Мінувально–підкопні засоби були найефективнішими для нанесення максимальних пошкоджень ворожим фортифікаціям. В такий спосіб військо нападників вирішувало одразу кілька завдань:
- пошкодження, які наносились муру були або невідновними, або для їх ремонту потрібно було багато часу і ресурсів (а під час облоги їх завжди не вистачало);
- підкоп показав себе значно ефективніше ніж таран і бурав; отвір в мурі був значно більший за площею, бо вибивались не кілька каменів, а руйнувалась частина фундаменту укріплення;
- в утворений пролам одночасно могли пройти більше воїнів, ніж при використанні стінобійних і штурмових засобів.
Вищезгадані чинники забезпечили підкопам популярність і широке використання в добу Середньовіччя.
Відомий дослідник поліоркетики Костянтин Носов пропонує класифікувати види підкопу як наземні і підземні [1]. Перший спосіб був відомий ще ассирійцям. Він передбачає руйнування стіни безпосередньо біля її фундаменту. Для цього використовувались різноманітні підручні інструменти — кайла, ломи, сокири. За допомогою інструментів в стіні хаотично робились заглибини. Для того, аби убезпечити копачів від передчасного падіння стіни, в заглибини вставлялись дерев’яні розпірки. Це були короткі балки з міцних порід дерева, які повинні були протягом тривалого часу витримати вертикальний тиск багатотонних брил.
Після закінчення роботи, сапери підпалювали балки і каміння обвалювалось. Зазначимо, що в підкопно–мінувальній справі для кінцевого руйнування використовувався виключно метод підпалу. Це дозволяло проводити обвал дистанційно, аби убезпечити життя і здоров’я копачів чи саперів.
Аби підібратися до потрібної ділянки стіни і забезпечити безперешкодну роботу, підкоп проводився під прикриттям описаних нами в другому розділі захисних черепах. Проте, для цього виду облогових робіт черепаха мала свою специфіку. Незмінною залишалася рама із закріпленими парами коліс. Проте, каркас був побудований за односкатним принципом — в основі настилу лежали 3–5 балок середньої товщини і не менше трьох метрів завдовжки. Такі розміри дозволяли безперешкодно в повний зріст стояти і працювати одразу кільком копачам.
Захисна черепаха односкатного типу за Апполодором Дамаським (Режим доступу: http://xlegio.ru/sources/greek-besiegers/apollodorus-damascenus)
Зверху черепаха покривалась типовим настилом із дощок, а також за можливості обмащувалась сумішшю глини і шерсті для забезпечення додаткової вогнестійкості. Односкатність черепахи пояснюється потребою її щільного прилягання до стіни, аби обслуга могла безперешкодно працювати і також знаряддя виходило із поля обстрілу метальної техніки захисників фортеці.
Згадуваний нами Аполодор Дамаський зазначає, що для досягнення ефективного результату підкоп повинен проводитись одразу в кількох місцях. Таким чином, тиск на порожнини рівномірно розподілиться по всій площі і зруйнується одразу велика ділянка стіни. Рекомендована відстань між місцями підкопу — 20 футів (6 м). Автор описує і сам процес підкопу: після руйнування зовнішнього шару каміння, копачі повинні поступово поглиблювати і розширювати отвір в обидва боки. Перебуваючи безпосередньо під стіною, вони є захищеними від ворожих обстрілів. Оптимальний варіант такого розширення — половина ширини кладки. Одночасно із заглибленням потрібно встановлювати необхідну кількість підпор, заповнюючи простір між ними легкозаймистим хмизом.
Ефективність і практичність такого методу підкопу є доволі сумнівною, оскільки через особливості ландшафту, штучних перешкод, чи зони обстрілу захисників не завжди вдавалося правильно розташувати необхідну кількість захисних черепах з командами саперів під їх захистом. Але простота спорудження захисних конструкцій, робота підручними інструментами і відсутність потреби застосовувати якісь спеціалізовані інженерні навики в процесі роботи робила цей метод масовим.
Підземний варіант підкопу був складнішим і вимагав точних інженерно– технічних розрахунків. Його застосовували для досягнення двох цілей:
- по–перше, таким чином із безпечнішої відстані можна було добратися до фундаменту і спричинити обвал ділянки стіни;
- по–друге, через проритий хід до середини укріплення нападники раптово могли здійснити вилазку і або відчинити ворота для вступу основних сил, або самостійно перебити залогу.
Вегецій називає цей метод кунікулом, на честь зайців які риють в землі цілі системи таємних ходів. Автор зазначає, що спосіб самого заглиблення є добре відомим і технологічно дублює шахти, які видобували золото і срібло. Під шахтовим методом підкопування мається на увазі наявність невеликого ствола–заглиблення і галереї.
Такий ствол був необхідним для опускання на безпечну глибину, аби верхній шар землі був достатньо стійким і знизу не починався рівень грунтових вод. Як правило, це не більше 3-4 метрів. Вхід у ствол розташовувався подалі від поля зору захисників фортеці, а також додатково маскувався і захищався черепахами і плетеними щитами. Тож на початкових етапах прокопування оточеним складно було помітити такі маніпуляції, якщо копачі ще й вміло приховували велику кількість викопаної землі.
Галерея проходила на однаковій глибині перпендикулярно до лінії розміщення укріплень. Аби забезпечити необхідну стійкість, стінки тунелю укріплювались підпорами. Це були товсті дерев’яні бруси, які розміщували на однаковій розрахованій один від одного відстані. Таке їх розміщення рівномірно розподіляло тиск землі на опори і зменшувало загрозу обвалу тунелю ще в процесі копання. Значними перешкодами для прокладання галереї були: твердий грунт, міцний і глибокий фундамент фортеці (особливо, якщо з роками нові укріплення надбудовувались на місці старих), а також річки і штучно викопані захисні рови.
Як і в попередньому підкопному методі, обвал провокувався підпалом дерев’яних опор [2]. Аби полум’я за відсутності достатньої кількості кисню краще розгоралося, в порожнини поміщався легкозаймистий наповнювач — хмиз, свинячий жир, тощо.
Популярність цього способу облоги зумовила виникнення цілої низки заходів протидії йому. Умовно їх можна поділити на превентивні, та бойові. До превентивних заходів відносяться підслуховування за допомогою різноманітних пристосувань. Вартові обложених прикладали вухо до стін, аби відчути вібрацію, чи удари кайлами. Іншим поширеним методом було розставляння неглибоких посудин з водою по периметру укріплення. Від ударів копачів в галереї продукувалась сильна вібрація поверхні, тож вода в посудинах починала коливатися і це було першим тривожним сигналом.
До бойових методів протидії насамперед варто віднести зустрічний підкоп. Він використовувався захисниками фортеці, аби випередити нападників перш ніж ті дістануться фундаменту і підпалять дерев’яні опори. Застосувавши один із превентивних заходів і в процесі спостереження виявивши, що загроза підкопу є реальною, гарнізон починав копати зустрічний тунель. Його галерея зазвичай була коротшою, але теж передбачала використання підпор. Обидва тунелі часто могли бути не зовсім на одному рівні, але захисники розраховували рано чи пізно провалитися в порожнину ворожої галереї. Після цього залишалося два варіанти подальшого розвитку подій — або підземний бій, або зустрічний підпал. Підземний бій був менш поширеним способом, оскільки невелика площа тунелю спричиняла брак вільного простору і повітря. З цієї причини оборонці підпалювали опори ворожих галерей за допомогою легкозаймистих сумішей, або підпаливши і випустивши в їх напрямку стадо свиней.
В обох випадках копачі нападників мали мізерні шанси вижити — паніка через брак простору для одночасної організованої втечі, швидке наповнення повітря чадним газом, і їх же дерев’яні підпори підготовлені для підпалу.
Іншим бойовим методом протидії була димова завіса. Не вступаючи в безпосереднє зіткнення з ворогом, обронці фортеці розводили дими біля прокопаного отвору в їх галерею. Під тиском повітря зі своєї сторони, вони подавали в отвір чадний газ. Копачі не могли своєчасно відчути його на запах, навіть мала концентрація чадного газу була смертельною для них.
Мінування підземних ходів з часом замінило звичний підпал [3]. Розривна сила пороху під час вибуху, крім підкопаної ділянки частково руйнувала і сусідні камені. Таким чином стіні завдавались значніші пошкодження — крім обвалу від ударної хвилі тріскала вся несуча стіна. Проте, важливим недоліком цього методу було те, що порох в будь–який момент міг самостійно здетонувати від полум’я освітлювальних смолоскипів. Це становило велику загрозу для життя саперів. Попри всю цікавість і наявність детальних описів мінування, детальніше розглядати його ми не будемо. Оскільки, перші згадки про його використання датуються вже 1403 р. на території Європи, що виходить за часові і територіальні рамки нашого дослідження.
Перші згадки про підкоп в період Хрестових походів знаходимо в “Олексіаді” Анни Комніної [4]. При неодноразово згадуваній нами в попередніх розділах облозі Нікеї (14 травня – 19 червня 1097 р.) серед комплексу облогової техніки особливу роль відіграла підкопно–стінобійна група. При спробі штурму під командуванням Раймунда Тулузького (в джерелі — Ісангел) використовувався описаний нами перший метод підкопу — наземний. Під прикриттям захисної черепахи, що була додатково захищена плетеними щитами і шкірою, до стіни підібралася група саперів. Їх щільним вогнем прикривала ще одна група хрестоносців.
Підкоп вівся за допомогою наявних ручних “залізних знарядь”, точні назви яких встановити неможливо. Хоча, для дослідження класифікація цих інструментів немає жодного значення — механіка вибивання каміння з–під несучної стіни була однаковою. Замість вийнятих каменів встановлювались дерев’яні опори. З тексту джерела невідомо, скільки часу працювали копачі. Проте, їм вдалося продовбати кладку наскрізь. Після успішного закінчення робіт, опори було підпалено і підкоп увінчався успіхом — вежа Гонат (На думку Анни Комніної, назва походить від слова “гоне”, що в перекладі означає “коліно”) обвалилась.
З тексту джерела ми робимо наступні висновки:
- серед всіх застосованих при штурмі Нікеї облогових засобів, основну роль очільники хрестоносців відводили саме підкопу;
- описані в другому розділі тарани лише підсилювали підкоп на сусідніх з баштою ділянках, а також виконували роль відволікаючого маневру;
- сапери виконали всі поставлені перед ними тактичні завдання — вежу Гонат було підкопано і завалено.
Вільгельм Тірський, також описуючи облогу Нікеї, детальніше розповідає нам про обставини штурму цієї ж башти [4]. Початкові її руйнування були нанесені в результаті безперервного вогню двох метальних машин. Проте, захисники міста швидко оцінили перспективу швидкого обвалу несучої стіни вежі і додатково укріпили її за допомогою каміння. Після цього командувачі хрестоносців вжили контрзаходи для досягнення мети, — щоб остаточно повалити, її почали інтенсивно підкопувати наземним методом. Як і Анна Комніна, Вільгельм Тірський наголошує на винятковій ролі захисних черепах. Саме вони прийняли на себе весь інтенсивний обстріл.
Відмінним моментом в тексті двох джерел є розповідь Тірського про сутечку між саперами і захисниками. Останні обстріляли завершений підкоп з луків і ручних метальних машин, тож вилазка хрестоносців завершилась невдачею. Автор вказує, що цей відступ мав великий психологічний ефект для війська нападників — воно поступово падало духом. При повторних спробах добігти до місця проламу під обстрілом загинув один із відомих лицарів графа Нормандського. Далі в тексті ми вперше зустрічаємо згадку про інженера–поліоркета, зо керував спорудженням пристосувань для підкопу. Аби вирішити тактичне завдання, ватажки хрестоносців найняли “мандрівного лангобарда з Північної Італії”. Він погодився побудувати захисні черепахи і керувати підкопними роботами, але за матеріальну винагороду. Вільгельм Тірський наголошує, що гарнізон міста був вражений маневрами і міцністю захисної черепахи, яка попри сильний обстріл метальних машин успішно дісталась стіни. Сапери успішно завершили підкоп, підпалили встановлені дерев’яні опори і башта з гуркотом обвалилась. Таке масштабне руйнування справило велике враження на обидві сторони протистояння — Нікея капітулювала.
Той же Вільгельм Тірський побіжно згадує про побудову підкопних знарядь при підготовці до штурму Єрусалиму (7 червня – 15 липня 1099 р.). Детальніше особливості облоги Єрусалиму ми аналізували в рамках попередніх розділів, тож лише зазначимо: серед побудованих найнятими керівництвом інженерами машин були не тільки мангани і петрарії з комплексу метальних машин, чи укріплені черепахами тарани. Згадуються і підкопні скрофи.
Отже, широке застосування підкопу в часи Середньовіччя було зумовлене простотою методу, ефективністю через велику площу руйнування стіни, а також можливістю провести обвал дистанційно за допомогою підпалу. Обидва класифіковані дослідниками способи підкопу мали свої переваги і недоліки.
При наземному підкопі обслуга могла швидко відступити з небезпечної зони у разі загрози обвалу чи зустрічної атаки, але при цьому завжди перебувала в полі зору захисників. З точки зору маскування підземний галерейний підкоп був ідеальним способом організувати вилазку проти гарнізону і підірвати стіну фортеці. Проте, замкненість і вузькість простору, постійна загроза обвалу стелі від ненадійних підпор і зустрічна атака робили його небезпечним. У процесі застосування мінувально–підкопних засобів з’явилася ціла система протидії їм: превентивні — різноманітні системи підслуховування і стеження, бойові — зустрічні тунелі і подача в порожнину отруйного диму.
Список використаних джерел та літератури:
- Константин Носов, Осадная техника. Античность и Средневековье (Москва: Эксмо, 2010): 113; 123-125.
- Мэттью Беннет и др., Войны и сражения Средневековья 500–1500 (Москва: Эксмо, 2006): 196.
- Christopher Gravett, Medieval siege warfare (Oxford: Osprey Publishing, 2000): 28–29.
- Анна Комнина, “Алексиада”, у книзі История крестовых походов в документах и материалах, ред. Михаил Заборов (Москва: Высшая школа, 1977): 79–80.
- Вильгельм Тирский, “Поход Готфрида, герцога Лотарингского, до взятия Никеи. 1097– 1098 гг.” у книзі История Средних векав: Крестовые походы (1096–1291 гг.), ред. Михаил Стасюлевич, (Санкт–Петербург: Полигон,2001), 112-113.
- Вильгельм Тирский, “Осада и взятие Иерусалима”, у книзі История Средних векав: Крестовые походы (1096–1291 гг.), ред. Михаил Стасюлевич, (Санкт–Петербург: Полигон,2001): 177.
Львівський історичний клуб 