelalters im Lichtdendrochronologischer Daten zum westslawischen Siedlungsraum // Slavonic countries in the Middle Ages. Profanumand sacrum / red. Z. Kurnatowska. – Poznan: Publishing house of the Poznań society for the advancement of the artsand scienses, 1998. – S. 392–408.
39. Domański G. Osadnictwo nad dolną Nysą Łużycką we wczesnym średniowieczu / Grzegorz Domański // Slavia Antiqua. – 1983. – T. 29. – S. 65–109.
40. Санчук Г. Особенности формирования этнического самосознания у полабських славян (VI–Х вв.) / Г. Е.Санчук // Развитие этнического самосознания славянских народов в епоху раннего средневековья. – Москва:Наука, 1982. – С. 195–211.
41. Piskorski J. Rozmieszczenie i zasięg osadnictwa Wkrzan w świetlie źródeł pisanych, językowych iarcheologicznych / Jan M. Piskorski // Materiały Zachodniopomorskie. – 1980. – T. 26. – S. 201–260.42. Jöns H. The early phase of Slavic settlement on the south-western Baltic coastal area – current research in thearea between the Bay of Kiel and the Oder River / Hauke Jöns, Michael Müller-Wille //Archaeologia Polona. – Vol. 48. – 2010 (2015). – P. 197–228
43. Annales Mettenses Priores / primum recognovit B. de Simson // Scriptores rerum Germanicarum in usumscholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatium editi. – Hannoverae et Lipsiae: Impensis BibliopoliiHahniani, 1905. – 119 p.
44. Strzelczyk J. Połabszczyzna zapomniana. III: Drogowit, czyli z kim wojował Karol Wielki? / Jerzy Strzelczyk //Przegląd Zachodniopomorski. – T. 13 (42). – 1998. – Z. 4. – S. 9–32.
45. Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV cum Continuationibus / Edidit Bruno Krusch // MGH.Scriptores rerum Merovingicarum. – T. 2. – Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1888. – P. 1–194.
46. Coblenz W. Zur Situation der archäologischen Slawenforschung in Sachsen / Werner Coblenz // Siedlung undVerfassung der Slawen zwischen Elbe, Saale und Oder / red. Herbert Ludat. – Giessen: Wilhelm Schmitz Verlag,1960. – S. 1–14.
47. Санчук Г. Формирование государственности и раннефеодальной народности у сорбов / Г. Е. Санчук // Эт-носоциальная структура раннефеодальных славянских государств и народностей / ред. Г. Г. Литаврин. – Москва:Наука, 1987. – С. 97–107.
48. Moździoch S. From a Tribe to a State / Sławomir Moździoch // The Past Societies. Polish lands from the rstevidence of human presence to the Early Middle Ages / ed. Maciej Trzeciecki. – Vol. 5: 500-1000 AD. – Warszawa:Institute of Archaeology and Ethnology. Polish Academy of Sciences, 2016. – P. 123–167.
49. Brather S. Archäologie der westlichen Slawen: Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- undhochmittelaterlichen Ostmitteleuropa / Sebastian Brather. – Berlin-New York: Walter de Gruyter, 2001. – 426 s.
50. Biermann F. Mittelslawische Vorburgsiedlungen (9./10. Jahrhundert) im nördlichen elbslawischen Gebiet – Gestaltund Funktion / Felix Biermann // Burg–Vorburg–Suburbium. Zur Problematik der Nebenareale frühmittelalterlicherZentren. Internationale Tagungen in Mikulčice VII / hrsg. I. Bohačova, L. Poláček. – Brno: Archeologický ústav AV ČR,2008. – S. 35–77.
51. Godłowski K. Pierwotne siedziby Słowian: wybór pism / Kazimierz Godłowski; pod red. Michała Parczewskiego. – Kraków: IA UJ, 2000. – 436 s.
52. Henning J. Germanen – Slawen – Deutsche: Neue Untersuchungen zum frühgeschichtlichen Siedlungswesenöstlich der Elbe / Joachim Henning // Prähistorisch Zeitschrift. – Vol. 66. – 1991. – №1. – S. 119–133.
53. Kurnatowski S. Przemiany gospodarki żywnościwej Słowian połabskich / Stanisław Kurnatowski // SłowiańszczyznaPołabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAM wdniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 63–93.
54. Popowska-Taborska H. O jednym z najstarszych podziałów dialektalnych północno-zachodniej Słowiańszczyzny/ Hanna Popowska-Taborska // Z językowych dziejów Słowiańszczyzny. – Warszawa: Sławistyczny Ośrodek Wydawniczy,2004. – S. 85–90.
55. Marciniak R. Ustrój polityczny związku obodryckiego do połowy XI wieku / Ryszard Marciniak // MateriałyZachodniopomorskie. – 1966. – T. 12. – S. 481–546.
56. Sułowski Z. Bethenici et Smeldingon. Przyczynek do krytyki Geografa Bawarskiego / Zygmunt Sułowski //Studia Historica w 35-lecie pracy nauk. Henryka Łowmiańskiego. –Warszawa: PWN, 1958. – S. 49–56.
57. Szafarzyk P. Słowiańskie starożytności / Paweł Józef Szafarzyk / Рosłowiami opatrzyli Tadeusz Lewaszkiewicz iJerzy Strzelczyk; tł. ze słow. H. N. Bońkowski. – Poznań: Wyd. PTPN, 2003. – S. 660–733.
58. Łowmiański H. Początki Polski: z dziejów Słowian w I tysiącleciu n. e. / Henryk Łowmiański. – T. 3. – Warszawa:PWN, 1967. – 519 s.
59. Нидерле Л. Славянские древности / Любор Нидерле; пер. с чешск. Т. Ковалевой и М. Хозанова ; ред. А.Л. Монгайта; предисловие П. Н. Третьякова. – Москва: Издательство иностранной литературы, 1956. – 450 с.
60. Bogusławski W. Dzieje Słowiańszczyzny północno-zachodniej do połowy XIII w. / Wilhelm Bogusławski. – T.2. – Poznań: Druk Dziennika Poznańskiego, 1889. – 997 s.
61. Nalepa J. Z problematyki Słowiańszczyzny plemiennej nad Łabą środkową i Hawelą — głównie w czasachKarola Wielkiego / Jerzy Nalepa // Slavia Occidentalis. – T. 55. – 1998. – S. 69–91.
62. Brüske W. Untersuchungen zur geschichte des Lutizenbundes. Deutsch-wendische Beziechungen des 10.–12.Jahrhunderts / Wolfgang Brüske. – Münster-Kӧln: Bӧhlau-verlag, 1955. – 256 s.
63. Тищенко К. Правда про походження української мови / Костянтин Тищенко // Український тиждень. – 2012. – № 39. – С. 22–64.
64. Fritze W. Beobachtung zu Entstehung und Wesen des Lutizenbundes / Wolfgang H. Fritze // Jahrbuch für dieGeschichte Mittel- und Ostdeutschlands. – Bd. 7. – 1958. – S. 1–38.
65. Tyszkiewicz L. Podziały plemienne i problem jedności słowian serbo-łużyckich / Lech A. Tyszkiewicz //Słowiańszczyzna Połabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przezInstytut Historii UAM w dniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukoweUniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 109–131.
66. Niederle L. Slovanské starožitnosti / Lubor Niederle. – Díl 3. Původ a počatky Slovanů západních. – Praha:Bursík & Kohout, 1919. – 259 s.
67. Havlík L. Slované v anglosaské chorograi Alfréda Velikého / Lubomir Havlík // Vznik a počátky Slovanů (Origineset debute des Slaves) / red. J. Eisner. – Díl 5. – Praha: Nakladatelství Československé Аkademie Věd, 1964. – S. 53–85.
68. Moździoch S. Śląsk wczesnośredniowieczny w świetle badań archeologicznych i historycznych – crambe biscocta? / Sławomir Moździoch // Civitas Schinesghe cum pertinentiis / red. Wojciech Chudziak. – Toruń: WydawnictwoUMK, 2003. – S. 51–87.
69. Moździoch S. Społeczność plemienna Śląska w IX–X wieku / Sławomir Moździoch // Śląsk około roku 1000:materiały z sesji naukowej we Wrocławiu, w dniach 14-15 maja 1999 roku / red. nauk. Marta Młynarska-Kaletynowa,Edmund Małachowicz. – Wrocław: PAN, 2000.– S. 25–71.
70. Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н.е.: найдавніші князівства / Леонтій Войтович //Галицько-волинські етюди. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2011. – С. 10–46.
71. Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього се-редньовіччя / Леонтій Войтович // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до ХVIII ст.) – Вип.4. – Київ, 2004. – С. 105–132.
72. Fokt K. Chorwacja północna – między rzeczywistością, hipotezą i legendą / Krzysztof Fokt // Acta ArchaeologicaCarpathica. – T. 38. – 2003. – S. 137–155.
73. Annales qui dicuntur Einhardi / post editorem G. H. Perzil; recognovit Fridericus Kurze // MGH. SS rer. Germ. –Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1895. – 204 p.
74. Magistri Adam Bremensis Gesta Hammaburgensis ecclesiae ponticum / herausgegeben von BernhardSchmeidler // MGH. SS rer. Germ. – Hannoverae et Lipsiae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1917. – 353 p.
75. Constantine Porphyrogenitus. De administrando imperio / Greek text edited by GY. Moravcsik; English translationby R. J. H. Jenkins // Corpus fontium historiae Byzantinae. – Vol. 1. – Washington, D. C., 1967. – 341 p.
76. Константин Багрянородный. Об управлении империей / ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосельцева. – Мо-сква: Наука, 1991. – 498 с.
77. Strzelczyk J. Słowianie i Germanie w Niemczech środkowych we wczesnym średniowieczu / Jerzy Strzelczyk. – Poznań: UAM, 1976. – 302 s.
78. Helmoldi presbyteri Bozoviensis Cronica Slavorum / post Johannem M. Lappenberg iterum recognovit BernhardusSchmeidler // MGH. SS rer. Germ. – Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1937. – 284 p.79. Słowiańszczyzna starożytna i wczesnośredniowieczna. Antologia tekstów źródłowych / red. Gerard Labuda. –Poznań: Wydaw. PTPN: «Sorus», 1999. – 275 s.
80. King Alfred’s Orosius / Edited by Henry Sweet, M. A. – Part 1. Old-English text and latin original. – London: N.Trübner & сo., 1883. – 299 p.
81. Chronicon Moissiacense // MGH. SS. – T. 1 / ed. G. H. Pertz. – Hannoverae: Impensis Bibliopolii avlici Hahniani,1826. – P. 280–313.
82. Annales Fuldenses [sive Annales Regni Francorum Orientalis ab Einhardo, Ruodolfo, Meginhando, FuldensibusSehgenstadi, Fuldae, Mogontiaci conscripticum continiationibus ratisbonensi et altahensibus] / post editionem G. H.Pertzil; recognovit Fridericus Kurze // MGH. SS rer. Germ. – Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1891. – 153 p.
83. Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii (Опис градів і земель на північ від Ду-наю) // Войтович Л. Галицько-волинські етюди / Леонтій Войтович. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2011. – С. 49–52.
84. Widukindi monachi Corbeiensis rerum gestarum Saxonicarum libri tres / post G. Waitz et K. A. Kehr; recognovitP. Hirsch // MGH. SS rer. Germ. – Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1935. – 195 p.
85. Thietmari Merseburgensis episcopi chronicon / hrsg. von R. Holtzmann // MGH. SS rer. Germ. Nova series. – T.9. – Berolini: Apud Weidmannos, 1935. – 631 p.
86. Widajewicz J. Serbowie nadłabscy / Józef Widajewicz. – Kraków: L. Anczyc i Sp., 1948. – 63 s.
87. Helbig H. Die slawische Siedlung im sorbischen Gebiet // Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe,Saale und Oder / red. Herbert Ludat. – Giessen: Wilhelm Schmitz Verlag, 1960. – S. 27–64.
88. Флоря Б. Формирование чешской раннефеодальной государственности и судьбы самосознания славян-ских племен Чешской долины / Б. Н. Флоря // Формирование раннефеодальных славянских народностей / ред.В. Д. Королюк и др. – Москва: Наука, 1981. – С. 97–130.
89. Майоров А. Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / А. В. Майоров,отв. ред. А. Ю. Дворниченко. – Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2006. – 209 с.
90. Leciejewicz L. Słowianie zachodni. Z dziejów tworzenia się średniowiecznej Europy / Lech Leciejewicz. –Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Łódź: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989. – 424 s.
91. Kurnatowscy Z. i S. Rola szlaków komunikacyjnych w wykreowaniu i dalszym rozwoju wczesnopaństwowychośrodków stołecznych / Zoa i Stanisław Kurnatowscy // Instantia est mater doctrinae. Księga jubileuszowa prof. dr hab.Władysława Filipowiaka / red. E. Wilgocki. – Szczecin: «RECTO», 2001. – S. 93–100.
92. Ела Л. Лужиця та лужицькі серби: загальні відомості / Л. Ела, В. Чорній // Лужицькі серби: посібник з наро-дознавства / За редакцією В. Моторного та Д. Шольце. – Львів; Будишин: Місіонер, 1997. – 266 с.
93. Diplomata Ottonis I. – №76 // Conradi I. Heinrici I. et Ottonis I. Diplomata // MGH. Diplomatum Regum etImperatorum Germaniae. – T. 1. – Hannoverae, 1879–1884. – P. 156.
94. Wenzel W. Die slawischen Stammesnamen Neletici und Nudzici / Walter Wenzel // Lětopis. Zeitschrift fürsorbische Sprache, Geschichte und Kultur. – T. 63. – 2016. – Hefte 1. – S. 69–74.
95. Sułowski Z. Sporne problemy dziejów zwięzku Wieletów-Luciców / Zygmunt Sułowski // SłowiańszczyznaPołabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAMw dniach 28–29 IV 1980 r. / Pod redakcją Jerzego Strzelczyka. – Poznań: Wydawnictwo naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. – S. 155–165.
96. Bulín H. Počátky státu veletského / Hynek Bulín // Právněhistorické studie. – 1959. – T. 5. – S. 5–32.
97. Diplomata Ottonis I. – №105 // Conradi I. Heinrici I. et Ottonis I. Diplomata // MGH. Diplomatum Regum etImperatorum Germaniae. – T. 1. – Hannoverae, 1879–1884. – P. 189.
98. Рудь М. Державотворчі процеси на Полаб’ї у IX–XII ст. / М. О. Рудь // Гілея: науковий вісник. Збірник нау-кових праць / гол. ред. В.М. Вашкевич. – Вип. 75. – 2013. – № 8. – С. 9–12.
99. Nalepa J. Wyprawa Franków na Wieletów w 789 r. / Jerzy Nalepa // Slavia Antiqua. – T. 4. – 1953. – S. 210–230.
100. Ludat H. An Elbe und Oder um das Jahr 1000. Skizzen zur Politik des Ottonenreiches und der slavischenMächte in Mitteleuropa / Herbert Ludat. – Köln-Wien: Böhlau-Verlag, 1971. – 210 s.
101. Turasiewicz A. Dzieje polityczne Obodrzyców: od IX wieku do utraty nipodległości w latach 1160–1164 / AdamTurasiewicz. – Kraków: „Nomos», 2004. – 311 s.
102. Ронин В. Государство и общество у полабских и поморских славян / В. К. Ронин, Б. Н. Флоря // Раннефе-одальные государства и народности (южные и западне славяне VI–ХII вв.) – Москва: Наука, 1991. – С. 116–137.
103. Lozny L. Prestate Societies of the North Central European Plains, 600–900 CE / Ludomir R. Lozny. – NewYork: Springer, 2013. – 96 p.
104. Bulín H. Počátky česko-veletského přátelství. Dvě kapitoly z dějin vztahů západoslovanských v 10. století /Hynek Bulín // Vznik a počátky Slovanů (Origines et debute des Slaves) / red. J. Eisner. – Díl 3. – Praha: NakladatelstvíČeskoslovenské Аkademie Věd, 1960. – S. 39–62.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s