Едуард Макаренко. Слов’янські війни Людольфінгів Х ст.: воєнні кампанії за часів Оттона І Великого (30-60-і рр. Х ст.).

Попередня частина: https://cutt.ly/etxwoi1.

Встановлене королем Генріхом Птахоловом більш-менш міцне панування над племенами полабських слов’ян послужило підґрунтям для проведення східної політики його наступниками. Проте недоліки утримання цих терен виключно військовим способом одразу ж проявили себе по його смерті у 936 р., адже з цього часу починається перша спроба цих племен позбутись обтяжливої залежності від саксів.

Залежні від німців слов’янські території на момент смерті короля Генріха І у 936 р.

В той час королівський престол переходить до одного із старших синів Генріха Оттона І (ще за свого подальшого життя прозваного Великим). Його ранні роки правління проходили пройшли в придушеннях бунтів проти його влади в середині королівства, при чому майже у всіх них були замішані члени королівської родини – його брати Генріх і Танкмар, мати-королева Матильда, син Людольф. Через це він не завжди мав можливість особисто стежити за справами на східних кордонах.


Східно-франкський король та імператор Священної Римської імперії (з 962 р.) Оттон І Великий (936-973 рр.)

Початок повстання можна виводити саме з 936 р., коли тодішній саксонський легат, що наглядав за східними кордонами держави, Зігфрид повідомив короля, що не може прибути на його коронацію через напад ворогів зі сходу. Судячи з анналів, перші напади угорців за Оттона І почались лише в 937 і 938 рр., тому можна зробити висновок, що цими нападниками були саме бунтівні слов’яни[1]. На фоні зайнятості внутрішніми справами, Оттон вирішує не очолювати особисто військо зібране для придушення слов’янського бунту, а ставить на чолі нього саксонського нобіля Германа Біллунга.

http://webdesign97.tripod.com/sitebuildercontent/sitebuilderpictures/herman_billung.jpg
Майбутній саксонський герцог Герман Біллунг

Вже осінню 936 р. військо очолюване ним вторгнулось у Полаб’я і “почавши війну з ворогами, відважно їх переміг і цим викликав ще більшу заздрість у недругів, … знищивши безліч ворогів, а інших обклавши даниною, повернувся до Саксонії. Все це відбулося в 7 календи жовтня”[2]. Якщо повністю довіритись розповіді Відукінда Корвейського, то складається таке враження, що проблема повсталих племен була вирішена всього одним каральним походом. Проте це далеко не так, адже сам хроніст згодом в іншому місці стверджує те, що “Варвари, однак, користуючись нашим утрудненням, ніде не припиняли підпали, вбивства і спустошення…”[3].

В 937 р. легат Зігфрид помирає і на його вакантне місце король вирішує поставити його брата Геро (чи Герона), надавши йому вже титул маркграфа.

Геро I Железный
Маркграф Східної марки Геро Залізний

Маркграф Геро також не міг придушити повстання серед слов’ян і, дізнавшись, що ті хочуть його таємно вбити, вирішив діяти превентивно. В “Діяннях саксів” далі міститься цікавий епізод, коли Геро запросив близько 30 слов’янських князів на бенкет (ймовірно під проводом замирення), напоїв їх всіх вином та наказав убити. Це дуже нагадує схожу подію, що відбувалась півтора століття до цього, а саме – Верденську різанину 782 р. в ході Саксонських воєн Карла Великого, коли одночасно було вбито кілька тисяч представників племінної знаті бунтівних саксів[4]. Як і тоді, така нечувана жорстокість спровокувала язичників до загострення повстання. На хвилі обурення цьому вчинку на боротьбу цього разу піднялись і ободрити (з огляду на слабку владу над ними ще з часу Генріха Птахолова, вони могли відпасти ще в 936 р. – з початку повстання). Послане проти них військо під проводом якогось Гойка (в джерелі згаданий як Hoiko) було знищене. Після цього вже сам Оттон І виступив на чолі війська, “яке в багатьох [боях] завдало їм шкоди, поразки і довело їх до крайнього нещастя. Проте вони воліли війну, а не мир і нехтували будь-яким лихом заради дорогої волі.”[5]

Не маючи змоги придушити повстання силою зброї, сакси починають діяти хитріше. Князь Тугомир, якого взяли в полон ще під час походу Генріха І проти стодорян в 928 р., був ними підкуплений великими грішми і пообіцяв, що зрадить свій народ. Під виглядом таємної втечі з полону він добрався до їхньої столиці Бранібору (сучасний – Brandenburg), який сам по собі був ключем для подальшого просування у велетські землі і жителі якого весь цей час чинили запеклий опір іноземцям. Коли народ впізнав його, знову поставив своїм правителем. Очевидно, що не всі повірили такій дивовижній втечі та поверненню. Можливо саме цими підозрами було спричинене вбивство Тугомиром свого племінника, що за словами хроніста був одним з останніх племінних князів стодорян (можливо Відукінд мав на увазі те, що він був одним з небагатьох, хто уникнув участі в “кривавому бенкеті” Герона). Усунувши його, “засланий козачок” виконав свою обіцянку – при першому ж наближенню саксонського війська він здав Бранібор без бою.

Втрата найсильнішої фортеці означала для стодорян втрату сенсу до опору загарбникам, після чого плем’я здалось[6], а їхня капітуляція відкривала дорогу в лютицькі землі. Подія ця відбулась близько 940 року. Далі Відукінд повідомляє, що з падінням Бранібору, припинився опір інших племен аж до Одри і вони як і раніше стали платити данину на користь короля. Дослівно розуміючи цей уривок, може скластись враження, що були підкорені мало не всі слов’янські племена. Це є досить сумнівним з огляду на те, що не згадані аналогічні бойові дії щодо всіх інших племен. Проте якщо звернутись до фундаційних документів заснованого через десятиліття Гафельберзького єпископства, де вказується території його юрисдикції, а саме: на півночі – по річку Піну, на заході і півдні – по Ельбу, на сході – по Одер[7].

Таких чином можна стверджувати, що обстановка серед племен такою виявились такою:

  • серед велетських племен: стодоряни, ратари, доленчани та менші південновелетські племена брежан, шправан, укран; північновелетські (хижани та черезпеняни) – найімовірніше надалі залишались поза сферою впливу Східнофранкського королівства;
  • про сербські племена впродовж всього повстання нема жодних згадок, тому можна припустити, що ті племена, які були підкорені до того – залишились в залежності, а ті, котрі ні – залишились незалежними (наприклад, лужичани чи можливо мільчани);
  • ободрити, швидше за все, стали незалежними.
Залежні від німців слов’янські території на момент придушення першого повстання у 940 р.

Отож, це перше слов’янське повстання стало відповідно першим випробування міцності влади німців на новопідкорених теренах. Воно дуже добре продемонструвало потенційні наслідки поганого контролю над волелюбними слов’янськими племенами, які одразу проявлялись у впертій непокорі королю та його посадовцям. Якщо східнофранкські монархи далі збирались володіти цією територією без спроб зміни політики щодо них, вони б були змушені кожного разу йти придушувати повстання, які могли спалахнути у будь-який незручний момент.

Оттон І зробив висновки зі слов’янського виступу і він вирішує відійти від того способу контролю над цими племенами, якого дотримувався його батько: прийшов з військом >  підкорив плем’я  >  змусив його платити данину > воно платить данину поки твоя центральна влада сильна  >  як тільки слабне, плем’я повстає і знову стає незалежним до нового походу на них. Новий король протягом всього свого правління багато чим надихався традиціями доби Каролінгів (найкращий приклад – ідея відродження Римської імперії як центральної універсальної монархії християнського світу). Згідно з новою політикою на східному прикордонні, вона полягала у включенні та подальшій інтеграції Полаб’я в склад своєї держави. В ній Оттон теж посилався на саксонський досвід Карла Великого. Відповідно до цього він впродовж свого правління вживатиме два важливих заходи:

  • створення на залежних територіях сильних марок з мережею бургів, що ставали б там опорою королівської влади . Починаючи із середини 30-их по кінець 50-их років Х ст., на підконтрольних німцям територіях створюються дві потужні марки: на теренах сорбських та південновелетських племен – Східна марка (Sächsische Ostmark), яку очолив Геро Залізний; на теренах ободритських – марка, яку очолив Герман Біллунг. Вона так і називалась “Марка Біллунгів” (Billungische Mark, рідше – Wendische Mark).
  • створення розгалуженої церковної організації та християнізація слов’ян.
Східна марка Геро Залізного

Марка Біллунгів

Друге полягало саме в запровадженні місіонерської діяльності  і створення єпископств. Вже у 948 р. було засновано два єпископства на теренах південних велетів у Гафельберзі та Браніборі, котрі були передані в підпорядкування архієпископам Майнцу. Ці заходи почали новий етап підкорення полабських слов’ян. Якщо раніше це здійснювалось з допомогою лише військової сили, то тепер – “і мечем, і хрестом”. Цілком можливо, що це занепокоїло племена на північ та північний схід від новоутворених єпископств, які побоювались, що і вони так само будуть підкорені > християнізовані > змушені платити не лише данину світському монарху, а й окремо церковну десятину[8].

Тому встановлений мир в слов’янських землях зберігався не надто довго, аж до середини 50-х років Х ст. Починаючи з 954 р. ситуація у Східно-франкському королівстві стає напруженою. В першу чергу це було пов’язано з одним із найнебезпечніших для своєї держави заколотів, з якими Оттонові І доводилось стикатись. Відбувається змова його сина-спадкоємця престолу Людольфа Швабського з тестем короля лотаринзьким герцогом Конрадом і майнцьким архієпископом Фрідріхом проти самого короля. На фоні цього активізуються також і угорці, які користуються чварами в середині країни і спустошують Баварію та Франконію в тому ж 954 р. Паралельно з цим відбувається похід Геро проти племені укран. Причина цієї воєнної акції хоч і не вказується, проте можна цілком припустити, що нею стала відмова платити данину. Цілком можливо, що на фоні внутрішніх проблем в німецьких землях невдоволення своїм становищем появлялось і серед інших підкорених племен. Сам похід завершився вдало і з великою здобиччю Геро повернувся в Саксонію[9].

Проте це була лише прелюдія до нового великого повстання, що цього разу зачепить головним чином вже ободритів. Згідно з “Діяннями саксів”, каталізатором основних виступів слов’ян були стала бунтівна діяльність племінників Германа Біллунга, що виконував функції герцога в Саксонії, Віхмана і Екберта. На пустому місці невдоволення племен не могло виникнути, тому цих двох братів можна вважати не такими вже ініціаторами, а саме каталізаторами нового етапу боротьби.

Перший прояв непокори брати проявили ще під час повстання сина-спадкоємця Людольфа 954-55 рр. Тоді Віхман, можливо маючи якісь конфлікти з дядьком через батьківський спадок, звинуватив свого владного родича у розкраданню цього спадку. Об’єднавшись зі своїм братом Екбертом, вони повстали проти Германа, але той швидко їх розбив і віддав під суд, де була визнана їхня неправота. Король Оттон, приборкавши заколот своїх родичів, повернувся у Саксонію і пощадив братів, наказавши хіба тримати Віхмана у замку під вартою. Коли наступного 955 р. до Баварії знову вдеруться угорці, король вмовлятиме Віхмана приєднатись до нього, але той втік і зі своїм братом знову був розбитий Германом і вигнаний за Ельбу. Тому вони вирішують укласти союз із ободритськими князями Наконом і Стоїгневом, які “вже колись ворогували із саксами”[10].

Герман вирішив не чекати ворожого нападу і сам атакував перший. Прийшовши з військом в землю ободритів, він взяв в облогу їхнє прикордонне місто Суїтлескар[11]. Застати захисників міста зненацька не вдалось і, завдавши незначні втрати при спробі штурму, сакси повернулись назад. Згодом ободритське військо на чолі з Віхманом уже вторгнулось в Саксонію і підійшли до міста Кокоресцемій[12]. На допомогу їм одразу ж прийшов намісник Саксонського герцогства Біллунг, але, побачивши, що у противників значна чисельна перевага, він запропонував місцевим жителям здатись. Це звісно не сподобалось багатьом, особливо у війську, але іншого варіанту вони не мали. “Але жителі Кокоресцемії, як і наказав герцог, домоглися миру на тій умові, що вільні люди з дружинами і дітьми повинні беззбройними піднятися на [міську] стіну, залишивши посеред міста в розпорядженні ворога [своїх] рабів і все своє господарство. Коли варвари зайшли в місто, один з них впізнав у дружині якогось вільновідпущеника свою служницю. Коли [варвар] спробував вирвати її з рук чоловіка і в бійці [,що зав’язалась] отримав удар, він став кричати, що сакси порушили мир, і тому всі знову звернулися до битви, в якій [варвари] нікого [з дорослих] не залишили в живих, всіх повнолітніх [чоловіків] піддали смерті, а матерів з дітьми взяли в полон.”[13] Цей успіх значно підняв бойовий дух в ободритів та їхніх велетських союзників. Завдяки цьому вони наважуються почати відкрите повстання.

Перемігши мадярів у серпні 955 р. у битві на річці Лех під Аугсбургом, Оттон Великий одразу вирушив назад до Саксонії для приборкання нового бунту слов’ян, в якому цього разу вже брали участь заколотники-сакси. Зібравши військо по всьому герцогству, король вирушив осінню того ж року у землю ободритів, де прийняв їхніх послів. Перемовини з ними звелись до заяв про потребу відновити мир, але обидві сторони не могли зійтись його умовах. Слов’яни обіцяли стабільно платити данину, але натомість висловились, хочуть самі керувати в своїй країні. На інших умовах вони не погоджувались і заявляли, що в такому разі будуть відстоювати свою свободу зі зброєю в руках. Король був не проти встановлення миру, але не на будь-яких умовах. Поступка могла відбутись хіба що за умови спокутування завданої ними півроку тому образи (спустошення того самого саксонського міста), дійсною пошаною та виправленням[14]. Найімовірніше переговори зайшли у глухий кут, адже далі Відукінд розповідає про те, що король зі своїм військом вторгнувся до ободритів, спустошуючи і піддаючи вогню все на своєму шляху. Розташувавшись табором на заболоченій місцевості біля річки Ракса[15], сакси виявились оточені ободритським військом на чолі з князем Стоїгневом. З однієї сторони лежала річка, з флангів – заболочена місцина, а дорога, по якій вони прийшли туди виявилась заваленою деревами і майже зі всіх сторін навколо них стояли слов’янські загони. Незважаючи на свою явну перевагу над суперником в позиції, Стоїгнів не зважився атакувати добре укріплений табір і можливо став чекати ворожої помилки.

Тим часом у саксонському таборі почались серйозні проблеми: виснаження воїнів хворобами, голодом та ін. Тому після словесної перепалки із якимось слов’янським воєначальником, Геро дав зрозуміти їм, що сакси готуються почати битву і Оттон все ж вирішує діяти рішучіше “… і наказав метанням стріл та іншими засобами викликати [ворога] на бій, роблячи при цьому вигляд, що [наше] військо нібито хоче перейти річку і болото. Слов’яни, [після вислуханих] вчора загроз ні про що інше не думали, стали готуватися до битви, усіма силами захищаючи дорогу. А Геро зі своїми союзниками руянами[16] вивів з табору близько тисячі воїнів і, в той час як вороги нічого не підозрювали, швидко побудував три мости і послав гінця до імператора, викликаючи все військо. Побачивши це, варвари кинулися назустріч [нашим] загонам. Оскільки пішим воїнам варварів довелося пройти довший шлях, [поки] вони вступили в бій, то, ослаблені втомою, вони скоро відступили [перед нашими] воїнами і, коли намагалися шукати порятунку у втечі, без зволікання були винищені. Стойнеф з кіннотою, [розташувавшись] на високому пагорбі, виждав результату справи; побачивши, що воювали на його боці почали тікати, він спробував і сам бігти, проте разом з двома своїми супутниками його наздогнали в гаю і, оскільки був стомлений боєм і позбувся зброї, нашому воїну по імені Госед вдалося його обезголовити.”[17]

Наслідки цієї битви були досить схожі з битвою під Лончином 929 р. за масштабом. В результаті неї відбувся цілковитий розгромом ободритів і це на дуже довгий період підпорядкувало їх східнофранкським королям. Один з їхніх князів Стоїгнів загинув у бою, а інший (Након) – був змушений підкоритись переможцям. Віхману з Екбертом довелось тікати у Західнофранкське королівство до герцога Гуго Великого.

Проте підкорення ободритів не означало приборкання решти племен. Продовжувач хроніки Регіно зі Прюма повідомляє, що вже в 957 р. король змушений особисто йти походом на бунтівних ратарів, які можливо були до битви на Раксі в союзі з ободритами. Згодом хроніст вказує про ще два чергових походи в 959 і 960 рр. проти них[18]. Після останнього походу, ніяких нових даних про продовження протистояння в цьому етапові нема, тому можна зробити висновок, що нове повстання якраз на цьому моменті згасає.

Залежні від німців слов’янські території станом на 963 р. і бойові дії протягом другого повстання

Загалом характерними особливостями нового повстання (за винятком кампанії 955 р.) виявились погане висвітлення перебігу в джерелах і розмитість хронологічних меж, де був сумнівний привід до початку (бунт Віхмана і Екберта навряд чи був ключовий в цьому) та дуже незрозуміле завершення. Проте вона мала вагоме значення, адже до кінця Х ст. втягнула племінне об’єднання ободритів політичне життя Імперії.

Незважаючи на придушення нового повстання, епізодичні конфлікти зі слов’янами в 60-их роках ще відбувалися. В 963 р. Відукінд розповідає про вдалий похід Геро Залізного на плем’я лужичан[19]. З часу виступу проти них Генріха Птахолова в 932 р. вони залишались поза будь-якою увагою джерел. Можна хіба припустити, що з часу першого повстання 936-940 рр. це плем’я вибороло собі незалежність і аж до 60-их років вони залишались поза увагою Геро. Хоч похід завершився їхнім підкоренням, але він мало не коштував маркграфу Східної марки життя. Отримавши серйозні поранення в бою, він відійшов від справ, навіть здійснив паломництво до Риму, і 965 року помер. По смерті його територіально велика марка була розділена на кілька менших за племінною ознакою (поділ є на вищевказаній карті Східної марки):

  • Північну марку (Nordmark) – охоплювала землі підкорених велетських племен. Дісталась графу Дітріху фон Гальденслебену;
  • Майссенську марку (Mark Meißen) – землі гломачів та мільчан;
  • Мерзебурзьку марку (Mark Merseburg) – землі сусельців;
  • Цайцьку марку (Mark Zeitz) – землі сербів;
  • Лужицьку марку (Mark Lausitz) – землі лужичан.

Окрім того, Оттон І, затвердивши свою владу в Італії, став імператором і створив Священну Римську імперію в 962 р. Це дозволило йому поступово встановити свій вплив на два важливі релігійні центри своєї новоствореної імперії – Святий Престол в Римі та Майнцьке архієпископство, що дало йому змогу реалізувати свої давні плани по створенню на слов’янському прикордонні архієпископство з центром в Магдебурзі, яке мало стати центром не лише організації навернення в християнство язичників на сході, а й підпорядкування інтересам Імперії новоутворених єпископств у Чехії та Польщі. Відбулось це створення в 968 р. разом виникненням нових єпископств на землях полабських слов’ян: до існуючих Гафельберзького і Бранденбурзького додалися ще єпископства в створених марках Мерзебург, Цайц, Майссен (усі підпорядковані магдебурзькому архієпископу) і в одному з найбільших ободритських міст Старигарді (сучасний – Oldenburg-im-Holstein; підпорядковане гамбурзькому архієпископу). Розширення церковної мережі на підконтрольних слов’янських землях мало формально за мету створення центрів, звідки була б організована місіонерська діяльність та проповідування християнства серед язичників. Проте якими би благими не були старання імператора Оттона, нова релігійна організація за своєю суттю виступала додатковим інструментом королівської влади. Адже ще початку його правління церква в німецьких землях щедрими земельними даруваннями була поставлена під контроль монарха і вона мала посилювати контроль над підкореними племенами[20]. Це в свою чергу створювало як підґрунтя до невдоволення через додаткові церковні побори, так і вибухонебезпечну для Імперії консолідацію слов’ян під приводом захисту своєї язичницької релігії.

Кінець 60-их років Х ст. став фіналом (принаймні на наступне десятиліття) довгої і обривистої 30-тирічної серії протистоянь, які супроводжували майже все правління Оттона Великого. Перші завоювання слов’янських племен, здійснені ще за його батька Генріха І заклали хороше підґрунтя для проведення активної зовнішньої політики на територіях за р. Ельбою. Незважаючи на те, що боротьба з угорськими набігами, за Італійське королівство і утримання Лотарингії забирали більше уваги та сил монарха, він завжди старався знаходити час вирішенню проблем на східному кордоні. Якщо це не вдавалось, то призначався таких людей, які своїми вміннями справлялись із завданнями підтримувати порядок на завойованій території. Саме в правління Оттона змінюються нові методи управління цими теренами, а саме посилення військової присутності й активне залучення церкви для інкорпорації в склад своєї держави язичницьких племен. І саме за його правління проявляється ставлення обох народностей (саксів та слов’ян) до війн між собою: “Насправді, минуло багато днів, а вони билися з перемінним успіхом, ті [сакси] заради слави, за велику і обширну державу, ці [слов’яни] за свободу, проти загрози найбільшого рабства.” [21] Цей уривок ідеально характеризує усе німецько-слов’янське протистояння Х-ХІІ ст. і таке взаємне ставлення до цих війн буде присутнє в обох народностей протягом всього того періоду.

Список використаних джерел та літератури та примітки:

1. Gerard Labuda, Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. T. 1, (Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 1960), 271.

2. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, пер. Генрих Савчук. (Москва: Наука, 1975), 156.

3. Там же, 162.

4. Анатолий Левандовский, Карл Великий. (Москва: Молодая гвардия, 1999),  https://www.e-reading.club/book.php?book=33178 .

5. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 163.

6. Там же, 163.

7. Gerard Labuda, Fragmenty dziejów Słowiańszczyzny zachodniej. T. 1, …, 274-275.

8. Василий Балакин, Творцы Священной Римской империи. (Москва: Молодая гвардия, 2004), 50.

9. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 183.

10. Там же, 179.

11. Місто, що назване в джерелі як “Siutlescar”, знаходилось в низинах Ельби, проте воно досі точно не локалізоване.

12. Аналогічна ситуація з локалізацією і цього міста “Cocoresciemiorum”.

13. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 187.

14. Там же, 187.

15. В джерелі згадана як “Raxa”. Ця річка в той час була східною межею племені власне ободритів від хижан. Зараз має назву Рекнітц (Reknitz).

16. Участь острівного племені руян на боці саксів є досить цікавою. Хоч деталей ні в “Діяннях …”, ні в інших джерелах про це нема, можна припустити, що між ними існував певний союз, основою якого стала спільна ворожнеча відносно ободритів. Проте за браком джерел будь-які подібні думки є не більше ніж здогадкою.

17. Там же, 187-189.

18. Продолжение хроники Регино из Прюма, (vostlit.info, перевод 2008 г.), http://www.vostlit.info/Texts/rus/contregino/frametext.htm.

19. Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 191.

20. Владимир Ронин, “Христианизация полабских славян”, у книзі Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси, ред. Геннадий Литаврин, (Москва: Наука, 1988), 190, https://inslav.ru/publication/prinyatie-hristianstva-narodami-centralnoy-i-yugo-vostochnoy-evropy-i-kreshchenie-rusi-m. 21.  Видукинд Корвейский,  Деяния саксов, …, 163

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s