Ярослав Баштевич. Соціальний та етнічний антагонізм у Галицькій Русі

Одна з найвагоміших сторінок української історії ранньомодерного часу – Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, набрала такого характеру й
масштабу через протиріччя двох націй: української й польської, коріння якого проросло ще в добу Пізнього Середньовіччя.

Найкраще зародження міжнаціонального антагонізму можна простежити на прикладі території Галичини (Королівства Русі; Руського й Белзького воєводств; Галицької Русі), яка найшвидше з-поміж етнічно українських земель потрапила під владу Корони Польської [25, с. 28]. Процес інкорпорації руських земель, які в цей час іменувалися як «Королівство Русь» [4, с. 108], до складу Польського Королівства розпочався в 1340 р. після смерті останнього
галицько-волинського правителя Юрія II (1325–1340) й остаточно завершився в 1434 р. Його можна умовно поділити на 2 етапи:

1)1340–1387 рр. – час польсько- (й угорсько)-литовської боротьби за
галицько-волинську спадщину;
2) 1387–1434 рр. – перехідний період від часу походу Ядвіги (1384–1399) до створення Руського воєводства.

Regnum Ruthenorum” станом на початок XIV ст., ілюстрація з книги О.Однороженка “Українська руська еліта”

Майже столітній період інкорпорації земель можна пояснити (крім як усуненням зовнішніх ворогів) також необхідністю створення умов для лояльного ставлення до нової влади
могутнього галицького боярства. Саме тому польська влада, хоча поступово й поширювала власний адміністративний апарат на приєднані землі, але намагалася зберегти видимість існування«держави в державі» й проводила так звану «розумну казимирівську
політику»: діяло руське право, карбувалася окрема монета, надавалися привілеї боярству та містам, було відновлено Галицьку митрополію тощо [5, с. 376; 4, с. 110; 28, s. 183–185]. Але
це було лише формальністю, бо коли вдалося порушити питання про відновлення Руського Королівства, його одразу ж і відкинули [5, с. 443}.

Із приєднанням Галицької Русі до Польського Королівства до останнього мали би перейти чи не головні функції держави, а саме – захист від зовнішньої загрози [18, с 56–58], якою тоді
найчастіше були турецькі й татарські війська. Однак, цього фактично не відбулося.

Відтиски монет, які карбувались на території Галичини та Лодомерії за правління намісника Владислава Опольчика у 1370-х – 1401 рр.


Ще у другій половині XIV – першій половині XV ст. вдавалося забезпечити певну безпеку на приєднаній території (зводилися й перебудовувалися замки за західноєвропейським типом,
відбувалась колонізація цих земель, активно розвивалось господарство тощо) [24, с. 86–89]. Водночас, великих нападів не було через політичну кризу в самій Золотій Орді. Натомість, ще
напередодні великого походу на Київ 1482 р. з 1440–1470 рр. (через вплив Османської імперії) татарські загони спустошували територію Поділля й Галичини, а з кінця XV ст. і впродовж наступних двох століть набіги стали чи не щорічними [16, с. 92; 29, s. 641]. Таке становище призвело до того, що розпорошені татарські загони, не маючи змоги поживитися на Поділлі, все далі просувалися на захід. Утім, вони рідко перетинали р. Сян,
зосередившись на грабунку Руського воєводства [24, с. 90]. Існувало чотири, добре відомі польським урядовцям основні шляхи, якими татарські загони добиралися до Русі. Три з них вели на західноукраїнські землі, а найкривавішим був Волоський, або, як його називали ординці – Золотий, найбагатший для них.

Татарин на гравюрі XVI ст. вирішив скромно повернутись


Шлях пролягав заледве не через усю Галичину [16, с. 92]. Так, за підрахунками істориків, у 2 половині XV ст. татари здійснили 31 великий напад на Поділля та 11 – на Руське й Белзьке воєводства; у XVI ст. – 32 та 17 відповідно [15, с. 19]. З метою захисту була навіть висловлена пропозиція перевести на спустошені землі Тевтонський орден [19, с. 7–8], оскільки вже
тоді організація оборони ставала все слабшою: посполите військо скликалося настільки повільно, що ворог устигав утекти зі здобиччю [19, с. 16–17, 39; 30, s. 72–73]. Основний тягар оборони в усі періоди лягав на пасивний захист із використанням оборонних об’єктів: укріплених міст, замків, релігійних споруд тощо, які надавали захист місцевому
населенню [24, с. 92].

Кам’янець-Подільський замок був одним з таких оборонних об’єктів, про які вказувалось дещо вище

Щоб припинити масову міграцію населення з небезпечних місць, особливо з терен Галицької землі, сеймики видавали укази, в яких наказували під час ворожих нападів насамперед ховатися в найближчих оборонних спорудах, хоча ті часто «самі валилися» [19, с. 48]. Тож польська влада не змогла організувати належної оборони: з’явилася вона лише з
розвитком козаччини [19, с. 54]. З політичними трансформаціями у цей період паралельно
відбувалися й соціально-економічні зміни. Зокрема, в XV ст. на території Галичини нараховувалося більше поселень, ніж у густо заселеній Волині [7, с. 23], а з економічного погляду Руське воєводство значно переважало Київську землю [17, с. 27]. Натомість, польська влада проводила політику заохочення колонізації цих земель економічно сильнішими німцями й польською шляхтою [27, s. 5], що породжувало численні
конфлікти й відтісняло місцевих русинів на периферію суспільно-політичного життя: «чуже житє придушило місцеве руське» [7, с. 23; 14, с. 92].

Королівство Польське, та Велике князівство Литовське на час правління Владислава ІІ Ягайла (1386-1434 рр.) Населених пунктів на Київщині в той час і справді суттєво менше, ніж у Малопольщі

У нових політичних умовах важливо було заручитися підтримкою галицької еліти, обіцянки якій дали змогу Польщі анексувати 1387 р. Галицьку Русь [5, с. 435; 18, с. 56–58]. Імовірно,
що саме під тиском місцевої шляхти було створено Руське воєводство (а 1462 р. – і Белзьке) та поширено на нього польське право, що дозволило галицькій шляхті займати урядові посади [12, с. 25–29]. Така лояльність шляхти пояснюється тим, що фактично до 1430 рр. існувала певна «консервація місцевих порядків», а галицькі бояри перебували в становищі особистих слуг короля. У 1420 р. галицьку шляхту король навіть обклав
повинностями, що перша намагалась усіляко оскаржувати [3, с. 144; 8, с. 176, 184]. Зрештою, і після 1434 р. в галицької шляхти було менше прав, аніж у польської. Саме тому для XV ст.
характерними були численні конфедерації, які король намагався розв’язати наданням привілеїв для окремих земель.

Магнати вже пізнішого державного утворення, Речі Посполитої, на картині Т.Долабелли

Пьотрківський статут 1496 р. остаточно зрівняв у правах шляхту [3, с. 154; 6, с. 26–27]. Але шляхта опинилася в частково залежному становищі через особливо сильні позиції
можновладства в краї [9, с. 397], оскільки ще з середини XIV ст. королі могли надавати руській та польській аристократії цілі повіти. Магнати забирали в шляхти маєтки, якщо в неї не було
королівських підтверджень [29, s. 632] (які отримати було вкрай складно), накладали нові повинності для всього населення у своїх володіннях, через що проти перших були організовані виступи (як конфедерація 1464 р., коли шляхта разом із львів’янами
виступили проти руського воєводи А. Одровонжа) [9, с. 397– 401; 8, с. 184–189; 30, s. 385 386].

Зажурений Владислав Ягеллончик в іпостасі полського короля на засіданні Сенату Польського Королівства. Автор зображення, Й.Галлер назвав це все “сприянням прийняття указів”, 1506 р.


Велике значення на формування ідентичності шляхетського стану мала іноземна колонізація. У середині XV ст., у розпал конфедерацій, руська шляхта (а представники руських родів знаходилися на різних щаблях шляхетської ієрархії [23, с. 97–98]) ще зберігала й активно декларувала свою етнічну та конфесійну ідентичність [9, с. 413–414]. Проте іноземці впродовж наступних кількох століть споріднювалися з місцевою елітою, а остання
масово приймала католицизм, що сприяло швидкому підйому в урядовій кар’єрі [23, с. 109–111]. Врешті-решт, уже в XVI ст. більшість руської шляхти, ввійшовши в нове правове поле,
втратила своє «національне обличчя» й фактично перестала бути виразником інтересів русинів-українців [25, с. 34]. Хоча на початку XVI ст., коли «національні різниці стають чимраз ясніші», в руської шляхти в судових позовах ще проявлялася національна свідомість [14, с. 5, 95].

Князі роду Санґушків, Острозьких, Вишневецьких. Розпис у соборі Успення Пресвятої Богородиці Києво-Печерського монастиря.

На руських землях, які ввійшли до складу Великого князівства Литовського, представники руської еліти були набагато впливовішими, що дозволило їм аж до XVIII ст. зберегти власну ідентичність [3, с. 156]. По-іншому склалися відносини польської влади з руськими міщанами. Як зауважив Борис Флоря, саме в містах можна найяскравіше побачити розвиток протиріч. А особливо в столиці Руського воєводства – Львові, де «православні русини зустрічалися з
цілою низкою заборон, що й ставило їх у нерівноправне становище» [25, с. 28]. Так, у Руському воєводстві від часу запровадження магдебурзького права діяло правило, відповідно до якого міським самоврядуванням могли користуватися лише католики (хоча не йшлося й про заборони для некатоликів) [11, с. 111; 18 с. 27–31].

Панорама Львова початку XVII століття. Гравюра Абрахама Гогенберга

Оскільки й у XVII ст. в Галичині було зовсім небагато сільських католицьких парафій [20, с. 112; 31, s. 61–62], то в містах найяскравіше проявилося і конфесійне протистояння [25, с. 29].
Зокрема, православних обмежували в ремеслах та торгівлі, займатися якими можна було тільки за погодженням з католиками [14, с. 21–22; 27, s. 3–5]. За все XV ст. міське право
Львова отримали лише 32 русини, а будинками в середмісті володіли близько 30 руських родин [11, с. 120]. Уже з кінця XV ст. видавалися спеціальні укази короля, щоб до міських урядів допускалися лише католики [3, с. 159]. До того ж, попри надання й підтвердження магдебурзького права, міщани галицьких міст виконували й загальнодержавні повинності та мали особливі обов’язки з організації оборони від татарської загрози [3, с. 177;
18, с. 76–80]. У 2 половині XIV–XV ст. правлячою у Львові була німецька
нація, а з XVI ст. – польська, через що значно погіршилося становище русинів [14, с. 55]. Здавалося, наче руські громади в середині XV ст. «заснули сном середніх віків». Але національний тиск мав і позитивні наслідки, оскільки сприяв згуртуванню
спершу в економічній сфері, а потім і політично русинів, які почали створювати братства (найвідоміше при Успенській церкві у Львові з 1480 рр.) [11, с. 121; 27, s. 5–6].

Зображення Успенської церкви Львова, XV ст.

З братським середовищем були пов’язані провідні православні діячі наступних століть, у
ньому було створено Львівський літопис. На кінець XV ст. відбувається своєрідна трансформація руського міщанина в «нову культурну одіж», завдяки чому русини розпочали боротьбу за міські права [14, с. 42, 62, 93]. Львів’яни орієнтувались на Кам’янець, де руській громаді вже вдалося здобути судову автономію [11, с. 121]. Зіткнення в Руському Королівстві католицизму та православ’я стало чи не головним джерелом конфронтації етносів.
Казимир III (1333–1370 рр.) намагався унезалежнити галицькі землі від литовського митрополита й виявити свою лояльність до місцевого православного населення: було відновлено Галицьку митрополію у 1371 р. й обрано митрополитом Антонія (1371–1391
рр.) [21, с. 269] Та вже за Владислава II Ягайла (1386–1434 рр.) поглибилися процеси покатоличення населення і створено низку заборон для вірних Східного обряду. Зокрема, в окремих привілеях з 1402 р. король указував, що надає певні права лише католикам і забороняє доступ до них «схизматиків» [10, с. 17; 13, с. 12, 23; 26, s. 53].

Ягайло перед Богородицею та Ісусом Христом, фреска 1418 р.

Православну митрополію було ліквідовано з утворенням намісництва, а указами 1412 та 1423 рр. король переніс центр римо-католицької митрополії з Галича до Львова та доручив львівському архієпископу наглядати за «єретиками та схизматиками» на території Галичини, аби ті «не шкодили католицькій церкві» [22, с. 110; 2, с. 1–3]. Зауважимо, що ще в 1372 р. папа Григорій XI (1371– 1378 рр.) навіть намагався усунути православних єпископів Галичини з їхніх посад [6, с. 40].

Папа Григорій IX ухвалює декрети. Хто їх йому передає – видно на повній версії полотна Д.Романо

Із 1387 р. посилився наступ заснованого 1375 р. католицького архієпископства на землі православної церкви, що поступово перетворило перше в найбільшого землевласника [3, с. 161; 28, s. 334, 447–448; 31, s. 35]. Активізувався й орден домініканців, маєтності яких у 1397 р. були переведені королем на магдебурзьке право [26, s. 40].

Монахи Домініканського ордену свого часу дуже допомогли литовській державності, охрестивши Міндовга

Отож, відбулося пониження статусу Галицької катедри, що посилилося через втручання
світських чинників. З 1 половини XV ст. лишилися нечисленні джерельні згадки про галицьких митрополитів, які вступали в певну конфронтацію з київськими [21, с. 274–275].
Фактично в 2 половині XV – 1 половині XVI ст. галицьку православну церкву контролювали опікуни-ктитори зі сумнівною репутацією. Номінації на церковні уряди проводили не з благословення православних, а римо-католицьких ієрархів, а нагляд за православним кліром часто надавався світським урядникам [21, с. 102–105; 31, s. 61]. Таке становище тривало аж до 1540 р., коли через вимоги міщан вдалося відновити посаду православного єпископа. Хоча духовне життя краю почало відновлюватися і раніше. Так, відомо про діяльність перемиського єпископа Антонія Оникія (1499–1520 рр.), який почав організовувати спротив натиску католицизму [14, с. 4, 94]. У найбільш важкому становищі в Галицькій Русі перебували
селяни. І не лише щодо інших галицьких верств, а й порівняно з селянством Поділля, Наддніпрянщини тощо.

Землеробство по-польськи на картині Ю. Хелмоньського “Оранка”

Крім давніх численних повинностей, на селян накладалася низка нових
(наприклад, сплата десятини католицькій церкві [6, с. 35]). Варто не забувати ще й про татарські загони, які рідко покидали межі Руського воєводства без ясиру [30, s. 72–73, 574–575]. Також селянам із 1402 р. значно обмежили можливість виходу з села [3, с. 183]. Впродовж цього століття вихід ставав усе менше можливим через насадження фільваркової системи [17, с. 28]. Селяни чинили спротив таким діям (напр., подавали скарги,
організовували виступи, як-от підтримали повстання Мухи 1492 р.) [6, с. 35–36], але й часто тікали (іноді цілими селами) в гірські райони Карпат (де згодом розвинулося опришківство) чи
на територію Наддніпрянщини, де стали соціальною складовою майбутньої козаччини [14, с. 3].

Так Повстання під проводом Мухи бачив художник І. Їжакевич

Незважаючи на фактичну втрату політичної еліти (боярства-шляхти), більшість населення Галичини змогла зберегти національну свідомість й, адаптувавшись до нових умов,
розпочала боротьбу з польською владою. У XVI – 1 половині XVII ст. ці ж суперечності будуть перенесені й на інші українські землі, а зверталися до них і в Національно-визвольній
війні в середині XVII ст.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 1: Т. 6 Киев 1883, 939 с.
  2. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 1: Т. 10 Киев 1904, 967 с.
  3. І. Бойко, Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349–1569 pp.), Львів 2009, 628 с.
  4. І. Бойко, Спірні питання щодо правового статусу Руського королівства у складі Польщі (1349–1434 рр.), «Вісник академії правових наук України» 2009, № 3, с. 105–114.
  5. Л. Войтович, Галич у політичному житті Європи XI–XIV ст., Львів 2015, 478 с.
  6. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.). Огляд публікацій. Подав І. Крип’якевич, Київ 1962, 84 с.
  7. О. Жук, Чисельність та історичні типи поселень Галичини (Червоної Русі) в ХV–першій половині ХVI ст., «Волинські історичні записки» 2010, Т. 5, с. 20–24.
  8. Ю. Зазуляк, Навколо полеміки про феодалізм на Галичині XIV–XV ст., «RUTHENICA» 2006, № 5, с. 170–193.
  9. Ю. Зазуляк, Львівська конфедерація 1464 року: спроба прозопографічного дослідження її учасників, «Записки Наукового товариства імені Шевченка» 2000, Т. ССХL. Праці Комісії
    спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, с. 396–415.
  10. Р. Івашко, Ставлення до «схизматиків» у Львівській латинській архідієцезії напередодні Флорентійської унії, «Східноєвропейський історичний вісник» 2018, Вип. 6, с. 15–21.
  11. М. Капраль, Функціонування органів влади Львова у XIII– XVIII ст.(нарис історії інститутів маґдебурзького права), «Український історичний журнал» 2006, № 5, с. 111–130.
  12. М. Крикун, Поширення польського адміністративнотериторіального устрою на українських землях, «Проблеми слов’янознавства» 1990, Вип. 42, с. 24–41.
  13. Матеріали до суспільно-політичних і економічних відносин Західньої України, серія перша (1361–1530), ч. 1–43, ред. М. Грушевський, «Записки Наукового товариства імені Шевченка» 1905, Т. LXIII, с. 1–46.
  14. І. Крип’якевич, Львівська Русь в першій половині XVI ст.: дослідження та матеріали, упоряд. М. Капраль, Львів 1994, 394 с.
  15. Б. Омельчук, Організація оборони міст Руського і Белзького воєводств на «татарських шляхах» у другій половині XV–XVI ст., «Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець» 2010, № 1, с. 15– 23.
  16. М. Паньків, Топоніми, мікротопоніми, легенди як вияв етнокультурної пам’яті про татаро-турецькі набіги на Прикарпаття (XV–XVII ст.), «Матеріали всеукраїнської науковопрактичної конференції «Космач в історії Гуцульщини та України: до 600-річчя першої писемної згадки». (13 липня 2012 р.)», 2012, Вип. 4, с. 91–102.
  17. Д. Похилевич, Малоземельное и безземельное сельское население в Русском воеводстве Речи Посполитой в XVI в., «Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы 1961 г.»
    1963, с. 25–39.
  18. Привілеї міста Львова (XIV -XVIII ст.), упоряд. М. Капраль, 2 виправлене видання (електронний варіант), Львів 2010, 544 с.
  19. С. Рудницький, Руські землі Польської корони при кінці XV віку. Ворожі напади й організация пограничної оборони, «Записки Наукового товариства імені Шевченка» 1899, Т. XXXI-XXXII, с. 2– 55.
  20. Н. Сагайдачна, Становище українського населення Галичини напередодні Хмельниччини: історіографічний аспект, «Галичина» 2001, Вип. 5-6, с. 111–115.
  21. І. Скочиляс, Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу, «Княжа доба: історія та культура» 2011, Вип. 4, с. 246–279.
  22. І. Скочиляс, Польське «право патронату» та особливості правового становища Галицької (Львівської) єпархії в XV–XVII століттях, «Вісник Львівської комерційної академії. Серія
    гуманітарних наук» 2011, Вип. 10, с. 100–106.
  23. І. Смуток, Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження: дис. … д-ра іст. наук, Київ 2018, 598 с.
  24. З. Федунків, Оборонні споруди Галицької землі Руського
    воєводства як об’єкти культурної спадщини (1434–1772 рр.): дис… канд. іст. наук, Київ 2017, 270 с.
  25. Б. Флоря, У истоков польско-украинского конфликта, «Славяноведение» 2004, № 4, с. 28–34.
  26. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego, Lwów 1870, T.2, 295 s.
  27. Ł. Charewiczowa, Ograniczenia gospodarcze nacyj schizmatyckich i Żydów we Lwowie XV i XVI wieku, Lwów 1925, 37 с.
  28. Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaście, przekład K. Mecherzyńskiego, Krakow 1868, Т. 3, ks. 9, 10. 558 s.
  29. Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaście, przekład K. Mecherzyńskiego, Krakow 1869, Т. 4, ks. 11, 12. 678 s.
  30. Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaście, przekład K. Mecherzyńskiego, Krakow 1870, Т. 5, ks. 12. 662 s.
  31. A. Janeczek, Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego: Wojewodztwo Belskie od schylku XIV do poczatku XVII w., Warszawa
    1993, 388 с.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s