Тарас Ігнатов. Золота Орда та Держава Романовичів: васалітет та незалежність

Вторгнення монгольських військ в Русь та у європейські країни повністю змінило політичну карту в Східній Європі. Золота Орда поставила в залежність руські князівства, і тепер князі мусили коритися владі хана. На фоні цих подій особливу увагу привертає Галицько-Волинське князівство (Держава Романовичів), доля якого була зовсім іншою ніж доля решти руських князівств. Галицько-волинські князі хоч і були васалами Золотої Орди, проте завжди шукали нагоди, аби стати незалежними, як це було до монгольського вторгнення.

Історія взаємин Золотої Орди та Держави Романовичів через брак джерел і досі залишається вивченою доволі фрагментарно, не дивлячись на свою величезну історіографію. Доволі багато моментів залишаються дискусійними і потребують подальших досліджень. Однак, сьогодні є чимало хороших праць на цю тему, які доволі добре висвітлюють стосунки цих двох державних утворень. Зокрема, з великої кількості історіографії виділяютьсяпраці Михайла Грушевського[7], Івана Крип’якевича [10], Миколи Котляра [9], Олександра Головка [6], Мирослава Волощука [4] та ін. Окремо виділяються дослідження Леонтія Войтовича[1; 2; 3], які стали основою цієї статті.

Бату-хан у агрегатному становищі володаря улусу – приймає одного чоловіка, який зіграє роль у творенні національного міфу росіян

Як відомо, після європейського походу у 1243  р. Батий (1243—1255) відійшов на Волгу, де були добрі умови для кочового господарства і почав займатися формуванням улусу Джучі, який в Європі називали Золотою Ордою[1, с. 69]. При цьому варто відмітити, що у 1243 р. Батий не заснував державу. Улус Джучі був сформований ще у 1225  р., а Батий тільки розширив його кордони за рахунок походів 1230—1240-х рр [17, c. 172].Для розуміння ситуації важливо визначити які території займала Золота Орда на заході і де проходив русько-ординський кордон на території сучасної України. Отож, західним кордоном Золотої Орди була нижня течія Дунаю, далі володіння ординців простягалися до межиріччя Пруту та Дністра, а також по степовій зоні між Дністром та Дніпром. Ординцям також належала територія до середньої течії Південного Бугу, вище ординці не просунулися. Болохівська земля не ввійшла до складу Золотої Орди, але була залежною від неї. Далі, територія Золотої Орди в районі Дніпра починалася від сучасного міста Канева і простягалася на північ по нижній течії р. Псел та з подальшим відступом її на південь в середній течії р. Ворскли і далі на схід уздовж її лівого берега[8, с.27-39]. Таким чином ми бачимо, що в результаті Західного походу 1240—1241 рр. Галицько-Волинське князівство не було завойоване,його території не були включені до Золотої Орди, а саме князівство залишалося незалежним.

Карта-схема монгольських походів 1236-40 рр. на Київську державу, Угорське королівство – 1240-41 рр. та 1391 р. у Військовій енциклопедії Ситіна

Тепер, перейдемо до причини поїздки Данила Романовича (1238—1264) до Батия. Ще зимою 1242—1243 рр. ординці на чолі полководців Балакана та Меркана [1, с. 71]«значними силами рушили на Холм, щоб відшукати Данила Романовича»[5, с. 105]. Данило справді тоді зустрівся з ординцями, на що вказує диплом угорського короля Бели IV (1235­—1270) від 22  квітня 1244  р. де говориться, що Данило мав зустріч з «татарським очільником»[4, с. 35-36]. Як зауважив Л. Войтович, Балакан та Меркан були в ранзі тисячників, і це замало для «татарського очільника», тому Данило зустрічався з Мауці, володарем Причорноморського улусу[1, с. 72]. Результатом став відхід ординського війська. Про що саме домовилися Данило та Мауці невідомо. Л. Войтович припускає, що Данило склав васальну присягу Мауці, але це тільки припущення, яке потребує подальшого дослідження. Роком пізніше, у 1245 р. Мауці вислав послів до Данила з вимогою «дай Галич»[5, с. 109]. З урахуванням того, що посли прибули до Данила ще до битви під Ярославом (17  серпня 1245 р.) тут таки має місце політика ординців до роздроблення князівств [1, с. 72-73].Данило же, аби зберегти свої володіння поїхав до Батия, також сподіваючись, що хан поверне йому Київ, адже до 1243 р.формально Київ належав Данилу [16, с. 190].

Макет-реконструкція середньовічного Києва

Переходячи безпосередньо до поїздки Данила до Батия потрібно зрозуміти як хан прийняв у себе князя, та який юридичний статус отримала Держава Романовичів після повернення Данила. Оскільки Галицько-Волинський літопис писався без дат, визначити рік поїздки Данила в Орду допомагають свідчення Плано Карпіні (1245—1247), який зустрічався в 1245 р. з Васильком Романовичем (1264—1269). Францисканець не застав Данила, оскільки «князь Данило поїхав до Бату» [14, с. 67].У своїй ставці Батий прийняв Данила з великою пошаною. Хоч князь мусив виконати всі ритуали, які були загальнообов’язковими, Данило був запрошений на святкування монгольського Нового року (кінець січня – початок лютого 1246 р.), де пив чорний кумис, напиток, який вживала тільки монгольська еліта [18,с. 235-255].Батий підтвердив за Данилом Галицькі і Волинські землі, відмінивши вимогу Мауці, а ось Києва йому не дісталося. Хан дав ясно зрозуміти, що ординці не бажають відроджувати Київську Русь, навіть як васальну державу [1, с.75].Це і зрозуміло, оскільки, як було сказано раніше, монголи практикували політику роздроблення князівств, і тому їм було не вигідно мати надто потужного васала, який би міг виступити із значними силами проти них.

Данило Романович на мозаїці з одного всім відомого місця в Києві…

Але ж який правовий статус отримала Держава Романовичів? За словами І. Крип’якевича: «галицько-волинські князі змушені висилати своє військо на походи Батия, інколи платити данину»[10, с. 127].Наталя Яковенко пише: «що галицько-волинські князі вважалися федератами хана, вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини не платили»[19, с. 75].М. Котляр зазначає:«Данило зберіг цілісність свого князівства, не впустив татарських баскаків до своєї землі та здобув передишку для подальшої збройної боротьби проти Орди»[9, с. 203].

Отже, звідси випливає, що: по-перше – Данило зумів зберегти цілісність Галицько-Волинського князівства; по-друге – на території Галицько-Волинського князівства не існувало баскаків, отже і не було чіткої регулярної данини; по-третє – галицько-волинське військо мало брати участь у походах Батия, а князі інколи виплачувати данину; по-четверте –Держава Романовичів не була залежною в такій мірі як князівства Північно-Східної Русі. Князі цих земельбули повністю підданими хана,на північно-східних землях Русі діяли баскаки, які слідкували за щорічним збором данини, князі майже щороку їздили до хана (хронологію поїздок подав Вільям Похлєбкін [13, с. 31-34]), тим самим підтверджуючи своє підданство, в результаті чого склалася особлива форма залежності – регулярні поїздки в ставку хана для вираження своєї рабської покірності[13, с. 30]. Ще одною відмінністю було те, що Данило їздив лише до Сараю, в той час як Олександр Ярославович (1249—1263) та його брат Андрій Ярославович (1248—1252) за ярликами мусили їздити аж до столиці Монгольської імперії Каракорума. Як можна бачити, Держава Романовичів мала інший, відмінний статус від решти князівств.Держава Романовичів була у статусі «мирника», а не «данника», перехід влади у Галицько-Волинському князівстві відбувався самостійно, натомість як володимиро-суздальські князі (а пізніше московські) отримували владу від хана [15, с. 49-50]. Але тут постає найголовніше питання: чому Держава Романовичів отримала статус менш залежного васала ніж князівства Північно-Східної Русі, тобто була «мирником», а не «данником»? Скоріш за все, це було спричинено тим, що Держава Романовичів – прикордонний васал, який знаходився на межі католицького світу та «Pax Mongolica», був буферною зоною між Заходом та Сходом, тому на нього не можна тиснути як на володимиро-суздальських князів. Монголам вигідніше було, щоб на кордоні із Заходом знаходилося більш сильне князівство, але під ординським впливом.

Данило на прийомі в Батия. Малюнок сучасного художника

Але навіть такий статус залежності від Орди не задовольняв Данила. Його сподівання домовитися з ординцями і отримати Київ залишилися марними. Тому, зразу після повернення з Орди, Данило шукає способів як позбутися залежності, та вернути собі території, які належали йому до монгольського походу. Данило один із перших князів зрозумів, що для боротьби проти ординців потрібна сильна, боєздатна, сучасна армія, тому на протязі всього свого життя він реформує своє військо[1, с. 75-80].Але власними силами виступати проти ординців було б самогубством. Тому Данило активно шукає союзників на Заході, веде переговори з Римом,а також налагоджує відносини з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославовичем, з яким заключає у 1251 р. союз, скріплений шлюбом своєї доньки Анастасії з Андрієм [1, с. 85]. Данило був добре проінформований про ситуацію в Золотій Орді та знав, що Батий хворів, тому очікував на його смерть, щоб виступити проти ординців [1, с. 84].Але цим планам завадив Олександр Ярославович, який був незадоволений вищим становищем свого брата у ієрархії князів, і тому він поїхав в Орду, після чого оглан Сартак (1255—1256) послав каральне військо на чолі з Неврюєм, яке розгромило Андрія 24 липня 1252 р [1, с. 86]. Таким чином ординці дізналися про намір Данила ще у 1252  р. і вже на початку 1253 р. улусбек Куремса підступив до Кременця [5, с. 117]. У Данила не було іншого виходу як заручитися підтримкою Папи, тому в другій половині 1253 р. в Дорогочині, подальше від ординців, коронується і приймає титул «Короля Русі». Це означає, що в юридичному плані васал Данило зрівнюється зі своїм сюзереном Батиєм та претендує на всю територію Русі, а це– повний розрив васальної залежності. Отже, з 1253 р. Галицько-Волинське князівство стає незалежним.

Галицько-Волинське князівство в регіоні Центрально-Східної Європи

Хоч Папа Римський оголосив хрестовий похід на землі Орди, він так і не став реальністю. Країни, які закликав Папа до боротьби (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор’я) не були на той час здатні протистояти ординцям [6, с. 10]. Тому, Данило Романович змушений покладатися на свої сили. Але час війни для Данила був удачливий. У 1255 р. Батий помер, і в Золотій Орді розпочалася боротьба за престол, яка закінчилася тільки у 1258 р. з приходом до влади Берке(1257—1266)[1, с. 90-91]. За цей час проти Данила воював Куремса, який програв війну і тому був замінений у 1258 р. на одного з кращих полководців Орди – темником Бурундаєм [2, с. 104].Бурундай використав тактику «вимушеного союзництва», змусивши галицько-волинських князів брати участь в поході на Литву [2, с. 105].У 1259—1260 рр. Бурундай розділив Галичину і Волинь, дав наказ зруйнувати укріплення найважливіших міст (Львова, Володимира, Луцька, Крем’янця і т.д.) [10, с. 134], а Данило був вимушений виїхати в еміграцію. Отже, галицько-волинські князі знову потрапили в залежність від Орди.

Реконструкції воїнів, виконані Михайлом Гореликом

Знову ж таки постає питання: в якому статусі перебували галицько-волинські землі після походу Бурундая? Як відомо, під час правління Берке зроблено перший перепис населення в Русі (1257—1259) і завдяки ньому більш твердо запроваджувалася система баскаків [2, с. 104]. Оскільки Галицько-Волинський літопис не має згадок про баскаків на території Держави Романовичів, то можна зробити висновок, що перепис населення в Галицькій та Волинській землях не проводився. Той же Галицько-Волинський літопис не згадує і про поїздки князів Лева Даниловича (1264—1301) та Василька до хана. Отже, після походу Бурундая Галицько-Волинське князівство далі залишалося у статусі «мирника», «данниками» же були князівства Північно-Східної Русі, де після перепису населення посилилася система баскаків та князі продовжували постійно їздити до хана, на відміну від галицько-волинських князів.

Протягом 1260—1264 рр. в Монгольській імперії тривала боротьба за престол між Джучидами та Хулагуїдами [1, с. 98-100]. Цією ситуацією скористався Данило, який в 1262 р. повертається з еміграції та відновлює свою владу в Галицько-Волинському князівстві. З цього часу і до самої смерті Данила у 1264 р., а як побачимо далі – до 1270 р. Держава Романовичів залишалася незалежною від Золотої Орди.

Атака князівської дружини. Малюнок А. Єжова

Після смерті Данила Галицьке та Волинське князівства формально були одним цілим, оскільки Василько вважався сюзереном князівства як старший в роді, але фактично вони були розділеними. У Володимирі княжив Василько (згодом його син Володимир (1269—1288)), в Галичині – Лев Данилович[10, с. 135].У цей самий час активну діяльність розпочинає улусбек Ногай (бл. 1270—1299), який володів Причорноморським улусом. Лев, аби утримати Галицьке князівство та об’єднати державу визнає зверхність Ногая[2, с. 190]. Це сталося на початку 1270-х рр., оскільки саме тоді Ногай з Північного Кавказу перебрався на Дунай [2, с. 189].За допомогою Ногая Лев Данилович ходив походами на Польщу, Литву, Угорщину та значно розширив свої володіння: на момент смерті Лева Держава Романовичів включала в себе Галицьку, Волинську, Люблінську землю, Закарпаття, Київщину та Переяславщину [1, с. 119].Також, Лев за допомогою Ногая втручався і в боротьбу за польський престол [10, с. 138].

У руського князя та ординського беклярбека склалися свої специфічні відносини, які були вигідними для них двох. Як я вже сказав вище, Лев за допомогою Ногая здійснював походи на Польщу, Литву та Угорщину, які були вигідними саме для нього, в той час як Ногай розглядав сильного Лева як союзника на Дунаї та Балканах. За часів Лева залежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди (а фактично лише від її частини – Причорноморського улусу) зводилася до мінімуму: Лев лише повинен був брати участь в походах Ногая. Беклярбек тоді фактично керував справами в Золотій Орді та ставив на престол ханів. Але тут потрібно враховувати важливий момент:хоч Ногай був дуже впливовим у Золотій Орді, він не був ханом, отже і Лев вважався васалом Ногая, оскільки васальну залежність складав саме йому.Лев жодного разу не їздив в ставку хана, щоб підтвердити за собою княжіння (інакше б про це повідомив Галицько-Волинський літопис), що знову ж таки підтверджує «особливий» статус Держави Романовичів. Також, важливо звернути увагу на ще один момент. У 1272 р. ще за часів хана Менгу-Тимура (1266—1282) в Русі відбувся другий перепис населення. Як і перший перепис він теж не стосувався Держави Романовичів, а був проведений тільки на землях Північно-Східної Русі[13, с. 48]. В Галицько-Волинському князівстві як іне було раніше баскаків, так і не з’явилися вони тепер.Тому, за часів Лева Даниловича з 1270 р. по 1301 р.Галицько-Волинське князівство де-юре було залежним від улусу Ногая, а де-факто було його союзником.

XIV ст. – малодосліджений період в історії Галицько-Волинської держави. Проблема полягає у тому, що через брак джерел ми майже нічого не знаємо про правління галицько-волинських князів. Нам відомі лише скупі звістки з іноземних відомостей, в яких маємо лише окремі згадки про галицько-волинські землі. Але спробуємо хоча б в загальному вигляді окреслити становище Держави Романовичів щодо Золотої Орди.

Портрет Лева Даниловича – князя Галицького з 1264 р.; Волинського у 1292-1301 рр. авторства Л. Долинського

Як вже було сказано, за часів Лева Держава Романовичів хоч і формально, але була залежна від ординців. Але ситуація знову змінилася на початку XIV ст. В цей час в Золотій Орді тривала боротьба Тохти (1291—1312) з нащадками Ногая, також хан був втягнений у війну в Азербайджані [1, с. 122-123].Цією ситуацією скористався галицько-волинський князь Юрій Львович (1301—1308/1315), який прийняв титул «Короля Русі», свідченням чого виступає його печатка, де вказано титул короля, а також сам Юрій зображений з короною[10, с. 140]. Прийняття королівського титулу може свідчити про одне – відновленнянезалежності Держави Романовичів. Ще одним підтвердженням незалежного статусу держави є утворення у 1303 р. Галицької митрополії, до якої були віднесенні єпископії, на землях, які не платили данину Орді: галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська та холмська єпископії[3, с. 323-324].Саме тоді, в грамоті константинопольського патріарха Атанасія I (1303—1311) впершевживається термін «Мала Русь», під яким розуміли території, що входили до Королівства Русі [12, c. 217]. Ці беззаперечні свідчення вказують, що на момент правління Юрія Львовича Держава Романовичів була незалежною від Золотої Орди.Але як довго правив Юрій ми не знаємо. Ян Длугош вказує дату смерті – 21 квітня 1308 р. [21, с. 51], натомість наступники Юрія – Андрій та Лев Юрійовичі (1308/1315—1323) вперше згадуються в листі польського короля Владислава Локетка (1306—1333) від 27 червня 1315 р.[23, № 976] Тому, дата смерті Юрія залишається дискусійною.

Тепер спробуємо окреслити відносини Держави Романовичів із Золотою Ордою в період правління Андрія та Лева (1308/1315—1323). В 1313 р. до влади приходить Узбек (1313—1342), один з найсильніших золотоординських ханів [5, с. 125]. Швейцарський хроніст, Іоан Вінтертурський (1340—1348) вказує, що князі отримали ярлики від хана [22, с. 165].Але на цю звістку особливо покладатися не можна, оскільки практика затвердження галицько-волинських князів татарами нам не відома [7, с. 125]. Та й зрештою, перехід влади у Галицько-Волинській державівідбувався без втручання татар.Підтвердженням боротьби проти Золотої Орди є грамота князів до Тевтонського Ордену, укладений 9 серпня 1316 р., де князі  будуть «старатися надійно захистити землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападника» [11, с. 145], а також лист Владислав Локетка до Папи Римського Іоана XXII (1316—1334)від 21  травня 1323 р.в якому польський король жалів про смерть князів, називаючи їх «непоборним щитом проти татар» та непокоївся, що «з їх смертю і землі наші у небезпечній близькості від Татар, які, певно, тепер сусідню землю Руську, що з неї щорічно збирали данину, окупують»[20, с. 72-73].

.”..В том же году сел царь Азбяк на царство и обасурманился…”

Тобто, за словами польського короля Галицько-Волинські землі не були підконтрольні Орді, хоч і платили данину Золотій Орді. Про залежність двох Романовичів від татар згадує венеційський мандрівник та географ Маріно Санудо Старший (1334) в одному з листів до короля Франції Філіпа VI (1328—1350), відзначаючи: «Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами»[12, с. 218]. Також, варто звернути увагу і на те, що Андрій (як старший з Романовичів) не прийняв титулу короля, як його батько. Мабуть, це було зроблено для того, щоб не тривожити татар (згадаємо Лева, який також не коронувався, аби не напружувати ситуацію з ординцями).

Як бачимо, ситуація у 1308—1323 рр. неоднозначна. З одного боку є свідчення про виплату данини руських князів татарам, а з іншого – є свідчення і про антиординську політику Андрія та Лева. Вважаємо, що існувала певна незалежність Галицько-Волинських земель від Орди, а данина, скоріше, була відкупом від Орди. Для руських князів було краще відкуповуватися від монголів даниною, аніж тримати численні війська на кордоні з Ордою. Але, такий самостійний статус Держави Романовичів не задовольняв Узбека, тому в 1323 р. він спробував повернути залежність Галицько-Волинського князівства, і в ході цієї боротьби, скоріш за все, загинули Андрій та Лев [2, с. 126]. Отож, правління Андрія можна назвати періодом боротьби за збереження незалежності.

Андрій Юрійович, князь Волинський у 1308/1316-1323 рр.

Але, не маючи змоги в повній мірі втрутитися в боротьбу за Галицьку спадщину (через зайнятість основних сил на Кавказі), Узбек домовився з Литвою про підтримку мазовецького кандидата Болеслава-Юрія Тройденовича (1325—1340)[2, с. 126].Про відносини Держави Романовичів та Золотої Орди в період правління Болеслава-Юрія можемо дізнатися з його грамот до Тевтонського Ордену, звертаючи увагу на титул руського князя, адже в середньовіччі саме титулатура відігравала велике значення у дипломатії. В першій, виданій у 1325 р. Болеслав-Юрій, який тільки зійшов на престол, прагне «перебувати у прихильності і мирі зі згаданим орденом» [11, с. 167-170] як це було в 1316-1323 рр. Титул князя здається доволі скромним – «Князь Русі».Вже друга грамота, видана у 1327 р.,є підтвердженням грамоти князів Андрія та Лева 1316 р. В ній Болеслав-Юрій, так само як його попередники, пропонує Тевтонському Ордену захист від татар і титулує себе значно солідніше (так само, якою була титулатура Андрія та Лева) – «Князь землі Русі, Галичини та Володимирщини»[11, с. 170-173]. Ці дві грамоти явно свідчить про антиординську спрямованість. В третій грамоті, виданій у 1334 р., Болеслав-Юрій фактично повертається до титулатури, яка була в першій грамоті, називаючи себе «Уроджений князь і володар Русі»[11, с. 174-180].І, нарешті, грамота 1335 р. є найцікавішою, оскільки в ній Болеслав-Юрій виступає під новим титулом «Уроджений князь усієї Малої Русі»[11, с. 180-187]. Титул «Мала Русь», як вже було сказано вище, виступає у значенні територій, які не платили данину Орді[1, с. 130].

Якщо «Мала Русь» позначає території Галицько-Волинського князівства, тоді що розумілося під титулом просто – «Князь Русі»?. Відповідь очевидна – галицько-волинський князь претендував на всю Русь, яка була тоді під владою монголів. Це дуже важливий момент, який свідчить про антиординську політику руського князя. І лише згодом, відчуваючи загрозу з боку польсько-угорського союзу Юрій-Болеслав пробує внормувати стосунки з Ордою і заручитися їхньою підтримкою. Для цього і титулує себе як «Князь Малої Русі», тобто відмовляється від претензій на всю Русь. Зайнятий війною в Азербайджані, хан Узбек міг задовольнитися цим, оскільки саме в 1334 р. стосунки між Джучидами та Хулагуїдами знову загострилися і Узбек послав своє військо у Ширван [1, с. 130]. Отже, під час правління Болеслава-Юрія Держава Романовичів не була залежною від Золотої Орди та не платила її данину, про що свідчить відновлення грамоти князів Андрія та Лева, до Тевтонського Ордену, в якій Болеслав-Юрій зобов’язується захищати землі Ордену від татар, а також титул «Мала Русь», який використовувався для позначення територій, що не платили данину Золотій Орді.

Після вбивства Болеслава-Юрія у 1340 р. розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинські землі між Польщею, Литвою та Угорщиною. Дмитра-Любарта Гедиміновича (1340—1383) підтримала Золота Орда, якій не було вигідно просування католиків до її кордонів. За допомогою ординських військ Дмитро-Любарт зміг не допустити завоювання Галичини поляками у 1340 р. Але, після смерті Узбека у 1342 р. Золота Орда поступово втрачала можливість допомагати Галицько-Волинському князівству. Хан Джанібек (1342—1357) повністю зосередився на завоюванні Азербайджану [1, с. 136], а після його смерті Золота Орда почала розпадатися [2, с. 130]. Литва ж не вступилася за Любарта-Дмитра, очікуючи, що він визнає її зверхність[1, с. 140]. Тому, позбувшись сильного союзника Дмитро-Любарт програв війну з Казимиром III (1333—1370). За часів правління Дмитра-Любарта Золота Орда виступала як союзник у війні проти польсько-угорського альянсу. Не йшлося ні про яку залежність Держави Романовичів, оскільки Золота Орда не те що не могла вже брати участь у війні за Галичину, а повністю втратила вплив на українські землі протягом 1362—1380 рр. [1, с. 139-141]

Друк Юрія II Болеслава

Отже, на основі вищесказаного, можна зробити наступний висновок. Галицько-Волинське князівство було залежним від Золотої Орди щонайбільше 50 років: у 1245—1253 рр.; у 1260—1262 рр. тау 1270—1301 рр. При тому, потрібно враховувати і ступінь залежності. Галицько-Волинське князівство було «мирником», а не «данником» Золотої Орди, баскаків на території Галицької та Волинської земель не було, перехід влади у Державі Романовичів відбувався без втручання ханів, а галицько-волинські князі після Данила жодного разу не їздили в Орду до хана на підтвердження свого васалітету. Становище Галицько-Волинського князівства не йшло ні в яке порівняння із ситуацією в Північно-Східній Русі, на землях якої були баскаки, владу князя затверджували хани Золотої Орди та князі майже щорічно їздили до хана. При цьому Держава Романовичів виступала незалежним утворенням у 1253—1259 рр. та з 1301 р., натомість як північно-руські князі перебували в залежності від Орди до 1480 р., тобто 250 років.

Список використаних джерел та літератури:

1.Л. Войтович, Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи,«Проблеми історії війн і військового мистецтва» 2019, Вип. 2, с. 45-146.

2. Л. Войтович, Нащадки Чингіз-Хана: вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів, Львів 2004, 248 с.

3. Л. Войтович, Юрій Львович і його політика, «Галицько-Волинські етюди» 2011, с. 319-325.

4. М. Волощук, Проблема кількості візитів Данила Романовича in Tartaria: джерелознавчий аналіз угорського диплому від 22 квітня 1244 р., «Дрогичинъ 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича», Івано-Франківськ 2008, с.18-36.

5. Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар, за ред. М. Котляра, Київ 2002, 400 с.

6. О. Головко, Держава Романовичів та Золота Орда (40-50-ті рр. XIII ст.), «Український історичний журнал» 2004, № 6, с. 3-16.

7. М. Грушевський, Історія України-Руси, Київ 1993, Т. IV, 592 с.

8. В. Егоров, Историческая география Золотой Орды в XIII-XIV вв., Москва 2010, 248 с.

9. М. Котляр, Галицько-Волинська Русь, Київ 1998, 336 с.

10. І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, Львів 1999, 220 с.

11. О. Купчинський, Акти та документи галицько-волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти, Львів 2004, 1285 с.

12. І. Паршин, Термін “Мала Русь” у документах XIV століття, «Княжа доба: історія і культура» 2019, вип. 13, с. 215-224.

13. В. Похлёбкин, Татары и Русь. 360 лет отношений Руси с татарскими государствами 1238-1598 гг. (От битвы на р. Сить до покорения Сибири). Справочник, Москва 2000, 190 с.

14. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука, ред. и прим. Н. Шастиной, Москва 1957, 272 с.

15. А. Речкалов, Русь: Путь к Украине. Украинские земли в составе Польши и Литвы, Київ 2014, Кн. 1, 568 с.

16. А. Толочко, Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология, Київ 1992, 224 с.

17. В. Трепавлов,Начальный этап образования Улуса Джучи: 1206-1243 гг. [в:]История татар с древнейших времен. Т. 3. Улус Джучи (Золотая Орда). XIII – середина XV в., ред. М. Усманов, Р. Хакимов, Казань 2009, с. 170-172.

18. А. Юрченко, Золотая Орда: между Ясой и Кораном (начало конфликта). Книга-конспект, Санкт-Петербург 2012, 368 с.

19. Н. Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст., Київ 1997, 380 с.

20. Acta Camerae Apostoliae, Monumenta Poloniae Vaticana, Vol. 1207–1344, Cont. Jan Ptaśnik. Kraków 1913, 502 p.

21. Ioannis Dlugossi, Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae, Varsaviae 1978, liber nonus, 509 p.

22. Johannis Vitodurani Chronicon, Die Chronik des Minoriten Johannes von Winterthur, durch Georg von Wyss, Zurich 1856, 265 p.

23. Kodeks Dyplomatyczny Wielkopolski, T.2 Zawiera numera 617-1292 lata 1288-1349, Poznan 1878.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s