ЛУК І СТРІЛА У ВІРМЕНІЇ ЕПОХИ БАГРАТИДІВ (КІНЕЦЬ ІХ- СЕРЕДИНА ХІ СТ.)

ЛУК І СТРІЛА У ВІРМЕНІЇ ЕПОХИ БАГРАТИДІВ (КІНЕЦЬ ІХ- СЕРЕДИНА ХІ СТ.)[1]

BOW AND ARROW IN BAGRATID ARMENIA (END OF IX – MIDDLE OF XI C.).[2]


АвторДимидюк Дмитро, магістр, PhD-докторант (Львівський національний університет ім. І. Франка, Україна).


Лук на теренах Вірменії мав давнє і сакральне походження, адже якщо вірити міфам, то ще легендарний пращур усіх вірмен Хайк (Айк) володів луком[1]. Не зважаючи на це, лук та стріла (աղեղ ու նետ), як види зброї, ніколи не були об’єктами окремого дослідження в історіографії. Більше того, питання військового озброєння Вірменії епохи Багратидів перебуває на марґінесі історичних студій попри те, що існують окремі праці з військової історії Античної[2] та Кілікійської Вірменії[3] чи навіть озброєння Кавказьких народів XVIII–ХІХ ст.[4].

Чи не першою, хто звернула увагу на середньовічну зброю Вірменії, була Валентина Абрамян, котра приділила кілька сторінок у своїй статті історії луку. Дослідниця використовувала писемні, зображувальні та археологічні джерела створюючи загальну картину епохи. Водночас, негативом цієї праці є те, що історик часто переносить реалії IV–VI ст. на усе середньовіччя, через “багаті відомості писемних джерел” з того часу[5]. У своїй наступній праці “Ремесла Вірменії” дослідниця знову ж таки згадує про озброєння вірмен, але цей розділ майже повністю скопійований з попередньої праці, лише трішки розширений хронологічно та краще насичений зображеннями[6].

Фактично, перша стаття В. Абрамян стала базисом для написання інших класичних досліджень з історії середньовічної Вірменії, а саме: “Міста і ремесла Вірменії ІХ–ХІІІ ст.”[7] та “Історії вірменського народу” за редакцією Бабкена Аракеляна, де в загальних рисах окреслено використання луку в епоху Багратидів[8].

Найновіше дослідження вірменського луку пов’язане із дисертацією Каріне Восканян “Вірменська армія епохи Багратидів (ІХ–ХІ ст.)”. У першому підпункті третього розділу дослідниця в загальних рисах характеризує будову та використання луку в часи Багратидів, обпираючись на археологічні та писемні джерела[9].

Недоліком усіх вищеперелічених праць є те, що усі вони носять радше описовий характер та тяжіють до покликань до часів Вірменії Аршакидів (І–V ст.), епоха якої представлена великим масивом джерел. Також, дослідники не використовували іноземну історіографію (окрім російськомовної) та не проводили компаративного аналізу з грузинськими, візантійськими чи арабськими джерелами. Більше того, практично ніхто з дослідників не використовував зображувальні джерела. Виключення становить В. Абарамян[10] та К. Восканян[11] котрі натомість, покликаючись на мініатюри XIV–XV ст., зовсім забули про барельєфи з церкви св. Хреста на о. Ахтамар (915–921), де є зображення двох лучників (рис. 2, 3).

Зйомка на весь екран 14.12.2018 125024.bmp
Рис. 2. Мисливець стріляє з композитного луку у ведмедя. Західний фасад церкви св. Хреста (915–921 рр., острів Ахтамар, Туреччина)

Зауважимо, що аналізом рельєфів на стінах храму св. Хреста на о. Ахтамар займалися ряд дослідників, а саме Дж. Девіс[12], Сірапі Тер-Нерсесян[13], Йосиф Орбелі [14], Лін Джонс[15] та інші. На жаль, ця інформація не була розглянута під кутом зору військової сфери, через що її цінність є неоціненою.

Дослідження луку та стріл знаходяться на значно кращому рівні в історіографії історії Візантії, Халіфату чи навіть Грузії, де існують навіть окремі праці з історії зброї (Девід Ніколь[16], Таксіарсіс Коліас[17], Петро Ґротовський[18] та Мамука Цурцумія[19]). Кожних з вищезгаданих дослідників приділив окремий розділ використанню лука, через що поданні дослідження цікаві для нас в плані проведення порівняльного аналізу.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 125324.bmp
Рис. 3. Вершник стріляє у ведмедя з композитного луку. Східний фасад церква св. Хреста (915–921 рр., острів Ахтамар, Туреччина).

Джерельну базу дослідження складають писемні, археологічні та зображувальні джерела. Найцінніші відомості містяться в творах Товми Арцруні (Х ст.)[20], Ованеса Драсханакертці (Х ст.)[21], Псевдо-Шапуха Багратуні (Х ст)[22], Асохіка (кінець Х – початок ХІ ст.)[23], Аристакеса Ластиверці (ХІ ст.)[24] та інших, адже вони були сучасниками описуваних подій. Важливою також є праця “Тактика”, де василевс Лев VI (886–912)[25] детально описав тактику та озброєння візантійської армії. Вважаємо, що переносити ці свідчення на вірменські реалії не можна, натомість вони будуть дуже корисними для проведення компаративного аналізу.

Певну ясність у дослідження вносять віднайдені археологічні артефакти, хоч і їх надто мало. Це пов’язано, перш за все, з християнською культурою поховання, адже в могили не клали особисті речі та зброю. Поля битв так само не можуть дати багатого матеріалу, адже епоха середньовіччя не може похвалитися грандіозними сутичками[26], а уся зброя, яка залишалась після бою, забиралася переможцями чи мародерами, через що більшість відомих нам знахідок є випадковими[27]. Зауважимо, що археологам так і не вдалося знайти жодного луку чи його частинки з епохи з середньовіччя, що значно ускладнює дослідження поданої теми.

Перші дослідження середньовічної військової історії Вірменії прямо пов’язані із археологічними розкопками Ані та Двіна. Перші розкопки Двіна розпочалися під керівництвом Смбата Тер-Аветисяна (1937–1939). У повоєнний час розкопки продовжувалися під керівництвом Каро Гафадаряна (Кафадаряна) (1946–1976)[28] та Арама Калантаряна (1977–2009)[29].

Переважна більшість із найдених артефактів є наконечниками стріл (նետասլաքներ), датування яких є вельми складним. Водночас, більшість істориків, перемальовуючи знайдені наконечники, не зображували їхнього об’ємного вигляду та не подавали опису (виключення становить лише А. Калантарян[30]) (рис. 14). через що, інтерпретація наконечників по наявних малюнках є практично неможливою (рис. 12, 13, 15). Ситуацію може змінити лише повторне вивчення та фотографування наявних наконечників у фондах Національного музею Республіки Вірменія.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 125829.bmp
Рис. 14. Наконечники стріл з розкопок Двіну (V–VII ст.). Класифікація наконечників:
1–6 – тригранні черешкові наконечники різного розміру.
7–12 – ромбовидні черешкові наконечники різного розміру (у 8 і 12 черешки не збереглись).
13 – наконечник з вусиками.

Археологічні розкопки Ані розпочалися ще наприкінці ХІХ ст., керівником яких аж до 1917 р. був Микола Марр[31]. На жаль, після Першої світової війни територія Ані перейшла під владу Туреччини, через що археологічні розкопки були спорадичними, а турецькі археологи вивчали переважно тюркський період історії міста (після ХІ ст.). Тому, практично усі відомі нам знахідки озброєння з території Західної Вірменії походять саме періоду розкопок М. Марра.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 130125
Рис. 12. Ромбоподібний черешковий наконечник знайдений під час розкопок фортеці Анберд, Вірменія (Х–ХІ ст.).

З 1991 р. турецький уряд розпочав програму дослідження та реставрації Ані. Спільні дослідження проводились французькою та турецькою командою істориків, яких очолювали Жан-П’єр Мей (Jean-Pierre Mahé) та Бейхан Карамаґирл (Beyhan Karamağaralı) відповідно[32]. Не зважаючи на те, вірменський період міста перебуває на марґінесі досліджень через сучасні складні політичні стосунки між Туреччиною та Вірменією.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 130433
Рис. 13. Наконечники стріл з розкопок Двіну та Ані (VII–VIII ст.). Державний музей історії, Єреван (мал. Аракеля Патріка). Класифікація наконечників:
З “вусиками” – 1, 19.
З гранями або ромбовидні – 2, 3, 6, 8, 11, 12, 16?, 21, 22, 25, 30, 31.
Листоподібні –14, 23, 24.
“Бодкін” – 13, 15, 16. Не вдалося ідентифікувати через погану якість – 4, 6, 10, 17, 18, 20

Найважливішими, на нашу думку, є власне зображувальні джерела, котрі можуть продемонструвати вигляд тогочасного лука. Чи не єдине відоме нам зображення луку з епохи Багратидів є на барельєфі храму св. Хреста на о. Ахтамар (рис. 2–3 – див. вище).

Зйомка на весь екран 14.12.2018 130944
Рис. 15. Наконечники стріл з Гарні, Вірменія (ІХ–ХІІІ ст.). Державний музей історії (Єреван).

Зображення луку та стріли знаходиться й у арабських джерелах, а саме у “Книзі нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі, де зображено сузір’я у формі стріл чи вершника з луком – Стрільця (один із знаків гороскопу) (рис. 4–5). Водночас, цінні зображення арабо-перських, візантійських та грузинських луків знаходимо у додатках до дисертації доктора філософії Д. Ніколя, де автор змальовував їх з оригінальних манускриптів[33].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 131248.bmp
Рис. 4. Дві стріли з “Книги нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі. (Бодліанська бібліотека, Велика Британія).

Зауважимо, що Т. Коліас у своїй книзі “Візантійська зброя” скептично ставиться до зображувальних джерел через їхній суб’єктивізм[34], наголошуючи власне на важливості археологічних даних (котрих, на жаль, є обмаль)[35]. Натомість, Д. Ніколь основну ставку ставить саме на зображувальні джерела, аргументуючи свою думку браком археологічних джерел та неточністю і лаконічністю писемних[36]. Вважаємо, що применшення вартості будь-яких джерел не є раціональним, адже лише комплексне використання усіх наявних джерел та проведення порівняльного аналізу дозволить найкраще дослідити подану тему.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 131544
Рис. 5. “Стрілець” (знак зодіаку) з “Книги нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі. (Бодліанська бібліотека, Велика Британія).

Зазначимо, що у західноєвропейській історіографії лук не раз був об’єктом окремих досліджень[37]. Цінність таких студій полягає не тільки в тому, що історики аналізують бойові властивості луку і способи його виготовлення, але й пробують поєднати це із соціальною історією. Відчуваючи брак подібних досліджень в історіографії історії Вірменії вважаємо, що подана тема є актуальною, а наявна джерельна база є достатньою для висвітлення усіх необхідних моментів стосовно форми лука, його виготовлення, використання на полі бою та визначення місця луку і стріли у тогочасному світогляді людей.

У писемних джерелах практично немає описів вигляду лука. Чи не найґрунтовніший опис використання луку міститься в хроніці Ованеса Драсханакертці, де описано битву на о. Севан між еміром Атропатени Юсуфом (901–928) та вірменськими військами Ашота ІІ Залізного (Єрката) (914–928), де останній:

“спорядив [приблизно у 921 р.] одинадцять кораблів і помістив на них сімдесят азатів і слуг їхніх із широкими луками(?) – чоловіків хоробрих і настільки майстерних в бою, що вони навіть на волосину не промахувались. Взявшись спритно стріляти з лука, вірмени декого з ворогів перетворили на однооких і багатьох, смертельно поранивши, вбили»[38]. Товма Арцруні також подає подібний опис лука: “…стріла випущена з міцного та широкого лука(?)[39].

Що означає назва “широкий лук”? В англійському перекладі вона подана як: “well-bent bow”, тобто “добре зігнутий лук”[40]. В описі битви під Дохсою (894 р.) у російському перекладі “лучники з довгими стрілами[41], що в принципі є абсурдним, натомість в англійському знову ж “well-bent bows[42].

Зрозуміло, що проблема у самій інтерпретації тексту, адже в оригіналі “լայնալիճ աղեղնաւորաց նետից[43], що теоретично можна перекласти як “широкі лучники стріляють [лучники стріляють з широких луків?]”[44].

Цю інформацію можемо інтерпретувати так, що вірмени використовували широкі (довгі) луки на полі бою, довжина яких могла сягати росту людини[45]. Проте, це не означає, що не існувало коротких луків, котрі були більш придатними при обороні замків на фортечних мурах, де був обмежений простір.

Що стосовно його форми – чи був лук простим чи композитним? Відповідь на це питання пробувала шукати К. Восканян, котра схилялась до ідеї існування композитного лука, виділяючи навіть деякі його типи (дуга по центрі луку рівна, заокруглена чи хвилеподібна). Свої висновки дослідниця робила базуючись на зображувальних джерелах XIV–XV ст., зокрема на барельєфі, де зображений князь Амір Хасан ІІ (XIV ст.) (рис. 11) та на мініатюрі Карапета Беркрійського з вірменського псалтиря 1482 р. про Аварайрську битву (451 р.) (рис. 1)[46]. Зауважимо, що В. Абрамян теж пропонувала як взірці використовувати зображувальні джерела, а саме вищезгадану плиту Аміра Хасана ІІ (рис. 11) та кам’яні плити з поселення Ангехакот (близько XV ст.)[47].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 141547
Рис. 11. Барельєф князя Амір Хасана ІІ. Монастир Спітакавор, Вірменія (XIV ст.).

Насправді ж, усі вищезгадані зображення демонструють східні (монгольські, перські і т.д.) впливи і не відповідають реаліям ІХ–ХІ ст. Окрім цього, К. Восканян у додатках до дисертації демонструє зображення луків без жодного датування, натомість покликання на джерела інформації розкидані по всьому тексті[48].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 142020
Рис. 1. Аварайрська битва (451 р.). Мініатюра Карапета Беркрійського з вірменського псалтиря 1482 р.

В. Абрамян та К. Восканян також не використовували барельєфи з церкви св. Хреста на о. Ахтамар, де є аж два зображення саме композитних луків на поясі виноградника, а саме: вершник на східному фасаді (рис. 3 – див. вище), а також мисливець, що присів на одне коліно на західному фасаді (рис. 2 – див. вище), котрі стріляють у ведмедя.

Правда, хоча це чи не єдині зображення луків з епохи Багратидів, навколо яких триває дискусія. Барельєф вершника (рис. 3 – див. вище) окремі дослідники вважають зображенням монгольського воїна[49] у лускатому обладунку, про що свідчать східні риси його обличчя та одяг[50]. Й. Орбелі вважає, що ця частина рельєфу була створена на місці попереднього зображення десь у 1325 р. за сприяння католикоса Стефана V[51]. Доказом цього є подібне за виглядом зображення Амір Хасана ІІ (рис. 11), яке походить з XIV ст. і є відображенням східних впливів[52].

Але, щодо композиції “мисливець стріляє у ведмедя”, то можемо стверджувати, що вона відповідає часу створення храму (915–921 рр.). Чоловік тримає в руках композитний лук цілячись у ведмедя, у котрого вже влучила одна стріла. Сам лук мав (особливу) форму. Сюжет з мисливцем вміщений у т. зв. “виноградній композиції” храму, де розташовані сцени повсякденного життя простолюдинів чи знаті[53].

Зауважимо, що подібне зображення мисливця знаходимо у храм св. Іоанна Хрестителя в Ошці (Х ст.) (рис. 10). Монастир був збудований на території Тао-Кларджетського князівства, де проживало багато вірмен та грузинів. В наш час обидва народи мають свої претензії на цю пам’ятку, котра знаходиться на території Туреччини. М. Цурцумія вважає, що подане зображення композитного луку на стіні храму є в певній мірі подальшим розвитком чи місцевою модифікацією стилю зображення сасанідських луків. Таку ж саму версію М. Цурцумія висловлює і про зображення композитного луку на стінах собору св. Георгія в Накіпарі (Х ст.)[54].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 142808
Рис. 10. Мисливець стріляє в оленя з композитного луку. Храм св. Іоанна Хрестителя в Ошці (Х ст., Грузія).

Власне, подібний тип луку не був чимось унікальним, адже як свідчать візантійські[55] та мусульманські (арабо-перські)[56] зображувальні джерела в той час на Близькому Сході та Закавказзі існувало багато різновидів луків, які відрізнялись між собою окремими деталями.

Для прикладу, на візантійській вирізьбленій табличці із слонової кості (ХІ–ХІІ ст.), яка зберігається у Ермітажі (Санкт-Петербург, Росія) зображено присівшого на одне коліно воїна, котрий тримає короткий спис, меч та композитний лук типу . (рис. 6)[57].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 143036
Рис. 6. Воїн з композитним луком. Вирізблена візантійська табличка із слонової кості (Ермітаж, Росія) (ХІ–ХІІ ст.).

У “Книзі нерухомих зірок” перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі зображено вершника із композитним луком типу  (рис. 5 – див. вище). Водночас, зображення настільки деталізоване, що видно навіть один із способів триманням пальцями натягнутої стріли (великим і вказівним).

Питання типології чи інтерпретації того чи іншого виду зброї завжди є відносним, адже все залежить від методології і аналізу джерел дослідником. Прикладом цього є дискусія між грузинськими істориками Мамукою Цурцумією та Іраклієм Бакрадзе стосовно датування та інтерпретації надмогильних плит з села Гохнарі біля Ахалсопелі (Грузія), на яких зображено силует воїнів з луками та шаблями (рис. 7). І. Бакрадзе датує ці плити Х–ХІ ст.[58], натомість зовсім іншу теорію має М. Цурцумія, датуючи їх аж ХІІ–ХІІІ ст., вважаючи що це поховання кочовиків (можливо половців чи монголів). Свою вельми складну аргументацію він будує на тому, що зображена шабля подібна на іншу знахідку із поховання у Вані, датування якої він проводить по супровідному матеріалу[59].

Зйомка на весь екран 14.12.2018 143357
Рис. 7. Надмогильні плити з села Гохнарі біля Ахалсопелі, із зображеннями композитних луків. Етнографічний музей в Тбілісі, Грузія (Х–ХІ / ХІІІ ст.).

Власне, історія композитних луків на теренах Вірменії сягають ще епохи Сасанідів, а можливо й давніших часів[60]. Це пояснюється тим, що Вірменія, будучи на перехресті греко-римської та східної (персько-арабської) цивілізацій, запозичувала найкращі зразки зброї в обох сторін. Цю думку підтверджує й Д. Ніколь котрий вважає, що композитний лук (т.зв. “гунський стиль”) існував в часи Римської імперії і після її падіння надалі активно використовувався на Близькому Сході і Південному Кавказі[61].

Що ж стосовно знахідок наконечників стріл, то переважну більшість з них було знайдено ще в дореволюційні часи під час розкопок Ані чи Двіну, котрі були головними економічними центрами Вірменії. Наприклад, у 1908 р. біля стіни цитаделі в Ані було знайдено близько 500 стріл[62]. Академік Й. Орбелі пояснює таку велику знахідку наконечників стріл під мурами цитаделі тим, що там могли бути активні бої (для прикладу, під часи облоги міста сельджуками у 1064 р.?)[63], через що потрібно вельми обережно інтерпретувати подібні знахідки.

Водночас, під час розкопок у Двіні було знайдено близько 150 наконечників стріл і близько 30 у Гарні (котрі стосуються часів арабського володарювання у Вірменії (VII–IX ст.)[64]. Порівнюючи знайдені рештки наконечників В. Абрамян доходить висновку, що зброя з Ані та Двіну практично ідентична, а отже вона була виготовлена вручну місцевими майстрами[65] та поширювалась на територію всієї Вірменії[66]. Варто не забувати, що існували також й запозичення ззовні[67].

Проблема типологізації наконечників появлялась у працях різних істориків (Каріне Восканян[68], Євгена Мушегяна[69], Сергія Арутюняна[70], Гамлета Петросяна[71], Валентини Абрамян[72] та інших). Вважаємо, що все ж таки найкраща класифікація була розроблена двома археологами-керівниками археологічних експедицій у Двіні (А. Калантаряном та К Гафадаряном). Власне, їхні дослідження й стали базисом для наступних поколінь істориків.

Отже, можемо виділити кілька різновидів наконечників (рис. 12–15 – див. вище):

  1. три- та чотиригранні;
  2. об’ємні (ромбоподібні/пірамідальні, овалоподібні і бодкін?[73]);
  3. плоскі (листоподібні чи трикутноподібні та з вусиками);
  4. нестандартні[74];

Зауважуємо, що усі типологізації історики будують на основі знахідок V–VIII чи IX–XIII ст., датування яких саме по собі є розпливчасте[75], через що ідентифікувати наконечники власне періоду Багратидів (IX–XI ст.) стає надзвичайно важко.

Фактично, серед вірменських археологів ніхто не займався військовою історією Вірменії епохи Багратидів. Виключення становить А. Калантарян, котрий вивчаючи наконечники з Двіна V–VIII ст., частково торкався епохи Багратидів. Дослідник визначив, що тригранні наконечники побутували у Вірменії лише до ІХ ст., натомість чотиригранні, ромбоподібні та овалоподібні власне у ІХ–ХІІ ст.[76]. Це можна пояснити тим, що з ІХ ст. посилюється обладунок воїна, через що тригранні наконечники ставали менш ефективними. Також, побутували й плоскі наконечники з “вусиками”. Один з таких наконечників знайшли у Двіні у культурному шарі Х ст. (рис. 12 – див. вище)[77]. На думку К. Гафадаряна, власне листоподібні наконечники були одними з найпопулярнішими в даному відрізку часу[78].

Якщо ж говорити про спосіб одягання наконечника на древко, то у Вірменії існували як і черешкові, так і втульчасті наконечники, хоча знахідок останніх є значно менше (рис. 12–15 – див. вище). Це можна пояснити тим, що черешкові були значно легшими у виготовлені (потрібно було лише вилити розплавлений метал у глиняну (чи іншу) форму для стріли. Зауважимо, що вивчення процесу виготовлення та властивостей наконечників потребує глибшого дослідження з боку історичних реконструкторів, які можуть на практиці перевірити ту чи іншу версію.

Про убивчу силу тогочасних луків маємо лише непрямі відомості з джерел і то, вони в більшій мірі стосуються ефективності тюркських лучників[79]. Натомість,

завдяки експериментальним дослідженням Девіда Джонсона дізнаємося, що практично будь-яка стріла пробиває навіть кілька шарів шкіряного, лляного чи комбінованого захисного спорядження. Користь від цих типів обладунків буде хіба в тому випадку, якщо воїн одягне на себе 3 шкіряних гамбінезони та з десяток лляних сорочок, а ворожий лучник буде стріляти у нього затупленими стрілами[80], що звісно ж є абсурдом.

У кольчуги не кращі захисні властивості, адже як показав експеримент, стріли типу “бодкіна” (вузькі та загострені) та з гранями можуть пробити кольчугу та щит[81]. Частково це можуть зробити й широкі (листоподібні) наконечники[82], але їхнє основне призначення полягає в уражені легкоозброєних воїнів чи під час полювання[83] (щоб зробити рану більшою)[84]. Натомість, якщо ж під кольчугою є груба лляна підкладка (гамбінезон), то саме вона може зупинити стрілу (навіть “бодкіна”)[85]. В такій ситуації стріла, при контакті з кольчугою, автоматично затуплюється, а щільний гамбінезон може її зупинити.

Найкращими, на думку М. Цурцумії, захисними властивостями володіли ламелярна та луската броня, адже їхні пластини (часто опуклої форми) відбивають і послаблюють удари практично усіх стріл[86].

Турецький історик Тулай Метін вважає, що тюркські стріли могли пробивати броню[87] з чим ми не можемо повністю погодитись. Базуючись на вищеописаних даних вважаємо, що тогочасні стріли могли пробити гамбінезон, кольчугу чи ті місця, де пластинчасті обладунки залишали відкриті стики: згин руки, під пахвами, зону стегна, голову та коліна[88].

Водночас, якщо ж стріла все ж таки глибоко проникла в тіло людини, то існувала небезпека того, що при спробі її витягнення наконечник може відламатись від древка та залишитись у тілі людини[89].

Також, стріли могли бути отруйними, про що писав навіть вірменський католикос Нерсес IV Шноралі (1166–1173) у вельми поетичній формі: “Лук, зроблений із кедру, випускає отруєний металевий наконечний, який вбиває”[90]. Найчастіше наконечники стріл обмазували отрутою[91], котру виготовляли з вовчих ягід[92].

При уражені ядовитою стрілою, потрібно було вирізати рану чи навіть цілу кінцівку (якщо стріла попадала у руку чи ногу), щоб отрута не поширювалась далі[93]. Ба більше, навіть якщо стріла не була отруйною, то все одно існувала небезпека потрапляння інфекції до рани, що могло призвести до ампутації чи смерті[94]. Антисептичних засобів тоді не знали, тому рівень смертності серед поранених був доволі високий.

Звісно ж, стрілу можна було використовувати лише 1 раз, тому під час військового походу потрібна була їхня велика кількість. Якщо у тогочасній Візантії існувало державне забезпечення армією стрілами (та іншими необхідними речами)[95] під час походу, то у Вірменії такого не знаходимо. Можемо припустити, що воїни самі повинні були виготовляти чи купляти стріли або ж під час походу були спеціальні майстри у війську, які займались їхнім виготовленням.

Водночас, знаходимо інформацію, що у вірменських міських складах зберігали сіно, солому (корм для коней) і стратегічні запаси їжі, а також і зброї (переважно стріл). Володіємо даними, що за підпал чи нищення таких складів, винуватця могли навіть заживо спалити[96].

За візантійськими джерелами кожен лучник брав із собою у похід токсофаретру (лук та коробку до нього, тятиви та колчан із 30-40 стрілами відповідно)[97]. За іншими даними, воїни повинні були брати із собою “2 луки, 4 тятиви, 2 колчани із 40 та 60 стрілами відповідно”[98]. Не зважаючи на те, що це візантійське джерело, частково ці дані можемо апробувати на вірменські реалії.

Деталізоване зображення стріли знаходимо у вищезгаданій “Книзі нерухомих зірок” (рис. 4 – див. вище). На зображені чітко видно наконечник листоподібної форми (можливо черешковий), котрий був вставлений древко і прикріплений до нього (нитками?). Древко плавно розширюється в сторону кінця стріли, де розташоване пір’я, яке слугує аеродинамічним стабілізатором (оперення стріли або флетчер). На самому кінці стріли знаходиться виїмка для тятиви.

Зауважимо, що подібне зображення стріли знаходимо на барельєфі Атенського Сіону (VII ст.). Це відомий християнський сюжет, котрий описує полювання вершника з композитним луком (св. Євстафія Плакиди) на оленів(?). Мамука Цурцумія висловлює припущення, що все ж таки цей рельєф був доданий пізніше, датуючи його Х ст.[99], враховуючи його вигляд і композиційне наповнення (Рис. 9). Так чи інакше, але подане питання потребує глибшого дослідження.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 145525
Рис. 9. Атенський Сіон (VII або Х ст., Грузія). Фото з приватного архіву М. Цурцумії.

Б. Аракелян вважає, що прикладом якості вірменських луків було те, що їх навіть ніби-то експортували в Халіфат[100]. Натомість, К. Восканян, на основі філологічної розвідки А. Папазяна доводить, що хроністи говорили власне не про лук в цілому, а лише про тятиву (“լարից”)[101]. Взагалі, про тятиву у хроніках є дуже мало інформації. Т. Коліас, базуючись на візантійських джерелах приходить до висновку, що тятиву робили із сухожилля, кишок чи шкіри овець, кіз та оленів. Кожен лучник повинен був мати мінімум 2 тятиви із собою (основну і запасну)[102], адже під час битви тятива могла легко порватися[103].

Сучасник приходу сельджуків на Закавказзя в ХІ ст. Аристакес Ластіверці описуючи звірства сельджуків над полоненими, пише, що вони “разом із нігтями по-звірячому здирали шкіру з пальців аж до плечей, з якої потім робили тятиву для лука”[104]. Вважаємо, що це тільки літературна гіпербола.

Саму ж дугу луку виготовляли зазвичай з одного (простий лук) чи кількох порід дерев, укріплюючи його основу перемотаними сухожиллями тварин (композитний лук)[105]. Такий лук був значно довговічнішим (звісно ж, якщо він не потраплятиме під дощ, адже тоді любий лук буде деформуватись)[106]. До речі, саме про те, що лук втрачає свої якісні властивості від надмірної вологості аж двічі згадує Лев VI у своїй праці[107]. Попри те, будь-який лук міг бути пошкодженим під час битви зовнішніми чинниками чи попросту через надмірне використання[108].

На жаль, жодних відомостей про розмір луку ми не знаходимо у вірменських джерелах. Натомість, у візантійському трактаті середини Х ст. “Sylloge Tacticorum” знаходимо, що довжина (малого) композитного луку (для катафрактарія) була 117–125 см.[109], в той час як піхотинці могли використовували довші. Довжина стріли залежала від розміру лука, але, в середньому, вона була не менше 70 см.[110].

Також, у той час пострілом стріли із луку вимірювали відстань[111]. Власне, цей факт демонструє відносність поняття відстані (як і часу) у середньовічному соціумі. В середньому стріла могла пролетіти 250[112]–340[113] м., хоч це звісно ж, залежало від лучника і якості лука[114]. Водночас, така дистанційна зброя служила ідеальним знаряддям для передачі певної інформації на короткі відстані. Відомо, що під час облоги сельджуками Манцикерта у 1054 р., хтось із ворожого табору повідомляв містян про дії тюрків. Скоріш за все, це робилося за допомогою випущених стріл, до яких були прикріплені записки[115]. Про такий метод згадує також Лев VI у своїй “Тактиці” [116].

Питання популярності луку у вірменському війську залишається суперечливим і недослідженим. Вірменські хроністи часто згадують про лук як вид зброї[117], а найкращим описом його використання є вищезгадана битва на о. Севан (921 р.), де вірменські лучники “навіть на волосину не промахувались. Взявшись спритно стріляти з лука, вірмени декого з ворогів перетворили на однооких і багатьох, смертельно поранивши, вбили[118]. Власне, опис майстерних лучників, стріли котрих попадають прямо в очі, не є унікальним. Товма Арцруні, описуючи спалення Тбілісі еміром Бугою у 852 р.[119] згадує про одного арабського полководця Ашхета, котрийбув повністю одягнений в обладунки, як залізна статуя… не були прикриті лише очі. Коли він наблизився до [одного] берега, то [один з грузинів] влаштував там йому засідку. Він натягнув свій широкий лук і пустив стрілу в щілину [для очей]… Хтось інший, повторно вразивши його в те саме око списом, скинув Ашхета у воду[120]. Очевидно, що повністю довіряти цим описам не можна, але вони добре демонструють бачення тогочасних авторів про те, якими повинні бути “майстерні стрілки”.

Володіємо згадкою, що у вірменському війську були “майстерні лучники” з племен Північного Кавказу котрі, будучи васалами Смбата І (890–914?), допомогли вірменам перемогти саджидів у битві під Дохсою (894 р.)[121]. Зауважимо, що дослідники схильні вбачати у племенах Північного Кавказу вірменських найманців[122]. Проте, ця теорія не витримує критики, адже в джерелах чітко видно, що ці племена були підкореними вірменськими царями[123], через що й змушенні були часом відправляти свої загони на допомогу як васали.

Цікавою і не до кінця зрозумілою є згадка про похід проти Антіохії візантійського імператора Романа ІІІ Аргира (1028–1034) у 1028 р. Проїжджаючи повз “Чорну” гору, василевс побачив багато монастирів пустельників (серед яких були й вірменські). Будучи затятим халкедонітом, імператор мав певну відразу до “єретиків-монофізитів”, тому наказав “вибрати з кожного монастиря лучників, щоб вони служили моєму царству[124]. Можливо, тут мається на увазі те, що до війська брали селян з навколишніх сіл, які могли бути у залежності від монастирів.

Натомість, В. Абрамян звертає увагу на невелику кількість знайдених наконечників стріл з епохи Багратидів[125], що може свідчити про непопулярність луку. Прикладом такої версії може бути опис битви між військами князівства Васпуракану та тюрками-сельджуками у 1016 р., де вірмени зазнали відчутної поразки, адже: невірні [тюрки-сельджуки] пускали стріли, які масово вбивали та ранили багатьох з вірменського війська. Побачивши це, Шапух, один із полководців Давида [командувач васпураканських військ, син царя Васпуракану Сенекерима І (1003–1021)] сказав: “Повертай назад царю, бо велика частина наших воїнів поранені стрілами. Дозволь нам відступити і захиститися від цієї зброї, яку ми бачимо в руках невірних, виготовивши інші види обладунків, які будуть захищати від їхніх стріл[126].

Подібний опис цієї події зустрічаємо й в інших хроністів. Смбат Спарапет (ХІІІ ст.) писав, що: “лучники [тюрки-сельджуки] з розпущеним волоссям, як у жінок, почали стріляти у вірменську армію, яка не була готовою дати відсіч[127]. Всі наступні свідчення про набіги тюрків на Вірменію в середині ХІ ст. будуть подібними за своєю суттю[128]. Сучасні турецькі історики вважають, що саме завдяки професійним кінним та пішим лучникам, які використовували тактику дистанційного бою та щільного вогню, сельджукам вдалося відносно легко подолати опір ромеїв та захопити майже усю Малу Азію наприкінці ХІ ст.[129]. Попри це, найраніші точно ідентифіковані знахідки наконечників тюркських стріл датуються лише ХІІ ст. з території палацу Кубадабаду (Туреччина)[130], що створює певну трудність у вивчені тюркських луків.

В. Абрамян вважає, що у вірменських джерелах кочовики (тюрки чи пізніше монголи) завжди асоціювались у вірмен (в плані зброї) з луком і стрілками, для котрих це були символи сили і влади[131], про що свідчать монети ХІ ст. на яких зображений лук[132]. Сучасні. Очевидно, що вірмени були гіршими лучниками ніж кочовики, хоча з часом, перебуваючи під їхніми впливами, вірмени перейняли їхнє військове мистецтво. Для прикладу, в середині ХІ ст., багато вірмен почали мігрувати у Фатимідський Єгипет[133]. В переважній більшості новоприбулі вірменські солдати ставали пішими лучниками та служили під командою ісламізованих вірмен[134]. Таку ситуацію можна пояснити тим, що Фатиміди були зацікавленні у вербуванні професійних вірменських воїнів, які вже мали досвід боротьби з сельджуками. Зауважимо, що корпус вірмен навіть організував повстання в 1073 р. й тимчасово захопив владу в Каїрі. Їхній очільник Бадр ал-Джамаль, ставши візиром, розпочав вербування ще більшого числа вірмен (як християн, так і мусульман) у свій корпус[135]. З кінця ХІ ст. їхня кількість почала зменшуватись, хоч вірменські загони існували до кінця ХІІ ст.[136].

Ще один приклад перейняття вірменами “східних традицій” знаходимо у творі “Квітник історії” (поч. XIV ст.), котрий був написаний на основі оповідей політичного і культурного діяча Кілікійської Вірменії Хетума Патміча за волінням папи Климента V (1305–1314). В ІХ розділі твору, де описуються терени колишньої держави Багратидів пише, що вірмени: доблесні воїни, які однаково хороші як і верхи, так і пішо. Що стосується озброєння, то вони імітують татар [монголів], під чиїм домінуванням вони були протягом тривалого часу[137].

На проблему підготовки лучників звертав ще давніше увагу Лев VI, котрий писав про падіння інтересу ромеїв до стрільби з луку “що приносить їм багато невдач[138], а також про необхідність “кожному тренуватись вдома у цьому вмінні[139].

Вже тоді Лев VI писав, що найкращою зброєю проти сарацинів та інших кочовиків є лук, адже “Якщо лучники будуть навчені стрільбі не тільки по вершникам, але і по їх коням, то [наші] стріли… заподіють велику шкоду ворогам, оскільки коні, які вони так цінують, будуть вбиті…”[140]. Власне, однією з причин поразки ромеїв при Манцикерті у 1071 р. було недооцінення луку. Візантійський історик Михаїл Атталіат у своїй книзі “Історія” (ХІ ст.) описуючи ці події писав, що тюрки були “чудовими стрілками з луку на бігу”[141].

Про існування кінних лучників у вірменській армії немає жодних згадок у джерелах, натомість є описи арабо-перських чи тюркських кінних лучників. Товма Арцруні описуючи воїнів еміра Буги під час походу на Нкан у 851 р. пише: “сагайдак зі стрілами і луком [у воїнів] знаходився попереду, на холці коня[142]. Вважаємо, що кінні лучники були преференцією східних народів (арабів, тюрків, персів, хозар і т.д.). На це акцентує велику увагу Аристакес Ластіверці: “ [В 1047 р.] відкрилися ворота небесного гніву. З Туркестану рушило величезне військо [сельджуків], а коні їхні стрімкі, як орли, з копитами, подібними твердим камінню. Їх луки натягнуті, а стріли загострені…”[143]. Не можемо повністю відкидати того факту, що у вірмен взагалі не було кінних лучників[144], але однозначно вони відігравали лише незначну роль.

У цьому контексті цікавими є зображення кінних лучників з терен середньовічної Грузії, а саме: вершник з композитним луком (св. Євстафій Плакида з вівтарної плиті у Цебелді (прибл. IXст.) (рис. 8) та з Атенського Сіону (VII/Х ст.) (рис. 9 – див. вище). вважає, що не зважаючи на існуючі зображення кінних лучників з тогочасних терен Грузії, ми не можемо вважати, що вони тоді справді існували у війську немає підстав (так само як і у армії Багратидів). У приватній переписці М. Цурцумія висловив власне припущення, що кінні лучники у грузинському війську появилися лише у ХІІІ ст., а подані зображення радше копіюють тодішні арабо-перських зразки мистецтва[145], які не відображають тогочасні грузинські (військові) реалії.

Зйомка на весь екран 14.12.2018 151320
Рис. 8. Вершник з композитним луком (св. Євстафій Плакида) з вівтарної плити церкви у Цебелді (прибл. ІХ ст., Грузія).

ВИСНОВКИ

Отже, завдяки комплексному аналізу різних типів джерел вірменського, грузинського, візантійського та арабо-перського походження можемо дійти висновків, що вірмени найчастіше використовували власне композитний лук, чи не єдине зображення котрого було знайдено на стінах храму на о. Ахтамар (рис. 2 – див. вище). Зауважимо, що така “популярність” композитного луку серед зображувальних джерел і навпаки – “непопулярність” простого луку не свідчить про те, що в той час він не існував[146]. Річ у тім, що простий лук був дешевим, легким у виготовленні та без жодних унікальних особливостей, будучи популярним серед менш заможніших воїнів.

Широкі (լայնալիճ) композитні чи прості луки використовували на полі бою, натомість при обороні фортець вони були менш придатними, тому для цих потреб могли використовували коротші луки. Під час битви піхотинці чи кавалеристи мали прикривати лучників, адже вони були вразливими до будь-якого контактного бою. Водночас, у вірменській та грузинській армії не існувало кінних лучників, котрі натомість були у ромеїв та мусульман.

Звернено увагу на необхідність вельми обережного інтерпретування наявних барельєфів із зображеннями лучників (кінний лучник з Ахтамару, надмогильні плити з Гохнарі та Атенський Сіон) (рис. 3, 7, 9 – див. вище), адже їхнє датування та стиль створення є вельми дискусійний. Доведено, що використання зображувальних джерел з XIV–XV ст. для вивчення періоду ІХ–ХІ ст. не є можливим.

Висловлюємо версію, що лук не був головною зброєю на полі бою для вірмен, чого не можна сказати про вартову службу у замках чи на кораблях. Вважаємо, що власне лук (як вид зброї) та кінні лучники ідентифікувалися у вірмен із мусульманським (арабо-персько-тюркським) світом, про що свідчать описи тогочасних вірменських хроністів.

Дослідження сучасних реконструкторів дозволяють припустити, що тогочасні стріли могли пробити грубий гамбінезон та кольчужний обладунок, натомість, що стосується ламеляру чи луски, то тут стріли могли вразити лише ті місця, де обладунки залишали відкриті стики.

Найбільш дискусійною та проблемною темою залишається методологія вивчення окремих видів зброї, а також датування, описання та класифікація знайдених наконечників, котрі могли б більше розповісти про виготовлення, ефективність, бронебійність та методику прикріплення наконечників до древка.


Дмитро Димидюк

ЛУК І СТРІЛА У ВІРМЕНІЇ ЕПОХИ БАГРАТИДІВ (КІНЕЦЬ ІХ- СЕРЕДИНА ХІ СТ.)

У статті, на основі джерел вірменського, грузинського, візантійського та арабо-перського походження, досліджено форму та розмір луку, а також будову стріли. Основну увагу приділено барельєфам з церкви св. Хреста на о. Ахтамар (915–921), де знаходиться чи не єдине тогочасне зображення композитного луку.

Проаналізовано вірменські хроніки, де при описі луку використовується слово լայնալիճ (широкий), що вказує на його довжину. Висловлено припущення, що вірмени також могли використовувати й простий лук.

Охарактеризовано бронебійні властивості тогочасних стріл. Зазначено, що лук (як вид зброї) ідентифікувалися у вірменській свідомості із мусульманським (арабо-персько-тюркським) світом. Зауважено, що у вірменській армії не було кінних лучників.

Визначено рівень популярності луку серед вірменських воїнів, котрий був відносно невеликий. Звернено увагу на брак датування, описів та об’ємного промальовування більшості зображень наконечників стріл у працях вірменських археологів. Наголошено на потребі нового фотографування та вивчення наконечників стріл, які являються чи не єдиними археологічними джерелами до цієї теми.


 Dmytro Dymydyuk

BOW AND ARROW IN BAGRATID ARMENIA (END OF IX – MIDDLE OF XI C.).

In the article the shape and size of a bow as well as the structure of an arrow have been researched, based on Armenian, Georgian, Bizantine and Arabo-Persian sources. The primary attention was paid to the reliefs from The Cathedral of the Holy Cross on Aghtamar Island (915–921, modern Turkey) where virtually the only image of the composite bow is located.

In order to describe a bow, the majority of Armenian historians used the word “լայնալիճ” (broad bow) which means that this weapon was long. There is an assumption that self-bows could also be used. The armor penetration properties of arrows were characterized.

In the Armenian consciousness of that time, a bow (as a weapon) was associated with Muslim (Arab–Persian–Turkish) world. Lack of horse archers in Armenian army was noticed.

The level of bow’s popularity among Armenian warriors was relatively not big. Attention was paid to the lack of dating problem, description and three-dimensional image of found arrows in the works of Armenian historians and archeologists. The necessity of new photographing and re-description of the available arrowheads was proven, because they are only archeological sources to this topic.


ПРИМІТКИ

[1] Дослідження проведене за підтримки гранту від “Calouste Gulbenkian Foundation”. [Електронний ресурс: https://gulbenkian.pt/%5D

[2] This research was supported by Calouste Gulbenkian Foundation grant. [Available at: https://gulbenkian.pt/%5D


[1] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. Պետական պատմական թանգարան ՀՍՍՌ ԳԱ. Երևան, 1950. էջ. 47.

[2] Սարգսյան Ս. Հայ ռազմական արվեստի պատմություն. Երևան: Հայաստան, 1969. 218 էջ.

[3] Chlipała M. Wojskowość królestwa Armenii cylicyjskiej w czasach wypraw krzyżowych. Tarnowskie Góry, 2013. 128 s.

[4] Аствацатурян Э. Оружие народов Кавказа. Москва, 1995. 193 с.

[5] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 47.

[6] Աբրահամյան Վ. Արհեստները Հայաստանում IV–XVIII դդ. Երևան, 1956. 290 էջ.

[7] Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ. Երևան, 1958. էջ. 143.

[8] Հայ Ժողովրդի Պատմություն. Խմբ. Բ. Առաքելյան. Երևան, 1976. Հ. 3. էջ. 273–277.

[9] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IX–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). Երևան, 2010. էջ. 112.

[10] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 58.

[11] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IX–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). էջ. 113–120. նկ. 4, 5.

[12] Davies J. Medieval Armenian Art and Architecture: Church of the Holy Cross, Aght’amar. London, 1991. 224 p.

[13] Der Nersesian S. Aght’amar. Church of the Holy Cross. Cambridge, 1965. 60 p.

[14] Орбели И. Избраные труды. Т. 1. Москва, 1968. 535 с.

[15] Jones L. Between Islam and Byzantium. Aldershot, 2007. 160 p.

[16] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Edinburgh, 1982. Vol. I–III. 521 p.

[17] Kolias T. Byzantinische Waffen: ein Beitrag zur byzantinischen Waffen kunde von den Anfängen bis zur lateinischen Eroberung. Wien, 1988. 285 s.

[18] Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). Trans. From Pol. by R. Brzezinski. Leiden, 2010. 483 p.

[19] წურწუმია მ. შუა საუკუნეების ქართული ლაშქარი (900–1700): ორგანიზაცია, ტაქტიკა, შეიარაღება. თბილისი, 2016. 782 გვ.

[20] Товма Арцруни. История дома Арцруни. Пер. с арм. М. Дарбинян-Меликян. Ереван, 2001. 524 с; Թովմա Արծրունի. Պատմութիւն տանն Արծրունեաց. Խմբ. Մ. Դարբինյան–Մելիքյանի. – Երևան, 2006. – 504 էջ.

[21] Ованес Драсханакертци. История Армении. Пер. с арм. М. Дарбинян–Меликян. Ереван, 1986. 396 с; Yovhannēs Drasxanakertc’i’s. History of Armenia. Transl. From Arm. by K. Maksoudian. Atlanta, 1987. 373 p; Հովհաննես Դրասխանակերտցի. Պատմութիւն Հայոց. Խմբ. Մ. Մսերեան. Թիֆլիս, 1912. 428 էջ.

[22] Псевдо-Шапух Багратуни. История анонимного повествователя. Пер. с арм. М. Дарбинян–Меликян. Ереван, 1971. 238 с.

[23] Всеобщая история Степаноса Таронского Асохика по прозванию. Пер. с арм. Н. Эмина. Москва, 2011. 377 с.

[24] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. Пер. с арм. К. Юзбашяна. Москва, 1968. 194 с.

[25] Лев VI Мудрый. Тактика Льва. Под. ред. В. Кучмы. Санкт-Петербург, 2012. 368 с.

[26] Романова М. Вооружение и обмундирование армянского Киликийского воина (1073–1375). Հայոց պատմության հարցեր. Երևան, 2011. – էջ. 67–68.

[27] Джанполадян Р., Кирпичников А. Средневековая сабля с армянской надписью, найденная в Приполярном Урале. Эпиграфика Востока. Вып. XXI. Москва, 1972. C. 25–26.

[28] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. – էջ. 57–58.

[29] Он дышал Двином, это была его святыня – Араму Калантаряну исполнилось бы 80 лет. [Електронний ресурс: https://news.am/rus/news/406477.html%5D

[30] Քալանթարյան Ա. Զենքերը V–VIII դարերում (Ըստ Դվինի հնագիտական պեղումների). Պատմա-բանասիրական հանդես. Երեվան, 1965. №. 4. էջ. 242–243; Քալանթարյան Ա. Դվինի նյութական մշակույթը IV–VIII դարերում, Երեվան, 1970. Նկ. ХІХ.

[31] Марр Я. Ани. Ереван, 2011. 136 с.

[32] Watenpaugh H. The Cathedral of Ani, Turkey. Sacred Precincts: The Religious Architecture of Non-muslim Communities Across the Islamic World. Leiden, 2014. P. 468.

[33] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. III. № 196–238, 330–409, 411–427.

[34] Kolias T. Byzantinische Waffen. P. 33.

[35] Ibid. P. 140.

[36] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. I. P. LVIII.

[37] Saint-George H. The Bow, Its History, Manufacture & Use. Charleston, 2008. 245 р; Bradbury J. The Medieval Archer. Woodbridge, 1985. 198 р; Bradbury J. The Routledge Companion to Medieval Warfare. London, 2004. 392 р; Heath E. Archery: A Military History. London, 1980. 244 p; Hardy R. Longbow: A Social and Military History. London, 1992. 224 p.

[38] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 235–236.

[39] Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. С. 198.

[40] Yovhannēs Drasxanakertc’i’s. History of Armenia. – P. 232.

[41] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 135

[42] Yovhannēs Drasxanakertc’i’s. History of Armenia. – P. 143.

[43] Հովհաննես Դրասխանակերտցի. Պատմութիւն Հայոց. էջ. 169, 235.

[44] Переклад є приблизний, адже до кінця залишається не зрозумілим значення слова “лайналіч” (լայնալիճ).

[45] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IX–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). էջ. 112–113.

[46] Նույն տեում. էջ. 114. նկ. 4–5.

[47] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 58.

[48] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IX–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). նկ. 1–15.

[49] Натомість, Д. Ніколль писав, що цей барельєф репрезентує “арабо-перські традиції” і є власне джерелом до вивчення легкої арабської кінноти. Хоч і дослідник помилився із “суб’єктом впливів”, але хід мислення був правильним. – (Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. II. P. 349–350).

[50] Davies J. Medieval Armenian Art and Architecture: Church of the Holy Cross, Aght’amar. P. 86; Nersesian S. Aght’Amar. Church of the Holy Cross. P. 26.

[51] Орбели И. Избраные труды. Т. 1. C. 158–159.

[52] Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). P. 308. fig. 85.

[53] Davies J. Medieval Armenian Art and Architecture: Church of the Holy Cross, Aght’amar. P. 134–135; Nersesian S. Aght’Amar. Church of the Holy Cross. P. 13; Орбели И. Избраные труды. Т. 1. C. 141–142.

[54] წურწუმია მ. შუა საუკუნეების ქართული ლაშქარი (900–1700): ორგანიზაცია, ტაქტიკა, შეიარაღება. გვ. 528–529.

[55] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 214–215; Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). P. 369–371; Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. III. №. 203, 214, 220B, 223.

[56] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. I. P. 117–118. Vol. III. №. 341–342.

[57] Зауважимо, що у візантійській церковній іконографії практично немає зображень луку до ХІІІ ст., адже ромеї вважали, що лук є зброєю диявола та нечестивців, тому зображувати її як зброю святих не можна. Виключення становить лише грузинська іконографія, де зображення святих із луками появляються наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. – (Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). P. 371–373, 378.

[58] ბაქრაძე ი. X–XI საუკუნეების ქართველი მეომრის შეიარაღებისათვის (არქეოლოგიური მონაცემებისა და წერილობითი წყაროების მიხედვით). საქართველოს ისტორიის ინსტიტუტის შრომები. თბილისი, 2011. №. IV. გვ. 71–74, 89.

[59] Tsurtsumia M. Medieval sword and sabre from the Georgian National Museum. Acta Militaria Mediaevalia. Sanok, T. XI. 2015. S. 168–169.

[60] Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). P. 83.

[61] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. P. 117–118; Haldon J. Some Aspects of Byzantine Military Technology from the 6th to the 10th centuries, Byzantine and Modern Greek Studies. Vol. 18. Cambridge, 1994. P. 39.

[62] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 57.

[63] Орбели И. Каталог Анийского музей древностей. Вип. 1. Санкт-Петербуг, 1910. С. 95.

[64] Քալանթարյան Ա. Զենքերը V–VIII դարերում (Ըստ Դվինի հնագիտական պեղումների). էջ. 242.

[65] Նետրար – майстер, що робив стріли (նետ) – Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ. էջ. 143.

[66] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 58.

[67] Քալանթարյան Ա. Զենքերը V–VIII դարերում (Ըստ Դվինի հնագիտական պեղումների). էջ. 242; Ղաֆադարյան Կ. Դվին քաղաքը և նրա պեղումները. – էջ. 161–163.

[68] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IХ–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). էջ. 115.

[69] Մուշեղյան Ե. Անիի պեղումներից հայտնաբերված իրերը. Հատկանշական ցուցակ թանգարանային ժողովածուների. Երևան, 1982. Պրակ II. էջ 135–138.

[70] Հարությունյան Ս. Անբերդ. Երևան, 1978. էջ 71, 83. նկ. 59.

[71] Պետրոսյան Հ. Գառնին ІХ–ХIV դարերում. Երևան, 1988. էջ 42–43.

[72] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 55, 59.

[73] Деякі із знайдених наконечників є вузькими і довгими, через що вони можуть бути подібними до типу “бодкіна”.

[74] Класифікація зроблена на основі знахідок з Двіну – Двин. Город Двин и его раскопки (1981–1985). Под. ред. А. Калантаряна. Ереван, 2008. Т. IV. С. 73; Քալանթարյան Ա. Զենքերը V–VIII դարերում (Ըստ Դվինի հնագիտական պեղումների). – էջ. 242; Ղաֆադարյան Կ. Դվին քաղաքը և նրա պեղումները. էջ. 161–163.

[75] Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ. էջ. 144; Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 57.

[76] Двин. Город Двин и его раскопки (1981–1985). Т. IV. С. 25–26; Քալանթարյան Ա. Դվինի նյութական մշակույթը IV–VIII դարերում. էջ. 44–45; Քալանթարյան Ա. Կենտրոնական թաղամասի պեղումները 1964–1970 թթ. Երեվան, 1976. էջ. 110.

[77] Двин. Город Двин и его раскопки (1981–1985). Т. IV. С. 73.

[78] Ղաֆադարյան Կ. Դվին քաղաքը և նրա պեղումները. էջ. 161–162.

[79] Armenia and the Crusades, ten to twelfth centuries: the Chronicle of Matthew of Edessa. Transl.from Arm. by A. Dostourian. – Lanham, 1993. P. 47–48; Смбат Спарапет. Летопись. С. 15; Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 87–88.

[80] Jones D. Arrows against linen and leather armour. Journal of the Society of Archer Antiquaries. Vol 55. Canterbury, 2012. [Електронний ресурс:

https://www.academia.edu/5520314/Arrows_Against_Linen_and_Leather_Armour].

[81] Комар А., Сухобоков О. Вооружение и военное дело Хазарского каганата. Восточноевропейский археологический журнал. Киев, 2000. № 2. [Електронний ресурс: http://archaeology.kiev.ua/journal/020300/komar_sukhobokov.htm]; Jones D. Arrows against mail armour. Journal of the Society of Archer Antiquaries. – Vol. 57. Canterbury, 2014. P. 67–68.

[82] Ibid. P. 68–69.

[83] Yavaş A. First Records On Anatolian Seljuk Arrowheads (In The Light Of Kubad-Abad Palace Specimens). International Referred Academic Social Sciences Journal. Vol. 3. Istanbul, 2012. P. 122.

[84] Автор статті щиро дякує львівському клубу реконструкторів “Чорна Галич” та особисто його голові Яремі Іванцеву, за надану консультацію та практичну перевірку вищезгаданих фактів.

[85] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 220; Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). P. 161.

[86] Tsurtsumia M. The Evolution of Splint Armour in Georgia and Byzantium: Lamellar and Scale Armour in the 10th–12th centuries. Byzantina Συμμεικτα. Vol. 21. Athens, 2011. P. 70; წურწუმია მ. ცხენის აბჯარი შუა საუკუნეების საქართველოში. საქართველოს ისტორიის ინსტიტუტის შრომები. №. V. თბილისი, 2012. გვ. 94.

[87] Metin T. Selçuklularda okçuluğa genel bir bakiş. Tarih Okulu Dergisi. Sayi 17. Izmir, 2017. P. 135.

[88] Jones D. Arrows against mail armour. – P. 79–80; Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 235–236; Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. С. 209; Ованес Драсханакертци. История Армении [Х ст.]. С. 235–236.

[89] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 219–220.

[90] Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ. էջ. 145.

[91] Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. C. 190.

[92] Там же. С. 173, 422–423.

[93] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 223.

[94] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. – էջ. 62.

[95] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 225–226.

[96] Всеобщая история Асохика. С. 182–183.

[97] Лев VI Мудрый. Тактика Льва. С. 135.

[98] Grotowski P. Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261). – P. 340.

[99] Автор поділився своєю версією у приватній переписці, готуючи публікацію про це.

[100] Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ. էջ. 300.

[101] Փափազյան Հ. Անանուն տաջիկ աշխարհագիրը Հայաստանի, Ադրբեջանի և Արևելյան Վրաստանի աշխարհագրության և տնտեսական հարաբերությունների մասին (10-րդ դար). ՀՍՍՌ ԳԱ Տեղեկագիր հասարակական գիտությունների. Երևան, 1953. № 5. էջ. 83.

[102] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 217.

[103] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 89.

[104] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 114.

[105] Ոսկանյան Կ. Հայոց բանակը Բագրատունյաց շրջանում (IX–XI դարեր) (չհրապարակված թեկնածուական ատենախոսություն). էջ. 113.

[106] Նույն տեում. էջ. 113.

[107] Лев VI Мудрый. Тактика Льва. С. 285, 323.

[108] Про такий випадок у художній формі пише Аристакес Ластіверці, описуючи поразку під Манцикертом (1071 р.). – Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 133.

[109] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 216.

[110] Ibid. S. 217.

[111] Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. С. 246; Псевдо-Шапух Багратуни. История анонимного повествователя. С. 84, 152.

[112] Payne-Gallwey R. The Book of the Crossbow (History of Archery Series). Part L.London, 2016.

[113] Kolias T. Byzantinische Waffen… S. 220.

[114] За Георгієм Теотокісом максимальна середня дальність стрільби з композитного луку у була 225 м., ефективна – 90 м. (Theotokis G. Military Technology: Production and Use of Weapons. A Companion to the Byzantine Culture of War, ca. 300-1204. Leiden, 2018. Р. 454). Як бачимо, питання є доволі дискусійним і складним.

[115] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 103.

[116] Лев VI Мудрый. Тактика Льва. С. 310.

[117] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 147, 204; Թովմա Արծրունի. Պատմութիւն տանն Արծրունեաց. – էջ. 148–149, 151. Насправді ж, згадок про лук у вірменських хроніках є багато, але без детального опису його використання.

[118] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 235–236.

[119] Летопись Картли. Пер. с груз. М. Лордкипанидзе. Картлис Цховреба. История Грузии. Под. ред. Р. Метревели. Тбилиси, 2008. С. 168.

[120] Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. С. 209.

[121] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 134–135.

[122] Հայ Ժողովրդի Պատմություն. Հ. 3. էջ.275.

[123] Ованес Драсханакертци. История Армении. С. 134–135.

[124] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 71–72.

[125] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները / Վալենտինա Աբրահամյան. – էջ. 55. Для прикладу, у праці Г. Петросяна про історію Гарні у ІХ–ХIV ст. подано інформацію, що археологами було знайдено лише 20 наконечників стріл, більшість з яких датуються ХІІ–ХIV ст. – Պետրոսյան Հ. Գառնին ІХ–ХIV դարերում. էջ 134.

[126] Armenia and the Crusades: the Chronicle of Matthew of Edessa. P. 47–48.

[127] Смбат Спарапет. Летопись. С. 15.

[128] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 87–88.

[129] Metin T. Selçuklularda okçuluğa genel bir bakiş. P. 134–135, 138.

[130] Yavaş A. First Records On Anatolian Seljuk Arrowheads (In The Light Of Kubad-Abad Palace Specimens). P. 124; Yavaş A. Samsat Höyük Ortaçağ Temrenleri Hakkında İlk Tespitler. Mimarlar Arkeologlar Sanat Tarihçileri Restoratörler Ortak Platformu E-Dergisi. Cilt. 10. Istanbul, 2017. №15. P. 33–34.

[131] Աբրահամյան Վ. Միջնադարյան Հայաստանի զենքերի տեսակները. էջ. 55.

[132] Shenishvnebi adreselchukur monetebze, XI s. [Some comments onearly Saljūq coins, 11th cent.]. Valerian Gabashvili – 90. Jubilee Collection, Tbilisi, 2003, pp. 73–100.

[133] Dadoyan S. The Fatimid Armenians: Cultural and Political Interaction in the Near East. P. 64–65.

[134] Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. I–II. P. 80, 237, 410–411.

[135] Див.: Canard M. Notes sur les Arméniens à l’époque fâtimite. Annales de l’Institut d’Études Orientales de l’Université d’Alger. Vol. 13. Algiers, 1955. P. 145; Dadoyan S. The Armenians in the Medieval Islamic World. Vol. 3. New-Jersey, 2014. P. 238, 241; Բալդարյան Ս. Ֆաթիմյան Եգիպտոսի հայազգի առաջին վեզիրը. Անհատը պատմության հոլովույթում. Երևան, 2015. էջ. 65–73.

[136] Шамдор А. Саладин, благородный герой ислама. Пер. с фр. Е. Кулешова. Санкт-Петербург, 2004. C. 44–45; Nicolle D. The Armies of Islam 7–11 centuries. Oxford, 1995. P. 23.

[137] Hetum the Historian’s Flower of Histories of the East. Transl. from Arm. by R. Bedrosian. – Long Branch, 2004. Chapter 9. [Електронний ресурс:

https://archive.org/stream/HetumTheHistoriansFlowerOfHistoriesOfTheEast/Hetum#page/n3%5D.

[138] Лев VI Мудрый. Тактика Льва. С. 135, 318.

[139] Там же. С. 187.

[140] Там же. С. 272.

[141] Мельник М. Про битву при Манцикерті з “Історії ”Михаїла Атталіата (бл. 1030–1100 рр., писав бл. 1080 р.). Історія Візантії. Вступ до візантиністки. Під ред. С. Сорочана, Л. Войтовича. Львів, 2011. С. 365–366.

[142] Товма Арцруни и Аноним. История дому Арцруни. С. 176.

[143] Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци. С. 87.

[144] Про існування загонів кінських лучників у візантійській армії говорить Лев VI. – Лев VI Мудрый. Тактика Льва. С. 145.

[145] Такі думку висловив також і Д. Ніколль. Дослідник також згадував і про вершника з Ахтамару, але тут він радше помилився, адже як говорилося вище, це є пізніша вставка часів монголів (Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph. D. thesis. Vol. I. P. 349–350).

[146] Можливо, нам відомі зображення й простого луку (Ibid. Vol. III. №. 206, 215B).


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до –

Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор –  Ірина Гіщинська

А також, у Facebook –  Львівський медієвістичний клуб

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s