Іванна Федорос. Монгольська експансія у Китай та Корьо

Великий хан Монгольської імперії Хубілай (1271-1294)

У березні 1206 р. неподалік від витоків р. Онон зібрався курултай, де Темучин, після тривалої боротьби за здобуття влади, підкорення і об’єднання племен, був обраний великим ханом з титулом Чингісхан (1206-1227). Проголошувалося створення Великої монгольської держави. З огляду на специфіку господарської діяльності кочовиків (тобто ведення кочового скотарства) їх власна економічна база була доволі обмеженою, відтак не могла задовольнити усе зростаючі потреби аристократів і населення нового державного утворення. Чингісхан і його посібники вбачали  джерело збагачення, перш за все, у підкоренні землеробських країн. Завойовницька політика мала також своє ідеологічне обґрунтування. Виправданням їй служила ідея про обраність Вічним Небом Чингісхана як хана всіх народів. До того ж не варто недооцінювати особистісний фактор: Чингісхан був блискучим воїном та політиком. Тож одразу після утворення Монгольської держави розпочався тривалий період військових походів і завоювань.

Протягом XII – поч. ХІІІ ст. на території сучасного Китаю співіснували чотири держави: на півночі – чжурчженьська імперія Цзінь (1115-1234), на північному заході – Тангутська держава Західне Ся (1038-1227), на півдні – Південносунська імперія (1127-1279) і державне утворення Далі (937-1253) в Юньнані.

Китай в ХІІ – першій половині ХІІІ ст.

Ця ситуація стала наслідком іноземних вторгнень кочових племен, які облаштувалися на китайських землях. Більше того, коли на початку XIII ст. над країною нависла небезпека монгольського завоювання, кожна з держав виявилася вкрай ослабленою внутрішніми негараздами та була не в змозі відстояти свою незалежність.

Монгольське завоювання території сучасного Китаю розтягнулося майже на сім десятиліть, тож доцільно виділити в ньому кілька етапів:

  • 1207-1218 рр. – від початку війни з державою Сі Ся до спаду активності військових дій, пов’язаного із особистою відсутністю Чингісхана, який у той час здійснює ряд кампаній на західному напрямку. Період характеризується доволі хаотичними набігами, основним завданнями яких було забезпечення війська різного роду матеріальними ресурсами, відтак фактично здійснювалися звичайні грабежі і розбої;
  • 1222-1235 рр. – від відновлення активних військових дій до повного підкорення держави Цзінь у 1234 р. та встановлення монгольської адміністрації у 1235 р. Протягом даного проміжку часу монголи підпорядкували собі держави Сі Ся і Цзінь, а таким чином – всю територію Північного Китаю;
  • 1235 – 1259 рр. – від початку походів на Південну Сун до смерті хана Мунке (1251-1259). Військові кампанії цього етапу вирізнялися ретельнішим плануванням і організованістю. Крім того продовжується встановлення і поширення монгольської влади на місцях.
  • 1259 – 1279 рр. – походи хана Хубілая (1260-1294), остаточне підкорення Південної Сун, а відтак і всієї території Китаю. Початок династії Юань (1271-1368).

Тангутська держава Сі (Західне), або Да (Велике) Ся, була першою великою державою, яка зазнала набігу військ Чингісхана [1]. Він організував свій перший похід проти тангутів відразу після курултая. Метою першого нападу був порівняно невеликий грабіж [2]. Наприкінці 1205 р. монголи вперше напали на західні райони Сі Ся і розорили ряд невеликих тангутських міст і фортець. Це була вдала для Чингісхана проба сил. Набіг показав слабкість ворога і приніс багату здобич, якісно іншу, ніж та, яку монголи захоплювали у кочівників.

Восени 1207 р. Чингісхан почав уже справжню війну з Сі Ся, він брав участь в цьому поході особисто і поставив перед своїми військами завдання знищити тангутську державу. У Сі Ся монголи змогли відпрацювати тактику взяття великих міст, ознайомитися з військовою інженерною технікою та створити свої військово-інженерні частини [3]. Усю зиму 1207-1208 рр. вони грабували околиці, але досягти значного успіху не змогли.

Монгольські лучники, з перського літопису Джамі ат-таваріх

Навесні 1209 р. Чингісхан третій раз повів свої війська проти тангутів. З перших двох великих битв одна закінчилося перемогою монголів, друга – перемогою тангутів. Перемігши, останні не змогли закріпити і  розвинути  успіх, тож у жовтні 1209 р. монголи вперше з’явилися під стінами столиці Сі Ся м. Чжунсін (суч. Іньчуань). Почалася тривала облога міста. Здається, лише випадок врятував 1209 р. Сі Ся від загибелі. Через тривалі й рясні дощі гребля поблизу столиці прорвалася таким чином, що вода затопила саме табір монголів, а не столицю. Почалися мирні переговори. За договором 1210 р. тангутський правитель визнавав свою залежність від монголів. Він обіцяв бути«правою рукою» Чингісхана, тобто брати участь у його війнах і походах. Судячи зі змісту договору, монголи зовсім не мали наміру завойовувати тангутів, а були цілком задоволені угодою, яка гарантувала їм грошові виплати і надання військової допомоги [4]. Таким чином, забезпечивши свої південно- західні і південні фланги, полководець готувався до війни зі своїм головним противником у Східній Азії – державою Цзінь.

Великий хан розірвав відносини з династією, якій колись виплачував данину і у якій перебував сотником на службі [5]. Сигналом послужив прихід до влади в державі Цзінь нового правителя Вей вана Юнь Цзі, якому Чингісхан відмовився коритися, бо вважав його слабкою і пересічною людиною [6]. Приводом для війни стала помста за цзінський напад на монголів, що відбулося півстоліття тому [7]. Таким чином уникнути війни було неможливо.

Станом на 1211 р. монгольська армія, очолена Чингісханом, прорвала прикордонну оборону Цзінь і почала просування по території чжурчженьської держави на південь-південний      схід. Незважаючи     на те, що   монголи захопили ряд укріплених міст, вони покинули зайняту ними територію (крім стратегічно важливих гірських проходів) і в лютому 1212 р. повернулися в Монголію. Цзінь відновила   контроль  над   втраченими   регіонами.   Восени 1212 р.      монголи повернулися. Цього разу їм допомогли кидані, які повстали в Маньчжурії, їх вождь уклав з Чингісханом союз [8]. Під час цієї кампанії завойовники знову спустошили величезну територію Північного Китаю, однак після того, як Чингісхан був поранений, покинули захоплені у Цзінь райони і пішли на північ. Найбільш     спустошливим монгольським  вторгненням  було третє,    що почалося восени 1213 р. Цзіньска столиця була оточена, але завдяки доброму укріпленню  витримала всі атаки. Відмовившись від її  штурму,  монголи повернули на південь і рушили через північнокитайську рівнину на схід, у Шаньдун, а також на захід, у Шаньсі і на південь – до р. Хуанхе [9]. До зими 1214 р. вони пограбували більшу частину території Цзінь, а потім знову взяли в облогу її столицю – Чжунду.

Незважаючи на значні масштаби, усі три військові кампанії монголів проти Цзінь не призвели до яких-небудь істотних територіальних надбань. Не зробили монголи і спроб замінити чжурчженів як правителів Китаю – вони просто повернулися з награбованим багатством назад у степ. Однак цзіньскій імператор відчував себе дуже вразливим, тож вирішив переїхати з м. Чжунду в більш захищене місце. Він рушив на південь від р. Хуанхе у м. Кайфін, колишню сунську столицю, розташовану в самому центрі цзіньскої держави. Монголи відразу ж запідозрили в цьому переїзді недобре, оскільки перебування чжурчженьского двору в м. Чжунду робило династію Цзінь їх заручником, а на півдні вона значною мірою звільнялася від тиску. Чингісхан побачив у цьому спробу опору. Крім того чжурчжені відмовилися пропустити монгольських послів до сунського двору.

Столиця було так добре укріплена, що взяти її штурмом не вдалося. Загарбники були змушені обмежитися блокадою в надії взяти місто облогою. Зрештою влітку 1215 р. місто було здобуте. Падіння столиці знаменувало собою перший реальний досвід включення китайської території в імперію монголів.

Взяття Пекіну монголами, з перського літопису Джамі ат-таваріх

Наприкінці 1215 р. монголи запропонували чжурчженям мир на двох умовах:
1) імператор Цзінь відмовляється від усіх своїх володінь на північ від р. Хуанхе;
2) він відмовляється від титулу імператора і приймає титул вана, стає васалом Чингісхана, таким чином його визнають правителем південних областей Цзінь, що залишилися.
Чжурчжені відкинули ці умови.

У 1216 р. Чингісхан повернувся у Монголію, залишивши для продовження війни з Цзінь свого сподвижника Мухалі. Останній отримав титул «го ван» («князь держави»), золоту печатку і право управляти всіма завойованими територіями [10]. Було ясно, що війна набула затяжного характеру і, якими б не були сильними монголи, з ходу однією військовою силою їм Цзінь не здолати.

Взимку 1217-1218 рр. Чингісхан зробив чергову спробу покінчити з Сі Ся. Вдруге столиця тангутської держави виявилася в облозі монголів. Імператор Цзунь-сян покинув її і переніс свою резиденцію в м. Сілян (суч. Увей). Столицю залишився захищати спадкоємець престолу. Тангути боронилися успішно, облога затягнулася. Почалися мирні переговори. Хан висунув одну умову – тангути вишлють свої війська для участі в запланованому ним поході проти хорезмшаха. Йому було відмовлено, відтак переговори перервали. Чингісхан, пообіцявши розправитися з тангутами після повернення зі західного походу, відвів свої війська з території Сі Ся.

Протягом 1218-1224 рр. монголи під очільництвом Чингісхана  здійснювали ряд кампанії на Заході, тож набіги на Китай не були настільки агресивними як раніше. Намісник в Північному Китаї го ван Мухалі продовжував війну з Цзінь. Військові дії відбувалися в основному на територіях сучасного Шаньдуна і провінцій Шаньсі і Шеньсі. У 1222 р. були взяті міста Тайюань і Чанань (суч. Сіань). До 1227 р. був повністю завойований півострів Шаньдун. Цікаво, що тоді ж з’явилися «Похідні провінційні управління» [12]. Це дозволяє говорити про певну зміну поглядів монголів на освоєння захоплених територій: крім грабунків і розорень, почалося ведення певного урядування ними.

У 1224 р. правитель Сі Ся Де-ван уклав мир з чжурчженями, що звісно дуже не сподобалося Чингісхану. Повернувшись до Монголії, він зажадав від імператора Сі Ся в заручники його сина, але отримав відмову. Навесні 1226 р. Чингісхан особисто очолив армію, яка виступила на підкорення Сі Ся. Було взято м. Хейшуй у низинах р. Едзин-гол. Рухаючись вздовж річки, монголи надвоє розсікли територію Сі Ся, вийшовши до її південних кордонів у передгір’ях Нанипаня. Протягом 1226 р. були взяті міста Ганьчжоу, Сучжоу і Сілян (західна частина сучасної провінції Ганьсу). Найбільша битва відбулася поблизу м. Лінчжоу (суч. Ліну). Тангутська армія була розгромлена і монголи рушили на столицю. Взимку 1226-1227 рр. почалася третя облога м. Чжунсіна. За час облоги окремі загони монголів підпорядкували і розграбували всі, що залишилися досі недоторканними, області Сі Ся [13]. Під час облоги м. Чжунсін захворів Чингісхан. Невідомо точно, перед смертю великого хана або вже після неї, останній првитель Сі Ся вирішив здатися на милість переможців [14]. Заволодівши столицею, монголи завдали їй страшних руйнувань. Так описував це Рашид ад-Дін:

«По дорозі вони вбивали все живе, що їм потраплялось, поки не доставили [гроби] в орду [Чингісхана і його дітей]» [15].

Падіння м. Джунсін співпало з сильним землетрусом, який зруйнував до решти і без того знівечене облогою місто. Населення тангутської держави було майже повністю винищено. Особлива ненависть монголів була викликана тим, що тангути довго і уперто чинили їм спротив, а до того ж саме на тангутській землі знайшов свою загибель Чингісхан [16]. Відтак держава Сі Ся фактично припинила своє існування.

Монгольська кіннота переслідує відступаючих китайців

Того ж таки 1227 р. монголи закріплюють свою владу в Шаньдуні. Протягом 1230-1233 рр. було повністю підкорено Ляодун. 1233 р. монгольські війська переправляються через р. Хуанхе і беруть в облогу м. Кайфін. Управлінці Цзінь встигли переїхати в м. Цайчжоу (суч. Жунань). Проте наступного року ця остання столиця була завойована спільними зусиллями монголів і південнокитайських військ [17]. Таким чином у 1234 р. держава Цзінь також припинила своє існування. У 1235 р. було видано указ про утвердження на землях округу Хуанлунфу (в центральній частині Північного Сходу) двох темництв – Кайюань і Наньцзін105. Це свідчило про те, що монголи залишили в Ляодуні свої гарнізони і знову ж таки створили адміністративне управління завойованої ними території. До успіху монголів у підкоренні території Північного Китаю спричинилося декілька факторів. Безумовно варто зважати на силу армії. Вона визначалася потужністю кінноти, відмінною бойовою виучкою воїнів, своєрідною тактичною майстерністю монгольських полководців. В армії панували залізна дисципліна, фанатична віра в перемогу, єдине прагнення узяти гору над ворогом. Монголи дуже швидко освоїли інженерну техніку осілих народів, зуміли залучити на службу людей, які вміли експлуатувати цю техніку.

Причини перемог монгольського війська крилися і в об’єктивних слабкостях супротивників, зокрема в політичнії ситуації, яка склалася в Азії на початок XIII ст. Цзінь і Південна Сун – найбільші держави Східної Азії – ворогували між собою. Напередодні монгольського вторгнення, у 1206-1208 рр. між ними відбулася війна. З 1217 р. Південна Сун почала нову війну з Цзінь. До кінця XII ст. Сі Ся також виявилася у ворожих відносинах з Цзінь, а з 1214 р. по 1224 р. за наполяганням монголів воювала з Цзінь [18]. Три вищезгаданих держави не змогли розгледіти загальну небезпеку, об’єднати свої зусилля проти спільного ворога. Крім того, у цих країнах було чимало перебіжчиків на сторону монголів. Останні формували цілі армії з китайців і киданів, які їм підкорилися. Тож внаслідок поєднання різних обставин і факторів монголам вдалося підкорити собі території Північного Китаю.

У 1235 р. відкривається новий етап у завоюванні Китаю. Річ у тому, що ще у січні 1233 р. монголи уклали з Південною Сун договір, за яким до Сунської держави за допомогу монголам провіантом і військами після розгрому Цзінь мала відійти провінція Хенань. Тепер же сунські чиновники вважали, що настав вдалий момент реалізувати цю угоду. Губернатор Хуайдуна (частина суч. пров. Цзянсу) Чжао Куй навіть виступив з пропозицією повернути також і Гуаньчжун (тобто пров. Шеньсі). Проти цих планів виступила більшість придворних, передбачаючи можливі конфлікти з монголами, однак імператор Лі-цзун (1225- 1264) не бажав слухати порад, тож в липні 1234 р. сунські війська вирушили на північ [19]. Там вони очікувано наштовхнулись на опір колишніх союзників. Наприкінці 1235 р. почалися регулярні військові дії між монголами і імперією Сун. У 1236-1237 рр. армії загарбників вторгаються в райони південної частини Шеньсі, Сичуань, Хубей, південну Хенань, Аньхуей [20]. Невдалий похід в Європу, розпорошення сил, щоб утримати у підпорядкуванні підкорені країни, наростання протиріч між нащадками Чингісхана – все це обумовило спад антисунських військових дій у 40-х рр. XIII ст.

Пейзаж провінції Хенань

Після вступу на престол Мунке (1251-1259) остаточне підкорення Південносунської імперії стає одним з найважливіших зовнішньополітичних завдань монгольської аристократії. По всій прикордонній лінії від Денчжоу (Хенань) на заході до Цинкоу (Цзянсу) і Таоюаня (Цзянсу) на сході, а також по р. Ханьшуй були поставлені гарнізони, укріплено багато міст, створено військові поселення [21]. Враховуючи досвід попередніх десятиліть, завойовники значно змінюють тактику: грабіжницькі набіги хоча й досі здійснювалися, проте відсувалися на другий план. Монголи прагнули перетворити недавно захоплені області на плацдарм для майбутнього наступу на південь. Водночас монголи починають детально продуману операцію – оточення Китаю з флангу і тилу.

Мунке, четвертий великий хан Монгольської імперії, на троні

У 1252-1253 рр. тривала кампанія з підкорення держави Далі. Дотримуючись звичайної практики, Хубілай (очільник походу, молодший брат тодішнього Великого хана Мунке) відправив уперед трьох послів, пропонуючи Далі можливість капітулювати, однак головний міністр стратив їх. Убивство послів було найважчим з дипломатичних злочинів, тож це потягло за собою відповідні наслідки [22]. Хубілай поділив свої війська на три частини. Одне крило потяглося на схід, спустившись з високогірного степу в долину Сичуань, до сучасного м. Ченду. Сам Хубілай попрямував степом на південь, з’єднавшись з першою колоною приблизно через 350 км шляху і приблизно через три дні після початку походу. У той же час Урянхатай (досвідчений полководець, якого Мунке дав у підмогу своєму братові) рушив важкопрохідною, ледь помітною стежкою приблизно ста п’ятдесятьма кілометрами західніше від двох інших колон, заглибившись у гори західної Сичуані, пересікаючи долини і гірські хребти, щоб вийти на головну дорогу між Далі і Тибетом [23]. Відтак видавалося, що Далі не вдасться вберегтися від нищівного розорення. Зрештою Хубілай наказав проявити стриманість, сказавши, що не слід карати простий народ за провини необачних чиновників. Було страчено лише головного міністра і його підлеглих [24]. Цар став маріонеткою в руках монгольських чиновників. Протягом наступних кількох років монголи підкорили племена, які жили по сусідству з провінцією Юньнань, у грудні 1257 р. відомий полководець Урянхатай оволодів Аннамом. Китай виявився заблокованим зі всіх сторін.

Наприкінці 1257 р. великий хан санкціонував вимоги про необхідність нового походу проти Південної Сун, які надходили від його найближчого оточення. На спеціальних нарадах було встановлено термін початку військових дій і розроблено стратегічний план, згідно з яким, 1258 р. монгольська армія повинна була завдати противнику потужних ударів у кількох напрямках. На думку Л. Н. Гумільова, монголи діяли не так через особливий пієтет перед дипломатичною недоторканністю, а тому, що цього вимагав основний постулат їх релігії: не обмани довіри. Наслідки такого вчинку якраз добре передбачувані: згідно монгольськими звичаями все населення міста, де скоїли подібний злочин проти їхньої віри, підлягало тотальному винищенню. Коли Хубілай не зробив цього з Далі, обмежившись лише стратою осіб, прямо причетних до вбивства монгольських послів, його відкликали для пояснень в Монголію. півночі, заходу і півдня), щоб розбити сунські сили [25]. У ході підготовки до майбутньої масштабної військової операції Мунке вирішив розділити свої війська на чотири армії, щоб не дозволити збройним силам Сун зосередитися на захисті якої-небудь однієї області країни, і змусити їх розсіятися для відпору монгольському наступу [26]. Наймолодший брат Ариг-Буга залишився у Каракорумі захищати столицю і займатися повсякденними справами правління Не покладаючись на уже наявні переваги, Мунке ретельно розпланував похід.

Монгольська імперія на час правління Мунке

Перед кожною з чотирьох армій були поставлені особливі завдання. Армія під особистим командуванням Мунке повинна була вирушити на південь з табору на північному сході, зайняти південно-західну провінцію Сичуань і потім йти на схід. Війська Хубілая отримали вказівку відправитися на південь з недавно відбудованого м. Кайпін, вийти в центральну частину Китаю і переправитися через р. Янцзи у Ечжоу (суч. Учан), де вони повинні були розбити армію Сун. Крім того, там до них мали приєднатися загонами Урянхатая, третьої армії, якій було наказано слідувати на північний схід з Юньнані. Четверта армія під керівництвом онука одного з братів Чингісхана мала виступити з табору Мунке в Люпаньшані і йти на схід до Сян’яну, який перебував на північному сході від Ечжоу. Зрештою їй також слід було приєднатися до армій Хубілая і Урянхатая [27]. Очевидно, задум полягав у тому, щоб «відрізати» східні і західні частини Південної Сун. Зосередивши свої сили на підкоренні південно-західного і центрального Китаю, монголи розраховували послабити центр сунської держави, який перебував на сході. За їхніми планами, швидка перемога на заході могла змусити Сун капітулювати і знизити можливі втрати.

Початок кампанії був доволі успішним, проте монголи завжди зустрічали шалений опір сунців. Так, хоча до березня 1258 р. війська Мунке і захопили Ченду, але при подальшому русі до Чунціну вони зупинилися під м. Хечжоу. Сунський полководець Ван Цзянь вирішив обороняти місто і не побажав здатися. Мунке провів під м. Хечжоу п’ять місяців. З кінця березня по початок травня 1259 р. його війська кілька разів намагалися взяти місто приступом, але так і не змогли досягти успіху. З настанням сезону дощів війна завмерла. Як тільки дощі закінчилися, монголи знову пішли в наступ, але натрапили на запеклий опір військ Ван Цзяня. 11 серпня 1259 р. Мунке помер (згідно з одними джерелами – від отриманої рани, за іншими – від дизентерії або холери) [28]. Після смерті великого хана його війська припинили бойові дії: вони продовжували утримувати захоплені області, але більше не робили нічого, навіть не намагаючись зв’язатися з іншими арміями, оскільки питання престолонаслідування на їх думку було набагато важливішим, ніж продовження завоювання Південної Сун.

Хубілай дізнався про смерть брата через десять днів від посланця, надісланого його зведеним братом Муге, який просив повернутися на вибори великого хана. Згідно з «Юань-ші», він відмовився виконати це прохання, сказавши: «Я отримав наказ імператора йти на південь. Як же я повернусь без заслуг?» [29]. Рашид ад-Дін так переказує той же епізод, наводячи слова Хубілая:

«Ми прибули сюди з військом, [чисельним], як мурахи і саранча. Як же ми повернемося, нічого не зробивши через брехливі плітки?» [30]. Вочевидь Хубілай навіть не припускав можливості повернення назад, не закінчивши підкорення півдня Китаю.

У цій важкій ситуації Південну Сун врятувала криза, викликана суперечкою щодо престолонаслідування серед монголів: один з претендентів на трон великого хана – Ариг-Буга – відправив своїх полководців на землі уділу Хубілая. Дружина останнього – Чабі – спробувала затримати просування противника, і відправила гінця до Хубілая з повідомленням про ситуацію, що склалася [31]. Після цього у полководця не залишилося вибору: залишивши для утримання деяких завойованих пунктів невеликі загони під керівництвом Бахадура, він поспішно відвів більшу частину військ від Ечжоу.

У 1260 р. відбулися два курултаї: на одному з них великим ханом був обраний Хубілай, на іншому – Ариг-Буга [32]. Серед монголів почалася міжусобна війна. Скориставшись скрутним становищем Хубілая, Південна Сун спробувала повернути під свою владу землі, захоплені монголами. Зрештою останні були вигнані, тож землі повернулися під владу південносунського імператора.

Ще під час боротьби з Ариг-Бугою (у 1264 р. офіційно) Хубілай переніс столицю своєї майбутньої імперії в Даду, згодом Шанду (кит.) або ж Ханбалик (монг.) – сучасний Пекін [33]. Через місяць після сходження на престол він випустив маніфест, у якому прагнув представити себе в ролі спадкоємця давніх китайських імператорів. Хубілай визнавав, що, незважаючи на військову міць монголів, у мистецтві управління вони не досягли успіху. Для об’єднання китайського народу і запобігання безчинств, які несе армія Ариг-Буги, необхідний мудрий правитель. Цю функцію відповідно бере на себе Хубілай, відзначаючи, що він завжди виступав захисником чесноти і справедливості, і не раз допомагав простому народу [34]. З 1260 р., коли він почав правити країною, роки обчислювались під назвою Чжунтун, а з 1265 р., коли закінчилася боротьба з Ариг-Бугою, було прийнято девіз правління Чжи-юань [35]. З цього часу Хубілай розглядав себе як законного наступника монгольського великого хана, що управляє всією світовою імперією Чингісхана, включаючи Китай.

Ариг-Буга (1219-1266), син молодшого сина Чингісхана. Непощастило хлопцю, однак судячи по виразу обличчя на мініатюрі, духом він не падає

Після цього починається ще одна фаза у завоюванні Хубілаєм території Південного Китаю. У 1267 р. монгольські війська виступили в похід, але значніїхні сили виявилися скутими майже п’ятирічною облогою міст Сяньян і Фаньчена, які героїчно оборонялися. 1273 р. обидві фортеці було підкорено. Звідси монголи рушили до столиці Сун. У 1275 р. було взяте і знищене м. Чанжоу, взято в облогу м. Янчжоу. 19 березня того ж року у вирішальній битві біля Дінцзячжоу сунська армія була розбита. Після цього завойовники майже без опору опанували значну частину Центрального і Південного Китаю і зрештою в лютому 1276 р. захопили столицю Сун – м. Ліньань (Ханчжоу). Імператор потрапив в полон. У 1279 р. була розгромлена остання база опору в районі Яйшань (в Гуандуні) [36]. Династія Сун остаточно занепала, уся країна опинилася під владою завойовників. Патріотично налаштовані чиновники намагалися чинити опір і пізніше, проголосивши новим імператором брата скинутого, а коли той потрапив у полон – іншого брата [37]. Врешті усі спроби зазнали поразки.

Хубілай на полюванні, мініатюра кінця ХІІІ ст.

Система адміністративного управління завойованими китайськими територіями налагоджувалась протягом тривалого періоду. 1271 р. усі володіння великого хана були оголошені за китайським зразком імперією, що отримала найменування Юань. В основу її адміністративної системи були покладені китайські зразки, частково введені ще за Угедея (1229-1241). Територія країни була розділена на 11 провінцій, керованих місцевими секретаріатами – син-чжуншушен. Вищим урядовим органом залишався чжуншушен замість трьох урядових палат, що існували в Китаї з VII ст., пост начальника секретаріату став прерогативою спадкоємця престолу. Але оскільки спадкоємцю потрібно було жити в Каракорумі і керувати власне Монголією, то ця посада залишалася вакантною, а фактичне керівництво секретаріатом здійснював «старший канцлер» (ю-ченсян). При імператорі засновувалися «Військова рада» (шуміюань) і «Цензорат» (юйшітай), що контролював роботу чиновників [38]. Однак в цілому адміністративна система залишалася не настільки простою і продуманою, як це може здатися на перший погляд. Не кажучи вже про те, що вона була різною для Китаю і Монголії, у деяких районах, що входили до країни, існували свого роду намісництва – сюаньвейсі. Китайські національні меншини керувалися своїми ватажками – тусі – і сплачували лише данину. Частина територій у Шаньдуні, Шаньсі, Хебеї та інших місцях не входила в провінції, а підпорядковувалася безпосередньо палацовому секретаріату, складаючи своєрідний великоханський домен. Крім того, існували уділи монгольської знаті, які взагалі практично випадали з-під контролю центральної і місцевої адміністрації. Прагнучи зберегти і закріпити свою перевагу над китайцями, монголи, як правило, займали ключові керівні пости як в центральному, так і провінційному апараті.

Провінції та міста Юанської імперії

Населення країни було розділено на 4 категорії:

1) монголів, які користувалися найбільшими привілеями та правами;
2) вихідців із західних країн (семужень), що служили монголам і також займали високе положення;
3) ханьжень – китайці, кидані і чжурчжені, що населяли колишню імперію Цзінь,  а також територію провінції Сичуань (загалом населення Півночі Китаю), мали більш низький соціальний статус у порівнянні з першими двома категоріями;
4) наньжень – жителі колишньої імперії Сун, які займали найнижчу сходинку в суспільній ієрархії (населення Півдня Китаю) [39].

Це відобразилося, у першу чергу, на становищі в панівних верствах суспільства. Монгольська знать і семужень відтіснили китайську еліту не тільки від керівництва армією і військовими справами, але в значній мірі і від чільних посад в адміністративному управлінні. Останнім сплеском агресії монгольських ханів були їх спроби, використовуючи Китай як плацдарм, поширити свої завоювання на схід та південь до максимально можливих меж. Одним з найперших об’єктів нападу монголів у 30-50-х рр. ХІІІ ст. стало Корьо (935-1392).

Після цього монголи регулярно посилали в Корьо своїх послів з домаганнями виплати данини. Надмірні вимоги і безцеремонна поведінка чужинців усе більше обурювали корьосців. Тому після того як в 1225 р. чергове монгольське посольство завершило візит в Корьо і поверталося з даниною назад, очільника посольства і його свиту було убито при перетині прикордонної р. Амноккан [40]. Для монголів цей інцидент став зручним приводом для початку завойовницьких походів проти держави.

Загалом можна виділити 5 етапів у підпорядкуванні монголами Кореї. Перший похід було здійснено восени 1231 р. Незважаючи на те, що корьосці чинили шалений опір і продемонстрували вагомі бойові успіхи, король Кочжон і військове угруповання Чхве У вирішили підписати насильницький мирний договір, згідно з яким Корьо зобов’язувалося сплачувати монголам ще більше данини. Хоча мир і було підписано, відносини залишалися доволі напруженими.

Згодом завойовники почали вимагати відправки не тільки продукції ремісництва, а й селян, які займалися землеробством, ремісників, дітей з аристократичних сімей. Корьоські правителі, не бажаючи виконувати такі запити, розуміли, що новий загарбницький похід неминучий. Тому в середині 1232 р. військовий правитель Чхве У вирішив перенести столицю держави на о. Канхвадо у Західному (Жовтому) морі. З рекордною швидкістю там вибудували королівський палац, адміністративні будівлі, фортифікації. На острів відправили 1000 осіб з відбірних військ пьольчхо [41]. Водночас було роззброєно монгольських військових спостерігачів, які залишилися в країні після відходу основних військ. Як і раніше, завойовників спіткала масова непокора населення. Зрештою, коли було вбито очільника кампанії Саргітая, військові дії були припинені і монголи відійшли на північ.

Третій похід у Корьо почався влітку 1235 р. хоча цього разу військове правління роду Чхве практично не здійснювало ніяких заходів для перешкоди агресії, та доволі потужним був стихійний спротив народу. Наприкінці 1236 р. почалися перемовини щодо укладення миру. 1239 р. монголи прийняли  рішення про виведення військ з Корьо, корьосцям було висунуто вимоги перенести столицю назад у м. Кегьон, а також здійснити візит короля в Монголію з наміром залишити там свого сина як заручника. Хоча всі домагання і не були прийняті, але король дав обіцянку відправити до монголів принца Сінана, що було здійснено наприкінці 1239 р.

Монголи в поході

Четверте вторгнення відбулося в 1247 р. через боротьбу за владу між нащадками Чингісхана, яка розгорнулася на той час в Монголії, призвела до того, що завойовники були змушені згорнути цю кампанію і вивести війська з Корьо в 1248 р. Влітку 1253 р. почався п’ятий етап монгольських вторгнень на територію Кореї. З 1254 р. по 1259 р. монголи чотири рази споряджали військові походи.

Якщо говорити про масштаби розорень, то у «Корйосі» щодо одного з епізодів вміщені такі слова:

«У цьому [1254] році монгольська армія захопила більше 206 800 чоловіків і жінок. Ніхто не рахував людей, загиблих під час різні.

Всі місця, де проходили монголи, були перетворені на груду попелу. Ніколи згодом після вторгнення монгольської армії Корея не знала нічого подібного» [42]. У 1257 р. монголи стали зосереджувати великі сили на узбережжі навпроти о. Канхвадо, створивши реальну загрозу уряду Корьо. Це викликало поразницькі настрої в середовищі придворної аристократії, що підсилювалася внутрішньополітичною боротьбою: багато сановників були незадоволені засиллям сімейства Чхве. У 1258 р. у результаті змови фактичний правитель країни Чхве Ий був убитий, а навесні наступного року спадкоємець престолу відправився до двору Хубілая [43]. Монголи дещо пом’якшили вимоги і мир на основі визнанням Корьо свого васалітету був укладений. Новий ван, Вонджон (1259-1274), беззастережно визнав панування монголів і надалі спирався на них у боротьбі з придворної опозицією.

Починаючи з царювання вана Вонджона протягом приблизно 80 років держава Корьо було данником монгольської династії Юань і відігравала роль стратегічно важливого плацдарму для майбутнього наступу на Японію, для чого навіть було створено «Відомство з підкорення Сходу» [44], яке відповідало за будівництво бойових кораблів і мобілізацію воїнів і моряків.

Отаким чином за сімдесят з лишком років монголам вдалось підкорити собі територію Китаю та Кореї, що стало важливим етапом у подальшому завоюванні Південно-Східної Азії. Вони дотримувалися степової стратегії непрямого контролю над осілим населенням. Ті райони, які прийняли нові порядки, уникли руйнівних монгольських навал і продовжували управлятися своїми колишніми правителями. Ті ж райони, які відмовилися від миру на монгольських умовах або порушили попередні угоди, перетворилися в арену незліченних війн, які знищили більшу частину їх населення і економічного потенціалу. Ці кампанії були настільки руйнівні, що призвели до повногознищення правлячих династій і, як наслідок, до прямого включення незговірливих держав в Монгольську імперію. Проте неправильно було б відкидати і певних позитивних наслідків, а такі без сумніву були. Це, насамперед, встановлення відносної стабільності і порядку на завойованих землях, забезпечення постійних, жвавих контактів між Заходом і Сходом, підтримування релігійної толерантності, сприяння у розвитку місцевих культур, покровительство письменникам, історикам, художникам, науковцям.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Більше про контакти Сі Ся з монгольськими племенами: Евгений Кычанов, “Монголо-тангутские войны и гибель государства Си Ся”, у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 46-47.
  2. Томас Барфилд, Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н. э. — 1757 г. н.  э.)  (Санкт- Петербург: Факультет филологии и искусств СПбГУ; Нестор-История, 2009), 160.
  3. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 377.
  4. Евгений Кычанов, “Монголо-тангутские войны и гибель государства Си Ся”, у книзі Татаро-монголы в Азии  и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 50.
  5. З державою Цзінь у монгольських ханів були давні порахунки: цзіньський імператор всіляко нацьковував на монголів заздрісних і жадібних сусідів-кочівників, до того ж цзіньці взяли в полон одного з монгольських ханів – Амбагая і стратили його.Більше про контакти Сі Ся з монгольськими племенами: Евгений Кычанов, “Монголо-тангутские войны и гибель государства Си Ся”, у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 46-47.
  6. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 378.
  7. Мається на увазі головно страта Амбагая у 1156 р.: Томас Барфилд, Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н. э. — 1757 г. н. э.) (Санкт-Петербург: Факультет филологии и искусств СПбГУ; Нестор- История, 2009), 160.
  8. Томас Барфилд, Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н. э. — 1757 г. н.  э.)  (Санкт- Петербург: Факультет филологии и искусств СПбГУ; Нестор-История, 2009), 160.
  9. Там само, 161.
  10. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 379.
  11. Там само. 383.
  12. Евгений Кычанов, “Монголо-тангутские войны и гибель государства Си Ся”, у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 54-55.
  13. Рашид ад-Дін, наприклад, повідомляє, що Чингісхан помер до здачі міста – Рашид ад-Дин. Сборник летописей. Том 1, “Книга 1”. М., Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1952, 233, а навпаки – Сергей Козин, Сокровенное сказание. Монгольская хроника 1240 г. (М.-Л.: Издательство АН СССР, 1941), 191.
  14. Рашид ад-Дин. Сборник летописей. Том 1, “Книга 1”. М., Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1952. 233.
  15. Евгений Кычанов, История тангутского государства (Санкт-Петербург: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2008), 650.
  16. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 385.
  17. Георгий  Мелихов,   “Установление  власти  монгольских   феодалов   в  Северо-Восточном   Китае”  у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 72.
  18. Евгений Кычанов, История тангутского государства (Санкт-Петербург: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2008), 640-644.
  19. Наталия Свистунова, “Гибель Южносунского государства” у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 282.
  20. Там само, 285.
  21. Там само. 286.
  22. На думку Л. Н. Гумільова, монголи діяли не так через особливий пієтет перед дипломатичною недоторканністю, а тому, що цього вимагав основний постулат їх релігії: не обмани довіри. Наслідки такого вчинку якраз добре передбачувані: згідно монгольськими звичаями все населення міста, де скоїли подібний злочин проти їхньої віри, підлягало тотальному винищенню. Коли Хубілай не зробив цього з Далі, обмежившись лише стратою осіб, прямо причетних до вбивства монгольських послів, його відкликали для пояснень в Монголію.
  23. Джон Мэн, Хубилай: От Ксанаду до сверхдержавы (Москва: АСТ, 2008), 92.
  24. Там само. 94.
  25. Наталия Свистунова, “Гибель Южносунского государства” у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 286.
  26. Моррис Россаби, Золотой век империи монголов (Санкт-Петербург: Евразия, 2009), 82.
  27. Наталия Свистунова, “Гибель Южносунского государства” у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 289.
  28. Моррис Россаби, Золотой век империи монголов (Санкт-Петербург: Евразия, 2009), 89.
  29. Рашид ад-Дин. Сборник летописей. Т. 2. М., Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1952, 157.
  30. Моррис Россаби, Золотой век империи монголов (Санкт-Петербург: Евразия, 2009), 92.
  31. Чулууны Далай, “Борьба за великоханский престол при Хубилае и его приемниках”, у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 326.
  32. Детальніше про перенесення столиці і його значення: Сергей Дмитриев, “Столицы Монгольской империи как показатель монгольско-китайской культурной интерференции”, Ученые записки ИВ РАН. Отдела Китая, Вып. 7, (2012): 97-121.
  33. Моррис Россаби, Золотой век империи монголов (Санкт-Петербург: Евразия, 2009),97.
  34. Чулууны Далай, Монголия в ХІІІ-ХІVвеках (Москва: Наука, 1983), 44.
  35. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 387.
  36. Владимир Никифоров, Очерк истории Китая: ІІ тысячелетие до н. э. – начало ХХ столетия. (Москва: Институт Дальнего Востока РАН, 2002), 252.
  37. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 389-390.
  38. Арлен Меликсетов, ред., История Китая (Москва: Высшая школа, 2002), 234.
  39. Вадим Серов “Поход монголов в Корею 1231-1232 гг. и его последствия”, у книзі Татаро-монголы в Азии и Европе, ред. Сергей Тихвинский, (Москва: Наука, 1977), 150.
  40. Анатолий Торкунов, ред., История Кореи (новое прочтение) (Москва: РОССПЭН, 2003),101.
  41. Сергей Курбанов, Курс лекций по истории Кореи: с древности до конца ХХ в. (Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2002).169-171.
  42. Сергей Сказкин, ред., Корёса. В Хрестоматия по истории Средних веков. Т. 2, «Х-ХV века» Москва: Издательство социально-экономической литературы, 1963. 114-115.
  43. Ростислав Рыбаков, гл. редкол., История Востока. Т. 2, “Восток в средние века”. Москва: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 1995. 400.
  44. Тихонов Владимир, Кан Мангиль. История Кореи. Т. 1, “С древнейших времен до 1904 г.”, ред., сост. хрон. табл., сост. указателя Т. М. Симбирцева. (Orientalia et Classica: Труды Института восточных культур и античности: вып. 41.). Москва: Наталис, 2011. 271.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s