Драматичною особливістю баталій ХІІ-ХІІІ ст. для науковців є неможливість, у більшості випадків, перевірити цифрові дані хронік, які описують ці події. Іншими словами, незалежно від того, наскільки сильно додумав число вбитих супротивників хроніст, ми не можемо з абсолютною вірогідністю казати про недостовірність такої цифри. Ця картина міняється на межі XIII-XIV ст., і простежується на прикладах баталій під Фолкерком 1298 р. та Куртре 1302 р. «Малокровні» зустрічі армій зникають, все частіше можна простежити описи кривавих побоїщ, у ході яких гине від 20 до 50% активних комбатантів з боку переможеної сторони. Що ж у цей період відбувалось насправді? Поділити конфлікти епохи можемо за групами:
А) Столітня війна – 15% загиблих французів у битві під Кресі 1346 р., які однак можна пояснити оборонною тактикою англійців і настанням ночі, що дозволило врятуватись більшості поранених. Водночас, у битвах під Пуатьє 1356 р. та Азенкурі 1415 р., які відбувались у світлу пору доби, було вбито до 40% французьких лицарів; з іншого боку, наприкінці війни, останні, отримавши тактичну перевагу, вбивали до половини англійських воїнів під Пате (1429 р.), Форміньї (1450 р.) та Кастильйоні (1453 р.);
Б) На Іберійському півострові – у найбільш великих баталіях під Нахером (1367 р.) та Алжубарроті (1385 р.) англійські лучники влаштували такий же завал із тіл кастильських та французьких лицарів, як під Пуатьє та Азенкурі;
В) Англо-шотландські війни – понад 5 тис. убитих шотландців (близько 40%) у битві під Фолкерком (1298 р.), вбито 55% шотландської кінноти під Халідон-Хіллом (1333 р.), загинуло більше половини (можливо, 2/3, включно з полоненими) шотландців, під Невіллс-Кроссі (1346 р.); мінімум 25% англійського війська (проти 10% у шотландців) загинуло під Баннокберном (1314 р.), понад 2 тис. вбитих англійців (20-25%) в битві під Оттерберном (1388 р.);
Г) Франко-фламандські війни – 40% французьких лицарів та кінних сержантів убиті в битві під Куртре (1302 р.), 6 тис. убитих фламандців (тобто 40%, за французькими, можливо, завищеними даними) і 1,5 тис. убитих французів у битві під Мон-ан Певелі (1304 р.), більше половини фламандської армії винищено в боях під Касселем (1328 р.) та Розебеком (1382 р.);
Д) Війни за участі швейцарців — більше половини австрійських лицарів загинуло в битвах під Моргартені (1315 р.) і Земпаху (1386 р.), в битві під Сен-Жакоб-ан-Бірс був повністю знищений Бернсько-базельська кампанія чисельність в 1,5 тис. осіб, у французьких найманців нібито вбито 4 тис. чоловік, в битві під Муртені (1476 р.) полягло більше половини бургундського воїнства, 12 тис. чол .;
Е) Війни на Півночі — під Вісбю (1361 г.) вбито понад 1,5 осіб, данці повністю знищили шведських оборонців міста, під Хеммінгштедті (1500 р.) селяни Дітмаршена, втративши 300 убитих, знищили 3,6 тис. воїнів данського короля Йоганна I (30% всієї армії);
Є) Баталії Гуситських воєн 1419-1434 рр. та кампаній Тевтонського ордену з поляками й литовцями, включаючно із Грюнвальдом (1410 р.) — також відомі винищенням переможених на полях зіткнень.
Острівцем «лицарської» війни (хоча у відверто кажучи, збоченій формі) видаються сутички кондотьєрів в Італії. Цьому сприяла звичка ватажків найманців домовлятись поміж собою, влаштовуючи імітації боїв, тим самим обдурюючи «працедавців», описана зокрема Нікколо Макіавеллі у «Історії Флоренції».
Наприклад, описуючи битву між флорентійсько-папськими та міланськими військами під Ангіарі (1440 р.) він пише:
«Ніколи ще жодна інша війна на чужих землях не бувала для нападника менш небезпечною: за результатами баталії, яка тривала чотири години, загинув лиш один боєць, і навіть не від рани, майстерного удару, а від того, що звалився з коня.»
Примітний опис політика й письменника битви під Молінелла (1476 р.) між флорентійцями ті венеціанцями:
«Жоден муж у цій битві не віддав душу Богу — поранили лише кількох коней і, крім того, двома сторонами було взято кілька полонених» .
Однак, коли в останні десятиліття були ретельно вивчені архіви італійських міст, виявилось, що насправді в першій битві загинуло 900 осіб, в другій — 600. Можливо, це не так багато для армій числом в 5-6 тис. осіб, але контраст із твердженнями Макіавеллі спостерігаємо разючий. Бачимо, що «Історія Флоренції» головно політичний памфлет, автор якого, відстоюючи певні ідеї (насамперед необхідність заміни найманців-кондотьєрів на регулярні національні армії), дуже вільно передає реальні історичні факти.
Однак є очевидним — з плином часу європейські війни стають жорстокішими, чому сприяє широке використання королями простолюдинів-городян. Справжній перелом настає близько 1300 р., коли «лицарська війна» остаточно здає позиції «війні смертельній». Звірства збройних протистоянь XIV-XV ст. щодо раніших часів можна пояснити рядом факторів:
1) Форми бойових дій ускладнюються, на зміну одному, центральному виду військ та способу бойових дій (лобового зіткнення кінноти в полі) приходять кілька родів військ, безліч тактичних прийомів зі своїми наборами достоїнств та недоліків. Використання їх у різних, ще не цілком вивчених умовах призводило учасників як до повної перемоги, так і до катастрофічної поразки. Наочний приклад — англійські лучники: в одних боях вони майже без втрат винищували французьку важку кінноту, в інших та ж кіннота майже без втрат винищувала їх.
2) Ускладнення форм бойових дій призводить до регулярної участі в боях формувань піхотинців-простолюдинів.
3) Нові технічні засоби й тактичні прийоми, такі, як масове застосування лучників по відкритій площині, які несумісні з «жалісливим» способом ведення бойових дій «лицарської війни».
4) Специфіка все більш регулярних та дисциплінованих армій виявляються несумісною з таким собі інтернаціональним лицарським «братством по зброї». Наочний приклад — наказ Едуарда III під час битви під Кресі за 1346 р. не брати в полон супротивників.
5) Деградація моралі самого лицарства: християнське милосердя, лицарська станова солідарність поступаються раціональному інтересу — якщо в даних конкретних умовах немає можливості отримати особисто для себе викуп від полоненого благородного противника, логічним буде його вбити.
Втім, і «малокрівні» битви XII ст. супроводжувались не меншими втратами для переможених — у величезному викупі за полонених графів та баронів теж небагато хорошого. Нагадаємо, що під Бремюлем (1119 р.) 1/3 лицарів переможеної сторони була саме бранцями.
Простіше кажучи, протягом усіх епох загалом, та в Середні віки зокрема генеральний бій у відкритому полі супроводжувався немалим ризиком та загрожував сторонам конфлікту непоправними втратами. Звідси відмінна риса військової справи у розглянутий період — акцент на обороні/облозі фортець, «малу війну» (засідки та набіги), ухилення від великих боїв. Причому генеральні битви найчастіше були пов’язані з деблокуючими діями, тобто мали вимушений характер для сторін. Характерний приклад — Альбігойські війни (1209-1255 рр.): За 46 років у десятках облог, тисячах дрібних сутичок загинуло кілька десятків тисяч воїнів з кожної сторони, а лицарі гинули в тій же мірі, що й простолюдини. При тому, великий бій було всього один — під Мюром у 1213 р. Таким чином, середньовічний лицар міг мати величезний бойовий досвід, і в той же час за все життя брати участь всього в 1-2 великих баталіях.
Цит. по: Уваров Д. Военные потери в Средневековье.
Львівський історичний клуб 