Володимир Лагодич. Зовнішньополітичні відносини Аварського Каганату та Держави франків

Специфіка зосередження Каганату на західному напрямку початково обумовлена напівзалежним становищем його відносно конгломерату тюркських племен, а пізніше – проблематикою відносин з Візантійською імперію. Фактично, беручи за основу поточне становище приходу аварів у Європу – кінець 60-х рр.VI ст., з виходом їх від азійських степів за реконструкцією Л. Гумільова [1], маємо картину того, що авари початково не мали метою встановити який-небудь зв’язок із сусідами західніше лангобардів, й з початком освоєння на Балканах, посольства до франків не надсилали.

     Пояснити це можна передусім характерними особливостями розвитку Аварського каганату, як державного утворення – типом життя кочового ядра населення, економікою, залежною від походів, а також фактору подальшої експансії Каганату у Європі в VI-VII ст. У результаті, на час першого прибуття посольства Кандіха у Константинополь у 568 р., можна припускати, що аварські посли навряд мали уявлення про розташування поза Візантією держави, схожої по міці. Надалі, уявлення про Державу франків у політичному середовищі Каганату сформується поступово, до кінця VIст.

     Дане уявлення випливало передусім з відсутності спільного кордону між ними, при географічному розташуванні. В результаті, контактам власне посольських місій аварів передували їх набіги  на західний берег Рейну, що можна було зробити двома напрямками – через Королівство лангобардів та Баварське герцогство вздовж нижньої течії Рейну, або через Віденський ліс – через Нижню Австрію, землі якого на цей період були незаселеними [2]. До уваги також необхідно брати початковий політичний розвиток держав, між котрими відбуватимуться подальші сутички – так, на момент приходу кочовиків у межиріччя Дунаю та Дніпра у 60-х рр. VI ст., у Державі франків простежується складне внутрішнє становище, що призведе надалі до війни Фредегонди та Брунхільди (568-584) [3]; в час до першого конфлікту кочовиків із ромеями у 578-582 рр., ця міжусобиця триватиме, чим скористається  хан Боян І (562-602), здійснивши низку набігів на декілька франкських королівств, розділених між гілками династії Меровінгів; натомість на час консолідації Держави франків у VII ст. в епоху майордомів, відбувається поступова деградація Каганату – етнічна, культурна, й зрештою політична, посилена повстаннями слов’янських племен [4]. Культурний та цивілізаційний контраст у розвитку держав зрештою призведе до остаточної ліквідації утворення кочовиків, через обширну експансію Королівства франків на момент правління Карла Великого  (768-814), коли регіон Центральної Європи для монарха стане визначальним [5].

     Іншим моментом, що пояснює специфіку зображення початкових контактів аварів з франками, є специфіка джерел останніх у VI ст., що контрастують із візантійськими сучасниками – насамперед «Історіями» Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти. Натомість, переважна частина джерел, в котрих містяться свідчення контактів дипломатичних місій, відноситься до періоду «Каролінзького Відродження» VIII-IX ст. Основними проблемами для них загалом є компілятивність, встановлення правдивості відомостей відносно конкретного року й місяця, так і авторства істориків – показовими є дослідження [6], присвячені встановленню особи автора  (або авторів) т.зв. «Хроніки Фредегара», про котру йтиметься пізніше.

     Самі франки досягнуть схожого із Візантією культурного розвитку пізніше, а перший монументальний історичний твір схожого плану, «Історія франків» [6], описуватиме виключно бойові дії франків проти кочовиків. Її автор – Григорій Турський, у 10 книгах охоплює події  до 591 р., що робить його працю одним з основних джерел з історії династії Меровінгів. Подається серед написаного ним і власна біографія, у якій вказується, що рід Григорія походив з Оверні, його представники неодноразово були єпископами Тура, Ліона і Клермону. Зрештою, цим пояснюється очевидна  присутність Григорія при франкському королівському дворі, адже саме церква на той момент надавала широкий пласт чиновників та адміністраторів державному апарату. Автор «Історії…» подає дані стисло, навідміну від, наприклад, візантійських хроністів, що наводить на думку про те, що Григорій Турський  писав для обмеженого кола людей – можливо, для франкських королів та придворних.

     Для дослідження використовувалась передусім IV книга «Історії…», в котрій описуються події 544-575 рр. На цей період припадають перші, і що характерно – передусім збройні контакти кочовиків з франками, на основі чого можна підтвердити свідчення Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти – Каганат протягом цього часу збільшував свою військову потугу і продовжував політику експансії, у тому числі і на своїх західних кордонах. Зокрема, походи на землі франків були руйнівними для останніх, а аварська загроза змушувала бути присутніми на полі бою королів. Так, скориставшись боротьбою між синами Лотаря І у 561 р., авари (котрих Григорій називає гунами, запозичуючи таку назву від візантійських хроністів), з перервами на 5-6 років здійснювали набіги на королівство його сина Сигіберта, що простягалось із сходу на захід від  Рейну до Маасу, так само швидко укладали з ним мир, після чого франки їм сплачували контрибуції, і навіть брали в полон самого Сигіберта – очевидно, для отримання чергових виплат.

Григорій Турський, мініатюра VIII ст.

     Надає свідчення про гунів-авар і фактичний послідовник Григорія – Фредегар Схоластик у своїй «Хроніці» Дана праця є основним джерелом [7]. з історії франків із кінця VI ст., тобто з часу смерті Григорія Турського, та умовно поділена Б.Крушем на чотири книги у зв’язку із суперечливістю матералу в ній  (!), що охоплюють події від створення світу до 642 рр [8]. Сама «Хроніка» є компіляцією з праць більш ранніх істориків – Іполіта Римського,  Ісидора Севільського, Ідація та Григорія Турського. Інтерес наукового середовища до даного джерела особливо помітний ще з ХХ ст., коли Б.Круш здійснив її структурний аналіз, й  були сформовані теорії щодо власне особи автора/авторів твору – З.Хельманном, Ф.Лотом, та самим Б.Крушем [9].

Ілюстрація до рукопису т.зв. “Хроніки Фредегара”

     Крім того,здійснювались неодноразові спроби встановити оригінальність імені «Фредегар», проблема чого постала так само у ХХ ст. В результаті досліджень Г.Шнюрера, Б.Круша, Л. Левіллена встановлено, що ім’я автора «виникло» у XV-XVIст. в результаті неправильного перекладу, та на основі частого цитування «Хроніки…» увійшло в історичну традицію [10]. Разом з тим, точно невідомо, чому автори, що посилались на «Хроніку…» в модерному часі – К. Фоше, Гольдаст Хаймсфельдський зазначають її автора саме як деякого Фредегара, без відсутності точних свідчень про його особу.

     Дані відомості доповнює «Хроніка» Сигіберта із Жамблу [11] – більш пізнього джерела ХІІ-ХІІІ ст., що загалом охоплює події із 381 по 1111 рр. Автором її є монах Сигіберт із абатства Жамблу, розташованого у провінції Намюр в сучасній Бельгії, котра відносно хронологічного періоду роботи  входила до складу франкського королівства Австразії. Сама хроніка структурно поділена на одинадцять частин відносно етапів, висвітлюваних автором. Однак, основну увагу Сигіберт приділяє подіям, сучасником котрих виступав він сам на початку XIIІ ст., передусім початку боротьби  імператорів Салічної династії з папством за інвеституру. У «Хроніці» Сигіберта – а саме третій, четвертій та п’ятій її частинах, містяться свідчення про політичний розвиток Держави франків протягом усього VI та VIIст.

Сигіберт із Жамблу в баченні скульптора ХІХ ст.

     У свою чергу, значна частина латиномовних джерел, що охоплює період від VI cт., надає лише обривисті свідчення про контакти франків з аварами. Передусім, це є наслідком часу їх укладення – від кінця VIII аж до XІІст. Практично всі з них є анналами – окремим типом письмових джерел, особливість яких полягає у тому, що вони містять в першу чергу свідчення про монастирі, де велись, і тільки після цього дані про більш глобальні події – коронації монархів, війни, що проходили, смерть королів, відбиваючи таким чином світогляд авторів.

     Говорячи про структуру анналів загалом, необхідно зауважити, що вона є неоднорідною та складною, а поділ анналів за видами зроблений на основі їхнього змісту та року доведення [12]. З огляду на складну структуру даного типу джерел, а також опосередкованість наданих у них свідчень, вважаємо недоцільним подавати характеристику анналів, як одного типу джерел.

     Фактично, абсолютна більшість із них – «Назаріанські аннали» [13], «Фульдські аннали»[14], «Аннали королівства франків»[15], «Лорські аннали»[16] , «Аннали Рейхенау»[17], «Великі Санкт-Галленські аннали»[18] є анонімними, та зачасту можна встановити лише місце їх написання. Виключення становлять лише «Аннали королівства франків», можливим автором яких може бути біограф Карла Великого Ейнгард. Відрізняє їх також концентрація авторів на подіях загальнодержавної ролі та у великій мірі – компілятивність, через написання праці кількома авторами, у результаті чого достовірно можливим є встановлення імен редакторів «Анналів Королівства франків», у числі яких аббат Сен-Дені Гільдуїн (довів написання твору до 829 р.). Окрім цього, Л. Беркут наводить випадки припущення відносно роботи над «Анналами Королівства франків» Ейнгарда, через що у історіографії за автором, що висвітлював події за 741-801 рр. закріпилось ім’я Псевдо-Ейнгард [19].

     Натомість, більша частина джерел, що більш детально розкривають зміст аваро-франкських відносин, стосуються періоду VIII-IX ст. Зазначимо при цьому, що їх основною темою є власне Аварська кампанія Карла Великого (784-804), а також події, що призвели до неї, та результати війни.  Окрім згаданих анналів, це твори франкських істориків VIII-IX ст., що зрештою, дає доволі однобоку картину уявлення конфлікту. Такий вибір джерел пояснюється тим, що саме за період правління Карла Великого франки досягли значного культурного розвитку, а сам період правління Карла, у тому числі і воєн, що припали на його правління, представлений у франкських нарративних джерелах доволі широко [20]. Їх авторами при цьому виступають як наближені імператора, так і автори, особа яких наразі не з’ясована.

     Загалом, попри складне встановлення авторства і структури написання, аннали є детальними та цінними джерелами по історії правління династії Каролінгів загалом, у тому числі надаючи істотні свідчення по темі роботи, зокрема надають детальну картину кампаній Карла Великого, у тому числій з Аварським кагантом, що крились у діяльності герцога Баварії Тассілона ІІІ і його дружини Ліутберги; приблизні кордони Держави франків та Аварського каганату перед війною; перші напади кочовиків у 788 р. на Фріульську марку і Баварію; вказують дату початку походу франків на каганат – літо 791 р., національний склад армії Карла, що складалась із франків, саксів, лангобардів та баварців; приготування франків до походу, а саме поділ війська на частини, їх напрямок углиб земель авар з Італії та Баварії вздовж Дунаю, подальше очолення перших Піпіном Горбатим, сином імператора та розграбування аварської столиці франками у 796 р.; згадуються повстання авар у 797-799 рр. та імена інших командирів франків, зокрема маркграф Фріуля Хейрік та Герольд, префект Баварії і Паннонії, що були вбиті в ході війни; вказуються до того ж і обставини смерті даних воєначальників, та деструктивні процеси в середовищі кочовиків, у результаті чого останні направляли до Карла Великого посольські місії.

     Все це дозволяє доволі точно відтворити один, однак яскравий епізод серед  картини відносин між державами на межі VIII-IXст., встановити її хронологію, вказати причини та наслідки бойових дій, імена і посади  деяких командирів армій франків та присутність самого імператора на чолі війська під час походів на Аварський каганат.

     Крім того, істотне місце в цьому середовищі займає праця «Життєпис Карла Великого» –  один з перших прикладів біографії європейських королів та одне з основних джерел щодо часу правління імператора протягом Середньовіччя, автором якої є франкський історик Ейнгард [21]. Характерно, що сам автор «Життєпису…», не називає у творі свого імені, а авторство Ейнгарда можна встановити на підставі Прологу Валафріда Страба [22], доданого до біографії короля вже після смерті Ейнгарда. Написаний «Життєпис…» у проміжку між 817-830 рр., а причиною, що спонукала написати твір, Ейнгард називає особисту обізнаністьу житті імператора й прагнення подяки Карлу, як своєму господарю. Прибувши до двору Карла у 791 р., Ейнгард не застав ті часи, коли імператор ходив у походи практично кожні два-три роки. Таким чином, можна припускати, що для опису війн Карла Великого автор користувався творами своїх сучасників – зокрема «Анналів франкських королів», укладених вже за правління Людовіка Благочестивого, коли  Ейнгард займав посаду при дворі. Композиційно «Життєпис…» поділяється на п’ять частин:

• Вступу (розд. 1-3), де міститься опис історичної ситуації до приходу Карла.
• Перехідної частини (розд. 4), де автор висловлює намір описати політику і життя Карла.
• Основної частини (розділи 5-32), де описуються аквітанська, саксонська, баварська, аварська і слов’янська кампанії імператора (розд.5-14), результати його зовнішньої політики (розд. 15-16), внутрішньополітична діяльність Карла (розд. 17); особисте життя, риси характеру, зовнішній вигляд і прийняття ним імператорського титулу (розд. 18-29); хвороби Карла, його смерть та явища, що передбачали останню  (розд. 30-32).
• Закінчення, у якому оповідається заповіт імператора (розд.33).

     Для дослідження представляє інтерес основна частина «Життєпису…», а саме розділи 11-13, присвячені Аварській кампанії та анексії герцогства Баварія. Зауважимо при цьому, що Ейнгард своєрідно трактує описувані події. Логічним буде вважати, що він це робить з метою прославлення Карла. Не виключаємо також, що джерела, котрими Ейнгард користувався, не зовсім були достовірними з такої ж причини – наприклад, сам автор міг отримати відомості про війни з інших рук [23]. Попри це, «Життєпис…» представляє собою один з головних творів, що описують період правління Карла Великого.

Ейнгард, книжкова мініатюра ХІІ ст.

Деякі відомості про політику франків щодо вже переможених авар, а також слов’янських поселенців на землях, що займав Каганат у Паннонії, надає один з листів ще одного діяча Каролінзького відродження, Алкуїна з Йорка – «Ad domnum regem» [24], датований 796 р., та звернений до Карла Великого. Зокрема, у ньому розповідається про необхідність місіонерської діяльності щодо них, а сам Алкуїн торкається питання доцільності обкладення їх церковною десятиною.
     Таким чином, з огляду на різноплановість представлених джерел, свідчення, представлені в них, необхідно буде вказувати у хронологічній послідовності відповідно до двох груп:

• першої, представленої ІV книгою «Історії франків» Григорія Турського,   «Хронікою Фредегара», і частково – «Хронікою» Сигіберта із Жамблу, що надають свідчення про початкові контакти Аварського каганату з Державою франків з другої половини VI ст. Основну увагу автори зосереджують на внутрішньополітичних процесах у самому Королівстві франків, що дозволяє розглянути, хоча й однобічно, специфіку відносин кочовиків з франками, що початково визначились слабкістю Королівства на міжнародній арені в кінці VI ст. При зіставленні їх з візантійськими джерелами, котрі охоплюють VI-VII ст., варто зазначити, що процеси, описані у них стосовно Каганату, співпадають – історики обох держав вказують на активну експансію номадів [25], однак у випадку із франками, авари очевидно не мали наміру початково встановити власне дипломатичний контакт з першими, та здійснюючи виключно набіги на них. Припускаємо, Баян І здійснював це з метою замістити витрати у ході частих воєн з Візнатією;
• другої, що охоплює проміжок VIII-IXст. До неї належать передусім твори часу «Каролінзького відродження» – аннали з Мюрбахського, Фульдського, Лорського монастирів, «Аннали королівства франків», «Життєпис Карла Великого» Ейнгарда та лист Алкуїна з Йорку «Ad domnum regem». Основна увага у них присвячена часу «пізньоаварського» періоду, коли Каганат,  переживши міжусобиці, все ще має потужний дипломатичний корпус, завдяки якому укладає союз із Королівством лангобардів та Баварським герцогством, й здійснює у 788 р. похід на західний берег Рейну, що завершується однак подальшим укріпленням у Центральній Європі Королівства франків та ліквідацією усіх учасників союзу. Частково, джерела даної групи розкривають деструктивні процеси в державному утворенні номадів, наслідком чого стали внутрішні конфлікти та зменшення частки власне кочового населення, що й визначило спочатку поразку аварів у війні, а потім – їх фізичне знищення до середини ІХ ст.

     Таким чином, переходячи до аналізу подій з теми у джерелах першої групи, можна свідчити про появу контактів між Аварським каганатом та франками, вже на момент освоєння кочовиками межиріччя Дунаю та Дніпра приблизно у 558-562 рр. в результаті успіху посольства в Константинополь на чолі з Кандіхом [26]. На цей момент основним вектором експансії кочовиків стають володіння Візантії на Балканах, передусім провінції Паннонія та Фракія. З огляду на це, західний напрямок для них стає дотичним, однак саме з огляду на відсутність потреби надсилати до франків посольства, номади у повній мірі демонструють свої реальні наміри щодо сусідів в регіоні. Сама Держава франків на цей час залишалась поділеною ще між синами Хлодвіга І (481-511), ненадовго зосередившись у руках єдиного правителя, короля Хлотаря І (558-561). З цього часу її вкотре було розділено, вже на 4 частини поміж його синами – Харібертом, Гунтрамном, Сигібертом та Хільперіком. В свою чергу, цей поділ обернувся для новоутворених королівств низкою міжусобиць [27], підставою для котрих послужили протиріччя поміж дружиною Сигіберта, Брунгільдою, та Хільперіка, Фредегондою, чим скористались зрештою авари.

     В результаті, перше письмове свідчення про контакт обох держав датується саме  561 р. та співпадає з візантійськими хроністами, у плані різкої активізації кочовиками бойових дій [28]. Крім того, початкові їх зіткнення з франками вирізняються консолідованістю Каганату, що до цього часу захопив землі склавинів та антів [29], коли Держава франків аж до VII ст. перебуватиме в стані міжусобиць.

     Так, одразу після смерті Хлотаря І, авари – можливо, усвідомлені у поділі Держави франків, здійснюють перший набіг на найближче франкське королівство – Австразію, що належало Сигіберту, й простягалось від сучасних Провансу до Аквітанії. Як повідомляє Григорій Турський, франкський король їх розбив. Цій перемозі Григорій надає істотного значення, титулуючи новообраного Сигіберта як «переможця гуннів». В результаті цього,

«… [аварський] король через послів досягнув дружби із Сигібертом …»[30].

Зображення Сігіберта I з книги Жана де Тілле «Королі Франції».

     Характерно, що франкський історик, наряду із візантійськими «колегами» підкреслює участь аварських дипломатів. Очевидно, що в приготуваннях до майбутньої війни з Візантією, Баян І не мав наміру виділяти сили проти двох супротивників. Однак, перемога над кочовиками наклалась на виступ проти Сигіберта брата Хільперіка того ж року. Можна при цьому лише припускати про аварський фактор у активізації бойових дій поміж франкськими королями – Григорій Турський про це не надає конкретних свідчень. З іншого боку, саме до першого набігу кочовиків у 561 р. між братами взагалі не проходять бойові дії.

     Згодом, без вказівки на конкретний рік, Григорій повідомляє про спробу гуннів-аварів вторгнутись у Галлію. Це повідомлення співпадають із свідченням Сигіберта із Жамблу, що вказує на перемогу франкського короля над аварами у 567 р. [31] При зіставленні зі свідченнями візантійських істориків, події, описані Григорієм Труським, стосуються 566-568 р.[32]

     Даний набіг, попри те, що Сигіберт «… взяв із собою велике число хоробрих воїнів…» завершився для франків невдало. Як вказує автор, «…[авари], усвідомлені у всіляких чаклунствах, зробили їм [франкам] різноманітні намовляння, й розбили їх наголову…». В результаті цієї битви кочовики взяли в полон самого Сигіберта, тож очевидно, що таку невдачу франків Григорій пояснює участю надприродних сил. В результаті, сторони уклали тривалий мир на підставі взяття у полон Сигіберта, котрого повернули в обмін на обіцянку Баяна І, котрий:

«…оголосив, що не затримається у землях франків за умови, що ті йому надсилатимуть продовольство». Григорій додає крім того, що Сигіберт, будучи в полоні, «…підкупив золотом тих, кого не зміг подолати в бою…»[33].

Цікаво також те, що в цьому уривку Григорій Турський повідомляє про надсилання подарунків Сигіберту вже з боку Баяна І. Останнє можна пояснити тим, що франкські хроністи в силу обставин збільшували роль у цих подіях своїх володарів – зрештою, на цей період у Королівстві франків розгортається міжусобиця, і населення шукало захисту в особі монарха.

      Очевидно й те, що каган до цього часу розумів – набіги в бік Королівства, хоч і розділеного, мають меншу перспективу, ніж зайняття родючої Паннонії на півдні, з огляду на що вирішив досягти з франками миру. Надалі, номади не з’являються біля кордонів Королівства франків аж до VII ст., попередньо уклавши із Сигібертом мир до кінця його правління, що продовжиться,попри смерть короля у 575 р. Довгу відсутність зіткнень кочовиків з франками можна пояснити першорядністю південного вектору експансії для Каганату. Зрештою, авари, готуючись до війни з Візантією, яка триватиме протягом 568-576 рр., укладуть союз із Королівством лангобардів, до котрих, за свідченням Павла Диякона, надіслали принаймні три посольства за рік [34]. Водночас, Григорій Турський вказує лише про одну заяву Баяна І стосовно відносин із франками за 568 р.

     Так чи інакше, мир, укладений між Баяном І та Сигібертом, продовжиться після смерті як кагана, так і короля. Більше того, протягом даного періоду, аж до 80-х рр. VI cт., Аварський каганат вагалі не здійснює жодних яскравих зовнішньополітичних кроків. Допомагають пояснити це свідчення візантійського сучасника – Менандра Протектора, за котрим дії аварів почали турбувати Тюрксанфа, вождя тюрків, котрий вказав, що авари є його

«вархонітськими рабами…котрі будуть роздавлені копитами його коней», а самі тюрки дійдуть до «країн Заходу, перейшовши Дунай»[35].

Це було викликане як одностороннім порушенням аварами союзу, який тюрки уклали з Візантією, так і колишнім залежним становищем аварів відносно тюрків.

     Серед франкських королівств на цей час рогортається повномасштабна війна за землі майбутньої Нейстрії між Сигібертом та Хільперіком, котра значно ослаблює колись єдину Державу франків [36]. Почавшись у 561 р. на підставі суперечок між Сигібертом та Хільперіком за поділ королівства Паризького, котрим правив їх брат Харіберт, конфлікт став центральною політичною подією в житті франкських королівств аж до 614 р., тому очевидно, що франкські історики того часу концентрували увагу саме на ньому. Посилювала війну й особиста неприязнь між дружинами монархів – Фредегондою та Брунгільдою, а також способом життя Хільперіка, який сучасники описують як «радше язичницький, ніж християнський» [37].

Королеви франків Брунгільда та Фредегонда, літографія початку ХХ ст.

     Методи, якими вона велася, описує Григорій Турський. Так, король Нейстрії протягом тривалого часу мав намір вбити свого брата, чого зрештою досягнув у 575 р. Пасинка Хільперіка, Хлодвіга, було вбито приблизно в цей  же час за наказом Фредегонди зі згоди монарха, а самого короля Нейстрії Григорій описує як «…Ірода і Нерона свого часу…». Зрештою, жорстокість Хільперіка могла пришвидшити його вбивство – яке відбулось із санкції його дружини Фредегонди у 584 р.. За її ж вказівкою було вбито єпископа Руану Протекстата. Не менш одіозною особою була її суперниця Брунгільда, котру син Фредегонди, король Хлотар ІІ (584-629), небезпідставно звинуватить у вбивстві десятьох франкських королів. У «Хроніці Фредегара» містяться свідчення про кінцевий період династичної боротьби, що завершиться зі смертю Брунгільди. Логічно, що вона також не померла природньою смертю. Хлотар ІІ наказав розправитись із суперницею в спосіб, який характеризує війну 561-614 рр. Так, Брунгільду

«…всіляко катували протягом трьох днів…Нарешті, її прив’язали за волосся, за одну руку і за одну ногу до хвоста необ’їждженої кобили, й вона була розірвана її копитами, і тоді [у Королівстві франків] настав мир» [38].

Закономірний кінець Брунгільди

     Разом з тим, сама міжусобиця, котрій «Історія франків», «Хроніка Фредегара» та частково «Хроніка» Сигіберта із Жамблу присвячують  істотне місце, в деякій мірі пришвидшила політичну еволюцію Держави франків, і попри дотичні свідчення про тодішні контакти з аварами у цих творах, розуміння значення конфлікту необхідне для визначення специфіки зовнішньої політики франків в подальшому часі, зокрема – стосовно Аварського каганату. Серед основних наслідків війни Фредегонди та Брунгільди у тодішньому зовнішньополітичному контексті можна виділити:

• Початок поступової концентрації влади в руках майордомів, та як наслідок – правління т.зв. «Лінивих королів» у 639-751 рр., з чим у історіографії асоціюється кінцева політична деградація династії Меровінгів [39]. Зрештою, саме у 751 р. останнього представника династії, Хільдеріка ІІІ (743-751), полишають усіляких прерогатив та постригають в монахи. З цього часу майордом Піпін Короткий (751-768) править як виборний король, та започатковує династію Каролінгів.
• Виділенню в складі єдиного Королівства Австразії, Нейстрії та Бургундії, що попри тривалу консолідацію, зіграє роль у Верденському поділі 843 р., коли територію вже Імперії франків буде поділено на три частини [40].
• Розгортанню низки військових кампаній, у результаті консолідації внутрішньої влади майордомами [41] – під управлінням герцога франків Піпіна Герістальського, проти фризів у 90-х рр. VIIст. та алеманів у 10-х рр. VIIIст.; Карла Мартелла – проти саксів, фризів та Омейядів у 30-х рр. VIII ст. В результаті, ці завоювання заклали підвалини для подальшого розширення франками як територіальних володінь, так і культурного впливу, проявом чого стане власне кампанія Карла Великого проти Аварського каганату (788-796).

     Характерно, що свідчення котрі стосуються аварів у латинських джерелах, й до цього обривисті, зникають взагалі. Водночас, Каганат переживає короткочасний період різкого збільшення військової та політичної ваги, що відображають натомість візантійські історики, представники духовенства та навіть світські особи – Феодор Сінкелл [42], патріарх Никифор [43], Феофан Сповідник [44]. Більше того, відгуки зовнішньополітичної активізації аварів знаходимо в трактаті «Про управління імперією» [45] Констянтина VII Багрянородного, написаного у Х ст.

     На цей час номади здійснюють походи на Візантію в 583-584 рр., 587-593 рр. та 595-598 рр., однак франкські хроністи не надають практично жодних свідчень про це – виключення становить лише «Хроніка» Сигіберта із Жамблу, що вказує на похід аварів у 616 р. на землі лангобардів та розорення Фріульського герцогства [46]. З огляду на те, що на початку VII ст. герцоги Фріуля мали претензії на область Карінтію, що лежала на захід від самого Герцогства, можемо вказувати про знаходження Хорутанії або під безпосереднім контролем кочовиків, або про союз із аварами місцевих слов’янських племен хорутанів. Так чи інакше, ці конфлікти були очевидно локального характеру й істотного зовнішньополітичного значення не мали.

     «Хроніка Фредегара» надає перше свідчення про кочовиків лише за 623 р., коли франкські купці звернулись із пропозицією про торгівлю до «…тих слов’ян, котрі відомі як венди…» [47]. Підкреслимо, що у франків усі племена полабських слов’ян загалом позначались вендами, тому залишається припускати, що з огляду на географічне розташування повсталими були хорутани. Допомагає у цьому подальше свідчення про існування у 20-х рр. VII ст. на захід від Фріулю Держави Само. Характерно, що її творець був франком, котрий прийняв активну участь у тодішньому повстанні слов’ян проти аварів:

«Коли вони [венди] виступили проти гуннів, Само…пішов з ними, а його хоробрість викликала у них захоплення: дуже багато гуннів впало від меча вендів. Визнавши його заслуги, венди зробили Само своїм королем…»[48].

Фреска із зображенням Само з Зноємської ротонди в Чехії.

     Крім того, «Хроніка…» яскраво ілюструє привід для виступу слов’янських племен проти аварів, породжених зв’язками, очевидно типовими для аварів стосовно підкорених племен:

«Кожен рік гунни зимують зі слов’янами, сплять з їх дружинами та дітьми, й до того ж слов’яни платять данину…Сини, народжені від гуннів слов’янськими дружинами та дочками, знайшли це приниження нестерпним…»

– в результаті чого розпочали повстання. У результаті, можна свідчити про короткочасне ослаблення Каганату на початку VII ст., оскільки Держава Само існуватиме лише до 658 р., коли контроль над хорутанами повторно встановлять авари [49].

Держава Само близько 631 р. і західні межі Аварского каганату.

     Характерно, що про війну кочовиків з Візантією у 623-626 рр., попри її наслідки, висвітлені візантійськими сучасниками, франкські історики вже не згадують. Маємо однак свідчення про облогу Константинополя, проте за участі саме персів [50], а також доволі точний опис зовнішності тодішнього візантійського імператора Іраклія, що підтримував відносини із франкським королем Дагобертом І. Так, Іраклій

«…звернувся до короля з проханням охрестити усіх євреїв у королівстві…».

Разом з тим, залишається незрозумілим, чому при існуванні дружніх відносин між монархами, франкські хроністи практично не наводять свідчень про аваро-візантійську війну 623-626 рр., та обмежуються більш масштабним конфліктом з персами. Можливу відповідь на це може дати як і факт компілятивності «Хроніки Фредегара», так і більш локальний характер зіткнень ромеїв з аварами на той час.

     Повідомлення, що стосується політичного розвитку Аварського каганату, міститься у записі «Хроніки…» за 631 р. Так, на цей період

«…розгорілась велика суперечка в Паннонському королівстві аварів або гуннів. Предметом її було успадкування престолу: має він бути аварським, або ж болгарським…» [51].

У результаті, можна вказувати про співжиття у складі Каганату власне аварів та булгар, що формували до цього часу його центробіжну політичну силу, або принаймні союз між ними, що призвів до утворення держави на неоднорідній основі. Очевидно, що до останнього призвела необхідність протистояти   племенам сербів та хорватів, котрі, як вкажуть подальші події, мали більший потенціал до асиміляції, ніж кочовики.

     Наслідком династичної суперечки 30-х рр. VII ст. стає війна між аварами та булгарами, в котрій останні зазнають поразки та переселяються на землі Баварского герцогства. Подальший внутрішньополітичний розвиток Каганату  визначають деструктивні процеси, котрі знайшли відображення у дослідженнях В. Поля [52], І. Ерделі [53], а також славіста С. Алєксєєва. Фактично, унаслідок збільшення присутності слов’янського елементу, раніше цільне, «кочове» ядро населення Каганату, що спочатку представляло увесь конгломерат племен, а згодом – виключно знать, стає меншістю. Паралельно, із приходом в регіон булгар та виходом їх до Істрії, авари на довгий час втрачають можливість здійснювати набіги, та відповідно – які-небудь зовнішньополітичні кроки. В цьому контексті характерним є те, що джерела не вказують навіть імена аварських каганів ще із 617 р.

Важкоозброєний вершник атакує піхотинця. Срібне блюдо з Ізола Ріцца візантійської або лангобардской роботи, початок VII ст. Музей Верони.

     Подальші відомості про Каганат надає Павло Диякон у «Історії лангобардів», що за 700 р. вказує поодинокий набіг аварів на Баварське герцогство[54], однак до цього часу ослаблені кочовики остаточно втратили Каринтію та вкотре воюють із хорутанами. Зрештою, тривала війна між ними завершується у 745 р., коли баварці спільно із слов’янами завдали номадам поразки й уклали мир з ними.

     Свідчення про кочовиків частішають у франкських джерелах лише з кінця VIII ст. Така «перерва» у історіописанні пояснюється остаточною політичною деградацією Аварського каганату та перейнятті ініціативи у регіоні нижньої течії Дунаю булгарами, про котрих все частіше повідомляють візантійські історики. Зрештою, події на східному напрямку не цікавлять в повній мірі латиномовних хроністів з кінця VII ст., й очевидно, що у авторів були на це причини. Очевидно, що на цей період у середовищі Аварского каганату відбуваються процеси стагнації та занепаду. Натомість, булгари лише формують власну державність [55], а Візантійська імперія, перебуває у стані кризи з початку VIІ ст. [56], з перервою на час правління Ісаврійської династії (717-802) [57]. Позначається це і на стані тодішніх джерел, котрі із VII ст. стають компілятивними. Зрештою, подальший факт відновлення Західної Римської імперії у 800 р. Карлом Великим, є яскравим прикладом культурного занепаду Константинополя порівняно з часом правління Юстиніана І.

     Водночас, із 60-х рр. VIII ст.у регіоні Західної Європи з Королівства франків формується гегемон, який за влучним висловом медієвіста М. Горєлова, став «найвищим досягненням державного будівництва серед варварських народів»[58]. В деякій мірі, початки домінування франків у регіоні можна простежувати із завершення епохи «Лінивих королів» та правлінням Піпіна Короткого, однак остаточно консолідація влади у Королівстві припадає на час правління Карла Великого. Загалом, тема правління даного монарха  широко представлена у історіографії, зокрема, на пострадянському просторі відомими є праці Д. Хегерманна [59], О. Левандовського [60],  А. Хрякова [61] та А. Сванідзе [62].

Територіальне здобутки Королівства, й пізніше імперії франків протягом V-IX ст.

Однак, розвиток франкської державності є дотичною темою роботи, що проходить паралельно з нерівнозначним політичним розвитком Аварського каганату, тому зосередимо увагу лише на деяких аспектах цього періоду, що обумовлять як специфіку тогочасних аваро-франкських відносин, так і відображення їх у наративних джерелах. Серед них:

• цивілізаційному, що випливає із ранішого протиборства пізньоримської та варварської цивілізацій, де Аварський каганат виступає як периферія, котра однак у VI-VII ст. надає достойну політичну та військову відповідь переважаючому супротивнику, виступаючи ініціатором усіх тодішніх воєн як із сусідами на західних, так і на східних та південних кордонах. Станом на кінець VIII ст. уособленням протиборства такого рівня стає війна Королівства франків, що переймає роль носія трансформованої варварсько-римської культури, та Каганату, як державного утворення, що уклалось в специфічних етнокультурних умовах Азії;
• культурному, в якому найяскравіше проявився контраст у розвитку аварів та франків, що існував ще із VI ст. У результаті, при розвитку у державі Карла Великого архітектури, сільського господарства, письма, військової справи [63], Аварський каганат перебуває у стані глибокої кризи, попри це маючи широкий дипломатичний апарат. Зауважимо, що розвиток франків на час тодішнього «Каролінзького відродження» визначив якісний рівень тодішніх наративних джерел [64]. Не вдаючись у специфіку «Відродження», зауважимо що, саме на час правління Карла королівський двір франків поповнюється визначними культурними діячами – окрема Ейнгардом та Алкуїном з Йорку, котрі причетні до висвітлення подій майбутньої війни;
• військовому, в чому почасти також проявився цивілізаційне протиборство Королівства франків порівняно з Каганатом. Очевидно, що в силу етнічних, культурних та географічних особливостей військова справа у обох державах  розвивалась по-різному. Крім того, реформи, початі ще Карлом Мартеллом у 30-х рр. VIIІ ст. значною мірою торкались армії [65], а у діях франкського війська, зібраного Карлом для війни з кочовиками, втіляться передові особливості тодішньої стратегії. Зауважимо також, що на час 788 р. воно було неоднорідним, складаючись із завойованих франками народів – саксонців, фризів, тюрингів та баварців, й очевидно, що на спорядження такого числа осіб, необхідні були істотні кошти. Водночас, сам Каганат довгий час існував саме із грабіжницьких походів, тому факт початку війни проти аварів з боку Карла Великим є логічно виправданим. Так само, місцева знать була активно задіяна у походах на Каганат у якості воєначальників, що дозволяє вказувати про цілу плеяду професійних воїнів, особисто довірених королю;
• ролі війни 788-796 рр., для подальшого розвитку Королівства франків та новоутвореної Імперії Каролінгів. Сам монарх надав пріоритетне значення кампанії ще при підготовці, на що вказує розгортання бойових дій – котрі можна звести до кількох походів, у ході котрих франки грабували землі Каганату, фактично копіюючи тактику кочовиків. Характерне у цих подіях залучення наближених до Карла Великого – Хейріка, маркграфа Фріулю, Герольда, префекта Баварії, та Піпіна Горбуна, сина короля. Значне місце кампанії надають і тодішні історики – так, Ейнгард у «Життєписі…» називає війну з аварами «…найжорстокішою та найтривалішою після війни із саксами…» [66], та вказує на істотне число трофеїв, захоплених у кочовиків.

     Переходячи до розгляду даного періоду, що водночас виступив для Каганату кінцевим у його історії, слід зауважити, що станом на кінець VIII ст. аваро-франкські відносини різко відновились після довгого періоду затишшя. У більшій мірі це було продиктовано зовнішньополітичними обставинами, що витікали з двох центробіжних центрів – власне Королівства франків, та союзу, утвореного проти Карла з ініціативи герцога Баварії Тассілона ІІІ (748-788) та його дружини Ліутберти, за участю лангобардів та аварів. 

Східні кордони Королівства франків на кінець VIII ст., та його сусіди – Держава Само та Аварський каганат

     Уваги в процесі розвитку цих подій заслуговує персона баварського герцога, котрий неодноразово порушував васальну присягу королям франків та їх спадкоємцям, здійснену в 757 р. [67] У результаті, Тассілона ІІІ було викликано у ставку Карла у Інгельгайм, за яким присягу було вкотре підтверджено, а його старшого сина, Теодора, вислано в монастир (що було очевидним приниженням для людини знатного походження) [68]. Зрештою, останнє вплинуло на укладення герцогом союзу з аварами та лангобардами, чому сприяло одруження Тассілона на дочці короля лангобардів Дезидерія. У результаті цієї ж домовленості, авари, не знаючи про пізніший полон герцога, здійснили походи на Фріульську марку та вже анексовану Карлом Баварію у 788 р.

Статуї герцога Тассілона ІІІ, Карла Великого та імператора СРІ Генріха ІІ над входом до внутрішнього двору абатства Кремсмюнстер (Австрія)

     Набіг кочовиків не був несподіванкою, й усі свідчення франкських істориків за цей рік зходяться на погромі франками аварів. Надалі, об’єднане франкське військо, попередньо розділене на дві частини під управлінням Карла та Піпіна Горбатого, здійснює влітку 791 р. вздовж річок Раба і Дунай похід, захопивши багаті трофеї [69].  Джерела не згадують аварів аж до 795 р., коли до Карла прибуло посольство кочовиків на чолі з їх новим вождем Тудуном, що тепер «були готові служити переможцям» [70]. Однак, кочовики повстають у 795 р., вбивши Тудуна, в результаті того ж та наступного років здійснюють похід під керівництвом Піпіна Горбуна та Еріка, герцога Фріуля.  дістались до Рінгу між Тисою і Дунаєм (що був, очевидно, столицею Каганату), захопивши трофеї. З цього часу, аж до 10-х рр. IX ст., проходить процес християнізації аварів [71], що завершується кінцевим розпорошенням колишнього кочового ядра серед осілого слов’янського населення Балкан, а останнє безпосереднє свідчення участі аварів у політичному житті стосується 822 р., коли місцеві посли беруть участь тогорічних зборах франкської знаті.

     Таким чином, на основі франкських джерел VI-XIII ст., можна дійти до висновку про істотну відмінність зв’язків Аварського каганату із сусідами на західних кордонах, порівняно із східним та особливо південним. З огляду на першорядність для кочовиків встановити контакт саме із Візантією, відносини із Королівством франків, а також Баварським герцогством та лангобардами визначались специфікою зв’язків Каганату саме на південних кордонах. У результаті, зміна відносин між державами в регіоні була більш динамічною, та зачасту – полишеною фактору участі дипломатичних посольств. Так, авари висилали їх до франків лише при завершенні набігів на їх землі, чому сприяла початкова децентралізованість перших. Самі набіги 561 р., а також 566-568 рр. були при цьому спричинені потребою аварів у матеріальних ресурсах для повномасштабної війни з Візантією, що оберталось для сторін на західному векторі експансії кочовиків частим укладенням мирних договорів. Зрештою,  втягнувшись у сферу міжнародних зв’язків через контакти саме з ромеями, Аварський каганат надовго випадає з кругозору як франкських, так і латиномовних хроністів загалом – так, не згадує їх протягом десятирічного періоду навіть Павло Диякон, попри близькість лангобардів з кочовиками [72].

     У свою чергу, з цього випливає специфіка свідчень про Каганат у франкських джерелах із VII-VIII ст. – що є обривистими та суперечливими. При цьому, автори концентрують увагу на внутрішньополітичних процесах державного утворення кочовиків, описуючи зокрема міжусобиці, в котрих Каганат перебуває внаслідок етнічної, культурної та політичної кризи. Наслідком цього стали своєрідні відносини аварів з булгарами, котрі початково включаються до середовища кочової знаті.

Аварский та болгарський вершники VII ст. Реконструкція Ангуса Макбрайта.

     Характерною особливістю, що визначила специфіку аваро-франкських відносин протягом усього часу їх існування, стали цивілізаційний розвиток, що обумовило контраст у розвитку Аварського каганату порівняно із варварським королівством, що попри міжусобиці VI ст., у ході котрих авари здійснюють перші набіги на західний берег Рейну, стає визначальною силою в Західній, а згодом Центральній Європі у VIII-IX ст. Надалі, кочовики досягають точки свого існування у регіоні, при котрій аварським каганам вдала військова кампанія необхідна з точки зору продовження існування конгломерату племен під верховенством номадів. З огляду на це, у 787-788 р., вони повторно втягуються у зовнішньополітичні відносини на західних кордонах, будучи неготовими протистояти рівноцінному супротивнику, яким стане тодішнє Королівство франків.

     В таких умовах, у 788-796 рр. проходить війна аварів з франками, до якої останні залучають істотні сили та готуються принаймні три роки. Сам Каганат не зміг надати франкам відсіч, що й визначило подальшу долю аварів, котрі зазнають асиміляції внаслідок християнізації Паннонії франками, котра розгортається з часу останнього походу на Каганат у 796 р. Зрештою, саме в результаті переважаючого культурного впливу франків, а також низки виснажливих конфліктів між сторонами, на фундаменті аварів життєздатного державного утворення не змогло сформувати жодне із племен [73], що знаходилось у складі Каганату.

Аварський воїн. Зображення на срібному кувшині зі скарбу в Надь-Сент-Міклош (кордон Угорщини та Румунії)

---

Список використаних джерел та літератури:

1. Гумилев Л., Древние Тюрки, (Санкт-Петербург: Кристалл, 2003).: 21-24.
2. Хэгерманн, Д. Карл Великий, пер. с нем. Котелкина В. (Москва:АСТ, 2003): 302.
3. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. (Москва: Скарабей, 1993): 114-128.
4. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 240-254.
5. Карл Великий: реалии и мифы. А. А. Сванидзе и др., (Москва: ИВИ РАН, 2001): 32-33.
6. Шмидт Г. Хроники Фредегара. Историографический очерк,  (Санкт-Петербург: Евразия, 2015): 464.
7. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 24 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
8. Шмидт Г. Хроники Фредегара. Историографический очерк,  (Санкт-Петербург: Евразия, 2015): 7-9.
9. Там само, 12-14.
10. Там само, 16-17.
11. Там само, 14-16.
12. Сигеберт из Жамблу. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 березня 2020, http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sigibert_Gemblasensis/frametext4.htm
13. Вайнштейн О., Западноевропейская средневековая историография, (Москва: Наука, 1964): 129-132.
14. Назарианские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Nazariani/frametext.htm
15. Гвельфербитанские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Guelferbit/frametext.htm
16. Анналы Королевства франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада , отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_francorum/frametext1.htm
17. Лоршские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Laureshamenses_II/text2.htm.
18. Анналы Рейхенау. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Augiens/text.phtml?id=6415
19. Большие Санкт-Галленские анналы Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада , отримано доступ 6 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_St_Gall/frametext3.htm
20. Сидоров А., “Анналы Королевства франков: прошлое на службе настоящего”,  История, филология, культура (№4, 2010): 74-95.
21. Вайнштейн О., Западноевропейская средневековая историография, (Москва: Наука, 1964): 131-132.
22. Эйнхард – Жизнь Карла Великого, науч. ком. Мусхелишвили Н., Спивак Д., (Институт философии, теологии и истории Св.Фомы, 2005): 4-6.
23. Там само, 51-52.
24. Вайнштейн О., Западноевропейская средневековая историография, (Москва: Наука, 1964): 133-134.
25. История Средних веков. От Карла Великого до Крестовых походов, 768-1096, ред. М. Стасюлевич,  (Москва: Полигон, 2001): 53-55.
26. Пилипчук Я., “Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi, (№22, 2016): 135-138.
27. Жданович О., “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника)”,  Золотоордынское обозрение, 2016, Т.4, №4: 882-883.
28. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. (Москва: Скарабей, 1993): 119-124.
29. Пилипчук Я., “Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi, (№22 , 2016): 140-143.
30. Алексеев С. Славянская Европа V-VIІІ веков. (Москва: Вече, 2008): 110-111.
31. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 24 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
32. Сигеберт из Жамблу. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 березня 2020, http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sigibert_Gemblasensis/frametext4.htm
33. Пилипчук Я., “Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi,  (№22 2016): 139-141.
34. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 24 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
35. Павел Диакон. История лангобардов. Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020,URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm
36. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. ФеофилактСимокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва: АН СССР, 1957):40-48.
37. Дюмезиль Б., Королева Брунгильда, пер. с фр. Некрасова М., (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 103-109.
38. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 24 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
39. Фредегар. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 березня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Fredegar/frametext.htm
40. Дюмезиль Б., Королева Брунгильда, пер. с франц. Некрасова М., (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 412-417.
41. Тейс Л., Наследие Кароллингов IX-X века. Новая история средневековой Франции, Том 2, пер. Чесноковой Т. (Москва: Скарабей, 1993): 31-35.
42. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. (Москва: Скарабей, 1993): 190-199.
43. Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ  25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml
44. Краткая история со времени царствования императора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm
45. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
46. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 23 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/text31.phtml?id=6391
47. Сигеберт из Жамблу. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 березня 2020, URL:  http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sigibert_Gemblasensis/frametext4.htm
48. Фредегар. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 березня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Fredegar/frametext.htm
49. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 240-243.
50. Там само, 272.
51. Шмидт Г. Хроники Фредегара. Историографический очерк,  (Санкт-Петербург: Евразия, 2015): 221-222.
52. Фредегар. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 березня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Fredegar/frametext.htm
53. Pohl W.,Die Awaren: ein Steppenvolk im Mitteleuropa, 567-822 n. Chr: (Munich, 2003): 529.
54. Эрдели И. “Исчезнувшие народы. Авары”. Природа. (№ 11, 1980), отримано доступ 10 березня 2020, URL: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm.
55. Павел Диакон. История лангобардов. Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm
56. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 280-281.
57. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 238-246.
58. Дашков С., Императоры Византии (Москва: Красная площадь, 1997): 127-128.
59. Карл Великий: реалии и мифы. А. А. Сванидзе и др., (Москва:ИВИ РАН, 2001): 25-26.
60. Хэгерманн, Д. Карл Великий, пер. с нем. Котелкина В. (Москва:АСТ, 2003): 684.
61. Левандовский А. Карл Великий: через империю к Европе. (Москва: Молодая гвардия, 1999): 256.
62. Хряков А.В. “Карл великий или «истребитель саксов»? Борьба за франкского императора в Нацистской Германии”, отримано доступ 13 лютого 2020, URL: https://publications.hse.ru/chapters/142651425
63. Карл Великий: реалии и мифы. А. А. Сванидзе и др., (Москва:ИВИ РАН, 2001): 232 с.
64. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. (Москва: Скарабей, 1993): 285-303.
65. Ненарокова Н., “Рецепция античного жанра диалога в литературе эпохи Каролингов”, Государство, религия, церковь в России и за рубежом (№1, 2011): 106-110.
66. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. (Москва: Скарабей, 1993): 218-221.
67. Эйнхард – Жизнь Карла Великого, науч. ком. Мусхелишвили Н., Спивак Д., (Институт философии, теологии и истории Св.Фомы, 2005): 79-80.
68. Хэгерманн, Д. Карл Великий, пер. с нем. Котелкина В. (Москва:АСТ, 2003): 189-190.
69. Там само, 254-262.
70. Там само, 297-304.
71. Пилипчук Я., “Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi, (№22, 2016): 146-148.
72. История Средних веков. От Карла Великого до Крестовых походов, 768-1096, ред. М. Стасюлевич,  (Москва: Полигон, 2001): 53-55.
73. Плетнева С., Кочевники Средневековья: поиски исторических закономерностей (Москва: Наука, 1982): 47-48.