Володимир Лагодич. Балдуїн Бульонський – вбивця Тороса, правителя Едеси?

Балдуїн вступає до Едеси, картина Ж-Н. Робер-Фльорі (1840 р.) Показано, як вірменське духовенство зустрічає його біля міської брами

Вступ

Наприкінці XI ст. місто Едеса (суч. Шанлиурфа, Туреччина), розташоване у Верхній Месопотамії, номінально перебувало під владою Візантії, а фактично – після поразки ромеїв при Манцикерті (1071 р.), коли Імперія втратила контроль над східними фемами, було незалежним. Владу в місті ділили між собою візантійський намісник (дука) та Рада ішханів, куди входили представники місцевої аристократії. З 1095 р. дукою Едеси був вірменин-халкідоніт Торос, син Хетума.

Восени 1097 р. від головного війська Першого хрестового походу відділився загін під командуванням Балдуїна Бульонського. Балдуїн прямував у регіон Євфрату, де встановив контроль над Тель-Баширом та Раванданом. Це посприяло тому, що Рада ішханів, яка на той момент боролась за владу з Торосом, запросила майбутнього короля Єрусалиму в Едесу – як захисника від тюрок. По прибутті в місто, Торос запропонував йому службу найманця, однак під тиском ішханів всиновив його, зробивши своїм співправителем та спадкоємцем. Після невдалого франкського походу на Самосату ішхани Едеси повстали супроти Тороса, якого зрештою було вбито.

Вид на фортечні мури Едеси

Візії дослідників з питання причетності Балдуїна до вбивства Тороса можна звести до трьох основних таборів:

  1. Балдуїн винен у вбивстві Тороса, зрадивши свого прийомного батька та видавши його змовникам (В. Арутюнова-Фіданян, М. Заборов, Г. Мікаелян, А. Людерс);
  2. На Балдуїні лежить частина провини за загибель Тороса – він міг врятувати його, однак свідомо цього не робив (Ж. Лоран);
  3. Балдуїн не винен у смерті Тороса (А. Бомон).

Підкреслимо – більшість дослідників, роблячи спроби зрозуміти мотиви Балдуїна Бульонського, не беруть до уваги ментальність європейської знаті ХІ-ХІІ ст. – чиї цінності та моделі поведінки, логічно, відрізняються від істориків сучасності. На нашу думку, початкове висунення питання «Наскільки вигідним для Балдуїна було фізичне усунення Тороса?» є невірним. В нашій розвідці, ми спочатку маємо встановити, як Балдуїн вбачав вбивство Тороса з огляду на релігію (обидвоє належали до різних християнських конфесій) та тодішню мораль.

Часто висновки дослідників засновані не на аналізі джерел, а на власних ідеологічних поглядах – це стосується насамперед радянських дослідників. Безумовно, факт такої поведінки для науковця, зважаючи на пануючий політичний слід в гуманітарних науках Радянського Союзу, не є смертним гріхом. Однак, маємо розуміти, що це абсолютно не додає науковості такого роду пасажам. Так, М. Заборов, аналізуючи мотивацію хрестоносців, вказує що ними керували «ниці, корисливі, завойовницькі спонукання». Відповідно цьому твердженню, Балдуїн Бульонський постає на сторінках історії як віроломний та лицемірний інтриган, опортуніст, який йде на будь-які кроки задля отримання влади.

Мета нашої роботи – розглянути питання щодо причетності Балдуїна Бульонського до вбивства дуки Едеси Тороса. Для цього необхідно відповісти на два питання:

  • Чи є у нас безперечні докази причетності Балдуїна у вбивстві Тороса?
  • Для Балдуїна було вигідним усунути Тороса з політичної арени Едеси?

Зауважимо також, що для адекватного розуміння подій недостатньо співствавити між собою повідомлення джерел з метою встановити той або інший факт – необхідно інтерпретувати ці факти у більш обширному контексті світосприйняття, вірувань та соціальних практик головних діючих осіб цього епізоду історії Першого хрестового походу.

Переходячи до розгляду джерел, варто сказати, що найбільш детальну розповідь про вбивство Тороса можна знайти у хроніці Альберта Аахенського. Цей мотив був записаний значно пізніше описуваних подій – у ХІІІ ст. на основі розповідей хрестоноснців. Інші латинські джерела грають в контексті нашого дослідження допоміжну роль – оскільки з інформацією, наданою Альбертом Аахенським, не може зрівнятись навіть розповідь очевидця подій осені 1097 р., Фуше Шартського. Також, серед хронік, які описують дані події, можемо виділити твір Матвія Едеського. Друга її частина, в якій розміщена оповідь про вбивство Тороса, була написана у 10-20-х рр. ХІІ ст. З огляду на есхатологічний характер хроніки, франки представлені у ній як хоробрі воїни, які, однак, схильні грішити, за що Бог карає їх. Інформація з хроніки Матвія Едеського із незначними змінами увійшла в пізнішу хроніку псевдо-Смбата. Значна увага подіям в Едесі приділена в анонімній сирійській хроніці 1234 р., під написання якої опирались на джерела, котрі станом на наш час, на жаль, не збереглись. Серед них могла бути хроніка митрополита Едеси Василія, укладена близько 1150 р. В хроніці Михаїла Сирійця (1126-1199) можна знайти кілька рядків, присвячених запрошенню франків до Едеси та кількох фрагментарних повідомлень про вбивство Тороса. Одне з них закінчується словами «…граф Балдуїн, котрий вбив сина Хетума». Даний рядок дав змогу звинуватити Балдуїна в убивстві Тороса. Однак, далі в цій же хроніці вказано, що «…куропалат Торос, син Хетума, був убитий жителями Едеси». Наявність двох повідомлень, які суперечать одне одному заставляє обережно підходити до хроніки Михаїіла Сирійця.

Відбуття хрестоносців на Святу Землю (мініатюра ХІІ ст.)

Вбивство Тороса

Змова проти Тороса відбулась через деякий час після походу франків на Самосату, в другій половині 1098р. Латинські хроністи, як і сирійський анонім, Балдуїна серед змовників. Про безпосередню участь Балдуїна повідомляє виключно Матвій Едеський: «знайшлись брехливі та злонамірені люди й вступили у змову з графом Блдуїном, аби вбити куропалата Тороса… І в ті дні сорок чоловік вступили між собою в змову Іудину, та вночі прийшли до графа, … втягли його у свій злий помисел та обіцяли віддати Едесу йому в руки.».

Вже 7 березня змовники підняли містян проти Тороса, розграбували будинки його прибічників та захопили мури міста. Торос втік у Нижню фортецю Едеси, де й був обложений наступного дня. Перебуваючи у безвиході, він пішов на переговори зі змовниками, та «попросив у них клятви, що ті не вчинять йому шкоди», обіцявши натомість передати місто з фортифікаціями в ньому, а також казну, в разі, якщо він отримає зможу безперешкодно перейти із дружиною та дітьми до свого тестя Гавриїла, правителя Мелітени. Цікаво в даному контексті те, що Сирійський анонім уточнює, що Торос мав намір перейти до Гавриїла з дружиною й дітьми; псевдо-Смбат уточнює, що серед дітей, у дуки були виключно сини, а латинські хроністи підкреслюють, що Торос був бездітним. Щодо останнього, можемо припускати, що таке відношення латинян до постаті правителя було викликане тим, що Торос був халкідонітом.

В будь-якому разі, опис клятви між правителем та містянами Едеси наводить Матвій: «Торос дав їм Святий Хрест Варага й [святий хрест] Макеноц, і граф [Балдуїн] поклявся на них посеред церкви Святих Апостолів, що не вчинить йому шкоди. Клявся він архангелами й ангелами, а також пророками й сонмом усіх мучеників в тому, що було написано в листі від Тороса графу. І поклявся він усіма своїми святими». Після принесення клятви «Торос передав фортецю Балдуїну, а всі ішхани міста увійшли до фортеці». Але на наступний день, 9 березня 1097 р., у фортецю вірвались містяни та скинули Тороса зі стіни. Опісля його добили, та вчинили над тілом наругу. Після цього жителі Едеси проголосили Балдуїна дукою міста, передавши йому контроль над містом, фортецею та казну Тороса 10 березня.

Смерть Тороса Едеського (мініатюра ХІІІ ст.)

Додаткові свідчення про роль Балдуїна у змові подають латинські хроністи. Альберт Аахенський пише, що змовники посвятили у свої плани Балдуїна лише з початком виступу, однак він відмовився піти на вбивство Тороса та просив у ватажків повстання вмовити його добровільно залишити посаду дуки й покинути Едесу. Гійом Тірський повідомляє натомість, що Торос сам закликав Балдуїна в ролі парламентера поміж ним та зрадниками, й просив «аби заради його спасіння той виступив посередником з народом». Це не задовільнило городян, які відмовились виконати домовленість, «єдинодушно вигукуючи, що [Торос] не вийде [з Едеси] ні живий, ні без перешкод». Розуміючи беззмістовність перемовин, дука вирішив втекти з фортеці, за що й поплатився життям – його було застрелено з лука. Згідно Гіберу Ножанському, Балдуїн був оточений разом із Торосом у «палаці» (ориг. curiam) та збирався захищати свого прийомного батька. Останній однак вмовив його «припинини чинити спротив», після чого вийшов до містян та прийняв смерть.

Як бачимо, латинські хроністи логічно зображають Балдуїна у максимально вигідному образі. Водночас, Матвій Едеський, який графу не симпатизував, прямо називає вбивцями дуки повсталих городян: «…вони здійснили превеликий гріх перед Богом… порушивши клятву». Може здатись, що вірменський хроніст, який жив під владою франків не хотів написати в хроніці правдивих свідчень, аби не скласти головою. Однак далі по тексті, описуючи засуху та голод, які вразили Едесу в 1099 р. Матвій називає їх карою Божою, посланою на голови містян за те, що вони порушили «…клятву на Хресті та Євангелії…», обіцявши вберегти життя Тороса. Франки загалом та Балдуїн у цьому пасажі не згадуються.

Рандеву хрестоносців із сельджуками

Мотиви Балдуїна Бульонського

Клятва є фундаментальним інститутом середньовічного суспільства. Принесення її на священному об’єкті (res sacra) означало контакт людини зі священною силою. Згаданий Матвієм Хрест із монастиря Вараг представляв собою ковчег з частиною Животворного Хреста.  Згідно вірменській традиції, реліквія була привезена з Риму на межі ІІІ-IV ст. Франки вважали, що вона була привезена в Едесу з Єрусалиму по смерті імператора Іраклія у 641 р. Тобто, клятва на такій реліквії була значущою для кожного християнина, незалежно від конфесії.

Балдуїн був зобов’язаний Торосу і всиновленням. Дана процедура передбачала:

  1. Ще одну обіянку, яка пов’язувала їх сімейними узами;
  2. Опісля, Балдуїн проповз між нижньою сорочкою й тілом Тороса;
  3. Завершували церемонію обійми та батьківський поцілунок дуки графу;
  4. Після цього, два останніх пункти Балдуїн здійснював щодо дружини Тороса.

Цей обряд символічно імітував народження графа. Середньовічні каноніки Західної Європи розглядали усиновлення як наслідування природи (naturae similitudoimitatio naturae). Даний інститут своїм джерелом мав ще римське право – форми усиновлення adoptio та adrogatio. Хроністи підкреслюють, що Торос прийняв Балдуїна «як сина та спадкоємця» (in filium et haeredem adoptaverat).

Ця вказівка дозволяє зробити висновок, що він був усиновлений Торосом, – з точки зору європейського права, – через adrogatio. В цьому випадку граф повністю переходив під батьківську владу Тороса, міг наслідувати власність дуки по смерті нарівні із його закононародженими дітьми. Деякі каноніки й зовсім вважали, що людина,  усиновлена через adrogatio нічим не відрізнявся від біологічних дітей, хоча інші розглядали кровні узи між батьком і сином як більш сильні, ніж зв’язки, які виникали в ході усиновлення. Таким чином, оскільки Балдуїн сприймав свій статус щодо Тороса як рівний біологічному сину, участь у вбивстві дуки автоматично робила його батьковбивцею. Це розуміли і сучасники – Альберт Аахенський вкладає у вуста графа відповідні слова: «Було би страшним гріхом перед Богом, що якби я підняв руку на цього мужа, якого прийняв собі в батьки і якому поклявля у вірності (fidem). Молю вас не дати мені заплямувати себе його кров’ю, не допустити його смерті, аби ім’я моє презирали князі християнського воїнства».

В середньовічній Європі вбивство батька (patricidium), як і вбивство будь-якого близького родича (parricidium), розглядалось як більш тяжкий гріх, аніє вбивство біологічно чужої людини., нежели убийство человека, не состоявшего в родстве с убийцей. Підкреслимо, що цей факт у християнській традиції підкріплювався образами – у легендарній традиції батьковбивцею та чоловіком власної матері був не тільки цар Едіп, а й перший серед зрадників – Іуда Іскаріот. Як правило, вбивця людини мав виплатити штраф його родичам. Однак parricida уподоблявся Каїну – з огляду на це, його ізолювали від суспільства, або ж зовсім виганяли з нього, аби він не заплямував інших своєю нечистотою згідно права та релігії. З цієї причини parricida не допускався до участі в мессі та не міг приймати причастя. Така людина може очиститись від гріха виключно через церковне покарання: паломництво протягом семи років, аскетичні практики.

Вступ Балдуїна в Едесу (мініатюра, ХІІІ ст.)

Висновки

Змова проти Тороса, організована в березні 1098 р. членами Ради ішханів, не була дивиною у середовищі Ромейської імперії Х-ХІ ст. В Едесі знать неодноразово скидала невигідних для них дук, а Балдуїн у цьому процесі відіграв роль не більшу, ніж посередника в перемовинах поміж ішханами й Торосом. Аналізуючи джерела, які описують змову проти дуки Едеси, зауважимо що хроніст Матвій Едеський підкреслив вплив на змову саме Балдуїна, але не зумів уникнути нестиковок: так, клятву приносить граф, але Торос просить клятви «у них» (тобто ішханів), «ним» же передає реліквії для принесення цієї клятви; далі, Торос здає фортецю «Балдуїну», але входять в неї «всі ішхани міста».

За винятком Михайла Сирійця, чия інформація суперечлива, ніхто із вказаних нами хроністів не звинувачує Балдуїна Бульонського у вбивстві Тороса. Більше того, хоч граф і дука могли розглядати одне як суперники в боротьбі за владу, Балдуїн був зацікавлений в збереженні життя куропалату. Фізичне усунення Тороса виключило можливість того, що в подальшому він спробує повернути собі владу в Едесі (за допомогою свого тестя). Але в цьому випадку Балдуїн заплямував би себе одразу двома тяжкими гріхами: клятвопорушенням та батьковбивством. Для середньовічної людини ці моменти, безпосередньо пов’язані з посмертною долею його душі, були набагато важливіші, ніж вигода від фізичного усунення супротивника.

У зв’язку з цим хотілося б зупинитись на одному моменті. У 1971 р. британський медієвіст Чарльз Доусет висловив сумнів у тому, що усиновлення Балдуїна Торосом, описане латинськими хроністами, насправді було здійснене. На думку Доусета, насправді це була невірно зрозуміла франками церемонія хрещення Балдуїна, на якій Торос та його дружина виступили як хрещені батьки. Одним з аргументів на захист цього твердження є факт, що посада дуки в Візантії не була спадковою. З іншого боку, в даний період на східному кордоні Візантії посади стратига, й  дуки поступово набували спадкового характеру. Цілком можливо, однак, що Торос усиновив Балдуїна поза всяким зв’язком із призначенням його своїм співправителем та спадкоємцем, а виключно для того , щоб за допомогою цих зв’язків забезпечити собі лояльність франківа і звести до мінімуму ймовірність того, що вони спробують скинути або убити Тороса. Раніше базилевс Олексій I Комнін подібним чином “усиновив” ватажків Першого хрестового походу. Водночас франки, без сумніву, сприйняли призначення Балдуїна наступником Тороса як прямий наслідок його усиновлення останнім, що знайшло своє відображення в латинських хроніках. Оскільки Торос отримав клятвені гарантії своєї безпеки не тільки від Балдуїна, але і від інших змовників, його вбивство, швидше всього, було результатом трагічного збігу обставин. Очевидно, Торос був убитий неконтрольованим натовпом містян, які увірвались у фортецю. У цій ситуації Балдуїн об’єктивно не зумів запобігти загибелі свого прийомного батька.

Список джерел та літератури:

  1. Альбрехт Ахенский. Иерусалимская история. Движение первых пилигримов до начала похода 1095-97 г. Восточная Литература. Средневековые исторические источники Востока и Запада [Режим доступу]: http://www.vostlit.info/Texts/rus3/Albert/text3.phtml?id=8113
  2. Арутюнова-Фиданян А., “Армянские средневековые историки об экспансии Византийской империи на Восток в X—XI вв.” Историко-филологический журнал. (Москва, 1978. № 2): 191—206
  3. 3аборов М. Крестоносцы на востоке. (Москва, 1981): 75.
  4. Luders A. Die Kreuzzuge in Urteil syricher und armenicher Quellen. (Berlin, 1964).
  5. Арутюнова В. Византийские правители Эдессы в XI в. (Москва, 1974, № 35): 127—153.
  6. Большаков О. Средневековый город Ближнего Востока. (Москва, 1984): 282.
  7. Микаелян Г. История Киликийского армянского государства. (Ереван, 1952): 92.
  8. Матфей Эдесский. Хронография. Восточная Литература. Средневековые исторические источники Востока и Запада [Режим доступу]: http://www.vostlit.info/Texts/rus3/Matfei_II/frametext11.htm
  9. Степаненко В. “Ишханы Эдессы и внешнеполитическая ориентация города. К интерпретации событий 1083 г.” Византия и ее провинции. (Свердловск, 1982): 48—53.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s