УКРАЇНЦІ У БИТВІ ПІД ГРЮНВАЛЬДОМ: СПРОБА ІСТОРИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ

УКРАЇНЦІ У БИТВІ ПІД ГРЮНВАЛЬДОМ: СПРОБА ІСТОРИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ

УКРАИНЦЫ В БИТВЕ ПОД ГРЮНВАЛЬДОМ: ПОПЫТКА ИСТОРИЧЕСКОЙ РЕКОНСТРУКЦИИ

UKRAINIANS IN THE BATTLE OF GRUNWALD


Автор – Олег Соломаха, магістр історії (Львівський національний університет імені Івана Франка).

Ця публікація бере участь у конкурсі статей з історії середньовіччя.


Щороку влітку у Польщі відбувається грандіозне відтворення середньовічної битви в районі селищ Грюнвальд і Таненберг, яка відбулася 15 липня 1410 року і була однією із найбільших в Європейській історії і є чи не найяскравішою подією в історії кількох східноєвропейських націй. Цю битву можна назвати «битвою народів»: через велику кількість представників народів, які брали в ній участь. Це, зокрема, поляки, литовці, жмудь, білоруси, українці (тоді – русини), татари, молдавани та вірмени, з одного боку, та німці, австрійці, французи з іншого. Останні ж, як і багато інших рицарів[1], були «гостями» в армії Тевтонського ордену і відзначались тим, що перебували на власному утриманні. Чехи, угорці, волохи, як найманці воювали із обох сторін. Також і поляки перебували в складі обох армій. Цілком можливо, що й німці, які становили на той час більшу частину населення Львова, могли брати участь в битві в складі львівської хоругви.

Сучасна картина «Галицькі хоругви в битві під Грюнвальдом». Автор – Артур Орльонов. Картина була написана в наш час із використанням матеріалів історичної реконструкції. На передньоу плані можна побачити на білому коні із попоною в добротнихяк на ті часи обладунках Івана Сушика із Романова, який вражає супротивника. Також можна побачити знамена Львівської та Галицької хоругв.

Ян Длугош, видатний польський хроніст, згадує на ім’я лише одного українського рицаря – Івана Сушика із Романова, якого нагородив двома селами король Владислав Ягайло на полі Грюнвальдської битви, «в якій [той] кров свою пролив». Віддаленість тих часів та брак прямих свідчень змушує нас, аби спробувати відтворити те, як міг виглядати тогочасний український рицар, застосувати непрямий метод реконструкції. З цією метою звернемо увагу на структуру, озброєння та тип захисних обладунків польсько-литовських військ, до складу яких і входили мешканці українських земель.

У тодішньому Польському королівстві та залежних від нього землях основним військовим підрозділом була «хоругва». «Хоругва» складалася із 50 – 120 «списів по два-п’ять воїнів у кожному»[2]. Крип’якевич наводить цифру від 200 до 600 бійців[3]. «Спис» складався із важко озброєного рицаря і його свити, розмір якої залежав од його доходу. Для покращення управління військами здійснювались заходи для вирівнювання ударної сили хоругв. Зазвичай, це робилося завдяки об’єднанню невеликих рицарських загонів або ж шляхом підсилення воїнами із резервів короля.

Хоругва виставлялася дворянським родом або ж територіальною одиницею (містом, замком) . Ця організація була відпрацьована ще з часів правління Казимира Великого з середини XIV ст., коли були визначені військові зобов’язання шляхти, і базувалася на системі загальної мобілізації. За королівським закликом уся церковна, міська та сільська влади повинні були збирати озброєні загони. При такій практиці мобілізовані рицарі повинні були забезпечити продовольством себе і свої загони, в результаті чого в тилу тягнулися численні валки з возів, які сповільнювали рух війська. На стоянках вози складались у так званий «вагенбург» – укріплений табір позаду лінії військ, який у випадку необхідності можна було використовувати як кріплення.

Реконструкція битви під Грюнвальдом. На задньому пані можна побачити знамено Подільської Хоругви.

Знамена в польській армії були європейського типу, з використанням системи західноєвропейської геральдики  з деякими незначними відмінностями. Наприклад у Польщі кілька родин одного шляхетського роду могли мати один і той самий герб (на Заході – лише старший син, а інші мусили вносити в герб певні зміни). Рід міг володіти також девізом, який іноді приймався як ім’я цього роду. В Грюнвальді, наприклад, Флоріан Коритниця із роду Єліта, виночерпій із сандомирка і каштелян ослиці, воював у відбірному загоні під Великим знаменом Кракова. Його предок, інший Флоріан, був убитий на службі у короля Владислава Короткого в битві під Пловцями проти Тевтонського ордену 1311 року. Як свідчить переказ, смертельно поранений Флоріан лежав, пронизаний трьома списами, намагаючись заправити кишки в розпоротий живіт. Тому король дав Флоріану і його нащадкам родовий герб із трьох пересічених списів на червленому полі і «Jelita» (кишки) як девіз і родове ім’я.

Оскільки король Владислав Ягайло був найвищим командувачем союзного війська, безпосередньо перед вторгненням в Прусію він призначив Зиндрама Машковіча, шляхтича із Кракова, командувачем польської армії. Зиндрама описують як рицаря «середнього зросту, але великого серцем», тому бився він під Великим знаменом Кракова. Тож увесь цвіт польської шляхти воював тоді у цій хоругві. Польським авангардом командував Збігнєв Бжезі, маршал корони і штатний знаменоносець королівського знамена на чолі армії. На самій битві штандарт, який безпосередньо помічав позицію короля, був уділений іншому, а Збігнєв очолив групу із трьох хоругв, сформованих із найманців. У хоругві святого Георгія під його керівництвом служили чехи і морави, а сам він ніс герб «Гонча» («Goncza»), призначений для відкриття битви[4].

Польське військо прийшло на битву в складі 50 хоругв: із них Ян Длугош називає 7, які виставили українські землі, що входили до складу Польського королівства. Ось вони: Львівська, Галицька, Перемиська, Холмська і 3 Подільські[5]. Очевидно, що переважно бойовий склад цих хоругв утворювали українці. Хіба що у Львівської хоругви ситуація могла бути дещо іншою[6]. Український історик Денис Зубрицький, відоми дослідник Львова, наводить такі відомості про населення міста на початку XV ст., а точніше 1407 року: «Найбільше було німців, значна кількість русинів, декілька татар і поляків»[7].

Важкоозброєний воїн Подільської хоругви: корпус рицаря захищає панцир типу бригантини, а поверх нього бачимо котту із гербом Подільської землі; на голові – шолом-бацинет типу «гундсгугель», до якого приєднана кольчужна бармиця, метою якої був захист шиї і плечей; озброєння складається із меча і маклера – невеликого круглого щита для пішого рукопашного бою, а також кинджала-ронделя. У воїна немає рицарського пояса, тож він не посвячений у рицарі; дворянин – гермек (реконструкція автора статті)

Львівська хоругва мала на своєму знамені зображення на голубому полі лева із короною, який піднімається на скелю. Значну кількість хоругв із Поділля ( аж три) Длугош пояснює великою заселеністю краю. На той час Поділля охоплювало чималі території, а тому і основну бойову масу становили місцеві мешканці. Всі три подільські хоругви мали на своєму гербі зображення сонячного лика на червленому полі. Галицька хоругва мала на своєму гербі зображення чорної галки із короною на білому полі. Єдиний, відомий нам на ім’я український рицар, – Іван Сушик – власне й належав до цієї хоругви. Перемиська хоругва мала на своєму гербі жовтого двоголового орла, який дивиться своїми обома головами в різні напрямки; орел був розміщений на лазуровому (синьому) полі. Холмська хоругва мала на своєму гербі зображення білого ведмедя, який стоїть між двома деревами на червленому полі[8]. Чомусь Ян Длугош не називає ще Жидачівську і Теребовельську хоругви. Можливо, літописець просто «забув» про них згадати: це можна пояснити тим, що сам Длугош не був свідком Грюнвальдської битви і свою «Історію Польщі» почав писати через кілька десятків років після війни із Тевтонським орденом.

Деяку інформацію про армію Польської держави можна почерпнути й у хроністів із тевтонського боку. Так один із хроністів ордену із тривогою повідомляв, що король польський найняв найманців із Богемії, Моравії й інших земель, які, «відмовившись від честі Бога, пішли супроти християн, аби знищити Прусську землю». Ягайло зумів завербувати дві хоругви, повністю укомплектовані із чехів: в хоругві Яна Яічина переважали морави, а хоругву Гнєвоша із Далевиць складали чехи, морави і сілезці. Перший перебував під командою Яна Сокола Ламбергайого ад’ютанта Яна Жижки, майбутнього героя гуситських війн. А другий виступав під знаменом святого Георга. Ці наймані хоругви були розміщені в самому центрі строю між польськими і литовськими арміями[9].

Основний брак у структурі польської армії – нестачу легкої кінноти – було компенсовано литовськими військами. Як писав тевтонський хроніст, король Ягайло «зібрав татар, русинів, литвинів і самогитів (жмудинів) супроти християнського світу». Хоча, напевне все було інакше. Допоки литовські і польські війська не об’єдналися 1 липня, армія Вітовта існувала лише як неорганізована сукупність рицарів та загонів. І лише 6 липня він розділив своє військо на хоругви, наказуючи кожному підрозділові організуватися біля свого знамена і коритися своєму командирові. Він також дав розпорядження, що в бою легше озброєних воїнів слід було розмістити в центр кожної хоругви, які повинні були битися в компактному строю з невеликими проміжками між підрозділами, а між самими хоругвами відстань вже мала бути значнішою.

Великий князь Олександр Вітовт привів на поле битви 40 хоругв. Вони складались із українців, білорусів, жмудинів, татар, незначну частину війська складали вірмени і молдавани. Із литовських хоругв – 30 використовували геральдичну фігуру «Погоня» – кінного мечника на різноманітних кольорових полях. Інші литовські хоругви мали геральдичний знак «Стовпи Гедиміна» (родовий герб литовського правителя Гедиміна). Власну хоругву в литовському війську очолював молодший брат короля Ягайла Сигізмунд Корибут, а три «смоленські» (1 власне смоленська і 2 білоруські – оршанська і мстиславська) – князь Симеон Лінгвен під стягом із зображенням архангела Гавриїла.

Із 40 литовських хоругв Длугош поіменно називає 21: Віленську, Трокську, Гродненську, Ковенську, Лідську, Полоцьку, Вітебську, Новогрудську, Волковийську, Медницьку, Брестську, Пінську, Київську, Стародубську, Дорогичинську, Мельницьку, Кременецьку, Смоленську, хоругву князя Симеона Лінгвена Мстиславського і хоругву якогось Георгія (Юрія). Із них, відповідно, Киїська, Кременецька, Стародубська і Дорогичинська безпосередньо були українськими. Решта 19 хоругв не названі. При такому національному складі доцільно називати воїнів Вітовта не литовцями, а радше «литвинами», тобто громадянами Литви[10].

Відомо, що господар Молдови Олександр Добрий (а до молдовських володінь входила і Північна Буковина) надіслав загін воїнів на підтримку своєму сюзерену, королю Владиславу. У тому загоні могло бути чимало руських бояр і витязів (так у Молдові називали представників рицарського стану)[11]. Загони татар із Золотої Орди билися під командою Джелалел Діна, сина хана Тохтамиша. Його Вітовт, у подяку за допомогу, пізніше підтримав у його спробах відновити лідерство в Золотій Орді. Кількість татар при Грюнвальді нині налічується в 5 тисяч воїнів (правда трапляються числа від 300 до 40 тисяч)[12].

Хоча на той час рицарська кавалерія поступово втрачала своє значення, у битві при Грюнвальді більшість хоругв були кінними, а піхота – не чисельною. Так на момент цієї битви між Англійським та Французьким королівствами тривала Столітня війна (1337-1453), у ході якої важко озброєні рицарі здебільшого йшли в бій спішеними разом із піхотою, а суто кінні рицарські битви стали рідкістю. Прикладом цього можуть слугувати знамениті битви при Кресі (1346), Пуатьє (1356) і Азенкурі (1415), де менш чисельне спішене англійське рицарство разом із своїми знаменитими лучниками перемагало французьку армію, яка славилася своїм чисельним і блискучим рицарським військом. Про це свідчить і битва при Боже (1421) у якій англійський герцог Томас Кларенс, не дочекавшись підходу своїх лучників, на чолі кінних важкоозброєних рицарів атакував французьке військо: англійці зазнали поразки (одну із небагатьох до часу появи Жанни д’Арк), а сам герцог загинув[13].

Для участі у своїх північно-східних хрестових походах Тевтонський орден запрошував своїх гостей-хрестоносців. Поїздки європейських рицарів у Пруссію набули, по суті, вигляду такого собі «хрестоносного туризму». Безумовно, це призвело до розповсюдження нових озброєнь та захисних обладунків: на той час відмінність була пов’язана радше із ціною, аніж із національною належністю рицарів. Винятком хіба що було литовське військо, що історично формувалось під іншим впливом.

Стиль же обладунків тевтонських рицарів, а також рицарів із польських земель був практично однаковим, чимало знамен із обох боків були червоно-білими, а більшість команд вигукувались по польськи. З огляду на це, щоб запобігти плутанині, до початку битви король Владислав Ягайло наказав своїм воїнам прив’язати по пучку соломи до своїх рукавів [14].

Власне період XIV–XV ст. характеризується вестернізацією армії польської держави та підконтрольних їй земель, що вочевидь стосувалося й зброї та обладунків. Правда цікавим винятком зі загальної тенденції були рицарі Мазовії на північному сході Польщі: вони за своїм екіпіруванням більше нагадували литовських воїнів[15].

Дворяни із обох сторін здебільшого використовували шоломи тупу бацинет, із забралом, яке кріпилося на петлях і могло підніматися. При цьому тенденція була спрямована на застосування меншої кількості деталей за рахунок більших і міцніших пластин. У цей період повсюдно в Європі були особливо популярними забрала типу гундсгугель (т. зв. «собачий писок»). Дзьобоподібне забрало і загострена верхівка такого шолома були покликані відбити удар супротивника. У вжитку були високохудожні і складніші «великі бацинети», які ніколи не ставали предметом масового виробництва. Захисні обладунки для рук і ніг здебільшого були суцільнометалевими, латними. Герб носився на щиті і на котті (легкій полотняній одежині, яку одягали поверх обладунку). Бідніші рицарі замість кірас могли носити бригантини – панцир із сукна чи шкіри, із внутрішнього якого приклепувались металеві пластини. Каски, які називались шапелями «shapel de fer» чи  «kettle-hat», були дешевшою альтернативою бацинетам. Наколінники були для багатьох бідних рицарів єдиним латним обладунком після шолома, а решта його захисту складали шкіряні деталі та кольчуга. А цілком бідні обходилися лише кольчугою[16].

Невід’ємною деталлю рицарського екіпірування був рицарський пояс, який складався із численних латунних пластинок, приклепаних на шкіряну основу. Такий пояс  одягався поверх обладунку на бедрах. До нього могли бути підвішені меч і кинджал. В інших випадках меч і кинджал кріпилися до ще одного, звичайного пояса, а власне рицарський пояс був не більше ніж рицарською прикрасою. Коні найзнатніших рицарів були закриті пишними попонами, на яких було нашито або ж намальовано їх геральдичні герби. Основною зброєю для застосування в кінному бою був спис, а також меч, булава чи бойова сокира[17].

Броня рицарів, що складали основу литовської армії, суттєво відрізнялася за своїм зовнішнім виглядом, будучи, утім, по-своєму ефективною. Тут без сумніву, проглядалися східні впливи і переважали кольчуга та луската броня; окрім того, литвини практично не носили котт. Подібно до найпростішої німецької броні, їхні кольчужні обладунки були зміцнені залізними пластинами. Найпомітнішою частиною озброєння був шолом округлої або ж конічної форми, який звужувався в передній частині мав кольчужну бармицю. Кольчуги також широко застосовувались для захисту ніг разом із шкіряними черевиками. Також характерними були так звані «малі литовські щити». Такі щити були майже прямокутними із вертикальним кілем, яке виступало уперед. Татарські ж підрозділи в армії Вітовта виступали в традиційному «монгольському» стилі: стьобані халати, шкіряні чоботи, рукавиці,  жилети[18].

Беручи до уваги сказане вище, можна припустити, що озброєння та обладунок українського рицаря у битві при Грюнвальді-Таненберзі мало чим відрізнявся від поширених у тогочасній Європі зразків. Отже, один із героїв цієї битви – Іван Сушик із Романова – цілком міг виглядати так, як пропонує автор статті у його реконструкції обладунку важко озброєного воїна Подільської хоругви.



[1]У цій статті ми свідомо подаємо слово «рицар», бо походить воно із німецького слова «ritter», що означає озброєний вершник.

[2]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена //Военно-исторический альманах «Новый Солдат». – 2002. – №94. – С. 11.

[3] Крип’якевич І. Історія українського війська (Від княжих часів до ХХ ст.) 4 вид. –  Львів, 1992. – С. 142.

[4]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 11-12.

[5]Длугош Ян. Грюнвальдская битва. – Москва, 1962. – С. 50.

[6]З огляду на поданий далі національний склад міста, а також га особливі привілеї городян, які були звільнені від військової повинності.

[7]Шишка О. В. Наше місто – Львів. – Львів, 2002. – Ч1. – С. 27.

[8]Длугош Ян. Грюнвальдская битва. – Москва, 1962. – С. 52.

[9]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 12.

[10] Там само – С. 12 -13

[11]Відейко М. Ю. Грюнвальд: хоругви зі Сходу. – Київ, 2010. – С. 10.

[12]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 13.

[13]Генрих и покорение Франции. 1416-1453 // Военно-исторический альманах «Новый Солдат». – 2002. – №26. – С. 8.

[14]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 14.

[15]Польские Рыцари. 966-1500  // Военно-исторический альманах «Новый Солдат». – 2002. – №203. – С. 30.

[16]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 14.

[17]Келли Ф. Швабе Р. История костюма и доспехов. От крестоносцев до придворных щеголей. – Москва, 2007. – С. 95-96.

[18]Таненберг, 1410 г. Крах тевтонського ордена … – С. 14.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк

e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

Facebook –

Львівський медієвістичний клуб

ISHA-Lviv

One Comment Add yours

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s