Кирило Степанян. Колізії образів «римськості» в епохах і культурах Сходу

Кирило Степанян

Колізії образів «римськості» в епохах і культурах Сходу

57504709.jpg


Стаття написана для конференції та круглого столу «Від античності до раннього модерного часу» (19.04.2019-20.04.2019), ініційованого ОНУ ім. І. І. Мєчнікова (https://is.gd/Xuk9sA)


В рамках теми ми говоритимемо не про автентичну «римськість» політичної  єдності етносу квіритів-романців, які виникли внаслідок синтезу латинів та сабінів на етруському субстраті, який в свою чергу зазнав певних еллінізуючих впливів, а про подальші пертурбації романського ідентитету після усіх його пертурбацій в Східному цивілізаційно-культурному ареалі (в рамках статті оглянути усі відповідні виміри та конотації «римськості» в республіканській та імперській іпостасях в «латинян» та модернізованих євроатлантичних суспільств неможливо, тому це залишимо на майбутнє).

Короткий екскурс

Lupe.jpg

Lupa Capitolina

Ідентитет та етос, зорієнтований на єдність духів предків, поточних та грядущих секулюмів (генерацій), а значить – на консервування традицій та певною мірою ксенофобію, почав підважуватись за доби експансії республіканського Риму, встановлення ним таласократії в «Медітерранеумі» (146 BC) та гегемонії в «Европі» (148 BC) та асійсько-лівійському перетині (30 BC), тоді як більш глибинну «Азію» далі утримували іранізовані політії Аршакідів (хоча, як пише Юрій Чернишьов, «в «золотой» день утверждения на армянском престоле царя Тиридата (66 AD) над театром был натянут огромный полог с золотым изображением Нерона, мчащегося на квадриге среди звезд»[1]). А розмиватись остаточно цей ідентитет почав після едикту Каракалли (212 AD). Космополітизм еллінів, що передумав романському, виникає з тяглого плюралізму устроїв суперетнічного простору Еллади, протиставлений навіть після повернення до монархій оновленого – орієнталізованого та синкретичного – типу за доби еллінізму призвів після смерті Александра до роздрібненості, що не могла встояти перед романською потугою. Проте романці зіткнулись із сотеріологічними вченнями, що несли у собі прозелітичний ресурс та потенціал універсальної релігії, а також із антирмоанським месіанським пафосом з боку еллінізованих екс-рабів сирійського походження (це наприклад вожді повсталих рабів із тронними іменами Антіох та Трифон[2]), а наближення експансії до граничної межі, що підважувала усталений республіканський устрій, змусило адаптуватись до того універсалізму та космополітизму, що елліни пробували представити як стан «гомонії та койнонії» (Оἰκουμένη ἐλληνισμός: Κοινωνία / Koinonia, Ὁμόνοια / Homonoia). Тому на міфічному «золотому перетині» еонів в плеромі (plenitude temporis це плерома хроносу, повнота часів – внутрішня форма та задум історії, а також її есхатологічний горизонт, а simіlitudo temporum – подібність часів, образ, що формує та культивує світ в образі повноти[3]) – «нині зачинається віків стрій величавий, Діва гряде до нас знов, гряде Сатурнове царство» в Еклозі «Буколік» (~ 39 ВС)[4] Публія Вергілія Марона (70-19 ВС) – а в христологічній парадигмі, що виникає дещо пізніше, через кайрос розмикання циклічного часоплину секулюмів та каналізації цих відвторюваних секулюмів вже у парадигмі лінійного часоплину між точками «А» та «Ω» (що корелює із протікаючим часопростором корегованого olam іудаїзму), після колапсу Елліністичного світу та інкорпорації останніх уламків «гомонії»  постав поряд із встановленням Pax Avgusta (28 BC – 180 AD) у Pax Romana устрій Principatus (27 BC – 284 AD). Він синтезував ранній республіканський устрій із новим устроєм, Imperivm’ом, тобто похідним від концентрації специфічних форм влади «симулякром Республіки», який міметував певні риси елліністичних деспотій. Ці риси не просто проявились, а поглинули романців за доби режиму Dominatus’у (184-305), коли елліністчиний субстрат взяв реванш, а «громадяни», cives, стали «підданими», subiecti, та було впроваджено інститути колонату та корпорацій[5]. В колонаті деякі дослідники віднаходять саме елліністичний (навіть македонський) феномен – у оглядовій статті, присвяченій доробку Міхаїла Ростовцева, знаходимо: «в колонате Ростовцев осознанно принимал в расчет роль исторических традиций, силу воздействия, которое оказывала на Рим цивилизация эллинизма. Сопоставляя сходные формы социальной жизни, Ростовцев выводил корни колоната как вида полусвободного арендаторства, чреватого закрепощением, из эллинизма, из практики македонских и эллинистических царей, жаловавших своим друзьям и служителям земли с крестьянами, становившимися, по воле жалователя, зависимыми»[6]. Дійсно феноменальним є те, що «феодальна» модель в Далмації носила назву колонат[7], і була дійсна до свого скасування в часи Відовданської конституції (1921) в політії  Краљевина Срба, Хрвата и Словенаца (Kraljevina Srba, Hrvata i Slovenaca), після інкорпорації нею Далмації. Власне далматинській центр Split (Spalato) етимологічно походить від палацу Діоклетіана, з-за стін якого і вибурхнулось місто після 639 р. (навали авар)[8]. Поветраючись до Домінату, слід зазначити, що Тетрархи (293-313) виступали та репрезентувались в іконографії як єдина сутність, будучи позбавлені індивідуальних рис ликів («Діоклетіану вдалося притлумити «людські аспекти» тетрархії, перетворивши її в жорстку ідеолого-адміністративну систему, в сутності позбавлену особи»[9]), які так характерні саме для ранньої романської культури.

BC3_1490691834.jpg

Проте згодом християнство опановує Pax Romana, потіснивши культи Sol Invictus’а та Мітри, та синтезуючи нову романо-християнську парадигму, де немає «ні іудея, ні елліна», але є romani, населення космополітичної християнської Імперії (хоча політична першість в утворенні християнських політій тут належить Східним Церквам): «Рим – це весь світ». Саме цю багатошарову парадигму із включенням анклавів «кафолічних» деносинацій Східних Церков успадкує Ромея. Основною політичною віхою за доби «Кризи III ст.» (235-284) є сецесія оксидентальних та орієнтальних провінцій, які утворюють власні периферійні «імперії» (260-274) – галльську та пальмірську, та завершення громадянських воєн встановленням Dominatus’у (184-305). Ентоні Калделліс влучно зазначає щодо цього, що «появление имперской идеи было реакцией на увеличение политической нестабильности, особенно в III-IV вв., когда и был выработан особенный византийский баланс между теократическим и республиканским»[10]. Константин Великий (306-337) замикає ойкумену та її духовні пошуки та суперечності на собі, виступаючи як totius orbis imperator (324)[11] та вивищена над усіма божествами сутність (вулиця «Неа Рому» Меса, закладена Севером, із овальним мармуровим Форумом, в центрі містила порфірову колону з Геліополя висотою в 100 футів (на цоколі в 20 футів), а всередині колони перебувала низка сакральних артефактів: сокирка Ноя; корзини з залишками хлібів; глечик пахощів Марії Магдалини; скульптура Афіни, вивезена з Трої Енеєм (тобто паладіум), тоді як на самій колоні було встановлено статую роботи Фідія, в якої було тіло Аполлона та голова Константина: у правиці був скіпетр, а у лівиці – сфера (orb) із фрагментом Хреста Господня всередині[12]). Зберігаючи неоелліністичний субстрат Домінату він оновлює Імперію шляхом прецеденту translatio imperii (330) у ще не виключно християнський (полірелігійний, але з тим такий, що позиціонується як «свідоме протиставлення язичницькому Риму»[13]) Константинополіс – новозасновану столицю та майбутню столицю Східної імперії. Тут слід згадати «троянський генетичний міф» романців, що нібито вони походили від анатолійських ворогів ахейців (попередників дорійських еллінів) і взяли реванш над еллінством, ще й володіючи міфічним Паладіумом. Проте нова столиця, назва якої виявляє культ особи Константина, розташовується на самій межі між «Европою» та «Асією».

Κωνσταντινούπολις.jpg

330-1930. Κωνσταντινούπολις: Νέα Ῥώμη

Після християнізації Імперії едиктом «De fide catholica» (380) та першої заборони язичницьких та інших сотеріологічних культів культів (391)[14] за Теодосія (379-394, єдиновладний імператор в 394-395 рр.) відбувся її поділ на Захід і Схід (395) – дві імперії (Аркадій на Сході та Гонорій на Заході) в межах єдиного політичного простору. Наступна після переносу столиці Заходу в Равенну (404)[15] віха – Халкідонський вселенський собор (451), який розмежував романський ортодоксальний католицизм із деносинаціями більш ранніх Східних Церков. Як наслідок Ромея отримала відчужені та обособлені «етноконфесійні» анклави на своїй периферії аж до 600-х рр.

476. Rómulo Augustulo. El ultimo César de Occidente.jpg

476. Romulus Augustulus

(Flavius Romulus Augustus)

julius_nepos.jpg

480. Julius Nepos

Коллапс Західної імперії із детронізацією Ромула Августа (475-476) та Юлія Непота (476-480) став визначальним для майбутнього «Заходу» моментом історії – Схід зберіг континуальність та легітимну «римськість» аж до дисконтинуїтетів 1204 р. та 1453 р.: Схід отримав монополію на спадок Риму.

487. Syagrius brought before Alaric II crop.jpg

487. Syagrius

На Заході ж колишні романці вступили у «modernus» (посилаючись на праці Ганса Роберта Яуса, Юрген Габермас вказує на те, що «слово «modernus» вперше було використано наприкінці V ст. для відмежування щойно офіційно визнаної християнської сучасності від римсько-язичницького минулого»[16]).

Ромея (Ῥωμανία): від Нового Риму до Імперії Сходу

d0a0cf89cebcceb1ceafcebf-romaioi.jpg

‘Рωμαίο (romaioi)

Це спричинене надскладними глобальними процесами пертурбацій поривання з античними формами структурування політій відбулось на Сході із відтермінуванням, вже після невдалої спроби Юстиніана (527-567) відновити єдність теренів Імперії (535-554) після «вічного миру» з персами (532)[17] – вже у 600-і рр., коли араби включились у монотеїстичну парадигму «Людей Писання» («авраамічних релігій») та виступили як провідна тогочасна політична потуга Євразії, призвівши до колапсу та дисконтинуїтету Іранського світу (652), інкорпорувавши східні деносинації, некомплементарні халкідонітам-ромеям, що спричинило еллінізацію метропольного балкано-анатолійського ядра ромеїв, а сама Ромея, що була поставлена на межу загибелі ще за персів, адаптувалась та орієнталізувалась: після Іраклія (610-641) (що характерно, сам був нечисто еллінським ромеєм, це можливо каппадокійський вірменин) imperator стає «василевсом василіоном»[18], що калькує шаханшаха та апелює до ідеї гегемонії за елліністичного світу, а політія адаптувалась до викликів часу через перехід до фемного устрою. Це стало оновленням Ромеї та дозволило відтермінувати її остаточний занепад. А вже – задовго до Великої схисми 1054 р. – 867 р. патріарх Фотій спробував відокремити східну кафолічну ортодоксію від західної[19].

В Ромеї, як вважає Ентоні Калделліс, рудиментарні республіканські риси могли співіснувати із рисами «орієнтальної деспотії», прсиутніми в автократичної моделі. Про це, на думку дослідника, свідчить те, що «византийцы считали «политию» (πολιτεία) политической сферой, отражавшей согласие римского народа на управление в том пространстве, которое окружает и императора и  общество, для которого он был императором»[20] (Калделліс вважає, що «римляне понимали под «республикой» не форму правления, а, скорее, наличие народного суверенитета»[21]), а також те, що «Лев VI и в своих законах (новеллах), и в своих произведениях («Тактика») разграничивает эти [політію та василею / «царство»] понятия»[22]. Проте «император в Византии был выше закона, согласно Дигестам и Василикам «принцепс не связан законами» – попри формулу «κατά νόμους  πολιτεύεται» – «император управляет по законам»[23]. Вказуючи, що «за 1058 лет насчитывается в общей сложности 65 дворцовых переворотов»[24], Калделліс вважає, що «populus мог преодолеть все законопроекты императоров, а повстанцы могли апеллировать к высшим законам республики»[25]. Також він запитує, що «если император – наместник Бога на земле, то почему против правителей часто бунтовали, их смещали и даже убивали?»[26]. Говорячи, що ромеї «одновременно верили, что император назначен править Богом, и что они сами имеют право сместить его. Клятвы лояльности были священны, но игнорировались, когда император был «тираном», т. е. непопулярным» Калделліс доходить висновку, що позаяк «император сильно зависел от республиканских  традиций» Ромея це «монархическая республика»[27]. Іоан Лід (490-557) у роботі «Περι αρχον της ρομαιον πολιτεια» («Про уряди Риму») пише, що «одна у легітимної василеї, а інша в тиранії, а ще інша в автократії гідність. Василевс є тим, хто, зазнавши кращої долі серед решти, обирається голосом громадян першим на п’єдесталі, немов на основі»[28]. Дослідник титулатури Назар Білецький вважає, що Лід чітко розрізняє βασιλεια та ρηγιον як різні гідності (αξιομα) влади та виділяє дві перехідні тиранічні форми правління (гідності) – αυτοκρατορια (імперську владу) та δομινατιο (деспотичну владу), при тому, що вони виступають як окремі види перших, тому містять змішані із попередніми двома характеристики[29], тоді як в біблійних текстах титули βασιλευς і rex ототожнені. Н. Білецький зазначає щодо «інтерпретації влади «варварських» правителів із точки зору панівної культури»: «Як бачимо, перший титул (тип А) несе в собі семантику «законності» та «обраності», у той час як другий (тип В) прирівнюється до семантики слова тиран, яке символізує «нелегітимність» та «узурпацію» влади. Евангелос Хрисос зауважує, що кальку з латини ρηξ візантійські автори з VI ст. починають вживати на позначення «варварських» правителів із недавно завойованих теренів Західної Римської імперії»[30]. За Лідом, гідність βασιλευς все ж різнилася від imperator, і ромейський правитель залишав у повному титулі оригінальний переклад imperator як αυτοκρατορ[31]». Александр Ангелов пише, що «поняття про правління божественного монарха це одніа з політичних теорій ромеїв: титул βασιλευς не завжди був зарезервований тільки для імператора, як видно із творів придворних інтелектуалів Прокопія, Івана Малали, Теофана Сповідника, Георгія Амартола та Фотія[32]». Зрештою, Н. Білецький робить висновок, що «в Римській республіці та імперії титул rex втрачає легітимність, адже стає позначенням якраз «нелегітимного» монарха (символ відсутності свободи), утім поняття про верховного правителя так чи інакше продовжує функціонувати в суспільстві й проявляється в політиці володарів Риму. Вони позначаються різними словами (dictator, princeps, Imperator, dominus), але це, швидше за все, відображує не відмінні форми правління, а різні аспекти влади»[33]. Аналізуючи теорії Селдона, Н. Білецький вказує, що «Юлій Цезар очолив і публічну, і релігійну, і військову владу в Римі, отримавши усі найвищі титули Римської республіки. Тому вся верховна влада перейшла до військового командувача – імператора, яким був Цезар. Звідси з’явилася та інверсія, що титул Imperator є умовно вищим за Rex»[34]. Нас має зацікавити також ця цитата: «Якщо титул Imperator, на думку автора, відповідає владі, що поширювалася через військо, то для цивільної влади в римському сенаті наступники Юлія Цезаря створили титул Princeps, що буквально значило «перший у сенаті». Хоча імператори Риму не вживали стосовно себе титул Rex, піддані Імперії (а саме греки чи євреї), проте, звали його королем, тобто Basileus. Із розпадом Імперії й захопленням її західної частини германськими племенами (VI ст. н.е.) відновлюється традиція вживання верховними правителями титулу Rex, у той час як Східна Імперія зберегла грецький варіант – Basileus. Греки ставили цей титул вищим за Rex, вважаючи останній варварським»[35]. Щодо звертання «Dominus», то вона, процитуємо: «була поширена серед громадян Римської республіки, хоча перші імператори негативно ставилися до цього титулу. Правителям Східної Імперії навіть було більш притаманно титулуватися Kyrios або пізніше Despotes, ніж Imperator (особливо в часи Юстиніана та Теодори (VI ст. н.е.) […] хоча такі титули були притаманні лише верховним правителям, паралельно існувала традиція звертатися громадянам один до одного Sir чи Signor (ототожнені із Dominus), які буквально виражали повагу до старших за віком людей»[36]. Подібно до парадигми Чжун-го Ромея до самого 1204 р. виступала як зверхник, роздаючи «розпорядження» замість листів сусіднім парвителям, яким іноді надавала певні титули[37], та потрактовувалась як всесвітня імперія та носій цивілізації[38], і навіть – богообраний «Новий Ізраїль»[39]. Лише після падіння ромейського Константинополю західний дукат замінив безант[40]. Таким чином навіть після схисми 1054 р. та послаблення ромеїв опісля сельджукської експансії й аж до нівелювання «латинократії» номінальними зверхниками в ієрархії легітимних правителей Християнського світу виступали балканські політії, яким вдалось здобути від Нового Риму вищі титули (насамперед це правління Івана Асеня II, «царя болгар, влах(с)ів та греків (ромеїв)» II-го Болгарського царства між 1218-1241 рр. та використання титулу «царя сербів і греків» за правління Неманичів: Стефана Уроша IV Душана (1346-1355) та Стефана Уроша V Слабкого (1355-1371) між 1346-1371 рр.).

Millet-i Rûm та Νέα Ελλάδα

1789. Fanarioţi у Валахії (Волощині).jpg

1789. Fanarioţi у Валахії (Волощині)

Після падіння Константинополю в 1453 р. східно-романське населення Балкан, включно із «волохами», перебувало в сфері культурно-цивілізаційного впливу інклюзованого в османську політію надетнічного конфесійного Рум-міллету (Millet-i Rûm), домінували в якому фанаріоти (φαναριώτες), здавна еллінізовані ромеї (як вже було вказано, еллінізація ромеїв інтенсифікувалась після правління першого з василевсів, а не імператорів, Іраклія, в кризові 600-і рр.), які на пізньомодерному витку націогенезу напочатку 1800-х рр. починають перетворюватись з екс-ромеїв («румців» етноконфесійного міллету) в пізньомодерну націю «нео-еллінів», яка розпочала революційну національно-визвольну війну проти осман, порушуючи також «волоські» землі східних романців, насамперед Молдавію, але базуючи ідеологічну потугу «Φιλική Ἑταιρεία» з 1814 р. в «новоросійській» Одесі). Проте т. з. «азовські греки» – румеї та уруми, що розселені східніше вздовж понтійсько-каспійського степу в назвах мови та в етноніміці далі зберігають сліди ромейськості: Rumeíka та Ουρούμ (urúm), від Ῥωμαῖοι (rhomaioi). Так само прилегла до «европейської» частини Константинополя територія зветься Румелією. 

«Східна Романія»: «влахи», романо-фракійці Ţara Românească (Цѣра Рȣмѫнѣскъ), кипчаки, болгари, серби та русини

Map_of_the_Balkans_in_the_900s.png

900s AD

Валахи (волохи) – це умовна назва східних романомовних етносів (екзоетнонім-германізм для стигматизації романомовних або романізованих етносів: давньо-герм. walhos – назва кельтського етносу, відомого Цезарю як volcæ[41]), які увійшли до складу пізньомодерної румунської нації попри відокремлене існування молдавської нації. Національний міф румун апелює як до південно-фракійських (гето-дакійських) племінних культур до їх романізації (що відображено в культурі та індустрії: пеплум «Даки» та марка атомобілів «Dacia»), так і до Pax Romana, проте історично Ţara Românească (Цѣра Рȣмѫнѣскъ) найдовше належала не західно-«латинському», а східному ареалу романо-християнського світу. «Вододіл» між експансивною латиною, що проникала з півночі, будучи сама обмежена з північно-східного відносно Балкан Прикарпатського регіону, та «грекою», що утримувала позиції на півдні Балкан відомий з 1911 р. як Лінія Їречека (Jireček Line).

Ромеї актуалізують етнонім walhos (volcæ) з XI ст. як βλαχοι[42]. Вже за II-го Болгарского царства (Второ българско царство), цар-cевастократор Калоян (1197-1207) носивув титул «імператор влахов и болгар». Так латинянин-священнослужитель Анасберт, що супроводжував в хрестовому поході Фрідріха Барбароссу (1155-1190), називає Колояна «Blacorum et maxime patris Bulgarorum dominus» або «Kalopetrus Baсhorum (Blachorum) dominus itemque a suis dictus Imperator Grecie» (при тому в нього зустрічається також версія «імператор влахів і куманів»)[43]; Інокентній III в 1204 р. називає правителя «Bulgarorum et Blacorum rex», тоді як той у відповіді іменує себе титулом «Imperator omnium Bolgarorum et Blacorum», підписиючись як «Imperator Bulgariae Calojoannes»[44]. А вже Трновський архієпископ носив відповідно (в латинському написанні) титул «totius Bulgariae et Blaciae Primas»[45].

Calojoannes (Kalopetrus).jpg

Calojoannes (Kalopetrus)

Як вже згадувалось, серед слов’ян фіксовано використання титулу «царя сербів і греків» між 1346-1371 рр. – за правління Неманичів: Стефана Уроша IV Душана (1346-1355) та Стефана Уроша V Слабкого (1355-1371).

52350899.jpg

Між XII-XIII ст. відомий за елліно-ромейською традицією поділ напівнезалежних політій, цього разу «влахів», на два (умовно метропольний та колоніальний) ареали[46], які однак нє є ареалом північно-фракійських (гето-дакійських) романізованих племен: Велика Влахія (у Фессалії та горах Пінду) та Мала Влахія (в Акарнанії та Етолії). В Балканському ареалі між Адріатикою та Егеоном хоча й домінували «влахи», була представлена низка інших «східно-романських» етносів, а саме істро-романці (істри, що були певний час підданими Габсбургів, та морлахи, які перебували під управлінням венеціанців), аромуни (населяли Romania planina, Stari Vlah, Megali Valacheia), мегленіоти (ближче до Егеону). Після падіння Константинополю в 1453 р. «влахи» та частина інших балканських «східних романців» перебували у складі Millet-i Rûm та в сфері культурно-цивілізаційного впливу його значною мірою еллінізованого фанаріотського ядра попри свою романську мову. Політонім România репрезентує пізньомодерну політію, простиставлену сусідній елліномовній політії Ελλάδα попри приналежність обох до православної сфери впливу.

Petpu Muşat ((1375-1391).jpg

Petpu Muşat (1375-1391)

Якщо неправославні мадяри та секеї із сасами (трансильванськими саксами) низвели «волохів» Трансильванії до рівня безправної верстви населення в межах Unio Trium Nationum (1438-1918), то Молдавія з початків політогенезу постала поліетнічною політією (звідси політоніми Молдославія, Русловлахія (Ροσοβλαχια), спільної Молдовлахія, якщо не враховувати назви Bogdania), що відображено у легенді про заснування Молдавського князівства і історії про зустріч із русином-пасічником Єцко (Яцко) та дуалізмі титулатури (господар – domnitorul[47]), послуговуванню офіційною русинською мовою до XVI ст. (що корелює із Литвою, іншим рутенізованим до XVI ст. сусіднім ареалом). Шипинська земля увійшла до складу Молдови одразу по унезалежненні останньої (1359), століття зберігаючи автономію, до приблизно 1433 р. (грамота Владислава III)[48]. Вестернізуючі впливи проникали сюди вже з понтійського регіону, з боку генуезької таласократії та її Officium Gazariae та Officium Romaniae (Officii Provisionis Romanie) (1363): так генуезькі колонії та факторіі Монкастро молдавською мовою це Четатя-Алба, а Лікостомо – це Кілія, за доби, коли Молдова від Шипинської землі  із містами Шипинці і Хотин, до Кілії, із столицею в Сучаві, є васалом Корони Польської[49]. Втім власне валахи (волохи) також зазнали сильних впливів насамперед південних слов’ян, а саме болгар. А от вже їх екзоетнонім перейняла чатсина рома (власне так само романоцентричний етнонім), одна з груп яких прийняла за циганською традицією етнолінгвістичного та етнонімічного мімесису назву влахуря (катунаря), тоді як в Молдові циганське населення навіть за пізньомодерної доби перебувало фактично в статусі рабів.

Рома: номади-індоарії

Рома. «Універсальна космографія» (1554).jpg

1554. «Універсальна космографія» 

Афінганої, ацинганої (гр. ἀθίγγανοι, ατιγγανοι, сер.-гр. ἀτσίγγανοι, atsinganoi, athinganoi; лат. afinganoi, adsincani) – це «недоторкані» єретики, назва яких перенесена на етнос рома (ймовірно від гр. ρωμαίοι, rhomaios), або циган – сл. cigáni від власне ацинганоїв (а від етнохороніму «єгиптяни» – англ. egyptians ⇒ gypsies, ісп. egiptanos ⇒ gitanos, фр. gitans, сх.-сл. фалярони, мад. fáraók népe, pharaoh-nepek[50]). Дослідники Ніколай Бєссонов та Надєжда Деметр вказують, що сх.-сл. «циган» нім. zigeuner, фр. tsigane походять саме від гр. «атсингани»[51].

Джерело, яке фіксує наявність циган в Ромеї до 1054 р. це грузинське «Житіє Св. Георгія», в якому оповідається, що василевс Константин IX Мономах (1042-1055) відбув на полювання і в ньому йому допомагали «сармати, нащадки Симона Мага, пойменовані атсингани (adcingani), визнані чарівники та зловмисники», які розкидали зачакловане м’ясо[52]. Релігійна секта «атсингані» вважалась офіційною Церквою єретичним рухом, і на XI cт. вже притлумилена нею, але два століття по тому циган, що займались традиційним для себе промислом – гаданням – іноді називали цим словом, яке на думку Н. Бєссонова та Н. Деметр, можливо є синонімом чаклунства та таємних знань[53]. Бєссонов та Деметр вказують на накинення назви «атсингани» (а вона, на їх думку, корелює із позначенням крім іншого кочового народу), як про первинну ступень витворення негативного стереотипу рома, та відносять очищені від містики описи прибуття чи продовження перебування циган в Ромеї аж до XII-XIII ст.[54] Францисканські монахи Сімеон Сімеоніс і Гуго Освічений в 1322 р. на о. Крит побачили людей, «схожих на нащадків Хама», які дотримувались обрядів ромейського православ’я, але мали спосіб життя, подібний арабському – проживали під низькими чорними шатрами, або ж взагалі заселяли печери. Франсуа де Во де Фолетье вказує, що ромеї називали їх «аткінганос» або «атсінганос» за назвою секти музикантів і провісників долі[55]. З тим Сімеон Сімеоніс засвідчує напочатку XIV ст. прийняття циганами православ’я: живучі в шатрах та й не лишаючись більше 30 днів на одному місці вони дотримуються обрядів ромейської православної Церкви[56].

Інша група ромів була розселена в Модоні, порту на західному узбережжі Мореї (на шляху з Венеції до Яффи)[57]. Франсуа де Во де Фолетье згадує стигму «чорні, як ефіопи»[58] та вказує на те, що займалися вони тут найбільше ковальством, проживаючи в хатинах в місці[59], названому «Малий Єгипет», плодючій подібно долині р. Ніл області навколо річки[60], і саме тому відома етнохоронім циган «єгиптяни», тоді як самі їх ватажки навіть іменували себе герцогами або графами Малого Єгипту[61]. Саме в Ромеї цигани побачили паломників з усіх кінців Християнського світу, і навчились користуватись статусом паломників – привілейованих мандрівників[62]. В подальшому цигани оповідали, що, покинувши «Єгипет», вони були язичниками, але були навернуті пізніше в християнство, потім вони знов повернулися до ідолопоклонства, й вже по тому, перебуваючи під тиском монархів вдруге прийняли християнство й тепер нібито вимушені здійснювати довге паломництво по всьому світу[63]. Теорію ромейського походження етноніма рома впровадив напочатку ХХ ст. А. Т. Сінклер: теорія зауважила те, що європейські цигани насамперед є вихідцями з Ромеї (Basileia ton Rhomaion), тоді як «Візантія» – штучний термін, накинутий Єронімом Вольфом в XVI ст. Три століття підданства в Ромеї перед розселенням Європою можливо вплинули на адаптацію закінчення до фонетики мови циган, що почали називати себе за іменем політії, підданими якої були довгий час[64]. Н. Бєссонов та Н. Деметер вважають, що теорія Сінклера розв’язує протиріччя етногенезу і етноніму рома-циган: як народ останні сформувались після виходу з Індостану (де кожне з кочових «племен» було особливою «кастою») і відбулось це саме в Ромеї, де співпали умови консолідації їх в якісно нове утворення[65]. В Ромеї цигани були нехарактерним типом населення – кочовими або напівкочовими номадами, і на думку вищезгаданих дослідників, усвідомили свою «іншість» серед ромейсько-слов’янськоих етномасивів: три століття перебування в цьому принципово відмінному від глибинної Азії середовищі зробили можливим злиття представників різних «каст» в рома до XV ст.[66]

«Μεγάλη Ῥωσία»: Заліська україна, Низинські землі, Московія, Російське государство (царство, імперія)

57504709.jpg

Иоанн IV Васильевич Грозный

(з портрету, гравійованого у Нюрнберзі Г. Вейгелем).

«Иоанны, Князья и Государи русские»

(«Военная энциклопедия И. Д. Сытина», СПб, 1913)

Тенденція до самодержав’я на цих теренах закладена ще за Андрія Боголюбського (1157-1174), що наслідував ромейській автократії та міметував ідею translatio imperii (сецесія та заснування «Нового Києва» у Владимирі), застосувавши її до Руської землі. Характерно, що закладення Боголюбово 1158 р., тобто «в лето 6666» виказує позбавленість есхатологічного страху подібного каролінзькому та оттонідському навколо перетину 999-1000 рр.

«Московська Русь», наступний гегемон регіону, протистоїть в справі «збирання Русі» Великому князівству Литовському, Руському і Жемантійському. При Івані III Васильовичі, «Государю і великому князю всєя Русі» (1462-1505), митрополит Зосіма та псковський старець Філофей витворюють міф про «III Рим» («IV-му не бувати»), чим ідуть набагато далі – закладаються підвалини пізніших претензій на Протоки, завдяки також підкріпленню шлюбом між Рюриковичем та Софією Палеолог (1472-1503). Проте окрім Московії, Палеологи витворили декілька артистократичних гілок також і на Заході – стали маркізами маркграфства Монферрат та були серед предків герцога Альби[67], будучи активними ще у ХХ ст. Пізніше відбувались інсинуації й навколо родового прізвища наступної царської династії – Романових. «Сказание о князьях владимирских» взагалі ж виводило рід великих князів від роду «кесаря Августа»[68], його брата Пруса («Степенная книга царского родословия» вказує, що «жезлом же прообрази в Руси самодержавное царское скипетроправление, иже начася от Рюрика. Иже бъ от племени Прусова. Прус же брат бысть единоначальствующаго на земли римскаго кесаря Августа, при нем же бысть неизреченное на земли рождество Господа Бога и Спаса нашего Исуса Христа»[69]), а «Повесть о новгородском белом клобуке»[70] вказувала, що новгородські архієреї нібито успадкували головний убір від папи Сильвестра (314-335 AD)[71]. Перебирання ролі спадкоємця Ромеї передбачав Нестор Іскандер[72], Москва була титулована також як «другий град Константинів»[73], а Філофей навіть посилався на апостало Павла, що «Рим – увесь світ»[74]. Іван IV після колапсу «власті грецької» з 1561 р. вважався константинопольским патріархом «государем православних християн у всьому всесвіті», а інкорпорація Казані (1552) потрактовувалось як аналог завоювання Коснтантинополю османами[75], тоді як «зємщіна» могла виступати як аналоговий простір, протиставлений «опричній» сакралізованій квазімонастирській Алєксандровській слободі[76] та запланована на Вологді новій опричній столиці (й тут присутня ідея translatio imperii)[77], який репрезентував цю ж землю під «татарським ігом» та до падіння Ромеї[78]. Замок на Неглинній був увінчаний двуглавими орлами[79], а Ігорь Смірнов висуває підозру, що фон Штаден міг сплутати із мітлами – символом опричників – зображення лікторських фасцій[80]. Проте дослідники вказують також, що Іван IV виступав як спадкоємець Августа на Заході, тоді як на Сході він апелював до спадкоємства від політій Чингісидів[81], а інкорпоровані «царства» та їх корони корелювали із трьома ханатами, і на цю спадщину претендували також призначувані Османами (тікме) кримські хани династії Гіреїв, що з 1502 р. носили титул «Улуг Йортинг, ве Техти Кириминг, ве Дешт-і Кипчакнинг, улуг хани», чим позначають претензії на увесь Дешт-і Кипчак[82]. Щодо «Малоросії», то за доби гетьманування Івана Мазепи (1687-1708) Київ протиставляли «III Риму» в якості «II Єрусалиму» (1856 р. Алєксандр II (1855-1881) в рескрипті 26 серпня називає Київ вже «російським Єрусалимом»[83]). Якщо вдала вестернізація після закінчення Великої північної війни (1700-1721) дозволила Петру I (1682-1725) легітимізувати (так «Селдон згадує титулування великого князя московського в якості «Imperator» або «Czar» з 1620 р., тоді як сусідні правителі не визнавали продовжували вважати його за статусом як «Magnus Dux»[84], і вже з 1698 р. існує позначення «священноримсько»-германських імператорських підданих та комбатантів як «цеґсарцы»[85]; пізніше це вже – поряд із альтернативною назвою «венгеґрцы» (наспаравді насамперед словаки, із прив’язкою до підданства в землях Корони Святого Іштвана), блукаючі рознощики та торгівці ліками[86]) «Імперію» (1721), підкріплену запобіжною обов’язковістю пошлюблення наступників із представниками західних домів. Юрій Лотман та Боріс Успєнскій писали про експлікацію «римських» елементів ідеології в «Петербурзькому проекті»[87] (а це очевидно вже з самого терміну «Імперія»), а одна з перших назв нової столиці (й тут принцип translatio imperii) – Петрополь – кореспондує, як вказує Ігорь Смірнов, із назвою Константинополя, щоправда день освячення Нового Риму це 11 травня, а СПб засновано 16 травня[88]. Ніколай Устрялов вважав, що місцеположення Петербургу має захищати північні території ніби за взірцем Дарданел[89], а ще це місто «Північна Пальміра», що резонує із «Південою Пальмірою» – новнозаснованою на західних теренах майбутньої «Новоросії» Одесою. У фільмі Алєксандра Сокурова «Русский ковчег» (2002) дух Європи проголошує: «Іскандер Дворогий Тамерлан ваш Пьотр I», що підкреслює ідею орієнталізованого деспотизму зовнішньої вестернізації інститутів. Крім того, коли «малороський» пасічник-експериментатор Петро Прокопович (1775-1850) винайшов рамковий вулик, назвав він його «Петербургом», маючи також вулики з такими назвами: «Тамбов, Рим, Архангельск, Венеция, Россия, Африка, Юг, Сатурн»[90]. Ігорь Смірнов вважає, що усе це просто каналізація (велико)російського месіанізму після поривання партнерства із Ромеєю, вчинена в барочному петровському ключі, а саме, що вона через барочний синтез «знімає» суперечність між живим та мертвим (останнє опричний експеримент Івана IV витісняв як «татарське» (зємщіна), відроджуючи з тим розірвану та померлу разом із Ромеєю «римськість» в Алєксандровській слободі)[91].

На світанку готторпської доби постав «Грецький проект» Єкатєріни II (1762-1796), світлійшого князя Грігорія Потьомкіна (у майбутньому «Тавричного») та бібліотекаря, чтеця та поета Васілія Пєтрова[92] був продовженням лінії «III Риму» та апелював до: ідеї контролю над Протоками; ірреденції філ(пан-)лелінської (Еносис) та реновації ромейської імперії як сателіта Російської імперії; синтезу відродженних еллінської античної класики та ромейської ортодоксальної культури; здійснення таким чином мілленаристської місії Росії та синтезного оновлення обох складників (Росії та Еллади-Ромеї); формування російсько-ромейської (еллінської) «другої (євразійської?) половини Європи»[93] напротивагу «германо-романському Заходу». Андрій Зорін у своїх лекціях виділяє «Кримський міф» про доступний «імперській людині» – російський або радянській – раз на рік «імперський рай»[94], як органічне продовження міфології «Грецького проекту» та наслідок її занепаду. «Ампірність» «правішаючого» в сталінізмі більшовицького режиму з «тиутльним» великоросійським ідентитетом, шовінізмом та «цезарепапізмом» добре підкреслює імпліцитне збереження та відтворення імперської спадщини, зосереджене в РСФСР, а Е. Саркісянц констатує, що пойменування Сталіна «батьком та вчителем» калькує давнє московське звернення до константинопольського патріарха[95]. А наприклад порівняння Карпато-України в якості «комашки, що постала супроти слонів»[96], виголошене на XVI-му з’їзді Всесоюзної КП(б) 10 березня 1939 р.[97] корелює із листом Тамерлана (1370-1405) у відповідь на браваду Баязіда Йилдирима (1389-1402), в якому той порівнює Осман із мурахами, що виступили проти слонів, Тимуридів («ви мурахи проти слонів, що розтопчуть вас», дослівно: «Ты не больше чем муравей, зачем ты дразнишь слонов? Увы, они растопчут тебя своими ногами»[98]): тобто Сталін як і його великодержавні попередники акумулює риси західного та східного деспота.

«Велика Сарматія»: східноєвропейський Фронтир на межі «латинського» та «грецького» світів

Walery_Eljasz-Radzikowski,_Zygmunt_II_August.jpg

Žygimantas Augustas (Zygmunt II August)

by Walery Eljasz-Radzikowski (1893).

Królowie polscy w obrazach i pieśniach

Хроніст-міфотворець Ян Длугош (1415-1480) вважав литовців спадкоємцями італіків-романців, вважаючи, що політонім Литва це викривлене «l’Italia», а у середині I ст. до н. е. після перемоги Цезаря над Помпеєм частина романців переселилась до Балтії під проводом Вілюса (від імені якого нібито походить назва Вільно)[99]. Вже ~ 1411 р. «тевтонці» придумали контрміф, що Гядімінас був в Вілюса конюхом, вбив хазяїна, одружився на його вдові та заволодів престолом[100]. Поляки в Rzeczpospolita Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego (1569-1795) розвинули міф про «сарматизм», відтворюючи з тим багато саме романських рис особливо в епоху бароко (заснування біля Любліну 1568 р., за рік до Люблінської унії (!), «шутівської республіки» із інвертованою ієрархією сенсів – Rzeczpospolita Babińska, власне сама форма республіканської монархії (Rzeczpospolita калькує Res Publica), похідні від етруських практик  карнавальні поховальні ігри та репрезентація померлих живими в їх обладунках, неоязичницькі образи навіть під час спомину Лойоли тощо), а в регіоні Центрально-Східної Європи були поширені різні міфологізовані ідентитети (генетичні міфи, що апелювали до походження від гунів, роксоланів, хазар тощо; також звернемо увагу на інтерес до генетичного «енейського / троянського міфу» романців та трансполяції його на місцеві реалії в Ніколая Осіпова (1751-1799) та Івана Котляревського (1769-1838).

Умма: перші Халіфати та гібридні політії-асабійя

1532. Sultan Süleyman wearing the Venetian Helmet.jpg

1532. Sultan Süleyman wearing the Venetian Helmet

Ісламська експансія 600-х рр. є довершенням того «пучкової» констеляції векторів, тенденцій та процесів, які поховали цивілізаційно-політичні моделі функціонування політій, характерні для пізньоантичної доби: саме спричинений арабами колапс Ераншахру (652) поряд із передуючим цьому колапсом Західної Романської імперії (476-480) завершив ще одну похідну від античності лінію, лінію відновлення «Pax Iranica», та дав поштовх реорганізації та еллінізації Ромеї, що була на межі загибелі та втратила периферійні «нехалкедонітські»[101] та відмінні в культурному та мовному плані ареали домінування місцевих Східних Церков, надавши їй новий образ «іншості» – нову провідну на Євразійському континенті потугу Умми, третю в спільноті т. з. «Людей Писання».

Мусульмани всотали в себе елліністично-романський субстрат та виступили його ретрансляторами в якості «маврів» та «сарацинів» між 700-ми та 1200-ми рр. Для автентичної мавританської архітектури та її відновлення (йдеться про пізньомодерне довершене явище рівайвелізму) характерна полосна кладка[102], яка є нічим іншим, як характерними для арочних побудов північних регіонів Романської імперії декоративними полосами перемежованої із місцевим каменем романської цегли[103]. Ахенська капела, таким чином, несе в собі насамперед романські, а не суто «мавританізуючи» елементи декору. Така ж романська кладка кидається в очі в декоруванні структури Теодосієвих валів (408-413) Константинополю та їх імітації англійським монархом Едвардом I (1272-1307) у валлійській фортеції Карнарвон (валл. Castell Caernarfon), зведеного на місці каструму Segontium. Так само купольна архітектура, що апелює до ідеї Пантеону, корелює із купольною структурою ромейських василік; в монументальній сакральній архітектурі ісламу купол являє собою втілення естетичного принципу, що символізує «джамал» – Божественну довершеність (якій і відповідає купол – поряд із «джалал», Божественною величчю й піднесеністю (мінарет) та «сифат», Божественним іменем, якому відповідає каліграфія месджід)[104].

Щодо політичної історії, то тюрки-огузи активно використовували як емблему двоголового орла, так і політонім Рум та титул «цезар»: за сельджуків анатолійський султанат репрезентував контрольовані ісламськими правителями імперії сельджуків володіння Руму. Мулюк-і Рум був сельджуцьким титулом, предком (джадд) цих меліків, а не «цезарів», вважаався Сулайман ібн Кутулмиш[105]. На думку геральдиста Андрєя Сілаєва, сельджуки розміщали на знаменах символи підкорених політій та культур, в тому числі «невірних», а це двоглавий орел ромеїв, іранський лев та ханський дракон[106]. Османські султани, вони ж падішахи та халіфи (1517-1924), носили титул «кайзер-і Рум», тобто «цезар Риму».[107] Серед політонімів, топонімів, титулатури можемо знайти наступні форми: араб. Rūmā (روما), ar-Rūm (الرُّومُ), клас. араб. Rūmiyah (رومية); перс. Rûm (روم), Qaysar-i Rūm (قیصر روم‎), Saljuqiyān-e Rum  ( سلجوقیان روم), серед.-перс. Kēsar; осм.-тюрк. Kayser-i Rûm (قیصر روم), Rûm (روم), Osmanlı sultanlarının Rum kayserliğine.

Як відомо, Millet-i Rûm це община «Руму», тобто кафолічних ортодоксальних православних християнських підданих Османської імперії на чолі milletbashi (εθνάρχης), куди не входили представники інших «нехалкедонітських» Східних Церков, наприклад вірмени мали окремий міллет (тобто міллети це вселенські общини в межах цієї політії: етноконфесійні – попри свою надетнічність у випадку із «Румом», католиками та власне Уммою, тотожною османам, прообразу «політичної нації» – та етнорелігійні, як у випадку із іудеями; в Altı Ok («шість стріл») кемалізму Milliyetçilik – це нація-міллет). Османи інтегрували та асимілювали в космополітичному ключі: так вони всотали низку ромейських традицій (терми), накидаючи місцевому населенню ще одну тюркську мову, але формам ромейської сакральної архітектури надав завершення (шпильчасті мінарети) зодчий Сінан, вірогідно вірменин за походженням. Характерне для середземноморських та афразійських культур переживання туги османи назвали «хюзюн» (румун. аналог – dor). Сулейман Кануні (1520-1566) взагалі ж замовив собі копію папської тіари і носив її, хоча Селім Явуз (1512-1520), захопивши Святі Мадінати, був проголошений Халіфом: Халіфат під османських началом існував у 1517-1924 рр., ненадовго переживши світську іпостась політії – Османський даулят (1299-1922). Мехмед Фетіх (1451-1481), здобувши Константинополь (1453), пережив те, що османи назвуть «хюзюн» (один з видів туги на кшталт вже згаданого ром. dor або герм. sehnsucht), і пригадав двостишшя, яке накладало на образ руїн «Нового Риму» образ руїн Ераншахру (652): «Павук плете завіси у палаці Хосрова, Сова несе сторожу в замку Афрасіаба»[108]. Турсун-бей взагалі порівнює тут Фетіха із духом Божим (Ісою), що піднімається до IV-ї небесної сфери[109], а Роджер Кроулі вважає, що завойовник побачив в руїнах здобутого Міста майбутню руїну заснованої Османами імперії[110]. Важливо, що Османи мали міфологізоване уявлення про міфічний артефакт, тотожний орбу ромеїв: Кизил-Алма, Червоне Яблуко (або ж Золоте Яблуко, Алтин-Алма) – полярний Хорасану метафізичний центр Заходу та об’єкт устремлінь до світового панування, що переходить від столиці до столиці.

Індостан Бабуридів: гілка гурган («зятів» Чингісидів) та британський Радж

Jahangir_-_Abu_al-Hasan.jpeg.jpeg

1617. Shah Jahangir by Abu al-Hasan (1589-1630)

Вже в Індостані один з нащадків Бабр-і Кабула (1504-1530), Акбар I (1556-1605), наказав 1575 р. звести в новій столиці Фатехпур-Сікрі[111] «молитовний дім» Ібадат-хане, в якому він слухав диспути, з 1579 р. – допустив на них індуїстів, джайнів, парсів; іноді запрошувались отці-єзуїти[112]. З 1577 р. Акбар виступав в якості муджтахіда, вищого релігійного авторитету, намагаючись синтезувати з релігійних учень одну універсальну релігію, схиляючись до форм суфійської містики та регулярно відвідуючи як паломник Аджмір[113]. Те, що це не випадкова кореляція із Константином Великим (306-337) (не кажучи вже про Августа в якості Pontfex Maximus), який вивищив культ своєї персони – попри синойкізм із божеством Sol Invictus – як вищої сутності над усіма релігійними культами Імперії (про що символічно свідчить вже згадуваний ансамбль в описі популяризатора ромейської передісторії та історії Норвіча), виявляється в тому, що наступник Акбара, Джахангір (1605-1627), чиє ім’я означає «Повелитель світу», був зображений як правитель, що тримає в руці ні що інше, як орб, те ж «червоне / золоте яблуко» осман, вбачене ними вперше чи не в Константинополі. В подальшому вже британці користувались виразно апелюючим до романського спадку титулом Kaisar-i Hind (قیصر ا ہند‎, कैसर-ए-हिंद) (1876) згідно парламентського акту The Royal Titles Act 1876 (39 & 40 Vict., c. 10).

Чжун-го («Серединна держава»)

漢武帝.jpg

Hànwǔdì (漢武帝, 汉武帝) (141-87 ВС)

Pax Romana опосередковано (через парфян, у мілітарному вимірі, про що писав Лєв Гумільов) стикався із далекосхідною цивілізацією («Pax Sinica») «серів» чи «серіндів», сам міфологізуючись нею як «Да Цинь» («Велика Цинь») – антипод, «alter ego» ханьців («Історія династії Пізня Хань»)[114].

Щоб робити висновки з наведених фактів слід оглянути в рамках іншої публікації «латинський» досвід «римства», а попередньо можна лише зазначити що «тканина» античності на Заході остаточно була прорвана вже 480 р., тоді як на Сході глобальні пертурбації припадають на початок 600-х рр., а порівняно слабкіша присутність романської спадщини в глибинній Азії спричинили виразні відмінності між еволюціями Заходу та Сходу в межах їх коеволюції. Раніше вони були зімкнуті в універсальному просторі однієї – поділеної чи неподільної в різні періоди політії. Як наслідок, спричинились в дечому схожі, в дечому відмінні образи «римства» або «римськості», з яких користали як з ідеологічних та геополітичних ресурсів як на полірелігійному Сході так і на Заході.


Література:

  1. Агаджанов С. Г. Государство Сельджукидов и Средняя Азия в XI-XII вв. – М.: Наука, 1991. – 303 с. С. 249.
  2. Атлас. Україна: Хроніка історичних подій. – К.: ДНПВ «Картографія», 2016. – 128 с.
  3. Ахутин А. Европа – форум мира. К.: Дух і Літера, 2015. – 88 с.
  4. Васильев А. Слава Византийской империи [Електронний режим]: https://is.gd/6BKume (10.03.2019)
  5. Вергилий. Буколики. Эклога IV [Електронний ресурс]
  6. Всемирная история. В 6 томах. Том 1. Древний мир, ред. А. Чубарьян. – М.: Наука, 2011. [Електронний режим доступу]
  7. Беренстен В. Империя Великих Моголов. – М.: Астрель-АСТ, 2005. – 160 с.
  8. Бессонов Н., Деметер Н. Ранняя история цыган (X-XV в.в.) / История цыган – Новый взгляд. – В.: РАН, 2000 [Електронний режим доступу]: http://gypsy-life.net/history02.htm (23.02.2019)
  9. Бессонов Н., Деметер Н. Этнические группы цыган / История цыган – Новый взгляд. – В.: РАН, 2000 [Електронний режим доступу]: http://gypsy-life.net/history14.htm (23.02.2019)
  10. Дреж, Жн-Пьер. Марко Поло и Шёлковый путь. М.: Астрель-АСТ, 2006. – 192 с.
  11. Зорин А. Греческий проект Екатерины Великой. Видеолекция Arzamas [Електронний ресурс]
  12. Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія. dtv-Atlas. К.: Знання-Прес, 2001. С. 103.
  13. Костогрызова Л. Ю. Рецензия на книгу Энтони Калделлиса «Византийская республика народ и власть в Новом Риме» / Российский юридический журнал. 2017. № 3 (114). С. 223-229. [Електронний режим доступу]
  14. Крейго К. Д. Как читать архитектуру. Интенсивный курс по архитектурным стилям. – М.: Рипол Классик, 2011. – 256 с.
  15. Кроули Р. Константинополь: Последнняя осада. 1453. – М,: АСТ, 2008. – 346 с.
  16. Марьина В. В. Карпатская Украина в контексте европейской политики 1939-1941 гг. С. 128. [Електронний режим доступу]
  17. Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с.
  18. Норвич Дж. История Византии [Електроний ресурс]
  19. Прокопович. Гениальное изобретение / Энциклопедия пчеловодства – библиотека пчеловода [Електронний режим доступу]: http://paseka.pp.ru/pchelovody-rossii/246-genialnoe-izobretenie.html
  20. Рахманалиев Р. Империя тюрков: Великая цивилизация – М.: Рипол Классик, 2009 [Електронний режим доступу]
  21. Речник српскохрватског књижевног и народног језика, Книга 10. С. 15. [Електронний режим] – Режим доступу: https://is.gd/xE0LNI
  22. Ричка В. Київ – Другий Єрусалим (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). – К.: , 2005. – 243 с. http://history.org.ua/LiberUA/966-02-3792-8/966-02-3792-8.pdf
  23. Русаков А. Ю. Влахи [Електронний режим]: http://knowledge.su/v/vlakhi- (10.03.2019)
  24. Санкт-Петербургские антиковеды. Ростовцев Михаил Иванович (1870-1952). [Електронний режим] – Режим доступу: http://centant.spbu.ru/spbant/db/rost.html (21.04.2018)
  25. Сергеев А. Г. Светские и духовные властители Европы за 2000 лет [Електронний режим доступу]
  26. Силаев А. Г. Двуглавый орел в русской символике. Часть 1 [Електронний режим доступу]: http://silaev-ag.ru/public/adel_1
  27. Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с.
  28. Статьи о Хорватии. Статьи о Сплите. История Сплита / Votpusk.ru. [Електронний режим] – Режим доступу: https://www.votpusk.ru/story/article.asp?ID=8663
  29. Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII – середина XVII ст.). – К.: Кондор, 2005. – 284 с.
  30. Франсуа де Во де Фолетье. Історія походження циган / Мандрівки часом – історичний сайт. [Електронний режим доступу]: http://travel-in-time.org/uk/mandrivki-chasom/istoriya-pohodzhennya-tsigan/ (23.02.2019)
  31. Цеґсарцы / Этимологический словарь Фасмера. С. 805 [Електронний режим доступу]: vasmer.narod.ru/p805.htm
  32. Чернышев С. А. Иван Грозный – потомок Чингисхана или Августа: Легитимация верховной власти Московского царства в коммуникационных практиках XV-XVI вв. [Електронний режим доступу]
  33. Чернышев Ю. Древний Рим: Мечта о Золотом веке. – М.: Ломоносовъ, 2013. – 240 с.
  34. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку 18 століття. – Л.: УКУ, 2014. – 288 с.
  35. Що казав Сталін про Карпатську Україну в 1939 році. 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність [Електронний ресурс]: https://zak.depo.ua/ukr/zak/shcho-kazav-stalin-pro-karpatsku-ukrayinu-u-1939-rotsi-15032016170600
  36. Юргинис Ю. Легенды о происхождении литовцев [Електронний ресурс]
  37. Яковлев Е. Г. Искусство и мировые религии. – М.: Высшая школа, 1985. – 287 с.
  38. When did the Ottoman sultans abandon the title “Kayser-i Rûm (Caesar of Rome)”? https://www.quora.com/When-did-the-Ottoman-sultans-abandon-the-title-Kayser-i-Rûm-Caesar-of-Rome (06.04.2019)

Посилання:

[1] Чернышев Ю. Древний Рим: Мечта о Золотом веке. – М.: Ломоносовъ, 2013. – 240 с. С. 150.

[2] Ibid. С. 46

[3] Ахутин А. Европа – форум мира. К.: Дух і Літера, 2015. – 88 с. С. 36.

[4] Вергилий. Буколики. Эклога IV [Електронний ресурс]

[5] Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія. dtv-Atlas. К.: Знання-Прес, 2001. С. 101.

[6] Санкт-Петербургские антиковеды. Ростовцев Михаил Иванович (1870-1952). [Електронний режим] – Режим доступу: http://centant.spbu.ru/spbant/db/rost.html (21.04.2018)

[7] Речник српскохрватског књижевног и народног језика, Книга 10. С. 15. [Електронний режим] – Режим доступу: https://is.gd/xE0LNI

[8] Статьи о Хорватии. Статьи о Сплите. История Сплита / Votpusk.ru. [Електронний режим] – Режим доступу: https://www.votpusk.ru/story/article.asp?ID=8663

[9] Всемирная история. В 6 томах. Том 1. Древний мир, ред. А. Чубарьян. – М.: Наука, 2011. [Електронний режим доступу]

[10] Костогрызова Л. Ю. Рецензия на книгу Энтони Калделлиса «Византийская республика народ и власть в Новом Риме» / Российский юридический журнал. 2017. № 3 (114). С. 223-229. [Електронний режим доступу]

[11] Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія. dtv-Atlas. К.: Знання-Прес, 2001. С. 103.

[12] Норвич Дж. История Византии. [Електроний ресурс]

[13] Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія. dtv-Atlas. К.: Знання-Прес, 2001. С. 103.

[14] Ibid.

[15] Ibid.

[16] Хабермас Ю. Политические работы. М. – Праксис, 2005. [Електронний ресурс]

[17] Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія. dtv-Atlas. К.: Знання-Прес, 2001. С. 139.

[18] Ibid.

[19] Ibid.

[20] Костогрызова Л. Ю. Рецензия на книгу Энтони Калделлиса «Византийская республика народ и власть в Новом Риме» / Российский юридический журнал. 2017. № 3 (114). С. 223-229. [Електронний режим доступу]

[21] Ibid.

[22] Ibid.

[23] Ibid.

[24] Ibid.

[25] Ibid.

[26] Ibid.

[27] Ibid.

[28] Білецький Н. Процес витворення римської моделі титулатури [Електронний режим доступу]

[29] Ibid.

[30] Ibid.

[31] Ibid.

[32] Ibid.

[33] Ibid.

[34] Білецький Н. Фактори семантики європейської титулатури XVII століття [Електронний режим доступу]

[35] Ibid.

[36] Ibid.

[37] Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку 18 століття. – Л.: УКУ, 2014. – 288 с. С. 15.

[38] Ibid. С. 14.

[39] Ibid. С. 15.

[40] Ibid.

[41] Русаков А. Ю. Влахи [Електронний режим]: http://knowledge.su/v/vlakhi- (10.03.2019)

[42] Ibid.

[43] Васильев А. Слава Византийской империи [Електронний режим]: https://is.gd/6BKume (10.03.2019)

[44] Ibid.

[45] Ibid.

[46] Русаков А. Ю. Влахи [Електронний режим]: http://knowledge.su/v/vlakhi- (10.03.2019)

[47] Немченко И. В. Язык Средневековья: Русско-украинско-английский толковый словарь средневековой терминологии. – О.: Полис, 2001. – 288 с. С. 46.

[48] Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII – середина XVII ст.). – К.: Кондор, 2005. – 284 с. С. 93.

[49] Атлас. Україна: Хроніка історичних подій. – К.: ДНПВ «Картографія», 2016. – 128 с. С. 44.

[50] Бессонов Н., Деметер Н. Ранняя история цыган (X-XV в.в.) / История цыган – Новый взгляд. – В.: РАН, 2000 [Електронний режим доступу]: http://gypsy-life.net/history02.htm (23.02.2019)

[51] Ibid.

[52] Ibid.

[53] Ibid.

[54] Ibid.

[55] Франсуа де Во де Фолетье. Історія походження циган / Мандрівки часом – історичний сайт. [Електронний режим доступу]: http://travel-in-time.org/uk/mandrivki-chasom/istoriya-pohodzhennya-tsigan/ (23.02.2019)

[56] Бессонов Н., Деметер Н. Ранняя история цыган (X-XV в.в.) / История цыган – Новый взгляд. – В.: РАН, 2000 [Електронний режим доступу]: http://gypsy-life.net/history02.htm (23.02.2019)

[57] Франсуа де Во де Фолетье. Історія походження циган / Мандрівки часом – історичний сайт. [Електронний режим доступу]: http://travel-in-time.org/uk/mandrivki-chasom/istoriya-pohodzhennya-tsigan/ (23.02.2019)

[58] Ibid.

[59] Ibid.

[60] Ibid.

[61] Ibid.

[62] Ibid.

[63] Ibid.

[64] Бессонов Н., Деметер Н. Этнические группы цыган / История цыган – Новый взгляд. – В.: РАН, 2000 [Електронний режим доступу]: http://gypsy-life.net/history14.htm (23.02.2019)

[65] Ibid.

[66] Ibid.

[67] Сергеев А. Г. Светские и духовные властители Европы за 2000 лет [Електронний режим доступу]

[68] Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с. С. 350.

[69] Чернышев С. А. Иван Грозный – потомок Чингисхана или Августа: Легитимация верховной власти Московского царства в коммуникационных практиках XV-XVI вв. [Електронний режим доступу]

[70] Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с. С. 350.

[71] Ibid. С. 392

[72] Ibid.

[73] Ibid.

[74] Ibid. С. 393

[75] Ibid. С. 396

[76] Ibid.

[77] Ibid. С. 397

[78] Ibid. С. 396

[79] Ibid. С. 397

[80] Ibid.

[81] Чернышев С. А. Иван Грозный – потомок Чингисхана или Августа: Легитимация верховной власти Московского царства в коммуникационных практиках XV-XVI вв. [Електронний режим доступу]

[82] Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII – середина XVII ст.). – К.: Кондор, 2005. – 284 с. С. 193.

[83] Ричка В. Київ – Другий Єрусалим (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). – К.: , 2005. – 243 с. С. 240. [Електронний режим доступу]: http://history.org.ua/LiberUA/966-02-3792-8/966-02-3792-8.pdf

[84] Білецький Н. Фактори семантики європейської титулатури XVII століття [Електронний режим доступу]

[85] Цеґсарцы / Этимологический словарь Фасмера. С. 805 [Електронний режим доступу]: vasmer.narod.ru/p805.htm

[86] Ibid.

[87] Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с. С. 398.

[88] Ibid.

[89] Ibid.

[90] Прокопович. Гениальное изобретение / Энциклопедия пчеловодства – библиотека пчеловода [Електронний режим доступу]: http://paseka.pp.ru/pchelovody-rossii/246-genialnoe-izobretenie.html

[91] Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с. С. 399.

[92] Зорин А. Греческий проект Екатерины Великой. Видеолекция Arzamas [Електронний ресурс]

[93] Ibid.

[94] Ibid.

[95] Смирнов И. Мегаистория. – М.: Аграф, 2000. – 544 с. С. 399.

[96] Що казав Сталін про Карпатську Україну в 1939 році. 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність [Електронний ресурс]: https://zak.depo.ua/ukr/zak/shcho-kazav-stalin-pro-karpatsku-ukrayinu-u-1939-rotsi-15032016170600

[97] Марьина В. В. Карпатская Украина в контексте европейской политики 1939-1941 гг. С. 128. [Електронний режим доступу]

[98] Рахманалиев Р. Империя тюрков: Великая цивилизация – М.: Рипол Классик, 2009 [Електронний режим доступу]

[99] Юргинис Ю. Легенды о происхождении литовцев [Електронний ресурс]

[100] Ibid.

[101] Всемирная история. В 6 томах. Том 1. Древний мир, ред. А. Чубарьян. – М.: Наука, 2011 [Електронний режим доступу]

[102] Крейго К. Д. Как читать архитектуру. Интенсивный курс по архитектурным стилям. – М.: Рипол Классик, 2011. – 256 с. С. 45.

[103] Ibid. С. 52.

[104] Яковлев Е. Г. Искусство и мировые религии. – М.: Высшая школа, 1985. – 287 с. С. 148.

[105] Агаджанов С. Г. Государство Сельджукидов и Средняя Азия в XI-XII вв. – М.: Наука, 1991. – 303 с. С. 249.

[106] Силаев А. Г. Двуглавый орел в русской символике. Часть 1 [Електронний режим доступу]: http://silaev-ag.ru/public/adel_1

[107] When did the Ottoman sultans abandon the title “Kayser-i Rûm (Caesar of Rome)”? [Електронний ресурс]: https://www.quora.com/When-did-the-Ottoman-sultans-abandon-the-title-Kayser-i-Rûm-Caesar-of-Rome (06.04.2019)

[108] Кроули Р. Константинополь: Последнняя осада. 1453. – М,: АСТ, 2008. – 346 с. С. 307.

[109] Ibid.

[110] Ibid. C. 307.

[111] Беренстен В. Империя Великих Моголов. – М.: Астрель-АСТ, 2005. – 160 с. С. 68.

[112] Ibid. С. 69.

[113] Ibid. С. 69.

[114] Дреж, Жн-Пьер. Марко Поло и Шёлковый путь. М.: Астрель-АСТ, 2006. С. 27.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s