Володимир Лагодич. Зовнішньополітичні відносини Аварського каганату та Візантії у VI-VII ст.

Володимир Лагодич

Зовнішньополітичні відносини

Аварського каганату та Візантії у VI-VII ст.

Pontic_steppe_region_around_650_AD.png


У статті проаналізовано характер відносин Аварського каганату з Візантійською імперією у епоху раннього Середньовіччя, а також встановлено причини подальшого занепаду державного формування кочовиків на основі матеріалів тодішніх істориків та сучасної історіографії. Ще в період античності політична історія західноєвропейських степів зазнавала істотних змін під впливом номадів, що продовжилось у наступні століття. Так, в середині VI ст. союз кочових племен на чолі з аварами вийшов до гирла Дунаю. Надалі на територіях від Фракії до Паннонії, що до цього були полем для суперництва пізньоримської та варварської цивілізацій, втручається третя сила – кочова культура. Присутність останньої призводить до утворення в регіоні сили, що пануватиме в  Центральній та Східній Європі понад два століття.

Ключові слова: кочовики, Аварський каганат, Візантійська імперія, дипломатія, набіги.


Окреме місце в історії західноєвропейських степів займає історія аварів. При цьому, характерним є те, що невелика кількість народів, що визначили долю Європи у Ранньому Середньовіччі, залишились настільки «невідомими», як і вони.

Темою дослідження є встановлення характеру відносин Аварського каганату з Візантійською імперією, а також його найближчими сусідами у регіоні Центрально-Східної Європи, гепідами та лангобардами протягом VI-VII ст. на основі відомостей ромейських, і частково – лангобардських та франкських істориків.

Авари представляли собою союз кочових племен, які належали, за різними версіями, до  монголомовної[1] або тюркомовної[2] групи. Постійні відомості про них з’являються  із середини VI ст., коли дані кочовики, будучи однією з частин азійського племені жуаньжуанів, розбитого тюрками, тікали на захід, у передкавказькі степи. Характерно при цьому, що попри активну політику експансії, письмові дані про номадів представлені у незначній мірі, та як правило, повторюються. В більшій мірі це пов’язано з культурним рівнем кочовиків – котрий, порівняно із варварськими королівствами на руїнах Західного Риму, і тим паче Візантією був значно нижче, на що вказує повна відсутність писемних джерел аварського походження. В тому числі, це вплинуло на відсутність одностайної думки в науковому середовищі щодо появи конгломерату племен. Наразі серед дослідників найбільш аргументованою є гіпотеза змішаного походження аварів, увагу котрій приділяє Л. Гумільов[3].

Виходячи з реконструкції етногенезу останнього, до 557 р. монголоїдні кочовики, котрі до цього часу утворили союз із далекосхідних, передньоазійських, тунгідних, байкальських племен, а також склавинів, під тиском тюркютів переправляються через Волгу та виходять до низин Дону[4]. Впродовж цього часу авари встановили контакт із аланами та їх царем Саросієм (557-573). Останні до цього часу були союзниками Візантії у війні з персидським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531-579) за регіон Лазіка у Південному Кавказі протягом 540-562 рр. Далі, зв’язавшись із Саргосієм, вони дізнаються про існування на заході самої Імперії, а аварський каган надсилає посольство до аланів з проханням встановити контакт між аварами та Візантією.

З цього часу можна свідчити про подальше втягнення Каганату у сферу міжнародних зв’язків завдяки налагодженню відносин із ромеями та укладення з ними федеративного договору.

Джерелами з початкового періоду аваро-візантійських контактів виступає праця «Історія» Менандра Протектора та одноіменний твір Феофілакта Сімокатти за 552-582 рр. та 582-602 рр. відповідно, охоплюючи час правління імператорів Юстиніана І (527-565), Юстина ІІ (565-578), Тиберія ІІ (578-582) та Маврикія (582-602). Характерною їх особливістю є концентрація авторів на зовнішньополітичному житті Імперії (виключення становить «Історія» Феофілакта Сімокатти, де автор використовує свідчення із «Церковної історії» Євагрія Схоластика[5] для опису внутрішнього стану держави під кінець правління Юстиніана), що обумовлено роботою обох авторів, як в державних архівах, так і тим, що Феофілакт фактично продовжив твір Менандра. Крім того, встановлено[6], що обидва автори при написанні «Історій» використовували консульські аннали, й записи про події, що відбувались при візантійському дворі.

Загалом, цінні свідчення про зовнішньополітичні контакти Візантії у другій половині VI – початку VII ст., а також освіченість Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти (останній зокрема цитує «Ілліаду» та «Одісею» Гомера), попри відсутність обширних даних про їх біографію, вказує на беззаперечність свідчень візантійських істориків. Крім того, ще однією спільною рисою цих творів є досить повне збереження та неодноразове цитування їх пізнішими авторами VII ст. Безпосередній інтерес по темі твори Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти представляють з огляду на висвітлення періоду появи аварів у низинах Дунаю та розгортання Каганатом експансії в напрямку як власне ворогів Візантії – кутригурами, утригурами, лангобардами, з котрими кочовики вели війну з огляду на федеративний договір з Імперією, так і проти самих ромеїв, створюючи загрозу візантійській провінції Фракії.

Іншу групу джерел, що хронологічно описують події з часу правління імператора Маврикія аж до невдалої облоги Константинополя у 626 р. аварами та персами за імператора Іраклія І, становлять «Пасхальна хроніка» невідомого автора, що належав до  близького оточення патріарха Сергія[7], «Коротка історія з часу після царювання Маврикія» патріарха Никифора[8], проповідь «Про божевільний напад безбожних аварів та персів на град під Божою охороною та про їх соромний відступ завдяки людинолюбству Бога й Богородиці» духовника Феодора Сінкелла[9], поема Георгія Пісіди «Про Аварську війну»[10]. Додаткові свідчення про аваро-візантійські відносини першої половини VII ст. надають також «Хронографія» Феофана Сповідника[11]. Хронологічно, свідчення надані у даних творах, збігаються із часом продовження Аварським каганатом експансії проти Візантії на півночі Балкан (з подальшою їх участю у війні Візантії з Сасанідами на боці останніх та облогою Константинополя) аж до початку т.зв. «середньоаварського» періоду, коли кочовики фактично зникають з літописання своїх сусідів до кінця VIIІ ст. з початком війни з Державою франків за правління Карла Великого (788-796), що призводить до фізичного знищення Каганату.

Загальними рисами, характерними для джерел цієї групи, є компілятивність, що у деяких з творів обумовлюється тим, що їх автори не були очевидцями описаних подій – як у «Короткій історії…» патріарха Никифора й «Хронографії» Феофана ІХ ст., та трактаті «Про управління Імперією» Х ст[12]. У іншому випадку, частина джерел концентрує увагу на подіях суто облоги Константинополя у ході війни Іраклія з персами та аварами 602-628 рр. Така їх специфіка обумовлена тим, що авторами джерел цієї групи були представники духовенства або світські особи, котрі станом на 20-і рр. VII ст. проживали у Константинополі та брали участь у переговорах з кочовиками[13].

Крім того, більшість джерел з даної групи наділена також рисами, характерними для візантійського літописання починаючи з VII-VIII ст. – відсутністю оригінальної інформації та копіюванням текстів попередніх авторів.

Переходячи до аналізу подій з теми у перелічених джерелах, можна свідчити про початковий інтерес аварів до оточуючих державних утворень. Так, у кінці 557 – початку 558 р., кочовики прислали через «країну аланів царя Саросія» посольство під очоленням деякого Кандіха (не вказується при цьому, яку посаду він займав у владній верхівці Каганату, проте можна припускати про його наближеність до кагана).

Сам Кандіх, прибувши у Константинополь та представившись перед двором Юстиніана, назвав аварів «найсильнішим та найбільшим народом», вказавши про перемоги кочовиків над племенами утигур, салів та савірів – таким чином можна вказувати про суттєвий військовий потенціал Аварського каганату на першу половину VI ст. Аварський посол, котрий очевидно був усвідомлений у значущості Візантії на тодішній політичній арені (можливо, від самого Саросія), запропонував ромеям «жити в дружбі» за умови «щорічних подарунків» з імперської казни. Юстиніан, прийнявши посольство, погодився на запропоновані умови – при цьому, окремою темою для дослідників є питання рішення імператора укласти союз з аварами.

Фактично, Юстиніан, який протягом усього свого правління проводив активну зовнішню політику в межах доктрини «renovatio imperii», дізнавшись про аварів, зробив для нової сили в регіоні виключення, уклавши союз з ними.

Непослідовність такого вибору імператора, навіть при поверхневому розгляді, підсилюється і тодішнім становищем Аварського каганату – за умови витіснення кочовиків зі сходу на захід тюрками, їх чисельність була малою – сам Менандр вказує про «двадцять тисяч, разом із старими та дітьми».

Медієвіст Я.Пилипчук[14], досліджуючи проблему рішення Юстиніана І встановити дипломатичний контакт з посольством Кандіха, серед причин укладення союзу з кочовиками вказує на знищення аварами гепідів, що представляли для Імперії істотну загрозу з боку Дунаю. При цьому, що авари для встановлення контакту з Візантією просили дозволу у союзника імператора – аланського царя Саросія. Цілком можливо, роль в укладенні угоди з Каганатом зіграли як нещодавня війна з Сасанідською Персією, так і смерть у 548 р. імператриці Феодори, що брала участь у прийняті зовнішньополітичних рішень.

Успіх посольства Кандіха у 557-558 р. відіграв в історії Каганату вирішальну роль, встановивши двосторонній контакт з Візантійською імперією. Крім того, з цього моменту кочовики потрапляють у сферу міжнародних зв’язків, як союзник Імперії та відповідно у поле зору ромейських істориків. Так, до ставки кагана був висланий «мечник Валентин задля того, аби укласти союз проти ворогів імперії». Надалі, в проміжку 558-562 рр. авари здійснюють набіги на землі антів (що були союзниками Візантії), які проживали у межиріччі Дніпра та Дунаю, та «повністю спустошують їх». Стосовно цього, М.Жих відмічає[15], що анти увійшли в конгломерат племен під очоленням аварів. Починаючи з цього часу, можна вказувати на порушення кочовиками договору – так, аварські посли, що прибули до Константинополя у 562 р., просять у імператора дозволу на заселення провінції Паннонія «на колишньому місці герулів й житимуть там аж … до кордонів зі Скіфією». Паралельно, Менандр вказує, що учасник посольства Ікуніон обмовився про те, що «авари мають намір обдурити ромеїв, а самі перейдуть Дунай».

Таким чином, станом до кінця 60-х рр. VI ст. в межиріччі Дунаю та Дніпра утворюється центробіжна сила. В даному регіоні на цей момент проживали слов’янські племена, котрі за типом господарства були землеробами й перебували на ранньому етапі утворення державності, не представляючи істотної загрози для номадів[16]. Водночас, останні, здійснюючи набіги на слов’ян, навряд могли отримати велике число трофеїв, що зіграло роль у подальшому заглибленні аваро-візантійських протиріч.

Вже у 565 р. авари надсилають до імператора Юстина ІІ нове посольство, підтверджуючи договір та вказуючи, що «хочуть ще дарів та золотих тканин, повідомивши, що розбили всіх ворогів Імперії, які спустошували Фракію». Незрозуміло при цьому, хто мався на увазі під «ворогами», оскільки дана провінція межувала на півночі суто із землями аварів. Цілком можливо, аварські посли вказали візантійцям неправдиву інформацію, оскільки до цього часу Імперія продовжувала війну із Сасанідами. Зрештою, сам Менандр прямо свідчить про їхню брехню – «насправді, від вторгнень [аварів] постраждали анти й утигури, що були союзниками Імперії, а з кутригурами, які були ворогами [Візантії], авари домовились (можливо, для подальшого спільного нападу на ромеїв)». Юстин ІІ, який на цей час готував замах на конкурента на престол – консула Германа Юстина, очевидно знав про наміри кочовиків, тому відмовив послам.

У результаті, станом до 568 р., формуються підстави для початку першої війни кочовиків з Візантією. Реакція імператора на прохання послів призвела до формування Баяном І (562-602) союзу із лангобарадами у 568 р. та укладення миру із ворогом на західному напрямі –  королем Австразії Сигібертом І (561-575), на державу якого номади здійснювали набіги з 566 р. Цікавим в цьому контексті є повідомлення Григорія Турського у IV книзі «Історії франків» за цей же рік: «Баян оголосив, що не затримається у землях франків за умови, що ті йому надсилатимуть продовольство»[17], що тільки підтверджує підготовку кочовиків до війни.

Характерно також, що візантійський літописець прямо вказує, що лангобарди були втягнені у конфлікт, «довірившись обіцянкам аварів про те, що разом вони будуть нездоланні й легко дійдуть до столиці ромеїв та легко переможуть гепідів (візантійських федератів)». Цікавим в цьому контексті видається також свідчення Феофана Сповідника за цей же рік, який вказує про «прохання тюрків не приймати у себе аварів»[18].

У результаті, того ж року на територіях від Верхньої течії Дунаю (ареал проживання гепідів) до візантійських провінцій Паннонія та Фракія розгортається війна, основними учасниками в якій виступають авари та Візантія. Перші при цьому виступили ініціаторами конфлікту, вимагаючи у ромеїв можливості поселитись у Паннонії. Доступ до цієї провінції надавав можливість аварам здійснювати набіги на Константинополь, а також контроль над містом Сирмій, яке кочовики взяли в облогу. Варто також зазначити, що сам Юстин ІІ також готувався до нападу номадів, уклавши союз із тюрками. Цілком можливо, що обидві сторони були усвідомлені у підготовці аварів до конфлікту.

Якщо оминати детальний хід бойових дій, потрібно зауважити що характерним для конфлікту була участь посольств[19] – знову ж таки, за ініціативи кочовиків. Не виключено, що цьому сприяв патовий характер війни, коли авари, взявши у облогу Сирмій, не могли захопити місто. Логічним буде припускати й те, що військо Баяна І було, з огляду на кочовий спосіб життя, обмежене в часі, протягом якого могло здійснювати набіги. У 568 та 569 рр. авари надсилають до візантійців три посольства, про які вказує Менандр. Історик також згадує імена послів – Таргітій та Апсіх. Вимоги кочовиків у всіх випадках зводились до «дарів, які раніше давав [Юстиніан] й тих, які виплачувались булгарам й видачі усіх гепідів», на котрі Юстин ІІ «відповідає з презирством».

Менандр оминув згадки про аварів аж до 576 р., коли новий імператор Тиберій ІІ приймає у себе посольство Апсіха і в ході переговорів з ним сторони домовились щодо «передання землі в обмін на аварську знать». Очевидно, роль у примиренні зіграла чергова війна із Сасанідами (572-591). Взяти до уваги необхідно також особливість візантійської дипломатії – фактично, «поганий мир» з кочовиками видавався двору Тиберія ІІ кращим рішенням, ніж одночасна війна на два фронти, при загальному економічному спаді.

Таке рішення з боку Тиберія ІІ потягло негативну реакцію з боку тюркського вождя Тюрксанфа. Останній вказав, що авари є його «вархонітськими рабами…котрі будуть роздавлені копитами його коней», а самі тюрки дійдуть до «країн Заходу, перейшовши Дунай». Це було викликане одностороннім порушенням союзу, який Візантія уклала з тюрками, а також  залежним становищем аварів відносно тюрків. Про дуалістичність політики Візантії щодо аварів сторонньо вказує Монемвасійська хроніка[20], де міститься повідомлення про війну аварів з тюрками у Східному Приазов’ї, звідки перші були вибиті до нижнього Дунаю, а також Євагрій Схоластик, що повідомляє про «війну тюрків й аварів, що жили у Скіфії» за 562 р.[21]

Незважаючи на погрози тюркського вождя, до початку VII ст. візантійські історики не вказують про набіги на Паннонію та Фракію тюрків. Не виключено, що відомості про можливу сутичку були затьмарені довгою війною Візантії із Сасанідами. Також, з часу підкорення хазарів та булгар у 567-571 рр., Тюркський каганат переходить у стан внутрішньополітичної кризи, що завершується у 603 р. поділом на Західну та Східну частини. У результаті, факт війни Візантії з тюрками в останній третині VI ст. був малоймовірним.

Таким чином, уклавши перший мирний договір з Візантією у 576 р., Баян І остаточно переводить вектор своєї зовнішньої політики на західний напрям аж до кінця правління Тиберія ІІ. Очевидно, війна 568-576 рр. з ромеями була першим зіткненням Каганату із супротивником, який мав перевагу у якості озброєння і тактиці, якщо не враховувати набігів на Франкську державу, в якій королівска влада у якій після смерті Хлотаря І була слабкою, а самі франки на цей час зачасту не могли дати достойної відповіді кочовикам.

Для подальшого аналізу сфери міжнародних відносин, у котрі був втягнутий Каганат до кінця VI ст., необхідно буде звернутись до джерел найближчих сусідів, а також союзників аварів – лангобардів. Так, як вказує Павло Диякон у «Історії лангобардів»[22] за 568 р., авари виступили учасниками суперечок між лангобардами та гепідами – фактично, суперечка між синами королів племен, Альбоїном та Турінзідом під час банкету призвела до ескалації між ними відносин, де кочовики (очевидно, аварів приваблювала перспектива заселення земель північніше Паннонії та Фракії) виступили союзниками лангобардів, що призвело до винищення гепідів та укладення чергового договору вже між королем Альбоїном та Баяном І, за яким «лангобарди покидали Паннонію на користь дружніх до них гуннів,…названих аварами, за можливості свого повернення туди при нагоді». Фактично, цей союз був перспективним для обох сторін, свідченням чого стало подальше завоювання лангобардами Півночі Апенінського півострова з 568 р. та походи в Тюрингію з боку авар з того ж року. Про подальше покращення аваро-лангобардських відносин вказує укладення «вічного миру» між Альбоїном та Баяном І.

Очевидно, після останнього Баян І уклав мир вже з королем Сигібертом, про який згадував Менандр. У свою чергу, аваро-лангобардський союз стимулював укладення альянсів між Сигібертом І з одного боку та Тиберієм ІІ й Маврикієм з іншого. У таких умовах, кочовики продовжили здійснювати набіги у більшій мірі на Державу франків – свідчення про поновлення контактів з Візантією відносяться до 578 р., коли, як вказує Менандр «Еллада була спустошена склавинами, на що василевс направив послів до Баяна»[23]. Очевидно, описувані події стосуються міграції на Балкани вздовж нижнього Дунаю, що відбувались з кінця V ст. До останньої третини VI ст., як вказує славіст І.Іванов, дані племена створили для Візантії загрозу, результатом чого стало залучення до відбиття їх атак аварів.

Баян І, котрий бачив можливість заволодіти Паннонією, уклав у 580 р. союз із Тиберієм ІІ, попередньо надіславши послів до склавинів. Одночасне зближення з останніми потягло за собою чергову війну з Візантією, де аварський посланець Солах наполягав на «поверненні земель гепідів з містом Сирмієм». Протягом усього часу переговорів, що велись сторонами, Баян І наполягав на передачі територій аварам – цілком можливо, каган був усвідомлений у війні Візантії з Персією.

Подальші зіткнення з Візантією відбулись протягом 583-584 рр., 587-593 рр. та 595-598 рр. на північних кордонах Імперії. Ініціаторами воєн виступали знову ж таки авари, що пояснюється як особливістю їх економіки, прив’язаної до збагачення шляхом грабунку, так і специфікою політики Візантії – з укладенням короткочасних мирних договорів задля концентрації основної частини військ на окремих фронтах – з персами та лангобардами. Як і в ході попередніх воєн, кочовики вдавались до тактики залякування, надсилаючи до ворога свої посольства. Так, у 596 р. Баян І закликав стратига Петра, що увійшов у Мезію, зайняту склавинами до миру, оскільки «війна та право сильного відібрали у ромеїв право володіти [провінцією]…» та вказував, що «Дунай став для ромеїв чужим, а самі вони зробили його рабом»[24].

Сутички з аварами та склавинами продовжувались до 602 р., та зіграли безпосередню роль у внутрішньополітичній кризі у Імперії – так, Феофілакт неодноразово засвідчує низький моральний дух візантійських солдатів, які «боялись аварів та склавинів, особливо зимою»[25].

Останнє зіграло роль у піднятті повстання стратига Фоки (604-610), який рушив на Константинополь та убив Маврикія ІІ і його синів. Повстання Фоки зіграло у історії Візантійської імперії значну роль – оскільки Маврикій виступав опікуном шахіншаха Хосрова ІІ (591-628), того ж року перські війська зайняли Сирію, Єгипет та Малу Азію до міста Халкідон.  Дунайський кордон для аварів при цьому залишався відкритим – Феофілакт повідомляє про полонених ромеїв у Фракії та поразку візантійських військ у 604 р. Загалом, період правління узурпатора позначився поглибленням зовнішньополітичної кризи Імперії, з якого Візантія не вийшла і після скинення Фоки у 610 р. екзархом  Іраклієм. Останній провів низку військових кампаній у африканських та азійських провінціях, стабілізувавши кордон, проте на півночі авари почали здійснювати набіги вже на столичну провінцію Фракію.

Про становище Каганату на  початок VII ст. вказує Іоан Скілиця[26]. Зокрема, відомо про набіги кочовиків на Далмацію та захоплення міста Бальба, вторгнення у Мезію та Іллірик. Феофілакт двічі вказує про виплати Маврикієм Баяну І суми у 80 тис. золота. Ці свідчення разом із археологічними знахідками, зокрема зброї та прикрас у могильниках Тисафюред та Сегед-Маккошерде вказують про те, що степова імперія кочовиків знаходилась на вершині своєї могутності[27]. У 611 та 617 рр. авари разом із склавинами, гепідами та болгарами здійснюють набіги на Фракію. Вони були повторені у 622 та 626 рр., при цьому візантійські історики основну роль відводять останньому, результатом чого стала облога Константинополя.

Описуючи дані події, літописці особливу увагу приділяють спільним діям кочовиків та персів. Так, у «Короткій історії…» вказується про «одурманення імператора Іраклія аварами та персами»; Феодор Сінкелл повідомляє про те, що перси надали кагану дари, а сам автор «справді бачив їх своїми очима». Обумовлення ударів по Візантії підтверджується також нападами кочовиків у період, коли основна частина військ ромеїв була зосереджена проти Сасанідів на чолі з Іраклієм, що «застало імператора зненацька».

Зрештою, сам штурм, під час якого, як вказує патріарх Никифор, «весь Золотий Ріг був перетворений у сушу, наповнений кораблями зі склавинами, що нападали за наказом кагана», був невдалим – більша частина кораблів очевидно була спалена візантійцями «грецьким вогнем». Невідомим при цьому залишаються остаточні причини невдачі атакуючих – Феодор Сінкелл детально описує погрози кагана «взяти місто… як тільки до нього прибудуть перси»; що «земля і вода були наповнені племенами, підвладними кагану», а «склавини були відправлені, аби провести персів». Автор списує провал атаки на шторм, який потопив слов’янські човни. Спірним при цьому є кінцева достовірність джерела, оскільки Феодор Сінкелл надає перемозі візантійців легендарного характеру, що було характерним для тогочасних хроністів: «богопротивний каган…бив себе по грудях від невдачі, а на наступний день побачив над стінами [Константинополя] Богородицю»[28]. Після відступу об’єднаних сил, до кагана було надіслане посольство аби забезпечити північні кордони Імперії, надавши йому 200 тисяч золотих, синів Іраклія Стефана та Іоана, а також сина патрикія Бона у якості заручників, після чого авари відступили.

З цього моменту найбільшого аваро-візантійського зіткнення свідчення про Каганат з боку ромеїв стають рідкими. Це було викликано тим, що ще з кінця VI ст. авари зустрілись із чисельними слов’янськими племенами, під напливом яких ядро кочових племен почало деградувати. Відносно цього, можна припустити те, що Каганат спіткала доля тодішніх кочових імперій – за неможливості продовження перманентної війни,  проходить повільний занепад та ослаблення військового потенціалу кочовиків. Останній фактор із створенням вождем Курбатом (632-665) держави булгарів[29] посилився. Вже в середині VII ст., як повідомляє Констянтин Багрянородний, через володіння аварів проходили серби та хорвати, які завдали аварам поразки.

Надалі, візантійські джерела більшу увагу приділяють війнам з персами. Одне з останніх свідчень про контакти Імперії з Каганатом надає «Хронографія» Феофана за 669 р. про посольство у Константинополь[30]. Далі, до кінця століття, «аварське питання» для Візантії остаточно зникає, і його змінюють війни із булгарами у 680-х рр. за Буджак та Добруджу. Феофан у «Хронографії» повідомляє за 681 р., що землі булгарів простягались «на сім племен аж до Аварії». Роком раніше болгари під керівництвом Аспаруха (679-700) простягають свої володіння на захід, здійснюючи набіги на Істрію та Карінтію. Фактично, встановлення контролю булгарами над цими регіонами позбавило аварів можливості нападати на Візантію, та очевидно, надалі сторонами був укладений мир. Дотичні свідчення цього датуються вже IX ст. – «Лексикон Ромея Свіди» згадує аварів у записах за 804 р., коли булгари здійснили на Каганат набіг, 811 р. та 814 р., де кочовики у війнах з Візантією представлені як союзники булгар[31].

Таким чином, на основі аналізу візантійських джерел VI-IX ст., можна прийти до висновку щодо становлення степової імперії аварів протягом цього періоду, та способів ведення зовнішньої політики каганами авар. Зважаючи на специфіку їх приходу в регіон Балкан, остання протягом 60-х рр. VI ст. визначалась необхідністю міграції на захід під тиском тюрків за можливої перспективи протекції з боку Візантії. Досягнувши останнього, Каганат був втягнутий у сферу міжнародних зв’язків на Балканах за очільництва Імперії, не міг довго існувати за таких умов – фактично, будучи «заручником» необхідності ведення постійної війни за умови надходження прибутків з набігів[32], авари не могли довгий час бути федератом ромеїв, оскільки це передбачало би перехід їх до осілості на зразок антів та гепідів та збідніння як правлячої верхівки кочовиків, так і деградації аварів у політичному та етнічному плані. З огляду на це, номади з часу втрати прямого впливу тюрків на них у 568-576 рр. починають вести політику дуалістичного характеру стосовно Візантії, завоювавши антів, гепідів, налагодивши контакт із лангобардами та здійснюючи набіги на франків.

В таких умовах, станом на кінець 70-х рр. VI ст. в регіоні Півночі Балкан утворюється вакуум сили, який становить загрозу для ослабленої Візантійської імперії. Остання при цьому перебуває в стані економічної та військової кризи, що проявляється з часу правління наступників Юстиніана І. Водночас, авари неодноразово надсилають посольства до василевсів, бажаючи збільшення виплат та передання провінції Паннонія. Доступ до неї, в свою чергу, відкривав плацдарм для проведення подальшою експансії на Тюрингію, Нейстрію та Австразію із заходу та Далмацію і Фракію зі сходу.

Зрештою, суперечності за ці регіони призвели до низки воєн з ромеями, у ході яких авари проявили себе хорошими дипломатами, укладаючи короткочасні мирні договори задля відновлення сил у чергових походах – що вигідно відрізняло їх від інших варварських держав, та позбавляло супротивників можливості концентрувати проти них істотні війська. 

У результаті, до початку VII ст., Аварський каганат став конгломератом низки племен, різних за етнічною ознакою, що представляв загрозу для Візантії, ослабленої у ході повстання узурпатора Фоки та воєн із Персією, з якою кочовики встановити стійкі дипломатичні зв’язки. Станом на першу третину VII ст. номади здійснювали набіги на Фракію та брали в облогу у 617 р. та 626 р. Константинополь. Важливу роль у становленні степової імперії, як військової сили відігравав дипломатичний апарат, за допомогою якого були укладені союзи з гепідами, склавинами та булгарами[33]

Водночас, Каганат до цього моменту остаточно став жертвою прив’язаності своєї економіки та способу життя самих аварів до перманентного ведення війни, що яскраво проявилось у результаті поразки, завданої кочовикам у 626 р. Попри великі виплати з боку імператора Іраклія,  у Аварському каганаті розпочались процеси політичної деградації – межуючи із Візантією, у війні з якою авари та їх союзники втратили великі сили на півдні та набираючою сили Франкською державою на заході, конгломерат не міг здійснювати подальші набіги, у результаті чого його населення почало переходити до осілого способу життя.

З посиленням міграції слов’янських племен сербів та хорватів[34], відбувається етнічна деградація аварів, що дотично вказують візантійські літописці. Із створенням Держави булгар та виходом її до Істрії, авари остаточно втрачають можливість здійснювати набіги на Візантію, як і можливості надсилати посольства до колишніх сусідів, за умови оточення Каганату більш сильним «конкурентом». Із середини VII ст. в середовищі Каганату набирає обертів соціальний занепад, при якому частина осілого населення збільшується, а сама степова імперія входить у низку міжусобиць, що також впливає на можливість встановлювати дипломатичні контакти із сусідами.


Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Агафий Миринейский. О царствовании Юстиниана. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Agat_Mirin_2/framepred.htm

2. Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm

3. Григорий Турский. История франков., пер. с лат. и подг. Савуковой В. Москва: Наука, 1987. 462 с.

4. Иоанн Скилица. Обозрение историй. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 лютого 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus/Skyliza/textphtml?id=1339

5. Истрин В., “Книгы временыя и образныя Георгия Мниха”. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь. Т. I, (Петроград, 1920): 634.

6. Краткая история со времени царствования императора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm

7. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019 http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/text31.phtml?id=6391

8. Монемвасийская хроника // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 2. Москва: Наука, 1995. http://www.vostlit.info/Texts/rus14/Chron_ Monemvasia/text2.phtml?id=2032

9. Павел Диакон. История лангобардов .Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm

10. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История. Пигулевская Н. и др. (Москва: АН СССР, 1957): 22

11. Пасхальная хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Pasch_chr/text.phtml?id=3417

12. Плешак Д., Зачины поэм Георгия Писиды, отримано доступ 21 лютого 2019, URL: https://tronsky.iling.spb.ru/static/tronsky2018/076.pdf

13. Приск Паннийский. Готская история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 8 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prisc/frametext.htm

14. Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml

15. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630

16. Феофан Исповедник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm


Література

17. Dobrovits M. “They called themselves Avars”. Considering  the Pseudo-Avar Question in the work of Theophylactos, Transoxiana Webfestschrift Series I Webfestschrift Marshak. Buenis Aires, (2003): 52-58.

18. Kubrat – The Ruler of Great Bulgaria And Qetrades – The Character of John, Bishop of Nikiu / Кубрат правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Kazan, 2012.

19. Nechaeva K. “The Runaway Avars and Late Antique Diplomacy”, Romans, Barbarians and the transformation of the Roman World: Cultural Interaction and the Creation of Indentity im Late Antiquity, (2011): 175-181.

20. Алексеев С. Славянская Европа V-VIІІ веков. (Москва: Вече, 2008): 448.

21. Бернштам А. Очерк истории гуннов, (Издательство Ленинградского государственного ордена Ленина университета имени Жданова, 1951):

22. Гавритухин И. “Хронология «cреднеаварского» периода”, Труды по археологии. Степи Европы в эпоху Средневековья, (2009): 45-163.

23. Гумилев Л., Древние Тюрки, (Москва, 1967):

24. Жих М., «Дулебы и авары в Повести временных лет», Исторический формат №3 (Москва, 2015): 52-71.

25. Митрофанов Ю., “Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены”, Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 354-355.

26. Пилипчук Я., “Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi22 (2016): 135-138.


Посилання

[1] Кляшторный С., Савинов Д., Степные империи древней Евразии, (Санкт-Петербург., 2005): С. 44–48.

[2] Хелимский Е., «Тунгусо-Маньчжурский языковой компонент в Аварском каганате и славянская этимология». Материалы к докладу на XIII Международном съезде славистов, (Гамбург, 2003): 3–12.

[3] Гумилев Л., Древние Тюрки, (Москва, 1967): 34–39.

[4]  Пилипчук Я., «Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья», Arhivum Eurasiae Medium Aevi22 (2016): 135-138.

[5] Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm

[6] Митрофанов Ю., «Аварский каганат как политический феномен языческого этно-религиозного контекста развития христианской ойкумены», Исторические науки. Христианское чтение №6, (2016): 354-355.

[7] Пасхальная хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Pasch_chr_2/frametext.htm

[8] Краткая история со времени царствования імператора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm

[9] Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml

[10]  Плешак Д., Зачины поэм Георгия Писиды, отримано доступ 21 лютого 2019, URL: https://tronsky.iling.spb.ru/static/tronsky2018/076.pdf

[11] Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630

[12] Константин Багрянородный. Об управлении империей. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019 http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/text31.phtml?id=6391

[13] Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml

[14] Пилипчук Я., «Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья», Arhivum Eurasiae Medium Aevi, 22 (2016): 130-132.

[15] Жих М., «Дулебы и авары в Повести временных лет», Исторический формат №3 (Москва, 2015): 52-71.

[16] Алексеев С., Славянская Европа V-VIІІ веков, (Москва: Вече, 2008), отримано доступ 3 лютого 2019, URL: https://www.e-reading.club/book.php?book=1005094.

[17] Григорий Турский. История франков, пер. Савуковой В.: 48.

[18] Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630

[19] Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва: АН СССР, 1957): 40-48.

[20] Монемвасийская хроника // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 2. Москва: Наука, 1995. http://www.vostlit.info/Texts/rus14/Chron_ Monemvasia/text2.phtml?id=2032

[21] Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm

[22] Павел Диакон. История лангобардов .Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm

[23] Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История. Пигулевская Н. и др. (Москва: АН СССР, 1957): 221.

[24] Там само,

[25] Там само,

[26] Иоанн Скилица. Обозрение историй. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 лютого 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus/Skyliza/text2.phtml?id=1339

[27] Гавритухин И. «Хронология «cреднеаварского» периода», Труды по археологии. Степи Европы в эпоху Средневековья, (2009): 45-163.

[28] Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml

[29] Kubrat – The Ruler of Great Bulgaria And Qetrades – The Character of John, Bishop of Nikiu / Кубрат правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. Kazan, 2012.

[30] Феофан Исповедник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 січня 2019, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm

[31] Пилипчук Я., «Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья», Arhivum Eurasiae Medium Aevi, 22 (2016): 130-132.

[32] Бернштам А., Очерк истории гуннов (Москва, 1957): 170-171.

[33] Пилипчук Я., «Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья», Arhivum Eurasiae Medium Aevi, 22 (2016): 135-142.

[34] Алексеев С. В. Славянская Европа V-VIІІ веков, (Москва: Вече, 2008), отримано доступ 3 лютого 2019, URL: https://www.e-reading.club/book.php?book=1005094.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s