Ірина Нємченко. Медієвістика

Ірина Нємченко 

Медієвістика

77265653_1510789289068390_2505847421301424128_n.jpg


Вітаємо в новому році! Аби символічно відзначити нові починання, пропонуємо Вашій увазі розширену версію енциклопедичної статті Ірини Вікторівни Нємченко, присвячену визначенню поняття медієвістики та становленню її як наукової дисципліни.


d0bad0bed0bfd0b8d18f-2 - копия.png


Медієвістика (від лат. medium aevum – середня доба) – наука про середньовіччя.

1) У вузькому сенсі: розділ історичної науки, присвячений вивченню західноєвропейського середньовіччя.

Існують різні варіанти датування цього періоду, залежно від того, який аспект середньовічної історії вважається найхарактернішим. Традиційною для західної М. є версія V – XV ст. Нижній хронологічний рубіж обумовлено падінням Західної Римської імперії, верхній – розпадом ієрархічної системи васально-ленних відносин. Новації XVI ст. – Реформація у Європі та Великі географічні відкриття – сприймалися як ознаки раннього модерного часу.

У вітчизняній історіографії радянського періоду переважала версія V – середина XVII ст. як часу формування, розквіту та занепаду феодальної соціально-економічної формації. Межею, що умовно відокремлювала середньовіччя від Нового часу, вважалася Англійська революція середини XVII ст. Однак ще дослідження істориків XIX ст., що плідно вивчали як проблеми середньовічного маєтку сеньйорії, так й характер та еволюцію «благородного» тримання землі і, відповідно, відносини всередині феодальної ієрархії, довели, що час існування сеньйоріального устрою є набагато довготривалишім, ніж період функціонування у суспільстві васально-ленних зв’язків.  Виходячи з цих обставин, Жак Ле Гофф – видатний французький історик школи «Анналів» –висунув у 60-ті рр. XX ст. концепцію «довгого середньовіччя», яке тривало  ще з римських часів (III ст.) до кінця XVIII ст., тобто охоплювало епоху панування в аграрній сфері сеньйоріальніх відносин. Йшлося насамперед про співіснування крупного землеволодіння та дрібного індивідуального господарства, притаманного як пізньому Риму, так й середньовічній та ранньомодерній Європі.

Фахівці, що займаються вивченням доби Відродження, починаючи з Якоба Буркгардта (1818-1897), розглядають її як особливий етап, що за змістом відрізняється від середньовіччя, хоч може з ним співпадати у часі в силу асинхронності розвитку окремих країн.

Термін М. набув популярності лише у другій половині XX ст. Авторитетні енциклопедії та словники перших 10-річь минулого століття навіть не містять такої рубрики (серед них – «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» (1908); «Новый энциклопедический словарь» під ред. К. К. Арсеньєва, до редакційної колегії якого входили такі видатні фахівці з історії та культури середньовіччя, як І. М. Гревс та М. І. Кареєв; «Большая энциклопедия» під ред. С. Н. Южакова (СПб., 1908); «Энциклопедический словарь» Граната, виданий вже після 1917 р.).

Вочевидь, спочатку з’явився термін «медієвіст», який поступово здобув сучасного значення. «Словарь иностранных слов»  Г. Вілліама та І. Яценко (Москва, 1913) повідомляє, що медієвісти – це «письменники середньовічного периоду». 6-томний «Larousse du XX-e siècle» (Paris, 1931, t. IV) містить термін «медієвізм» (від médiéval – середньовічний) та тлумачить його як «любов до середніх віків», а також як вивчення літератури та історії середніх віків. Від «медієвізму» походить й «медієвіст», це «ерудит», який займається відповідними студіями. Про довгий шлях  термінів М. та «медієвіст» до визнання свідчать й деякі нюанси: В. П. Бузескул, професор Харківського університету, у своєму непересічному творі «Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века» (Ч. I, 1929; ч. II, 1931) лише у виключних випадках використовуює один з них, при чому в написанні, яке свідчить про екзотичність терміну – «медиэвист». О. Л. Вайнштейн, початок наукової біографії якого був пов’язаний з Одеським університетом, у спеціальному дослідженні «Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней» (1940), вживає, хоч  нечасто, терміни М. та «медієвісти».

Не можна оминути й ту обставину, що  термін М., який кінець кінцем було сприйнято багатьма слов’янськими, романськими, а також німецькою мовами,  залишився поза межами англійської. В англофонній історіографії дослідження у царині середньовічної історії позначаються як ‘medieval studies’ (середньовічні студії), а фахівців цього напрямку називають медієвалістами (medievalists).

Немає сумнівів, що М. як явище з’явилась значно раніше своєї назви, але й тут залишається простір для роздумів. «Першим медієвістом» іноді називають італійського гуманіста – ерудита Флавіо Біондо, який у 40-х рр. XV ст. створив наукову працю «Декади історії від падіння Римської імперії», яка хронологічно охоплювала 1 000 років (10 100-літь, звідси назва) від 410 р. до 1410 р.  Зрозуміло, що Біондо був далеко не першим, хто писав про вказаний період, йому передували покоління середньовічних хроністів, у тому числі італійських. Свій умовний титул Флавіо Біондо отримав від нащадків через те, що «відкрив» середньовіччя шляхом його хронологічного виокремлення, відмовившись від пануючою на той час схеми 4-х монархій. Ця остання передбачала, що Римська держава (четверта монархія після Ассиро-Вавілонської, Мидо-Персидської та Греко-Македонської) має існувати до кінця світу. Крім того, Біондо був першим, хто не тільки використовував матеріали історичних документів, а й намагався їх критично аналізувати, датувати стародавні тексти тощо. Започаткований таким чином ерудитський напрямок у гуманістичній історіографії продовжив учень Флавіо Біондо Помпоніо Лето; до цієї течії можна віднести також відомого гуманіста  XV ст. Лоренцо Валлу, який завдяки критичному аналізу текста нібито IV ст. спромігся викрити підробленість даних про так званий «Константанів дар».

Під впливом ідеалів ренесансного гуманізму історіописання стало у XVI ст. як ніколи популярним та престижним зайняттям. Створювалася та виходила друком неміряна кількість «історій», частина з яких природно стосувалася періоду середньовіччя. Втім переважна їх більшість нагадувала скоріше літературні, ніж історичні у нашому сучасному розумінні твори. Досконалість мови та стилю, риторичні прикраси, звитяга античних героїв та митців як приклад для наслідування, повчальний характер – ці риси робили ренесансну історію родом мистецтва (ars historica). М. А. Барг у своєму дослідженні «Эпохи и идеи» (М., 1987, с. 272) виділив фундаментальну ознаку історіграфії раннього модерного часу. Він визначив, що ще у середовищі гуманістів, присвятивших себе вивченню історії, виник та на декілька століть закріпився (курсив мій – І. Н.) своєрідний «розподіл праці». Одні – так звані «антиквари» – займалися збиранням, коментуванням та публікацією першоджерел. Інші, не володіючи їх знаннями, технікою дослідження та навичками, створювали, не спираючись на їхні праці, свої історичні нарративи. Це були «історики». Подібне відособлення двох боків єдиного процесу – здобування історичних знань та історіописання – продовжувалось у цілому до кінця XVIII ст.

У становленні М. особливу роль зіграли саме «антиквари», чи «ерудити», XVI – XVIII ст. Для цього періоду характерним є створення наукових спільнот, які направляли свої колективні зусилля на пошук, критичне вивчення та публікацію середньовічніх джерел. Не дивно, що такого роду об’єднання не були вільні від конфесіональних та політичних протистоянь свого часу. 1559-1574 рр. у Німеччині вийшла друком фундаментальна «Церковна історія, ясно укладена за порядком століть» (чи скорочено – «Магдебурзькі центурії»), підготовлена під керівництвом Матвія Власича, чи Франковича (лат. Mathias Flacius Illyricus) – видатного лютеранського вченого слов’янського походження. «Центурії» мали загальну антипапську спрямованість, втім ця церковна історія в документах I – XIII ст. спиралася на критичний аналіз великого масиву історичних джерел, у тому числі – середньовічних. На виклик «магдебурзьких центуріаторів» відповів Чезаре Бароніо (чи Бароній, лат. Baronius) не менш фондованим, але прокатолицьким за спрямованістю виданням  «Церковні аннали», перший том яких побачив світ у 1588 р. (Видання продовжувалось й після смерті Баронія (1607 р.) до 1630 р.)

Великий внесок у розвиток середньовічних студій XVII-XVIII ст. внесли мавристивчені ченці Конгрегації Св. Мавра, утвореної всередині ордену бенедиктинців 1618 р. з центром у паризькому абатстві Сен-Жермен-де-Пре. Мавристи мали на меті збирання та публікацію джерел з історії церкви, зокрема свого ордену та його святих, й ширше – історичних та літературних пам’яток з історії Франції.  Не ставлячи під сумнів чудові діяння бенедиктинських святих, мавристи уважно розглядали текст з точки зору його автентичності. Історична критика середньовічних джерел призвела до формування допоміжних історичних наук. Жан Мабійон (1632-1707), спираючись на колективні наробки мавристів, заклав засади латинської палеографії та дипломатики, історичної хронології, сфрагістики («Шість книг про справу дипломатики», 1681). Бернар Монфокон (1655-1741) став засновником грецької палеографії. Мавристами було видано 4-томник «Мистецтво перевіряти дати», започаткована «Літературна історія Франції». Під редагуванням Мартина Буке (1685-1754) у 1738 р. почалося видання хронік «Зібрання істориків Галлії та Франції».

Не меншу роль у формуванні критичних методів аналізу середньовічних документів, а втім – у перспективі – складанні умов для розвитку М. наступних століть, відіграла наукова діяльність боландистів – вчених єзуїтів, які здійснили грандіозне критичне видання житій християнських святих (‘Acta Sanctorum’). У 1629 р. в Антверпені Жан Боланд (1596-1665) на чолі групи єзуїтів започаткував роботу, яку потім продовжили його учні, найвидатнішими з яких були Ґ. Геншен та Даніель Папеброк. Перший том «Діянь» вийшов 1643 р., а до кінця XVIII ст. – ще 53 томи. Запекла вчена полеміка між мавристами та боландистами‘bella diplomatica’ XVII ст. сприяла поглибленню вивчення середньовічних документів («дипломів»), вдосконаленню методів їх аналізу.

Велике значення задля вивчення середньовіччя мала також творчість світських «ерудитів» XVII ст., не пов’язаних з науковими угрупованнями. Це Єт’єн Балюз та Шарль Дюканж у Франции, Генрі Спелмен в Англії, Лодовіко Антоніо Мураторі в Італії, Ґотфрид Вільгельм Лейбніц у Німеччині та ін.

Духовні лідери доби Просвітництва, як правило, зневажливо ставилися до студій антикварів, а ще гірше – до епохи, яку ті вивчали. Класичним є приклад Вольтера, який щиро ненавидів середньовіччя, називаючи його «добою жахів та чудес», яку «варто знати лише для того, щоб зневажати» («Нариси про звичаї та дух народів», 1756). «Філософська історія» XVIII ст. з її раціоналістично нетерпимим поглядом на минуле європейських народів, з відкиданням  усього, що не відповідало вимогам розуму, стоїть осторонь становлення М. як науки. Втім саме у творах XVIII ст. – Анрі де Буленвільє та «просвітника» Шарля Монтеск’є  вперше з’являється термін «феодалізм» (‘féodalité’, від лат. ‘feodum’, «феод» – одиниця «благородного» тримання землі), який згодом став широко використовуватися стосовно доби середньовіччя.

Романтизм першої половини XIX ст. з його захопленістю середньовічним минулим європейських народів створив сприятливе середовище для розвитку академічних студій у цій галузі, які успішно продовжувались й у другій половині сторіччя вже під впливом філософії позитивізму. Притаманне попередньому періоду розділення вчених на тих, хто вивчає документи, й тих, хто «пише історію», було подолане. Науковці Німеччини, Франції, Англії, а також вітчизняні автори XIX ст., фактично, відтворили М. як особливу галузь історичної науки, що спиралась на критичний аналіз даних письмових джерел, як наукову та навчальну дисципліну. Багатство та  різноманітність спадщини медієвістів XIX ст.  унеможливлює стислий огляд, хоч й найбільш загальний, їхніх наукових доробок. Щоб уникнути штучних класифікацій, вкажемо лише на найбільш впливові фігури.

Леопольд фон Ранке (1795 – 1886) – «батько німецької класичної історії», офіційний історіограф Прусії, приділяв увагу насамперед історії держави та церкви у Німеччині та Європі  XVI – XVIIст., зокрема історії папства та Реформації. Ранке наполягав на необхідності об’єктивного вивчення історії, що має розповісти, «як воно сталося насправді». Задля цього вчений та його численні послідовники («школа Ранке») використовували насамперед офіційні документи як такі, що надають більш правдиву інформацію порівняно з нарративними джерелами. Л. фон Ранке серед інших німецьких вчених прийняв участь у грандіозному виданні середньовічних джерел, яку започаткував у 20-ті рр. Ґ. Г. Перц, –  ‘Monumenta Germaniae Historica’ («Історичні пам’ятки Німеччини», скор. MG). – найкрупнішому колективному проекті XIXст., який досі не втратив свого значення для М. Видатним медієвістом другій половині XIXст. був учень Л. фон Ранке Ґеорг Вайц (1613-1886).

Важливу роль у становленні сучасної М. зіграли французькі історики доби романтизму Огюстен Тьєрі (1795-1856), Франсуа Ґізо (1787-1874) та Жюль Мішле (1789-1874). У центрі їхньої уваги – історія народу, насамперед, французького, «нації», її «національного духу», а не політичної еліти. Саме тому наукову творчість вказаних істориків наші сучасники іноді  характеризують як «ліберальний напрямок» в історіографії.

Одним з суттєвих добутків Ф. Ґізо було й те, що він окреслив головні ознаки феодального суспільства: умовний характер земельної власності, поєднання її з верховною владою та ієрархічна структура. Ця характеристика стала класичною для більшості тих істориків, які тяжіють до широких узагальнень щодо сутності цієї суспільної системи.

У другій половині XIXст. – на початку XX ст. вченими європейських країн було створено цілу низку першокласних досліджень, найчастіше з «вітчизняної» середньовічної історії.  Великий вплив на сучасників мали дослідження німецького історика Георга фон Мауера (1790-1872), який займався вивченням історії германської общини – марки, її еволюції та ролі у середньовічному суспільстві. Маркова теорія Мауера передбачала виключну роль цього германського інституту у формуванні феодалізму, розвитку його соціальної структури, зокрема такої складової частини, як середньовічне місто. Послідовниками маркової теорії були німецькі вчені О. Ґірке, А. Мейцен, англійські Г. С. Мен, Е. Фримен, російські Т. М. Грановський, М. М. Ковалевський та ін.

У другій половині XIX ст. вивченням економічної історії й, перш за все, середньовічного маєтку займалися К. Т. Інама-Штернегг – засновник «класичної вотчинної теорії», К. Лампрехт, провідний російський англознавець П. Г. Виноградов та ін.

Видатний французький науковець – позитивіст Нюма Дені Фюстель де Куланж (1830-1889) звернувся до проблем ґенези феодалізму з точки зори римської історичної спадщини. У своїй 6-томній праці «Історія політичних інституцій стародавньої Франції» (1874-1892 рр.) він обґрунтував теорію континуїтету – поступового переходу від пізньої античності до середньовіччя шляхом еволюції римських суспільних інститутів та форм власності.

Висновки Фюстеля де Куланжа отримали своєрідне продовження в перші 10-ліття XXст. у працях австрійського медієвіста Альфонса Допша (1868-1953). Допш заперечував «цезуру» між античністю та середньовіччям через те, що вважав стародавніх германців високорозвинутим осілим народом,  який знав землеробство та приватну власність на землю, ремісництво, обмін та місто. Вони не зруйнували, а гармонійно продовжили римські традиції. Ще одна думка А. Допша мала послідовників у М. XX ст.: він знаходив ознаки «капіталізму» в абиякому суспільстві, у тому числі пізньоримському та ранньосередньовічному, оскільки в них був присутній «капіталістичний дух» – прагнення збільшити власність, отримати прибуток. Звідси походила концепція «вотчинного капіталізму» доби середньовіччя.

Останні у 10-ліття XIX ст. збагатили  європейську М. дослідженнями німецьких та англійських істориків права. Генріх Бруннер, Фредерік Метланд (який був також видатним фахівцем з аграрної історії), Фредерік Поллок звернулися до аналізу відносин всередині феодальної ієрархії, вивчення характеру та еволюції зв’язків між сеньйором та васалом, обумовлених насамперед триманням феоду. У фундаментальному творі «Історія англійського права» Ф. Метланд та Ф. Поллок пропонують замість «невдалого» через свою розпливчастість терміну «феодалізм» більш точний – «феодо-васалізм», який характеризує васально-ленні відносини.

Внаслідок вищезгаданих досягнень у вивченні економічних, політичних, соціальних та правових аспектів життя середньовічного суспільства сформувалась та набула поширення теорія «двох феодалізмів» у різних її модифікаціях. Так, видатний медієвіст – англознавець Д. М. Петрушевський (1863-1942), чия наукова діяльність починалася у Київському університеті, селянство, так само ж як королівську владу в Англії доби розвинутого середньовіччя, розглядав поза межами феодалізму, на відміну від баронів та шляхти, яких символізувало це поняття. Подібні підходи зустрічаємо й у багатьох сучасних медієвістів.

Великий внесок у розвиток М. зробили визначні французькі вчені 70-х рр. XIX – першої третини XX ст., які належали до «методичного» (позитивістського) напрямку у французькій історіографії. Послідовники Фюстеля де Куланжа – Ґабріель Моно, Ґюстав Фаньє, Шарль Сеньобос та Шарль Ланґлуа – створили низку багатотомних праць з історії Франції та Європи, а також всесвітньої історії. Спираючись на аналіз писемних документів як головних джерел для історика, вони зосереджувалися, головним чином, на політичній історії минулого.

1911- 1936 рр. у Великій Британії вийшла друком колективна загальна праця з історії середніх віків – 8-томна  ‘Cambridge Medieval History’(Нещодавно, 1998 р., було започатковано новий проектThe New Cambridge Medieval History).

У перші 10-ліття XX ст. європейська М. поповнилася низкою блискучих праць, присвячених середньовічній культурі. Творчість голландського історика та культуролога Йохана Гейзінґи, французьких дослідників Етьєна Жільсона, Жана Марітена, італійського – Джузеппе Тоффаніна іноді характеризують як «заколот медієвістів». Їхні наукові розвідки довели багатство та високий творчій потенціал середньовічної культури, яка, маючи самостійне значення, за своїм рівнем не поступалася культурі Відродження. Акцент було зроблено не на загальновідомі на той час розбіжності між середньовіччям та Ренесансом (як їх показав Я. Буркгардт у 60-ті рр. XIX ст.), а на культурну наступність, різноманітні генетичні зв’язки між ними. У цьому ж дусі провадили свої дослідження два видатні історики Новоросійського (Одеського) університетуВолодимир Едуардович Крусман («На заре английского гуманизма», 1915) та Петро Михайлович Біциллі («Салимбене», 1916 та «Элементы средневековой культуры», 1919).

Можна зазначити, що з середини XIX ст. й до встановлення комуністичного тоталітарного режиму на теренах Росії та України вітчизняна М., що успішно розвивалася в університетських центрах, була органічною частиною європейської науки. Дослідження Павла Гавриловича Виноградова (1854-1925) з історії англійського манору (маєтку) доби нормандського завоювання чи розвідки Олександра Миколайовича Савіна (1873-1923) з історії англійського села за правління Тюдорів  були не просто відомі на Заході, але стали класикою європейської історіографії, як і твори Івана Васильовича Лучицького (1845-1918) з історії релігійних війн у Франції XVI ст. Окрім того, вчені з різних наукових центрів колишньої Російської імперії були досить тісно пов’язані між собою. Медієвістам часто доводилося викладати у кількох університетах протягом свого наукового життя.

У Російській імперії початок розвитку М. як спеціальной історичной дисципліни традиційно пов’язують з постаттю Т. М. Грановського (1813-1855), який 1839 р. став працювати у Московського університеті. Однак не є таємницею, що раніше – 1834 р., М. В. Гоголь, який тоді викладав у Петербурзькому університеті історію стародавнього світу та середніх віків, написав низку статей з історії західного та східного середньовіччя, серед них – «О движении народов конца V века» та «О средних веках». Чи є то випадковим, що біля витоків М. як особливого наукового напрямку ми зустрічаємо величні фігури класиків літератури – Вальтера Скота на Заході Європи та Миколи Гоголя на її Сході? Великі митці «реабілітували» середньовіччя після принизливого його сприйняття у «Вік розуму».

Першим осередком розвитку М. в Україні (а водночас – у тодішній Російській імперії) став на початку 30-х рр. XIX ст. Харківський університет завдяки середньовічним студіям М. С. Луніна та В. Ф. Циха (який з 1834 р. викладав вже у Київському університеті). Саме ці два учбових та наукових центри стали відігравати провідну роль у розвитку М. поряд зі столичним Московським та Петербурзьким університетами. Наприкінці XIX – початку XXст. до них приєднався й Одеський (Новоросійський) університет зі своїми досягненнями у вивченні середньовічної культури. Суттєво, що Одеса останніх 10-річь XIX ст. мала серед своїх вчених також видатних візантиністів – Ф. І. Успенського та Н. П. Кондакова.

З Харківським університетом у середині та другій половині XIXст пов’язана наукова та викладацька діяльність медієвістів М. Н. Петрова,  А. С. Вязигіна, Л. Ю. Шепелевича. Київський університет об’єднав цілу плеяду медієвістів; це І. В. Лучицький та його учні – В. Клячін, Д. М. Петрушевський, видатний іспаніст В. К. Пискорський (1867-1910) та М. М. Любович, Ф. Я. Фортинський (ректор університету у 1890-1902 рр.) та його учень В. ЛяскоронськийМ. М. Бубнов, П. М. Ардашев та ін.

Традиції вітчизняної М продовжував в перші 10-ліття XX ст. Л. М. Беркут (1879-1940), також учень Ф. Я. Фортинського, який створив низку досліджень з історії боротьби германських імператорів з Римськими папами за інвеституру, а також з середньовічної історіографії. Твори Л. М. Беркута, зокрема його «Етюди з джерелознавства середньої історії», присвячені історичним творам німецьких авторів доби раннього середньовіччя, стали першими, які було видано українською мовою (Київ, 1927-1928 рр.). Побачила світ тільки перша частина великого дослідження, яке запланував історик.

Встановлення радянського режиму мало прикрі наслідки щодо розвитку М. Ідеологічний тиск, запровадження «єдино правильної» марксистсько-ленінської методології з її «класовим підходом» до вивчення минулого, особливо згубні для науки за часів сталінізму, зазнала й М., попри її, здавалося би, хронологічну віддаленість від «ідеологічної боротьби» сучасності.  Медієвісти Радянського Cоюзу опинились у штучній ізоляції від своїх закордонних колег («буржуазних вчених»), втратили можливість проводити дослідження в архівах та книгосховищах країн, історію яких вивчали, деякі зазнали політичних репресій. Становище в українській М. було ще гіршим через припинення надходжень до бібліотек Києва, Одеси, Харкова та ін. західної наукової літератури та періодики з питань історії середніх віків. Відбулася непропорційна «централізація» науки: Москва та Ленінград, бібліотеки яких, хоч й не у повному обсязі, але отримували необхідні матеріали, стали головними центрами розвитку М. у радянський період.

1936 р. у Москві було утворено Інститут історії АН СРСР, який включав  сектор історії середніх віків. 1968 р. виокремився  Інститут всесвітньої історії, декілька секторів якого й зараз займаються вивченням різних аспектів історії середніх віків та раннього модерного часу. ІВІ (зараз підрозділ РАН) став головним науковим осередком у цій галузі.

Попри політичні та ідеологічні перешкоди науковці радянського періоду створили цілу низку яскравих досліджень у царині М. М. П. Граціанський, О. Й. Неусихін, О. Р. Корсунський вивчали суспільний лад франків та ін. «варварських» спільнот доби раннього середньовіччя, а також (М. П. Граціанський) аграрні відносини у Бургундії X – ХII ст.

Ціла плеяда авторів присвятила себе вивченню виникнення та життєдіяльності середньовічного міста у різних регіонах Європи: В. В. Стоклицька-Терешкович, Ф. Я. Полянський, Я. О. Левицький, С. М. Стам, А. А. Сванідзе, Л. П. Рєпіна та ін. Дослідження Є. О. Косминського та М. А. Барга з аграрного строю Англії XI-ХIII ст. отримали міжнародне визнання навіть за часів «залізної завіси». М. А. Барг був також автором видатних праць з історії Англійської революції середини XVII ст., суспільної думки англійського Відродження та Просвітництва, а також з теорії історії. До проблем аграрної історії країн Західної Європи звертались у різні часи С. Д. Сказкін, А. В. Конокотін, Л. О. Котєльнікова, М. Л. Абрамсон, О. Д. Люблінська та ін. О. Д. Люблінська – фахівець з джерелознавства – створила також низку ґрунтовних праць з соціально-політичної історії Франції XVI-XVII ст.

Історію станової монархію у Франції вивчала Н. О. Хачатурян. Становленню цієї форми держави в Англії присвячено монографію Є. В. Гутнової, яка чимало уваги приділила й історіографічним розвідкам. Спеціальні історіографічні студії проводили також О. Л. Вайнштейн та Є. О. Косминський.

До проблем абсолютизму звертались, крім О. Д. Люблінської, С. Д. Сказкін та Б. Ф. Поршнєв. М. М. Смірін – провідний фахівець з історії Німеччини доби Реформації та селянської війни, був також автором статей, присвячених ідеям Еразма Роттердамського, Мартина Лютера та ін. В. Є. Майер досліджував господарчій устрій та аграрні відносини у Німеччини  XIV-XVI ст. О. М. Чистозвонов – спеціаліст з історії Нідерландської революції XVI ст., був також автором теоретичних розвідок. М. А. Заборов видав низку робіт з історії хрестоносного руху та перекладів джерел.

Особлива роль у вивченні середньовічної культури належить А. Я. Гуревичу, який починав як дослідник англо-саксонської Англії та Скандинавії «доби вікінгів», а у 70-ті рр. вперше серед співвітчизників звернувся до вивчення середньовічного менталітету, категорій середньовічної культури. Античні витоки середньовічної культури, творчість Боеція, Кассіодора, Ісідора Севільського студіювала В. І. Уколова.  Група науковців – І. М. Осиновський, А. Е. Штеклі, Г. С. Кучеренко, В. Ф. Мордвінцев, О. Ф. Кудрявцев та ін. – плідно вивчала ідеї утопічного соціалізму XVI-XVII ст., насамперед погляди Томаса Мора та Томмазо Кампанелли.

Увагу дослідників радянського періоду привертала до себе культура Відродження, насамперед італійського, починаючи від перших спроб «класової» інтерпретації (О. К. Дживелегов, М. О. Гуковський) до розвінчання марксистської парадигми у творах Л. М. Баткіна 70-90-х рр. минулого століття. Різним аспектам цієї епохи, її загальній інтерпретації, творчості її митців було присвячено чимало праць  істориків – С. Д. Сказкіна, В. І. Рутенбурга, Л. М. Брагіної, Н. В. Ревякіної, А. Х. Горфункеля, М. Т. Петрова та ін., мистецтвознавців – Б. Р. Віппера, В. Н. Лазарєва, М. В. Алпатова, І. Є. Данілової, Т. П. Знамеровської та ін., істориків літератури – І. М. Голеніщева-Кутузова, В. М. Жирмундського, Р. І. Хлодовського та ін.

У західній М. XX ст. найвпливовішим напрямком став той, що був запропонований французькими істориками школи «Анналів». Часопис «Аннали», започаткований 1929 р. Марком Блоком та Люсьєном Февром, об’єднав коло однодумців, які прагнули вивчати, за виразом М. Блока, «тотальну», чи «глобальну», історію, тобто усі без винятку аспекти життя людини, не надаючи переваги якомусь одному з них. Фернан Бродель, який у другій половині 40-х й до кінця 60-х рр. світової війни очолював школу «Анналів», а пізніше Жак Лє Гофф, Жорж Дюбі, Емманюель Лє Руа Лядюрі, Філіпп Ар’єс та ін., досліджучи економічну та соціальну історію доби  середньовіччя та раннього модерного часу, демографічні процеси у суспільстві, вперше звернулися до проблем родини, шлюбу, дитинства, смерті, матеріальних обставин життя людини, тобто до кола питань, яке отримало загальну назву «історії повсякденності». Великою заслугою істориків школи «Анналів» становлять їхні дослідження масової свідомості, менталітету людей середньовіччя на підставі суттєвого оновлення традиційної джерельної бази.

Принципи школи «Анналів», яка в 60-ті рр. стала провідним напрямком у французькій М., були дуже широко сприйняті у світі. Серед найвидатніших – дослідження американського медієвіста Девіда Герлігі, присвячене  тосканцям та їх сім’ям у XVст.,  розвідки британського вченого Лоуренса Стоуна щодо шлюбу, статевих відносин, родини у середньовічній Англії. Починаючи з 70-х рр. у колишньому СРСР традиції школи «Анналів» розвивали у непростих соціально-політичних умовах Ю. Л. Безсмертний та А. Я. Гуревич.

Під впливом школи «Анналів» М. набула ознаки полідисциплинарного наукового напрямку, тісно пов’язаного з етнологією, археологією, географією, соціологією тощо, який користується, крім традиційних, їх джерелами та методами дослідження. Виникло поняття історичної, чи культурної, антропології, яке розповсюджувалося й на М.

Втім вже у 80-ті рр. у М. почалося відродження інтересу до індивідуальних людей і подій та, у зв’язку з цим – до політичної історії. Показовим є звернення до цих аспектів Ж. Лє Гоффа – метра культурної антропології – у книзі 1996 р. «Людовік Святий». Не тільки тривалі процеси та закономірності варто вивчати історику, – вважає багато хто з сучасних медієвістів, слідом за теоретиками «мікроісторії» Карло Ґінзбурґом та Карло Поні. Цікавими є доля конкретної людини, нещоденні ситуації, виключні випадки, про які розповідають «несерійні» середньовічні джерела.   «Мікропідходи» за часи глобалізації знайшли собі прихильників серед науковців різних країн.

Сучасна М. є природною частиною історичної науки  з її викликами та безперервним пошуком.

2) У широкому сенсі термін М. застосовується також щодо студій із середньовічної історії країн Східної Європи та інших регіонів світу. Досить широко їм користуються українські фахівці з відповідного періоду вітчизняної історії.

3) Термін М. вживається спеціалістами з історії середньовічної музики («музична М.»), філологами, що вивчають середньовічну літературу для позначення роду своєї діяльності.


Бібліографія

Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М.: «Мысль», 1987.

Бузескул В.П. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века. – Ч.I.- Л.,1929; Ч.II. – Л., 1931.

Вайнштейн О.Л. Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней. – М.-Л., 1940.

Гутнова Е.В. Историография истории средних веков (середина XIX в. – 1917г.) – М.: Высшая школа, 1974.

Добиаш – Рождественская О.А. Источниковедение Западного средневековья// Добиаш – Рождественская О.А Культура западноевропейского средневековья. Научное наследие. –М.:Наука, 1987. – С.52 – 92.

Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX століття. – Львів: Класика, 2001.

Косминский Е.А. Историография средних веков. – М, 1963.

Косминский Е.А. Проблемы английского феодализма  в историографии средних векав. Сборник статей. – М., 1963.

Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. – М.:Дрофа, 2004.

Свешников А. Советская медиевистика в идеологической борьбе конца 1930- 1940-х годов//Новое литературное обозрение. – 2008. – № 90.  http://www.polit.ru/research/2008/07/09/medievistika.html

Эльфонд И.Я. Изучение проблем культуры Возрождения в отечественной науке 60 – 80-х годов XX в.//Средневековый город. – Вып.17. – Саратов, 2006.

Яковенко Н. Вступ до історії. – Київ: Критика, 2007.

Damico H., Zavadil J.B Medieval Scholarship: Biographical Studies on the Formation of a Discipline. – Vol. 1: History. Vol. 2: Literature and Philology. – New York: Garland Publishing, Inc., 1995 and 1998.

Gooch G.P. History and Historians in the Nineteenth Century. – Longmans, 1913.   Guerreau A. L’avenir d’un passé incertain. Quelle histoire du Moyen Âge au XXIe siècle? – Paris: Le Seuil, 2001.

Fueter E. Geschichte der neueren Historiographie. –  Miinchen—Berlin, 1911.

Iggers G.G. Historiography in the Twentieth Century. – Hannover, 1997.

The Past and Future of Medieval Studies/ Van Engen J., ed. – Notre Dame: Notre Dame University Press, 1994.


Авторка:

Ірина Вікторівна Нємченко

53179905_608366152940563_1023285926891094016_n.png

Народилася 18 лютого 1955 р. в родині одеських істориків Віктора Миколайовича та Маргарити Олександрівни Нємченко.

52771824_845455499119689_1769204764182052864_n.png

В 1977 р. з відзнакою закінчила історичний факультет Одеського державного університету. Дипломну роботу писала під керівництвом І. В. Зав’ялової. В аспірантурі полем наукових досліджень І. В. Нємченко обрала історію англійської політичної думки. Її науковим керівником був видатний радянський вчений, історик-англознавець, методолог історичної науки професор М. А. Барг, член Королівського історичного товариства Великої Британії. Дисертація на тему «Томас Гоббс та Англійська революція середини ХVІІ століття (до питання про ренесансний зміст політичної системи Гоббса)» [1] була захищена в Інституті всесвітньої історії Академії Наук СРСР у 1981 році. У подальшому І. В. Нємченко, не пориваючи з вивченням спадщини Гоббса, звернулася до аналізу роялістської політичної думки [2] та низки інших ідейних течій, пов’язаних з Англією XVII ст. В колі наукових інтересів дослідниці опинилися ідеї «змішаної монархії» [3], «адамітська теорія» Роберта Філмера [4], поняття суверенітету в англійській політичній думці XVII ст. [5], теорія влади de facto [6] тощо. Ірина Вікторівна є одним з провідних представників інтелектуальної історії в сучасній Україні.

Викладацьку роботу І. В. Нємченко розпочала на рідному історичному факультеті в Одесі з 1981 р. на посаді асистента. В 1986 р. їй було присвоєно вчене звання доцента. За роки роботи на факультеті І. В. Нємченко було підготовлено дев’ять навчально-методичних посібників з історії середніх віків, раннього модерного часу, західноєвропейської суспільно-політичної думки. Наразі, крім загального курсу з історії пізнього середньовіччя І. В. Нємченко викладає спеціальний курс «Західноєвропейська політична думка XVI – початку XVII ст.» для бакалаврів, дві магістерські дисципліни – «Актуальні проблеми давньої та середньовічної історії», «Освіта та просвітництво в середньовічній Західній Європі», а також спеціальний курс для аспірантів – «Сучасні проблеми інтелектуальної історії».

Вагомим внеском в розвиток вітчизняної медієвістики став укладений І. В. Нємченко тлумачний словник середньовічної термінології «Мова середньовіччя» (Одеса, 2001 р.) [7]. Частина наукового доробку дослідниці присвячена історії вітчизняної медієвістики (перш за все, забутим іменам одеських істориків П. М. Біциллі та В. Е. Крусмана). Концептуальною є стаття І. В. Нємченко «Медієвістика» для «Енциклопедії історії України», в якій на високому теоретичному рівні узагальнено історію становлення та розвитку медієвістики як науки про середньовіччя [8].

З 1993 по 1999 р. і з 2006 р. і до тепер Ірина Вікторівна Нємченко очолює кафедру історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

Cписок літератури:

  1. Немченко И. В. Томас Гоббс и Английская революция середины ХVІІ в. (К вопросу о ренессансном содержании политической системы Гоббса): автореф. дисс. … к.и.н. М.,1981. – 24 с.
  2. Немченко И. В. Политические идеи Роберта Филмера // Проблемы Британской истории. М.,1990. С. 36–63.; Она же. Игры контекстов: политическое учение Роберта Филмера в англофонной историографии // Стародавнє Причорномор’я. Вып. ХІ. / Голов. ред. І.В. Нємченко. Одеса, 2016. С. 379 – 385.
  3. Немченко И. В. Идея “смешанной монархии” в роялистской политической мысли Англии 40-х гг. ХУІІ в. // ЗІФ. Вип.5. Одеса, 1997. С. 247 – 252.; Она же. Олджернон Сидней о формах государственного правлени я // Древнее Причерноморье. Вып.VIII. Одесса, 2008. С.264–268.
  4. Nemchenko I. ‘Adamite Theory’ attacked: Algernon Sidney vs. Robert Filmer // Compilation of Papers to be presented at the Colloquium on Political Hebraism: Jewish Sources in the History of Political Thought. Jerusalem, 2006. 14 p.; Немченко И.В. Роберт Филмер и Олджернон Сидней: адамитская теория под огнем критики // Древнее Причерноморье. Вып. Х. Одесса, 2013. С. 463 – 470.
  5. Нємченко І. В. Поняття “суверенітет” в англійській політичній думці
    першої половини ХVІI ст.// Актуальні проблеми держави і права: Збірник
    наукових праць. Вип. 50. Одеса, 2009. – С. 193 – 198.
  6. Немченко И. В. Право индивидуума в контексте политического конфликта: Т. Гоббс и теоретики власти de facto // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории / Под ред. Л.П. Репиной и В.И. Уколовой. Вып. 3. М., 2000. С. 214 – 226.
  7. Немченко И. В. Язык средневековья. Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. Одесса, 2001. 288 c.
  8. Нємченко І. В.МЕДІЄВІСТИКА[Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К., 2009. – С. 494 – 499. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Medievistika (останній перегляд: 14.01.2018)

Вадим Чепіженко


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s