Ці скотти справді зібрались битись?

Scots, who have with Wallace bled,
Scots, whom Bruce has often led…

7 липня 1307 р. англійський король Едуард І “Довгоногий”, він же “Молот Шотландців”, покинув цей грішний світ. Трон успадкував його син – Едуард ІІ, який успадкував від батька одну з найсильніших армій тогочасної Європи, масу боргів за військові кампанії та зграю професійних критиканів монаршої влади. Його північний “колега” – Роберт Брюс, який займав Шотландський престол на той період, отримав тимчасовий перепочинок та можливість консолідувати владу в країні, не побоюючись візиту англійців.

Візити в країну скоттів послідували вже у 1309 та 1310 рр., але не принесли жодного результату. Шотландці відступали вглиб свого королівства і воїнству Едуарда прийшлось відступити. В подальші декілька років в Англійському королівстві почався новий сезон “Гри престолів”, і стало вже зовсім не до Шотландії. Брюс постійно тероризував прикордонні теориторії, паралельно обкладаючи їх даниною. Її часто платили, але договори про це дійство укладались не від імені короля Англії, аби не легітимізувати Брюса в правовому полі XIV ст.

Едуард II приймає англійську корону. Мініатюра з “Хронік Англії”
(1307-1327 рр.)

Сюжетна лінія почала набирати обороти взимку 1314 р.: нічого не вказувало на можливу ескалацію: шотландців цілком влаштовувало проведення набігів на північну Англію та руйнація місцевих замків; англійцям же не було діла до північного сусіда – Едуард так-сяк вирішив проблеми із французами, а ще раніше встиг одружитись. Одним словом, для англійського короля проведення кампанії в Шотландії станом на 1314 р. точно не було в пріоритеті.

Хто володіє Стерлінгом, той править Шотландією

Англія на час правління Едуарда І (1272-1307) займала добру частину володінь сучасного Сполученого Королівства

Біда, як завжди, прийшла там, де її не чекали. Для повного вигнання англійців з рідної землі, шотландцям залишалось зайняти дві фортеці – Ботуелл та Стерлінг. І якщо перша не мала суттєвого стратегічного значення, то друга була ключем до всього півдня країни. Саме Стерлінг ділив Шотландію на південь та північ. Роберт Брюс доручив зайнятись штурмом Стерлінга своєму єдиному на той час живому брату – Едварду Брюсу. І хоч темперамент у Едварда був вибуховим, таланту стратега він не мав, зате показав себе хорошим командиром на тактичному рівні.

Підійшовши до Стерлінга, Едвард прийняв рішення взяти фортецю в блокаду. З огляду на відсутність у стані шотландців облоговоих машин, це рішення виглядало логічним. Але, на привеликий жаль для скоттів, командував англійським гарнізоном дуже хитрий чоловік – Філіп Мобрей. Розуміючи, що терпіння у брата короля немало, а з провізією у фортеці все далеко не райдужно, Мобрей зробив Брюсу джентельменську пропозицію. За нею, якщо до 24 червня Едуард II не прийде на виручку гарнізону, він здасть замок. Абсолютно нормальна практика в той час, яка постала на відносинах “васал-сюзерен”. Зрозуміло, що Едвард Брюс із радістю погодився. Взяти одну з найсильніших фортець, не втративши при цьому жодного воїна – про що ще може мріяти добрий християнський муж на початку XIV ст.?

Але в пропозиції Мобрея був підвох.

Для англійського короля не прийти на допомогу гарнізону Стерлінга означало остаточне падіння в очах підданих. Жителям прикордонних територій така “холодна війна” доставляла масу турбот. З одного боку, їм приходилось терпіти постійні набіги шотландців, з іншого – свинське відношення англійців, які їх де-юре мали би захищати. Однак, воїнство Едуарда ІІ постійно грабувало мирних жителів. Це вони також робили не безпричинно – чинити опір постійним набігам скоттів було проблемно, монарх затримував платню, а людей заледве вистачало на комплектацію всіх гарнізонів. Все це не сприяло поповненню казни податками з місцевих – Единбург за останній рік англійського панування (себто, за 1313 р.) приніс Лондону аж 35 фунтів. А Единбург, нагадаємо, одне з найбільших міст Шотландії.

Стерлінг у Модерну добу (ліворуч, ілюстрація 1900 р.) та його сучасний вигляд (справа)

В результаті, все більше місцевих жителів схилялось на бік Роберта Брюса – він активно приймав колишніх підданих короля Англії в себе, та й відносився до селян та містян відносно гуманно навіть на час грабіжницьких рейдів. Худобу в них звісно забирали й будинки палили, але залишали живими. Не забуватимемо й те, що населення Шотландії на початку XIV ст. було приблизно в 5 разів менше населення Англії – Роберт цілеспрямовано зменшував цю різницю. Таким чином, Едуард ІІ був просто зобов’язаним виступити до Стерлінга. Роберта Брюса перспектива зустрітись з англійцями у відкритому полі не особливо радувала. Він пам’ятав уроки Данбару (1296 р.) та Фолкірка (1298 р.), де війська скоттів зазнали поразок та розумів, що при форматі “всі на всіх” перевагу апріорно матиме супротивник. Крім того, поточна війна хоч і повільно, однак складалась на користь Шотландії, а внутрішньополітична криза в Англії тільки сприяла укріпленню позицій Брюса.

Тепер же, завдяки “щирій допомозі” рідного брата, Роберт міг втратити практично всі завойовані території і що найважливіше, уми жителів Південно-Східної Шотландії. Пустиш Едуарда до Стерлінга – і все, починай відвойовувати території спочатку. Не пустиш – значить треба битись.

Едуард ІІ під стінами замку Стерлінг

Гроші – суть артерія війни

Гроші для нової кампанії в Шотландії Едуард ІІ випросив у Папи Римського, давши під заставу річні доходи зі своїх володінь у Франції. Вже 29 травня король прибув до прикордонного містечка Берік. Туди ж почали приходити вірні йому війська, разом із охочими до трофеїв солдатами удачі. Ми точно знаємо, що під штандартами Едуарда ІІ було 4 німецьких лицарі. Були серед англійського воїнства і представники шотландської знаті, англо-ірландські лицарі на чолі з “Рудим” Річардом де Бургом, зятем якого був… Роберт Брюс. Одним словом, мобілізація в Едуарда не проходила оперативно.

По закону, король мав можливість закликати своїх підданих на службу протягом 40 днів. Хай невеликий тремін призову не присоромить читача, звично бійці служили довше, хтось через гроші, хтось в сподіваннях здобути багаті трофеї, а хтось любив повоювати. Нерідко феодали збирали із собою й більше бійців, ніж планувалось – але тут все впиралось у авторитет монарха. І хоч Едуард І користався безмежним авторитетом, то з його сином якось не склалось. Роль зіграло і недавнє протистояння з баронською опозицією. Крім того, могли зібрати для походу й хазяїв менших володінь (чиє майно оцінювали в 20 фунтів стерлінгів та дорожче), яких за документами нараховували близько 5 тис. За службу їм платили з казни, і навіть компенсували втрату коня, для чого складали т.зв. “конячі списки”, де вказувались не тільки дані вершника, але й прикмети його тварини. Однак, за 1314 р. списків не збереглось. Оцінити число вершників ми можемо за даними із “Шотландського списку” – він надає мінімальну цифру, 890 осіб; максимальна – близько 2-2,5 тис., про яких пише монах із Мальсбері. Піхоту ж набирали в Уельсі – валлійців хвалив ще сам “Довгоногий”.

Всього території набору могли дати близько 21 тис. бійців. Однак, насправді все було інакше – в минулих кампаніях англійського короля до точки збору приходила заледве половина. Ну а зважаючи на авторитет Едуарда ІІ, ті солдати, які прийшли, спокійно могли розійтись по домівках. Цікаво, що сам Едуард (сам, або користаючись рекомендаціями більш досвідчених командирів) нарікав на потребу великого числа піхоти у війську, оскільки:

“…шотландці можуть засісти в болотистих місцях, відділивши Нас від Нашого замку Стерлінг…”.

Тільки якість цієї піхоти була не найкраща – король Англії каже про наступне:

“…минули всі терміни, і в Нас більше немає часу, аби готувати людей”.

Всього ж англійці зібрали 11-12 тис. піхоти, які навряд добрались у повному складі до місця баталії.

Збірний образ англійського лицаря першої третини XIV ст.

Всьому цьому Брюс міг протиставити близько 7,5 тис. списників, 1,5 тис. лучників та 350 вершників. Число доволі пристойне, але різниця в кінноті була катастрофічною – навіть Уоллес зумів привести під Фолкірк у 1298 р. 500 вершників, а Брюс не набрав і 400. Проте, шотландці звикли до такого співвідношення й ніколи не робили ставки на кавалерію. Лучники у шотландців були не такими прославленими, як англійські, тому приходилось грати тим, що є. В результаті, основною ударною силою скоттів була піхота, озброєна довгими (3-5 метрів) списами, які групувались у “шилтрони”, на зразок македонської фаланги.

Замок Стерлінг підносився над одноіменною рівниною, яка представляла собою велику затоплену низину з вкрапленнями торфяних боліт. З північного боку від фортеці простягалась річка Форт, яка мала немало дрібних притоків. Все це робило низину ще більш непрохідною. З півдня ж природнім кордоном слугував обривистий край Кінгс-Парку. Віддалік Кінгс-Парку знаходився Нью-Парк – частина Торвудського лісу, відділена від свого “старшого” брата полями за наказом ген Олександра ІІІ Славного з Данкельдської династії Шотландії, у 1264 р.

До Стерлінга вели дві дороги: між Парком та пагорбами, які поросли вереском, на заході, та поміж тими ж таки пагорбами й болотистою рівниною на сході. Що перший, що другий варіант м’яко кажучи не підходили для маршу величезної армії з обозами. Але для того, хто протистоятиме цій армії, тяжко було підібрати більш підходящу для оборони місцевість. Окрім природніх перешкод, Брюс наказав вирити на обочинах доріг ями, усіявши їх дно дерев’яними кілками. Все це унеможливило маневри англійської кінноти.

Роберт Брюс, позаду нього Джеймс “Чорний” Дуглас, в жовтому сюрко – Агнус Ог, один з острівних лордів

Роберт Брюс станом на 1314 р. готувався розміняти п’ятий десяток. Половину свого життя король провів у війнах з англійцями та іншими шотландськими претендентами на престол. І варто сказати, що за цей час майбутній герой Шотланді зумів багато чого: він брав участь і у повстанні Уоллеса, і встиг Уоллеса зрадити, присягнути Едуарду І, порушити цю присягу, вбити в церкві свого головного опонента Джона Коміна, стати відлученим від Христової віри за це, програти битву при Мітвіні, втрати двох братів, пожити в печері, приплисти на човнику для відвоювання свого королівства, виграти битву при Лоудон-Гіллі, пообіцяти Римському понтифіку брати участь у Хрестовому поході, двічі одружитись, вбити свого шурина, повернути більшу частину Шотландії назад. Одним словом, король, як би зараз сказали, “жив повним життям”. Брюс не був геніальним полководцем, однак умів вчитись на своїх та чужих помилках. Роберт точно пам’ятав тяжкі поразки скоттів при Данбарі в 1296 р. та спостерігав погром Уоллеса при Фолкірку в 1298 р. Брюса наголову розбили в 1303 р., але він повернув борг англійцям під Лаудон-Гіллом. Після цього, він майстерно користався тактикою рейдів, паралізувавши англійські комунікації. Станом на 1314 р. Роберт був одним із найдосвідченіших та вмілих командувачів свого часу. Оточували його фанатично віддані мужі – Джеймс “Чорний” Дуглас, Томас Рендольф, Роберт Кейт, брат Едвард. Вони не були полишені недоліків, однак з радістю ринулись би за своїм королем хоч в саме пекло.

Едуард ІІ також встиг натворити немало чого – розчарувати батька, сходити з ним у кілька походів, чудово навчитись греблі та плаванню, ледь не почати громадянську війну та втратити більшу частину завоювань батька.

Едуард (третій зліва) на полюванні з Філіпом IV. Мініатюра з “Kalila va dimna” (1313)

Як особистість та правитель, Едуард ІІ не коштував і мізинця Роберта Брюса. Тим паче, син не був рівнею батьку. Однак, його оточувало немало достойних та досвідчених у військовій справі людей: Еймер де Валенес, якому вже доводилось розбити Роберта під Мітвеном; Генрі Бомонн, який почав кар’єру командира з перемоги під Фолкірком, а закінчив три десятки років потому вікторією під Халідон-Гіллом; Мармадюк де Твенг, який героїчно бився у програній англійцями битві при Стерлінг-Юрідж у 1297 р. та Жиль д’Аржантен – “один з трьох найвеличніших воїнів християнського світу” (ще одним, що характерно, був Роберт Брюс), мандрівний лицар, який просто любив добрі герці. Однак, на привеликий жаль для англійського війська, король не те щоб слухав порад вищеназваних персоналій.

Ви проливали кров з Уоллесом, так пролийте її зі мною!

Шотландці почали розгортати своє воїнство ще 22 червня. Обоз, поранені та хворі були відіслані Брюсом в Нью-Парк, де стали табором під Кокстетським пагорбом. Піхота зайняла зарані підготовлені позиції на узліссі Нью-Парку та біля переправи через мілку річку Беннокберн. На ранок наступного дня Філіп Мобрей зустрів короля по дорозі до Стерлінга, аби повідомити про необхідність зняття облоги з фортеці, оскільки Едуард встиг до призначеного терміну. Едвард Брюс дотримав свого слова. Тут англійський король міг би й зупинитись, почекати основні сили або просто стати табором, оскільки потреби в деблокаді Стерлінга вже не було. Власне, це йому і радив Мобрей, який чудово розумів, що скотти вигідну позицію не покинуть. Але Едуард не став його слухати, й швидше за все, вже й не міг. Річ у тому, що англійський король вирішив зарані поділити ще не завойовані шотландські землі між фаворитами… Крім того, авангард воїнства Едуарда вже зіткнувся із супротивником.

Командували авангардом двоє – граф Херефорд та граф Глочестер, що вже доволі дивно – командиром англійського авангарду звично була одна людина (спадкове право командування належало якрах Херефорду). Крім того, Херефорд і Глочестер терпіти одне одного не могли, оскільки походили з родів, які здавна ворогували між собою – де Боунів з Брекнока та Клерів з Гаморгена. Для чого це було зроблено на час військового походу – не зовсім зрозуміло. Політика “divide et impera” діяла в адміністративному управлінні або ж при командуванні окремими арміями, однак не в одному війську. Результат був очікуваним – авангард діяв так, неначе не мав жодного командування.

Англійці понесли суттєві втрати. Коли Едуард наказав стати на привал своєму воїнству, вирішуючи, що ж робити далі, авангард галопом погнав на Нью-Парк. Саме біля дерев цього масиву відбувся відомий поєдинок Генрі де Боуна та Роберта Брюса. Помітивши серед піхоти шотландського окроля, де Боун кинувся на нього верхи зі списом наперевіс. Брюс, не довго думаючи, поскакав назустріч англійцю, ухилився від списа, та й розрубав сокирою і шолом, і гарячу англійську голову.

Поєдинок Брюса та Генрі де Боуна на початку баталії

Варто віддати належне і зброєносцю хороброго лицаря – слуга зробив спробу забрати тіло господаря з поля бою, але цьому завадила піхота скоттів, яка вбила і його. Подальші атаки англійської кінноти також були безрезультатні. Настала патова ситуація – прориватись через списників без піхоти було неможливо. Крім того, Роберт Брюс почув у свою адресу ряд зауваг від найсміливіших лордів, мовляв не варто так королю ризикувати життям. У відповідь вони почули жалісливі репліки про втрату сокири, яка поламалась від сили удару по голові де Боуна.

Паралельно Херефорду та Глочестеру рухався загін Роберта Кліффорда, який здійснив спробу обійти шотландців з лівого флангу дорогою, яка пролягала поміж рівниною та пагорбами. Цілком можливо, Кліффорд мав метою перекрити шлях то відступу піхоті шотландців – останні мали звичку відступати в останній момент битви. Брюс передбачив і такий вартіант, залишивши графа Морея з 500 бійцями прикривати дорогу біля невеликої каплиці. Однак, якимось боком англійці проскочили повз скоттів. Морей одразу ж зробив спробу перехопити кінноту Кліффорда. Тут до всіх шотландців на дорозі мав би прийти кінець, якби англійці одразу ж їх атакували, поки вони не вишикувались у шилтрон. Однак, по незрозумілих причинах, кіннота дала можливість Морею приготуватись до бою. Цікаво, що Томаса Грея, який пропонував одразу ж атакувати скоттів, товариші по зброї висміяли. В результаті, він першим очолив атаку на шитрон та потрапив у полон. Його насмішникам пощастило дещо менше – вони залишились біля місцевої каплиці навіки.

Ці скотти справді зібрались битись?

На цьому перший день баталії підійшов до кінця. Англійці хоч і отримали по носі, але нічого катастрофічного не відбулось – більша частина воїнства Едуарда навряд шотландців в той день навіть бачила. Ті ж піддані Його величності, які схрестили мечі з ворогами, бажали поквитатись за авангард. Ніч лицарі Едуарда провели на безлюдній Балкухідрокській галявині, посеред якої спати не виникне бажання й сьогодні, що вже й казати про події 700-річної давнини. На зовсім затоплені ділянки приходилось класти дошки. Паралельно, протягом всієї ночі, до стану англійців прибувала піхота з обозом.

Доля битви мала вирішитись завтра.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s