Мирослав Волощук. Проблеми інституалізації Королівства Русі XIII-XV ст.: До постановки проблеми

Мирослав Волощук 

Проблеми інституалізації Королівства Русі XIII-XV ст.:

До постановки проблеми

Юрій_І_Львович.png

 


У статті аналізуються спроби інституалізації впродовж середини ХІІІ – початку XV ст. королівства Русі (Regnum Russiae), передумовою яких слугувало коронування наприкінці 1253 р. у місті Дорогочин Данила Романовича. Інституалізація тіла королівства з різних причин так і не була завершеною ні при його дітях, ні при онуках. Regnum Russiae існувало до початку XV ст. як термін, однак без властивого сакрального та правового наповнення.

Ключові слова: інституалізація, король Русі, королівство Русі, Данило Романович, інсигнії влади, священні реліквії.

Усунення від влади  4 вересня 476 р. германським воєначальником Одоакром († 493) останнього західного римського імператора Ромула Августула († бл. 507) та відправлення імператорських інсигній до Константинополя відкрило оселеним на велетенських теренах колишньої імперії gentibus нагоду творити власні династичні держави. Усі вони взорувалися на римські взірці, зокрема й у титулатурі. Піком розвитку такого наслідування стало Різдво 800 р., коли, з метою відновлення імператорських традицій Заходу, римський папа Лев ІІІ († 816) коронував франкського короля Карла († 814) імператорською короною. Незважаючи на протидію цьому актові збоку володарів Східної Римської імперії (Візантії), із поділами спадщини Карла впродовж ІХ ст., 962 р. імператорську гідність все таки набув представник Саксонської династії східнофранкський король Оттон І († 973). Сусідні gentes на цьому тлі систематично потрапляли до сфер інтересів як папства, так і західних імператорів, періодично отримуючи з їхніх рук королівські корони, іменуючись у латиномовних джерелах терміном rex. Помазання нового володаря на королівство означало входження «до сім’ї» християнських народів Європи із правом передання титулу та земель у спадок.

Слов’янський світ перебував на перетині впливів усіх трьох сил (східного і західного імператорів та папства), їхні правителі титулувалися на свій характерний для кожної з країн спосіб, систематично у різний спосіб контактували із західним світом, де чудово знали про добре розвинуті міські центри Сходу, зокрема й Руської землі. Місцева, скандинавська за походженням, династія Рюриковичів, добре знайома із грецькою (церковною і світською), слов’янською кирило-мефодіївською та великоморавською традиціями, вживала князівську титулатуру. Уподібнюватися як угорський, а згодом, періодично, польський і чеський королі до західних суверенів хрещені зі Східної Римської імперії руські князі потреби не вбачали. Їх виховувало духівництво, книги, морально-етичні настанови, приклад та досвід переважно грецькі і болгарські з походження. Відтак нерідко на Балканах Рюриковичів у грецький спосіб називали архонтами. Для Заходу ж вони залишалися самодостатніми правителями, нерідко упродовж Х–XII ст. потрапляючи на сторінки джерел й під титулом rex – король. З погляду західного права вони такими звісно не були, адже не отримували від папи чи німецького імператора королівських регалій, не визнавали їхнього протекторату над собою, не були, звісно, помазані на королівство.

За хронологією впродовж Х – початку ХІІІ ст. королями і гегемонами (на грецький манер) на Русі називали київських володарів Ігоря Рюриковича († 945), Володимира Святославовича († 1015), Святополка Ярополковича або Володимировича († 1019), Ярослава Володимировича († 1054), Святослава († 1076) і Всеволода († 1093) Ярославовичів, Ярослава Святославовича († 1129), київського та волинського володаря Ізяслава Мстиславовича († 1154), Ярослава Володимирковича з Галича († 1187) та Романа Мстиславовича – волинського та галицького володаря († 1205) та ін. Титул rex, яким вище перелічених осіб час від часу ушанували іноземні західні автори, радше свідчив про прийнятну для західної традиції формулу означення впливового суверена. Означені ж руські князі були добре знані за межами власних земель через матримоніальні зв’язки, як союзники, впливові політики та воєначальники. Інтереси деяких з них на Заході сягали Франції, Священної (Німецької) імперії і англосаксонських королівств у Британії.

Натомість інша група Рюриковичів отримували королівські титули з рук пап ще від другої половини ХІ ст. Першим з них став син Ярослава Володимировича Ізяслав († 1078), одружений із донькою польського короля і князя Мешка II Ламберта († 1034) Ґертрудою († 1108). Видатний політик та церковний діяч ХІ ст. Григорій VII († 1085), скориставшись складною ситуацією в землях Рюриковичів, ушанував його королів­сь­ким титулом Rex Ruscorum (тобто король русі/русинів). Ізяслав Ярославович, натомість, шукаючи підтримки понтифіка задля повернення київського престолу, мусів, мабуть, погодитися на якісь умови підлеглості. Однак до Рима він не прибув, відправивши туди сина Ярополка († 1086). Той спеціальною папською буллою 17 квітня 1075 р. отримав він понтифіка королівський титул і протекторат на руські землі. Коронацію князя Ярополка могли інспірували й наслідки так званої схизми 1054 р. Із поверненням Ізяслава до Києва 1077 р. «королівська традиція» на Русі не прижилася. Доля ж папської булли невідома.

Політична доцільність коронування руського князя на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. поступово «визрівала» у Галицькій землі, де чималий вплив зберігали угорські Арпади, з 1205 р. – із титулом Galitiae Lodomeriaequae Rex, переданим у XVI ст. у спадок Ґабсбургам. Протягом 1215–1241 рр. титулами Rex Ruthenorum і Galitiae Rex при підтримці римських пап володів угорський принц Коломан († 1241). Для його конкурентів з династії Романовичів традиції «Старої Європи» також не були чужими.

Зокрема бабцею князя Данила Романовича († 1264) була польська княгиня Аґнєшка († після 1182), а батька – Романа Мстиславовича добре знали при західних дворах. Дитячі роки юний Данило провів в угорському королівському середовищі, де набув необхідного досвіду і знань, необхідних для управління державою. Повернувши колишні землі батька до своїх рук, він, без перебільшення, перетворився на одного з кількох найсильніших володарів Русі. Однак монгольське вторгнення 1238–1242 рр. та принизливий візит Данила Романовича 1246 р. до хана Бату († 1255/56) інтенсифікували переговори з понтифіками, зокрема Інокентієм IV († 1254), від якого, за посередництвом угорського короля Бели IV († 1270), руський князь очікував підтримку задля звільнення своїх теренів з-під тиску кочівників. Умовою надання такої у формі організації хрестового походу мало стати його коронування та визнання папського протекторату, що й сталося десь наприкінці 1253 р. (можливо, на Різдво) у Дорогочині. Коронування описане у літописі (хроніка Романовичів), а титулатура Данила знана з папських булл та інших різнопланових джерел середини ХІІІ–XV ст. За словами ж сучасного російського історика Олександра Майорова, для князя це було не перше прийняття королівського вінця, адже між 1235–1237 рр. такою честю його ушанував німецький імператор Фрідріх ІІ Штауфен († 1250). Хоча ми не згідні з позицією автора, контраргументація котрої вимагає окремої публікації, сам факт, приведений О. Майоровим, вкотре засвідчує періодичне вживання на Заході до різних руських князів окреслення rex.

Проблема № 1 – титулатура.

У Європі постало королівство Русі (Regnum Russiae), подальша інституалізація якого тепер залежала від великої кількості факторів, зокрема традиції вживання в офіційній документації наступниками Данила Романовича титулу rex. Втім контекст та зміст використання цього титулу вже за життя Данила виглядали до кінця неясними. Наприклад молодший брат Василько († 1269), який ніколи коронованим не був, у папських посланнях, адресованим обом Романовичам ще з 1246 р., титулувався королем. На превеликий жаль, ми досі не маємо жодного офіційного акту самого Данила Романовича. А тому можемо лише припускати, що його канцелярія під час листування з папами вживала щодо нього означення rex, як це потім віддзеркалювалося у відповідях понтифіків. Натомість Лев († 1301), якого у західному історіописанні титулували королем, у офіційному діловодстві використовував формулу син короля Данила. Його син Юрій І († 1308) за єдиною уцілілою маєстатичною печаткою титулувався Rex Rusie, Princeps Ladimerie. Останні ж представники династії «за мечем» Лев ІІ та Андрій – duces totius Terrae Russiae, Galiciae et Ladimiriae. Їхній наступник, що належав до династії Романовичів «за кужелем», Юрій ІІ († 1340) за офіційними документами відомий, як Dux Russiae; Dux terrae Russiae, Galiciae et Ladomiriae; Dux totius Russiae Minoris та зрідка – Rex Russiae. Зі смертю володаря спадщину Романовичів та їхні титули мусіли якось розподілити сусідні династи, що були їхніми ближчими чи дальшими родичами. Оскільки угорські королі з династії Анжу успадкували від своїх попередників Арпадів титул Galitiae Lodomeriaequae Rex, їхні династичні амбіції географічно сягали не далі окреслених титулом земель. Литовський князь Любарт Гедимінович († 1383) був князем Луцким и Володимерским. Відтак успадкуванням королівського титулу Романовичів зайнявся їхній дуже далекий родич король Польщі Казимир ІІІ († 1370), декілька разів за життя іменуючись Rex Polonie et Russie, хоча частіше – Russieque dominus et heres. Ми переконані, що при його дворі та в інтелектуальних колах постійно шукалися грамотні легітимні інструменти translatio regni Russiae в тіло Regni Poloniae, втім чіткої титулярної відповіді на це не було. Прихід у Польщі до влади 1370 р. Людовіка І († 1382) на деякий час послабив напругу у цих питаннях. З елементами деякого суверенітету, втім васалом династії Анжу у Львові під відомим з часів Казимира ІІІ титулом terre Russiae dominus et heres впродовж 1371–1378 та 1385–1387 рр. залишався Володислав Опольський († 1401), «за кужелем» – також далекий родич Романовичів. Угорські королі, натомість, продовжували вживати стару титулатуру Galitiae Lodomeriaequae Rex, котра не транслювала королівських амбіцій щодо всієї Русі. Зі смертю Людовіка та розподілом його спадщини між доньками Марією († 1395) в Угорщині та Ядвігою († 1399) в Польщі, руська частина титулу Романовичів – suprema et heres Russie, корелюючись із титулом Володислава Опольського, потрапила до титулу Ядвіги, а після заміжжя – до її чоловіка Володислава ІІ (Ягайло, † 1434). З певних причин, про які варто сказати окремо, він та його нащадки, представники династії Ягеллонів (1386–1573), не апелювали до королівських амбіцій Русі, вживаючи титул Russieque dominus et heres. При цьому вони залишалися королями суто Польщі – rex або regina Poloniae. Інші землі, на котрі розширювалася влада династії аж до XVI ст., королівською титулатурою із цілком зрозумілих причин не окреслювалися.

Чому ж, за наявності від середини ХІІІ ст. концепту Regnum Russiae, Ягеллони та їхні наступники на престолі королівства Польщі жодним чином не віддзеркалювали руські королівські амбіції?

Проблема № 2 – священні інсигнії та реліквії.

Формування впродовж VI–ХІ ст. королівських традицій інших країн, що завжди взорувалися на римську спадщину та наповнювалися якісно новим християнським змістом, передбачало наявність певних інсигній влади, священних реліквій, спрямованих підкреслити гідність династа, ознаки і символ його влади. Переважно такими були скіпетр, держава, королівська мантія, коронаційний меч, іноді навіть відповідне взуття, часто виняткового кольору, забарвлення, узору. Однак найважливішою з інсигній була спершу діадема, а згодом корона, спеціально виготовлена та привезена для врочистої першої та подальших інтронізацій. Вона разом з іншими священними предметами завжди зберігалася у добре захищеному місці (королівській скарбниці) та використовувалася лише під час дуже вагомих подій, наприклад, коронаційних дійств. Найближчим для руських князів прикладом такої корони слугує спеціально виготовлена у середині ХІ ст. при константинопольському дворі корона угорських королів (так звана Sacra Corona), надіслана вперше для коронування 27 квітня 1077 р. Володислава І († 1095). За часів interregnum символічність корони дозволяла елітам навіть «від її імені» правити країною, очікуючи обрання нового короля. Світські інсигнії влади, задля підкреслення особливого авторитету та впливу династа, обов’язково мусіли поповнюватися священними, переважно найбільш цінними реліквіями, що сягали своїм корінням в часи життя і діяльності Ісуса Христа, Діви Марії та їхнього найближчого оточення. Такими переважно були предмети супроводу Страстей Христових – частини Животворящого Хреста, Мандаліон, Терновий Вінець та його фрагменти, спис Лонгина, пояс Богородиці тощо, а згодом – мощі святих та чудотворні ікони. Тогочасні володарі за ними буквально полювали, хоча до моменту взяття учасниками IV Хрестового походу 13 квітня 1204 р. Константинополя, більшість найвизначніших реліквій зберігалася саме тут. Добре відомо, що 16 квітня 1340 р. Казимир ІІІ, скориставшись раптовою смертю Юрія ІІ, із невеликою, як пишуть Малопольські аннали та аннали Траски XIV ст., кількістю військ, вступив у Львів, де «здобув велику здобич зі срібла, золота, дорогоцінного каміння скарбниці древніх володарів, серед яких були деякі золоті хрести, особливо один, у якому містилася значна частина з дерева хреста Господнього, дві розкішні корони і дуже красива туніка, а також і прикрашене коштовним камінням золоте крісло». Атрибутувати описані регалії можна, хоча досі неясно, кому ж належали обидві корони. Одна з них – певне Данилові Романовичу. Красива туніка – вочевидь інтронізаційна мантія, а «прикрашене коштовним камінням золоте крісло» – інтронізаційний престол. Не виключено, що ці регалії вживалися у Дорогочині, бо як відомо ще напередодні коронування Данила «Присла папа послы чс̑тны носѧще вѣнѣць . и скыпетрь . и короуноу еже нареч̑тьс̑ . королевьскыи санъ». Загалом, окреслена проблема навіть в останній час вже не раз була предметом спеціальних студій.

Однак як вибудовувалася традиція наступних коронацій та чи були такі взагалі – для істориків питання відкрите.

Проблема № 3 – місце коронування.

Постання нового королівства обов’язково передбачало коронування нового династа у чітко визначеному місці та храмі із дотриманням дуже докладної процедури (обряду) за участі відповідних архієреїв та присутності світських осіб. Достеменно відомо, що угорських королів з ХІ ст. коронували лише у кафедральному соборі Діви Марії Столичного Білгорода (Секешфехервар). Королями Польщі спершу ставали в кафедральному соборі Ґнєзна (кілька казусів впродовж ХІ–ХІІІ ст.), а після 1320 р. – у Вавельському кафедральному соборі Кракова. Королями Чехії (Богемії) ставали у Празі. У Франції це відбувалося у Реймському кафедральному соборі, а в Англії – у соборі Святого Петра у Вестмінстері. У випадку королівства Русі доводиться лише здогадуватися щодо місця коронаційний врочистостей. Данило Романович з певних, досі дискусійних обставин, але, радше, як з огляду на татарську небезпеку так і з огляду демонстрації свого впливу сусідньому нещодавно коронованому у Новогрудку литовському королю Міндовгу († 1263), коронувався у Дорогочині (можливо у церкві Богородиці, яку звів раніше). Акт помазання на престол за присутності чималої кількості свідків здійснив папський нунцій у Прусії і Лівонії, легат Оппізо († 1291). Це нагадувало європейські традиції коронування.

Однак, як справа виглядалася після смерті Данила Романовича – ми не знаємо. Те, що Казимир ІІІ пограбував скарбницю Романовичів у Львові, – не факт, що королями Русі завжди (sic!) ставали саме тут. Наприклад Юрій ІІ резидував більше у волинському Володимирі, де й був отруєний 21 березня 1340 р. Досвід правління будь-яких тогочасних володарів засвідчував наявність у династії одразу кількох резиденцій-столиць. Одна з них слугувала коронаційним місцем із відповідним сакральним наповненням. Можна лише здогадуватися, що, як мінімум з огляду на пряму чи опосередковану залежність Романовичів від Чингізидів, таких помазань на королівство більше жоден із них не проводив або це відбувалося напівтаємно й не мало жодного публічного резонансу та глибокого сакрального змісту.

Проблема № 4 – інститут королеви.

Королева (regina) – обов’язковий елемент повноцінного формування та функціонування тіла королівства. Вона володіла особливими впливом і повноваженнями в країні, нерідко мала свою резиденцію, як, зокрема, угорські королеви, котрі резидували у Веспремі. Звісно, що кожен вінценосний чи невінценосний представник керівної династії одружувався задля продовження роду, бажано, звісно, «за мечем». Відтак, якщо на момент помазання на престол претендент на королівство був одруженим, його дружину «приводили до влади» за спрощеним обрядом. Якщо ж це відбувалося одночасно з весіллям – обряд відрізнявся додатковими врочистостями. За відсутності у королівстві короля (за умов смерті, наприклад) та наявності королеви, саме вона набувала тимчасових повноважень правління із титулом короля (rex). Так, зокрема, сталося з донькою Людовіка І Ядвігою, котра після смерті батька, як спадкоємиця його польської спадщини, очікуючи заміжжя, впродовж 1384–1386 рр. титулувалася rex Poloniae.

Данило Романович на момент коронування 1253 р. був удруге жонатим, маючи у цьому шлюбі й дітей. Однак нам невідомо ні про помазання на правління його невідомої з імені литовської з походження дружини, ні про помазання відомих за іменами дружин його дітей, онуків та правнуків, серед яких не бракувало й знаменитостей. Так, дружиною князя Лева Даниловича була донька Бели IV Констанція († після 1287/88), матір’ю котрої була Марія Ласкаріс († 1270) – донька нікейського імператора Феодора Ласкаріса († 1222) та його дружини Анни Комніної-Ангел († 1212). Потреба, відтак, підкреслити свій статус, маючи таке різностороннє дуже глибоке вінценосне походження, виглядала на часі, особливо за умов інституалізації королівства Русі принаймні на рівні періодичного застосування у офіційній документації понтифіків та інших європейських монархів термінів Ruthenorum Regnum або Regnum Russiae.

Проблема № 5 – двір.

Невід’ємним атрибутом кожного короля був його двір, куди входили найближча родина, світські й церковні сановники, митці тощо. Це була так звана «мала» і «велика родина» із функціями дорадчого органу, втім, не без інтриг у власному середовищі. Двір короля Данила винятково взорувався на грецькі та угорські зразки, знайомі йому ще з дитячих років, проведених впродовж 1205–1213 рр. (з перервами) вочевидь у Столичному Білгороді. Цей досвід, як бачимо не тільки з літописної пам’яті, а й результатів ґрунтовних археологічних студій, він намагався насамперед адаптувати у Холмі. Навряд чи можна було цього добитися у відверто ворожому Галичі чи волинському Володимирі – резиденції його молодшого брата Василька. Ставлення двору Романовичів до його королівських інспірацій читається краще, порівняно зі ставленням церковних архієреїв та ієрархів. Можливо це один із атрибутів королівства Русі, про який, принаймні за життя короля Данила, можна сказати більше за інші.

Втім із його смертю аспекти придворного життя, склад і походження еліт – знані погано або невідомі. Вочевидь існувало протиборство молодшої генерації зі старшою, в основі якого, мабуть, теж спроби деяких Романовичів продовжувати процеси інституалізації королівства Русі на західний манер із усіма подальшими конфесійними та іншими наслідками.

Проблема № 6 – роль Церкви.

Королівство, як явище західного (латинського) світу, могло існувати лише при чіткій співдії з органами церковної влади, опертими на світовий авторитет римських пап та залежними від них. Ґрунтовно вироблені у інших королівствах Європи традиції помазання королів на правління передбачали обов’язкове здійснення обряду одним із верховних архієреїв країни. Угорських королів з ХІ ст. приводив на правління лише Естергомський архієпископ, англійських – архієпископ Кентерберійський, французьких – архієпископ Реймса тощо. Німецький король, щоб стати імператором Священної імперії, мусів здійснити паломництво до Рима, що майже завжди нагадувало військовий похід. Чітке дотримання усіх нюансів коронування було обов’язковим. За відсутності хоча б одного атрибуту частина еліт могла вважати обряд коронування таким, що не відбувся, а самого короля – нелегітимним. За неможливості коронування, наприклад, королів Франції у Реймсі, як це було впродовж 1421–1429 рр. під час окупації міста англійцями, Карл VII († 1461) мусів чекати на звільнення міста. Двічі у лютому 1301 р. та 16 червня 1309 р. з недотриманням усіх необхідних умов коронувався претендент на угорський престол Карл Роберт († 1342). Лише третя коронація 27 серпня 1310 р. була визнана легітимною . Вагомою проблемою, яка теж відтерміновувала постання Regnum Poloniae, став вибір місця коронації королів Польщі у XIV ст., яке хотіли здійснювати як у Ґнєзно, так і в Кракові.

Активне листування Данила Романовича із папою Інокентієм IV впродовж 40–50-х рр. ХІІІ ст. засвідчувало готовність понтифіка взяти майбутнього короля Русі під свою опіку, погодившись зберегти в церквах грецький обряд (ritus graeci). Князь і наближені йому архієреї мусіли погодитися із цими умовами, бо інакше важко було б розраховувати на отримання королівських регалій та так очікувану допомогу проти кочівників. Під час коронування у Дорогочині мав би бути присутнім один із найближчих Данилові Київський митрополит і всієї Русі Кирило († 1281), хоча expressis verbis джерела про це не кажуть. Чи виконував він під час помазання на престол якісь функції – невідомо, хоча літописець Романовичів вочевидь би про то згадав. Король Русі як людина із серйозною харизмою та поважним авторитетом, на якомусь етапі здається зміг переконати православний клір прийняти пропозиції папства. Однак нездатність у 50–60-х рр. ХІІІ ст. чинити гідний опір номадам та якісь непорозуміння з Кирилом, можливо й у питаннях інституалізації королівства Русі (sic!), спричинили згодом переїзд того з Києва до Владимира на Клязьмі. Найближчі наступники митрополита не повернулися до Києва, чи нової столиці короля Данила у Холмі або його дітей і онуків у Львові, а обрали Москву. Це супроводжувалося й суттєвим погіршенням відносин Данила Романовича із папою Олександром IV († 1261), який, зокрема, в листі королю Русі 13 лютого 1257 р. навіть погрожував церковними карами.

Не виключено, що на цьому тлі ініціатива створення 1302/3 р. Галицької митрополії мала ліквідувати певний вакуум церковної влади, зокрема й при подальшій інституалізації королівства Русі. Однак проблеми, з якими зіткнулася молода митрополія та її очільники, помножена не тільки на конфлікти з митрополитами Київськими і всієї Русі, а й кризою всередині держави Романовичів, не дозволяє нам зрозуміти, як в середовищі її духівництва сприймалися факти щонайменше вживання Юрієм І королівської титулатури. Брак джерел не дозволяє до кінця зрозуміти усіх церковних аспектів помазування на правління, взорованих на грецькі імператорські традиції, болгарських царів чи сербських жупанів. Не зрозуміло до кінця, як це за участі православного духівництва відбувалося й у розгалуженій князівській родині Рюриковичів. Стосунки ж з римськими папами, які поступово занурювалися у кризу (ліквідація французьким королем Філіпом IV Красивим Ордену тамплієрів 1307 р. та переїзд понтифіків 1309 р. до Авіньйона), вже ніколи не були на такій позитивній хвилі, як за часів Інокентія IV.

Замість висновків.

Головними причинами незавершення процесів інституалізації королівства Русі у другій половині ХІІІ ст. стала неспроможність Романовичів зберегти свої землі від загрози номадів. Данило Романович під час візиту до Бату 1245–1246 рр. визнав себе васалом хана, вигравши час на активніший діалог з Інокентієм IV та коронування. Однак подальший тиск кочівників на країни «Молодшої Європи» у другій половині ХІІІ – середині XIV ст. не дала змоги завершити почате. Частина Романовичів потрапила під жорстку залежність Чингізидів, з ними налагодила співпрацю й частина руських еліт. Все це гальмувало інституалізацію королівства Русі, робило її половинчастою, залишаючи дієвим феномен Regnum Russiae хіба в джерелах.

Станом на середину XIV ст. цілком інституалізовані суверенні королівства Польщі і Угорщини зіткнулися із проблемою інтеграції не інституалізованого до кінця королівства Русі. Як термінологічне явище Regnum Russiae рефлектувало у історіописанні та офіційній документації щонайменше до рубежу XIV–XV ст., а тому можемо про нього свідчити, як хіба про термінологічний факт. Вочевидь там воно сприймалося синонімічно нейтральним зі змістового погляду поняттям Russia, Rusia, Ruthenia чи terra Russiae. Однак при дворі, насамперед, Казимира ІІІ, а згодом династій Анжу і Ягеллонів після 1340, а особливо 1349 р., мусіли серйозно міркувати не тільки над аспектами династичної чи титулярної легітимізації інтеграції королівства Русі в тіло сусідніх корон (королівств), а й доцільності використання (чи невикористання) привласнених священних реліквій і символів королівської влади Романовичів у власних подальших коронаційних практиках. Однак, крім кількаразового окреслення Казимира ІІІ Rex Polonie et Russie, за його іншими наступниками такої рвучкості навіть у вживанні королівської титулатури не було, не кажучи про застосування при коронуванні будь-якого наступного короля Польщі руських коронаційних інсигній. Ті ж, як точно відомо з джерел, зберігалися у скарбниці на Вавелі, періодично індексувалися та описувалис, однак з часом, за незначними винятками, стали безповоротно втраченими.

Безболісне інтегрування частини спадщини Романовичів до тіла королівства Польщі значною мірою впродовж кінця XIV – початку XV ст. забезпечило визнання Володислава ІІ сувереном значною кількістю місцевих еліт, яким той підтвердив земельні надання. Частина з них отримала місцеві уряди та перетворилася на урядників землі Руської, залишаючись такими аж до Першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Завершення цієї інституційної інтеграції підсумувала адміністративна реформа 1434 р. та постання Руського воєводства (Palatinatus Russiae).


Мирослав Волощук (Івано-Франківськ), доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Факультету історію, політології і міжнародних відносин Державного вищого навчального закладу «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», директор Центру медієвістичних студій.

49d777cdd477e76dea7b279017b034de_L.jpg

Мейл: myrkomyrko79@gmail.com


 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s