Юрій Маєвич. Зброя та озброєння франкського воїна (III-IX ст.) 

Юрій Маєвич

Зброя та озброєння франкського воїна (III-IX ст.) 

ewfefw.png


Історія франків завжди була популярною темою для досліджень,  розглядалась вона з національних точок зору (на основі неї намагались вибудувати концепції походження націй), вивчалась політична, соціальна, військова історія франків. В контексті збігу обставин та факторів, які вплинули на франків, їх історію, вони від V до ХІ ст. відігравали значний вплив в Західній Європі. Особливої уваги заслуговує вивчення їхньої військової думки, її еволюція, фактори взаємні із сусідами запозичення та вплив.  Зважаючи на значну хронологічну тяглість конгломерату франкських племен, зазначимо, що методи трактування історичних особливостей та фактів, дотичних до них постатей, постійно змінювались, і, при порівнянні праць XIX та ХХІ ст., можна зауважити значну відмінність в трактуванні багатьох аспектів історії франків.

Отже актуальність цієї роботи, полягає у потребі виокремити відносно чітке бачення військової історії франків в її історизмі. Оскільки для написання праць в цій галузі наразі використовується вкрай широкий масив джерел та історіографії, які часто суперечать один одному, відповідно при опрацюванні навіть незначного масиву інформації вже може скластись доволі суперечливе бачення проблеми.

Отож, оглянемо історію розвитку військової справи франків, приклади її втілення в ширкому історичному контексті історії франків від зародження племінного союзу, до розпаду королівства з метою простежити загальні тенденції опису військової справи франків в джерелах та історіографії, виокремити схожу та відмінну інформацію, сформувати загальне бачення теми в історіографії та вказати на неточності подання інформації в них.

Нашим завданням, таким чином, є:

  • Аналіз франкського суспільства, як складової германського етносу, показ спільного і відмінного між франками, та сусідніми з ними племенами.
  • Простежити еволюцію франкського союзу від перших згадок, до створення, а пізніше занепаду Франкського королівства.
  • На основі попередніх пунктів простежити еволюцію зброї та озброєння франків, людей, чинники та події, які цьому сприяли.
  • Стосунки франків з сусідами, та запозичення в інститутах та технологіях, які відбувались між ними.
  • Окремо вказати на впливи Римської імперії на франків.
  • Наголосити на найбільших неточностях та помилках в описі франкської історії в джерелах та історіографії.
  • Спроба пояснення чому саме франки серед всіх германських племен зуміли досягти такого значного рівня розвитку.
  • Аналіз складу війська на різних етапах існування союзу, його тренування, утримання, функціонування.
  • Дослідження еволюції логістики у війську франків.
  • На прикладі військових конфліктів, битв та реформ показати теоретичний опис війська, його реманенту, логістики, формування та функціонування в практичному аспекті на прикладах.

Хронологічні рамки визначені III-X ст., аби залучити більшу кількість джерел, описати окремо франків ще як частину германського світу в тогочасній культурній периферії, а згодом – як конфедератів. Відносно же Х ст. – їх долю після розпаду Франкського королівства.

Територіальні межі визначаються  територіями, на яких існував племінний союз франків, згодом Франкське королівство, від об’єднання  до розпаду (гирло Рейну, його правобережжя,  північно – західні терени Галлії, згодом загалом західна частина Європи). Деякі розкопки відбувались поза територіями Франкського королівства, проте пам’ятки, знайдені в них, приписують франкам. Тому, з огляду на специфіку даного джерела інформації, потенційними територіями для дослідження слід вважати північно-східну частину Піренейського півострова, північну частину Апеннінського півострова, Центральну Європу, західні терени Центрально – Східної Європи.

Методологічні основи слід позначити таким чином: розділи сформовані за тематичною ознакою, в роботі використано історико-порівняльний та історико-системний  підходи. Розділи сформовані за індуктивним принципом з залученням статистичних матеріалів. Новизною в роботі є спроба вивчення політичної історії франків через соціальний та воєнний її аспекти, а не навпаки, як це робиться зазвичай.

Щодо джерел та історіографії, то в роботі були використані за хронологічним принципом, від тих, які описують найдавніший час історії франків, до тих, які ведуть опис останніх років королівства. У вивченні історії франків джерела мають більше значення, аніж історіографія, оскільки в наукових працях часто допускаються помилкові судження або фактологічні помилки на основі чого складається хибне враження про період. Завдяки аналізу джерельної бази можна знаходити і виправляти більшість  цих помилок, обираючи в пріоритет довіру все ж до джерел, при відомому рівні критичного підходу. Джерела можна поділити на писемні пам’ятки та археологічні знахідки. Найбільш поширеними є писемні джерела, їх можна поділити на:

  • літописи (аннали),
  • епічні твори,
  • невеликі письмові згадки.

Одразу слід зазначити, що писемні матеріали також варто ділити на безпосередні та опосередковані. За основу джерельної бази про озброєння франків були взяті нарративні джерела, а саме твори, або згадки:

  • Сідонія Аполінарія (430-487(8?)) [1],
  • Агафія Мірінейського (536-582) [2],
  • Прокопія Кесарійського (490-565) [3],
  • Григорія Турського (538-594) [4],
  • Фредегара (VII ст.) [5],
  • Ейнгарда (770-840) [6].

Окремо були проаналізовані капітулярії Карла Великого, укази франкських королів:

  • Хлодвіга,
  • Хлотаря,
  • Піпіна ІІІ,
  • Карла Мартела,
  • Хільдерика,
  • Хільперика.

Проаналізовані дані з:

  • «Літопису» Сент-Галленского монастиря[7],  К
  • ниги історії франків[8],
  • «Анналів» фульду[9],
  • Діяння Карла Великого[10],
  • Анналі королівства франків (2 частини)[11],
  • Салічної правди[12].

Щодо археологічних джерел, були проаналізовані дані з розкопок:

  • Могили в Ловойї біля Сен-Жермен-ан-Ле (Франція), 
  • Вермен (Франція), 
  • Могили в Трів’єрі у Гененгау,
  • Могили Хільдерика поблизу Турне,
  • Могили в Моркені.[13]

Історіографію, яка була використана в роботі, за її підходом у поданні інформації поділимо на ту, яка безпосередньо описує історію франків, та історіографію, яка вивчає її в контексті ширших питань.

До праць, які присвячені безпосередньо франкам належать «Походження франків IV – V ст.» Стефана Лебека – французького історика, який у своїй праці ґрунтовно описав історію франків від утворення племінного союзу, еволюцію його до королівства, завершив розпадом [14]. Особливість цієї праці в тому, що в хронологічні рамки вона бере давніші події, ніж переважна більшість інших праць. Хронологічним продовженням праці Лемба може виступити «Історія Меровінгів» Е. Майорової [15], яка завершує  хронологічну тяглість роботи зміною династії.  Серед  праць, які описують пізніший період відзначимо «Битву при Пуатьє» Ж.-А. Руа [16], який досліджує період історії франків через призму аналізу битви при Пуатьє, «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів» Г. Лемба [17], «Карл Великий» Дітера Хегерманна [18], в цих працях вивчається історія франків через призму правління Карла Великого.

До праць, які містять інформацію про франків, проте завданням роботи їх вивчення не ставлять віднесемо «Загибель Західної Римської імперії і створення германських королівств  до середини VІ ст.» [19], яка була написана А. Корсунським, Р. Гюнтером. Об’єктом дослідження для неї є процес розпаду Римської імперії, предметом – вплив на розпад різни факторів, серед яких названі і франки, в контексті чого вони і описані. Також про взаємодію франків і римлян можна дізнатись з праць:

  • «Римські дороги, як фактор підкорення Римської імперії» [20],
  • «Римляни і варвари, падіння Західної імперії» [21],
  • «Історія занепаду і руйнування Римської імперії» [22].

Про історію франків в контексті германських племен  бралась інформація з досліджень:

  • А. Гуревича «Давні германці. Вікінги» [23],
  • «До питання про появу і розпад середньовічних народностей» А. Левандовського [24].

Історію франків в контексті середньовіччя було досліджено з праць:

  • «Цивілізація середньовічного Заходу» [25],
  • «Середньовічна Європа 400 – 1500 рр.» [26],
  • «Історія Європи з найдавніших часів до наших днів» [27],
  • «Історія Франції» [28],
  • «Історія Середніх віків від Карла Великого, до Хрестових походів» [29].

Зважаючи на те, що в контексті роботи важливою є саме еволюція військової справи франків, була проаналізована значна частина історіографії, яка досліджує військову справу середньовіччя, а саме:

  • «Війна в Середні віки» Ф. Контаміна [30],
  • праця А. Нормана «Середньовічний воїн. Озброєння часів Карла Великого та Хрестових походів» [31],
  • «Зброя та воїнські обладунки Европи. З давніх часів до кінця Середньовіччя» [32],
  • «Військове мистецтво в Середньовіччі» [33],
  • «Зброя» [34],
  • «Основи логістики» [35].

Окремо відзначимо працю Еварта Окшота «Археологія зброї» [36], оскільки в ній подані відомості саме археологічних даних, що на практиці доводять теоретичний опис військового спорядження франків у всіх попередніх працях.

Також в роботі була проаналізована незначна частина праць, які не були віднайдені в українському або російському перекладі. До таких належать:

  • «The Age of Charles Martel.» [37],
  • «Geschichte der Franken bis zur Mitte des 6. Jahrhunderts.» [38],
  • «The revolt and ethnic origin of the usurper Magnentius.» [39],
  • «Early Germanic Warfare.» [40].

Пропонуємо Вам три тематичних матеріали:

  1. Зброя та озброєння франкського воїна: хронологічно подається інформація про спорядження війська франків, його еволюцію, хронологічні межі IV – IX ст., проте увага також виділена на період ІІІ – IV ст., щоб вказати на відмінності франкського військового реманенту «Меровінзько-Каролінзького періоду» від «германського» та « перехідного».
  2. Логістика франкського війська: огляд структури війська франків, його функції, способи формування, склад, забезпечення, ланки управління (посади), керування ним під час бою, тощо..
  3. «Великі» битви франків: своєрідний підсумок минулих двох розділів, в якому на прикладі конфліктів та битв показується еволюція військової, політичної, соціальної думки франків.

Зброя та озброєння франкського воїна

При описі воєнного спорядження франкського воїна важливим є розуміння поступової зміни, як політичного становища франків, так і структури їх соціуму, ставлення до військової справи.  Оглядаючи еволюцію озброєння солдатів франкського воїнства, доречно поділити історію франків на кілька періодів, кожен з яких буде мати свої особливості, які і будуть розглянуті в першому матеріалі.

  • від першої згадки племінного союзу франків в 242 р. до створення Франкського королівства Хлодвігом (481-511), день народження якого приписують на перший рік правління короля.
  • від років правління Хлодвіга до початку правління Карла Великого (768 р.), який у джерелах та значній кількості історіографії носить більш автентичне ім’я – Шарлеман [41].
  • третій же період датуємо початком правління Карла Великого і завершуємо поділом королівства на три частини в 843 р.

Як в джерелах, так і в історіографії є багато неточностей, міфів, суб’єктивних думок авторів. Тому важливим є критичне ставлення до будь-якого джерела інформації, загальну думку виводити потрібно лише опісля комплексного опрацювання інформативного матеріалу, та оформленні на основі нього узагальненого бачення питання. Щодо періодизації, то вона також є суб’єктивною, умовною. Сформована в переважній більшості за принципом років правління постатей, які вводили певні інновації до військової справи, або  інших важливих подій, які вплинули на розвиток військової думки франків. До того ж багато проблем розцінюються дослідниками по-різному, хтось ставить під сумніви джерело, в якому інший впевнений безумовно і навпаки. Проблемою є також різне найменування видів зброї,  важливих державних та військових посад, імен, назв різних військових одиниць, етимологія їх етнонімів. Так на адаптації деяких власних назв тієї епохи вказує Гарольд Лемб у вступі до своєї праці «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів».

Найбільш суперечливим у своєму описі є час, хронологічні рамки якого становлять 242-481 р. Причиною цьому є нижня дата, за яку беруть першу згадку про франків, проте сам етнічний масив початку – кінця ІІІ  ст. ще відносять максимально близьким до германців, і тому деякі дослідники за джерельну базу до своїх праць беруть ще такі пам’ятки, які описують безпосередньо германців, нижньою хронологічною точкою такими діями визначаючи час не середини ІІІ ст., а кінець ІІ – початку ІІІ ст.  Прикладом є Філіп Контамін, який у джерельній базі до праці «Війна в Середні віки» [42] в описі ранніх франків покликається на працю Тацита «Германіка» [43], яка датується серединою – кінцем ІІ ст. А зважаючи на першу згадку даного конгломерату племен лиш в 242 р., виводити їхню хронологічну тяглість потрібно саме з цієї дати, допоки не з’явиться більш ранній спогад про них.

Посилаючись на праці античних авторів, які писали про те, чого ніколи не бачили на свої очі або про що чули лиш з оповідок переповідачів, нерідкісним є випадок, коли ранніх франків та і германців загалом  зображають як дикі, напівголі племена, у яких як спорядження, так тактика і стратегія перебувають на примітивному рівні. Прикладом цього є Едвард Томпсон – британський історик, автор книжки «Early germanic warfare» [44], який, описуючи спорядження германців, наголосив на малій кількості в них залізної зброї. Так само писав і Філіп Контамін в описі франкських списів – ангонів, наголошуючи на тому, що в цих списах дерев’яні серцевини, а опісля покликався на згадки Тацита та Агафія Мірінейського [45].

На час ІІІ ст. франкам притаманні саме грабіжницькі напади на північно-західні терени Римської імперії [46]. Та і перша згадка цього племінного союзу пов’язана саме з спробою грабіжницького нападу, той же 242 р. описується як вторгнення в Галлію загону франків, який невдовзі був розбитий трибуном VI легіону – Авреліаном, 700 воїнів були вбиті, а 300 захоплені в полон і продані в  рабство [47]. Яким же було спорядження франків у цьому поході? Як згадує Сідоній Апполінарій, який жив приблизно в (430-487(8?)) рр., франки були рослим плем’ям одягненими в тісно прилеглий одяг, як військове спорядження використовували списи, щити, сокири [48].

733883.png

Доречно в такому описі звернути увагу саме на зброю та методи її використання. Поширеним серед спорядження франків був спис – ангон, дехто його походження виводить з германських фрамей. Також порівнюють ангони з римськими пілумами, про що до прикладу пише Агафій [49].  Проте таке порівняння зустрічається дуже рідко. Сідоній писав, що даний спис використовується як в дальньому, так і в ближньому бою, при тому франкські солдати дуже рідко промахуються, а в атаці діють жорстоко і швидко. Описуючи спорядження франків, Філіп Контамін про ангон писав, що це спис з тонким січеним залізним стержнем, довжина якого 80-125 см [50] А те, що ангон могли застосовувати і в дальньому бою, свідчать записи Агафія Мірінейського, який писав, що ангони – це піки, не короткі, але і не дуже довгі, використовувались в дистанційному бою [51].

Звернімо увагу на форму наконечника цього списа. На його вістрі є гострі зубці, загнуті як маленькі гаки [52]. Їх мета полягала в тому, щоб опісля вдалого попадання в ціль,  якою був або суперник, або щит, яким він прикривався, спричинити якомога більше проблем при вийманні даного списа, оскільки дані гачки максимально заважали вийманню, рвучи плоть і застрягаючи в деревині. Древко ж списа мало залізну обгортку, а всередині було дерев’яним. Така будова була логічною, оскільки воно було досить легким, щоб солдат мав змогу кинути його на певну відстань, і достатньо важким, щоб створити проблему, яка полягала в складності його виймання. Отже, опісля попадання в людину, вийняти спис без наслідків, тобто без  рваної рани, було неможливо, а опісля попадання в щит було кілька варіантів, кожен з яких був ледь не фатальним в реаліях бою:

  • не виймати спис з щита, чим послабити свою оборону через додаткове навантаження на захисне спорядження;
  • витратити час на спроби вийняти спис при тому з величезною вірогідністю воїн міг бути атакованим у цей момент;
  • викинути щит, що означало фактичну відмову від частини захисного спорядження.

Та і щит в спорядженні франків  займав важливу роль, з ними воїни вправлялись уміло, вони були одним з головних атрибутів їх спорядження. При тому щит мав значне сакральне значення. Сам обряд ініціації хлопчика в чоловіки проходив методом вручання щита. А втратити або викинути щит під час бою, вважалось великою ганьбою. Звідси, на нашу думку, і бере підгрунтя гарпунний принцип дії ангона. Опонент постає перед вибором – або втратити важливий сакральний елемент озброєння, або залишити, ускладнивши використання. У цей момент, окрім очевидної відсутності правильного вибору, на супротивника чекає сумніви через роздуми, які якщо займуть навіть кілька секунд, то і  вони вже можуть виявитись вирішальними в бою [53].

Постає питання, чи проти всіх сусідів такий аспект застосування ангона мав успішність.  Дана гіпотеза має право на життя, зважаючи на розселення племінного конгломерату франків на берегах Північного моря, правобережжі нижнього та середнього Рейну. А отже, принаймні до поширення своїх впливів на Галлію в ІІІ ст. франки жили в оточенні таких же племен германського походження, що мали схожі традиції [54].

Roland was a Frankish military leader under Charlemagne. He was killed by rebellious Vascones (ancestors of the modern Basques) in the battle of Roncesvalles, in the western Pyrenees.jpg

Про захисне спорядження слід говорити як про доволі примітивне. Шкіряний одяг, пояси, кінцівки часто взагалі не мали захисту.

Тепер щодо шоломів.

b3e5dfc73ef3106abdb282fbf4a727c2.jpg

Згадки про шоломи до V ст. також не є частими,  а якщо і наявні, то описують вони шоломи, як шкіряні накладки на голову, які частіше захищали від несприятливих погодних умов, ніж від зброї ворога.

Дискусійним є питання наявності у франків луків, про них залишилось також доволі мало згадок. Джерелом цієї інформації можуть бути археологічні дані.  Першим, хто згадав про використання франками луків, був Григорій Турський, який наголошував, що франки, яких переслідував полководець Квінтін, влаштували йому засаду в болотистій місцевості, де застосовували луки, а наконечники стріл були просочені отрутою отриманою з рослин, тому будь-яка подряпина вела за собою смерть [55].

Ця згадка є важливою і тому, що в ній розповідається про конфлікт саме з римлянами, отже описується період виходу франків з позицій територіальної периферії, та оточення інших германських племен. До IV ст. франки практикували більше грабіжницькі походи на території Західної Римської імперії, проте вже в ІV ст. відіграють роль колоністів Римської Галлії, та конфедератів Римської імперії, захищаючи ці території від своїх етнічних родичів [56].  Чудовим прикладом співпраці з римлянами є 451 р., коли франки взяли участь в битві на Каталунських полях на стороні Римської імперії [57].

Чому в перших згадках фігурують саме списи, а про луки майже немає  спогадів. Логічно припустити, що навчити середньостатистичного солдата вправлятись з списом легше, ніж вправлятись з луком.  До того ж використання метального списа куди краще вписується в стратегію ведення бою франками ІІІ-IV ст., про яку згадує Агафій [58]. До ангонів часто прив’язували мотузки і кидали їх одночасно групою людей,  коли спис потрапляв у щити суперника, тоді смикали за мотузки, таким чином або виривали щит з рук супротивника, або  позбавляли його рівноваги, після чого блискавично нападали.

Загалом же існує кілька теорій, чому до певного часу лукам не надавали перевагу:

  • германські етноси недолюблювали лук, вважаючи його зброєю неблагородною;
  • лук використовувався або за майновим цензом (зазвичай, найбіднішими людьми), або лиш певними соціальними прошарками (в переважній більшості рабами);
  • лук в певних випадках міг бути несумісний з локальними тактиками ведення бою.

При більш тісній взаємодії  франків з романізованою культурою їх соціум дещо перебирав від римського. Не можна сказати,  що римська культура склала значний вплив на франків, на чому наголошує і Кенігсберг Гельмуд [59], проте поширення серед германського етносу термінів латинського походження, як, що свідчать якщо не на безумовний прямий контакт, то на стабільний опосередкований [60], таких як от:

  • війна (guerre),
  • охорона (garde),
  • дозор (guet),
  • маршал (marechal),
  • сенешель (senechal),
  • поранити (blesser),
  • підстерегти (epier),
  • чистити зброю (fourbir),
  • ранити (navrer),
  • довгий меч (estoc),
  • шолом (heaume),
  • маленький круглий щит (targe),
  • стремена (etrier),
  • шпора (eperon),
  • штандарт (etendard),
  • прапор (banniere),
  • хоругва (gonfanon).

В якості найяскравішого прикладу перехідного періоду військової справи франків можна взяти час правління Хлодвіга (481-511). Позначення доволі умовне, оскільки згадки, які репрезентують іншу модель уяви франкського воїна в порівнянні з III ст., в переважній більшості виходять за дані хронологічні рамки. Тенденцію розвитку спорядження воїна доволі ґрунтовно описує А. Норман.  Автор наголошує, що на період розселення франків на північних теренах теперішньої Франції вони мало відрізнялись від германців, описаних Тацитом, проте надалі покликаючись на згадки:

  • Сідонія Апоолінарія (430-488), 
  • Агафія Мірінейського (536-582), 
  • Григорія Турського (538-594),
  • Маврикія (582-602),
  • Прокопія Кессарійського

Що виводить поступову зміну їх зброї в очах сучасників [61].

У переважній більшості солдати і надалі застосовують списи, проте з’являються згадки і іншої зброї. Поширюються сокири, ножі, мечі, відбувається диференціація списів. У контексті нових згадок доречно перш за все згадати про сокири,  які називались «Franciska» або «Frakki», оскільки присутні теорії, що саме від них пішла назва племінного об’єднання франків. Використовувались ці сокири переважно в дальньому бою, проте при потребі їх застосовували і в ближньому бою; за способом використання вони чимось схожі на ангони, які, можливо, виступили прототипом, від якого відштовхувались, формуючи засади використань франциски [62].

Поодиночні бої були не вельми поширеним  явищем, сутичку вели в щільному строю, і починались вони з метання списів та сокир, цікаво зазначити,  що до древка францисок також могли прив’язувати мотузки, або щоб висмикнути щит з рук суперника, або щоб відтягнути сокиру назад до себе опісля кидка. Важила така сокира приблизно 1.2-1.5 кг., довжина руків’я сягала 40-50 см, а довжина сокири  близько 15-18 см.  Метали такі сокири з відстані 4, 8, 12 метрів, відповідно сокира робила 1, 2, 3 оберти, при меншій відстані складно було досягти потрібної швидкості, а при більшій збільшувалась вірогідність промаху.  Промахувались рідко, оскільки відстань кидка була обумовлена і вона тренувалась, кидали франциски одночасно задля досягнення кращого ефекту. Бойові сокири трапляються в похованнях франків середини V, на початку VII ст., використовувались вони як піхотинцями, так і вершниками [63].

Як зброю, яка потребує максимально короткого замаху для удару використовували ножі – скрамесакси, а за потреби збільшення замаху їх подовжені аналоги – односічні мечі – сакси, особливістю яких була практично відсутня гарда, характерний тонкий наконечник. Як вид озброєння вони зародились на сучасній території Данії, Швеції, Норвегії,  там знаходять їх найдавніші екземпляри, у Європі були поширені внаслідок Великого переселення народів [64].

Склад війська також є  суперечливим, дискусії ведуться навколо ролі кінноти в армії франків, її кількості, загального числа воїнів, їх функції. Якщо аналізувати перші згадки про франків, то з впевненістю можна сказати, що кінний тип військ був значною мірою атрофований.  Проте і сказати, що франки не застосовували кінноту  на полі бою також не можна. Потрібно розуміти, що кіннота франків змінювалась не лише в площині еволюції спорядження.  Вона переживала не лише якісні, а й кількісні зміни. В історіографії  при описі франків ІІІ ст. безпосередню увагу звертають на наявності в них кінноти, проте метод бою значно відрізнявся від пізніших періодів. Кінноту частіше використовували, як спосіб пересування, а бій вони вели у пішому строю. Пересуватись могли по двоє на одному коні, співвідношення кінних воїнів до піших коливалось між 1/7 і 1/10, що було безумовно дуже мало [65]. То коли ж роль кінного воїна почала мінятись і до якого історичного періоду належать слова Філіпа Контаміна: «Античність вигадала кентавра, а раннє середньовіччя зробило його володарем Європи» [66].

В даному випадку доречно простежити згадки франкської кінноти в хронологічному порядку. Оскільки згадки ІІІ-IV ст. часто дуже тісно переплітають франків з іншими германськими племенами, тому розгляд їх є не дуже правильний, оскільки і одного прикладу з цього періоду буде достатньо. Як першу задку кінного воїна франків наведемо спомин Прокопія Кессарійського (між 490 та 507 рр. – не раніше кінця 50-х. років VI ст.), розповідає він, що коли Теуберт (Теодеберт I) в 539 р. вторгся до Італії, то був оточений кількома кінними охоронцями: «Було всього кілька вершників, яких король тримав біля себе, лише вони мали списи, піхота була з щитами, мечами і сокирами. Леза сокир великі, руків’я короткі, виготовлені з дерева» [67].

Характерною різницею кінного воїна IV і V-VI ст. є поступова поява стремен. Перше ж зображення стремен  у Західній Європі  можемо побачити в Санкт-Галленському літописі, який датується другою чвертю IX ст. Кінні воїни зображені там  зі списами на перевіс і стременами. Більш широкий опис франкського кінного воїна, але пізнішої доби, можна знайти у записах Санкт-Галленського монастиря. Як мінус, автор цих записів є невідомий. Опис торкається облоги Павії 773 р. і говориться в ньому так: «З’явився залізний король, в залізному шоломі з гребенем, кольчугах, залізних наручах, груди захищав панцир. У лівій руці стискав спис, в правій – меч.  Стегна захищені кольчугою. Ноги захищали залізні поножі».

Якщо підтримати точку зору Філіпа Контаміна – французького історика, який поділяє історію кінного війська франків на ранню і класичну, а перехідною датою між ними  вважає битву при Пуатьє 732 р., то зникне важливий етап засвоєння стремен. Свою теорію  Ф. Контамін вибудовує навколо формування доктрини кінноти, її функції, кількості, джерелах фінансування. Дату битви при Пуатьє історик бере по причині подальших реформ Карла Мартела, які в більшій мірі стосуватимуться збільшенню частини кінноти в війську, а ось нагромадження знань, підсумовуючи які і вдалось провести дану реформу, автор упускає. Важливими є і впровадження стремен, і нові способи заготівлі сіна, і прототипи вуздечки. Нагромадження даних знань і дозволили в кінцевому рахунку при потребі провести військову реформу. В чому ж був привід даної реформи? Суть полягає в тому, що в битві при Пуатьє (732 р.) франкське військо зустрілось з мусульманською загрозою, в історіографії побутують різні думки, як і такі, що Карл Мартел перемогою в даній битві зупинив просування мусульман в Європу, так протилежні, які наголошують, що значення битви дуже перебільшене, проте розгляд даних концепцій наразі недоцільний, зважаючи на висвітлення їх в наступній частині. Важливо в цій битві наголосити саме на складі мусульманського війська, яке включало в себе велику кількість кінноти, франки до цього часу, як кістяк армії використовували піхоту [68].

Оцінивши перспективи зміни складу армії,  Карл Мартел і проводить бенефіційну реформу. Розглянувши привід до проведення реформи,  можна дійти висновку про те, що важливим для її втілення була сутичка з супротивником, який використовував відмінний до германського метод ведення бою. Як зазначає  Ф. Котамін, тривалий час франки конфліктували зі схожими до них народами, які і воювали подібними методами, відповідно до цього, могла виробитись навіть традиція ведення бою. Підтвердженням до цього є уривок з Фульдських анналів, де написано, що у франків не прийнято битись верхи, перевагу надають пішому бою [69].

Еволюцію ролі кінноти у війську франків, в контексті даного розділу важливо розглянути було тому, що зміна її впливу вносить багато нововведень до спорядження воїна, та і принципу ведення бою. При згадці кінноти відзначимо на прикладі Г. Лемба «Карл Великий. Засновник імперії Каролінгів» значною мірою поверхневе знання ситуації в Європі IV – IX ст. загалом [70]. Дослідник вказує, що значну роль у перемозі над саксами у франків відіграла кіннота, яка у саксів, відповідно була не дуже поширена. До цієї тези скептично не поставишся, проте наголошує згодом автор на тому, що кіннота зуміла захопити метальні машини саксів, що не дало їм змоги застосувати їх проти франків, а ось франки опісля їх успішно застосували. Ось теза до якої потрібно поставитись з сумнівом. У жодному, принаймі до цього моменту оглянутому нами  джерелі, не було вказано, ані того, що франки, ані того, що сакси могли застосовувати метальні машини. Дану інформацію дослідник не підкріплює джерельною базою, не посилається на інших авторів і не оголошує власною інтерпретацією. Відповідно постає питання трактування, на нашу думку в контекст даної тези було помилково винесено або розуміння античної традиції військової справи, або вже думки Класичного Середньовіччя, або ж неправильно трактований реманент, який був захоплений. Зважаючи на те, що в даному розділі вже не вперше наголошується на неточностях подання інформації різними дослідниками, і ледь не протиставленню її одна одній, це є важливою проблемою висвітлення даного питання.

Важлива зміна в озброєнні франків припадає на роки правління

  • Меровея (447-457),
  • Хільдерика І (457-471),
  • Хлодвіга (481-511).

Суть їх полягає у дедалі ширшому використанні мечів. Джерелами для цієї інформації є археологічні дані, як от інформація з розкопок в:

  • Ловойї,
  • Вермені,
  • Трів’єрі у Гененгау,
  • Могила Хільдерика поблизу Турне,
  • Могила в Моркені.

Також – інформація залишена сучасниками, чудовим прикладом є Григорій Турський.  Мечі станом на V-VI ст. були ознакою заможності, не кожен солдат міг собі його дозволити. Проте   незаперечним фактом залишається те, що даний вид зброї набирає все більшої популярності. Він не був поодиноким елементом озброєння, лише його частиною, в переважній більшості випадків солдати носили з собою також спис, ніж і сокиру. Мечі носили з собою в ножнах, які знаходились або за плечем, або на стегнах, складались вони з двох дерев’яних брусків, які скріплювали залізними планками та обтягувались шкірою [71].

А за даними, які подає Григорій Турський, описуючи реманент одного воїна, з яким той мав нагоду зустрітись, франки періоду Хлодвіга вже використовували залізне захисне спорядження: поножі, шоломи, нагрудники, тощо. Головною, на нашу думку різницею між франкськими воїнами IV і V ст. якраз і є ґрунтовна еволюція захисного спорядження та диференціація зброї, використання її, не як універсального військового реманенту, а залежно від функцій, які покладені на воїна в певний відрізок часу. Меншою популярністю починають користуватись метальні списи і одноручні сокири, більше поширюються списи ближнього типу бою, мечі, ножі, луки. Характерною ознакою V ст. є поява меровінзького меча, зразок його знайдений в могилі Хільдерика поблизу Турне. В похованні зафіксовано щит, спис, перстень з ім’ям короля, два мечі з ременями, піхви, зверху захищені коротким виступом. І найголовніша знахідка це меч, який є яскравим прикладом меровінзьких мечів, мав довжину 85 сантиметрів, завширшки 5 сантиметрів, заточений з двох сторін [72].

Франки в VI-VII ст. досі в переважній більшості були пішими воїнами, значну еволюцію проходять щити, виглядали вони, як великі цільні овали і в центрі мали залізний умбон. Щити часто були розфарбовані, можливо так солдати ідентифікували один одного на полі бою. В період правління Карла Великого щити набувають овальної форми [73].

Попри перелічені особливості франкського озброєння, назвати франків інноваторами військової думки Раннього Середньовіччя в Західній Європі не можна. Як етнічна, а потім політична одиниця, франки багато запозичили від своїх сусідів. Назвати їх цивілізаційну модель запозиченою також погана ідея, оскільки знання перейняті франками переважно були оформлені в спонтанній їх реалізації в різних сферах [74]. Особливістю франкської військової справи стало синкретичне поєднання військових традицій германців і римлян. Завдяки виходу в IV ст. з периферії Римської імперії і розселенню на територіях Гальського фіску франки отримали нагоду співставити дві моделі формування і функціонування війська. В підсумку, як цвіт суміші ідей можна проаналізувати вже часи правління Карла Великого (768-814).

Як писав П. Вінклер: «зброя римлян германцям видалась іграшкою» [75]. Порівнюючи спосіб ведення бою від IV до IX ст. простежуємо поступову зміну тактики бою з агресивної і спонтанної, на командну і злагоджену. При перших згадках франків їх описували, як напівдикі племена, які швидко кидаються в бій, проте так само швидко з нього і тікають. Дана тактика була зумовлена германськими традиціями, менталітетом, особливістю озброєння (ангони, франциски, сакси, скрамесакси). Особливістю раннього періоду військової думки франків був неспівмірний розвиток наступального озброєння до захисного. Часто франків описували взагалі з голим торсом, без поножів, шоломів, проте з доволі смертоносною зброєю. Період між V-VIII ст. характеризується поступовою модернізацією та спеціалізацією як наступального, так і захисного спорядження, з’являються первісні повноцінні обладунки, які складались з шолому, поножей, кольчуг, які захищали руки і живіт. Частіше в цей період починають застосовувати мечі, Філіп Контамін поділяє їх на такі типи:

  • тонкий довгий меч 75-90 см. Ширина 6 см., руків’я і гарда в нього були легкими, вага збільшена ближче до вістря. Використовувався, як зброя вершників;
  • короткий меч, середня довжина 40 см. Використовувався піхотою для ближнього бою;
  • меч односічнийскрамесакс. В середньому, довжину мав 85 см. завширшки 4-6 см;
  • малі скрамесакси, завдовжки 20-30 см. Використовувались як ножі, подекуди навіть у побуті. Призначений для завершальних стадій ближнього бою, часто ним добивали ворога [76].

Carolingian infantryman. Frankish soldier, 8th-10th centuries.jpg

Характерною особливістю мечів було те, що  переважно їх вістря не були гострими, оскільки до IX – X ст. не виникало потреби в колючих ударах через недостатній розвиток захисного спорядження. Проте протягом VII-VIII ст. водночас з розвитком кольчуг, шоломів, поножей виникає потреба підлаштовувати під дух часу і мечі.

Щодо списів, то розвиваються вони в контексті  поділу війська на піше і кінне. Як зазначалось вище, опісля реформи Карла Мартелла  все більшу роль у війську починає відігравати кіннота. Разом із збільшенням ролі кінного воїна відбувається і потреба спеціалізації зброї, свої функціональні особливості отримують, як мечі, так і списи. Окремої назви дані списи не носили,  часто їх також називали ангонами, проте наголошували, що вони вже використовуються не лише, як метальна зброя [77].

Загалом в період між VII-IX ст. виділяється «листовидний спис», навершя якого схоже на лист дерева, дані списи призначались для ближнього бою. На краях втулки від наконечника знаходились два виступи, які мали запобігти потраплянню леза списа занадто глибоко в тіло суперника. В даному аспекті ми можемо простежити різницю між функціональними особливостями ангона і листовидного списа. Коли головною метою ангона було проникнення в тіло суперника, а опісля завдання максимальних незручностей при вийманні, то метою листовидного списа було навпаки, завдяки формі леза і виступах на його основі при мінімальній затраті часу і зусиль завдати максимальну кількість колючих ударів. Відповідно при застряганні списа в тілі суперника коефіцієнт корисної дії різко падав.

Впевнено можна зазначити, що за часів Карла Великого груба тактика ведення бою була змінена на більш витончену, яка залежала не від люті воїнів, на чому не раз наголошували римські автори, а на спорядженні, професійності і злагодженості війська. На думку Еварта Окшота основи військової справи франків IX ст. була сумішшю їх власної, лангобардської та римської військових справи [78].

Від лангобардів були запозичені ідеї кінних формацій, від римлян знаки ідентифікації на полі бою і методи керування військом. Ледь не профільним типом піхоти стають лучники, які в армії Карла Великого набувають особливого значення. Луки переважно виготовляли з тису, використовували лише в пішому бою. Спорядження зберігалось у королівських військових складах, в складах регіональної адміністрації та деяким реманентом солдати забезпечували себе самостійно. Склади знаходились в адміністративних установах воєнізованого характеру. Армія також стає відносно професійною, ділиться ну турми і скари, кожен такий загін мав свого командуючого і підпорядковувався безпосередньо йому, а вже командири загонів підпорядковувались королю [79].

Для опису військового спорядження часів Карла Великого найкраще підійде розповідь очевидця з монастиря святого Галла, який писав про похід Карла Великого в Павію: «З’явився король, у залізному шоломі, з залізною кольчугою на руках, груди також захищала кольчуга. У лівій руці він тримав спис, у правій меч, стегна його захищали залізні пластини, хоч більшість людей і залишали їх відкритими, щоб легше було сісти в сідло. Ноги захищали залізні поножі, щит був з простого заліза, без прикрас і орнаментів. Попереду короля і позаду скакали всі його люди, які були озброєні так само, так що дзвін заліза переповнював вулиці. «Залізо, повсюди залізо», – у відчаї стогнали налякані жителі Павії» [80].

Далі буде Логістика франкського війська (IVIX ст.)


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s