Військові можливості флоту вікінгів

 Військові можливості флоту вікінгів

Military capabilities  of the vikings fleet


Автор – Базюк Христина, студентка-магістр історичного факульту ЛНУ ім.І.Франка


Основним військовим формуванням вікінгів був ледунг leiðangr»)місцеве рекрутоване військо боєздатних чоловіків, яке було переважно морською силою, «бо єдиними воїнами, яких можна уявити в тому суспільстві, були моряки»[1]. Спершу участь у військово-морських силах була добровільною. Тільки згодом ланд-конунґи поступово перетворили його на обов’язкове рекрутування на морську службу[2].

23

Цим морським військом спочатку командував місцевий магнат (герсір у Норвегії; стюресман у Данії; ярл у Швеції XIII ст.), що звичайно був і власником місцевого корабля. Служба у війську тривала влітку протягом 8–16 тижнів. Місцеві селяни мали постачати людей і харчі для одного корабля з кожної округи. Гундради, поширені в Швеції, мусили виставляти від 100 до 120 бійців. Герради, що були звичайними територіальними одиницями в Норвегії, Данії і в обох Ґаутландах, давали по 40 бійців (як правило, екіпаж одного корабля). У процесі розвитку ледунг як військовий обов’язок поступово перетворився на основний податок.

Детальний опис ледунгу можна знайти в «Ландслові»  Магнуса Виправника Законів.[3]Він поділявся на декілька етапів, а розпочиналося все тим, що «якщо з вини грішних людей трапляється таке лихо, що наступає язичницьке або християнське військо на норвезькі володіння[4] […] в такому випадку ми не повинні відмовляти нашому королю в повному ополченні людей з кораблями і зброєю[5] […]. Якщо випаде так, що неспокій настане всередині країни, тоді ті, до чиїх будинків дійшли достовірні відомості про війну, повинні вирізати ратну стрілу і розіслати її по окрузі в усі кінці […]. Стрілу слід нести по великій дорозі і вдень і вночі […]. Нести треба при свідках і передавати від одного іншому. Всім людям, в чиї будинки прийшла стріла, вона вказує про призов – як з’явитися на кораблі, так і зібратися на суші. А той, хто перебуває в бездіяльності, оголошується поза законом […]. Якщо хто-небудь втратить призовну стрілу або не з’явитися після призову, буде оголошений поза законом разом з усім, що має, якщо тільки йому не завадила серйозна перешкода[6]».

MV5BODg3NDMxOWUtODYxZS00YzYwLTgzYzAtNmJjMGEwMTkzZmVlL2ltYWdlXkEyXkFqcGdeQXVyNjc5Mjg0NjU@._V1_SY1000_SX1500_AL_

Після того, як всі отримали звістку про зібрання ледунгу, вони «зобов’язані в рівній мірі платити ледунг[7] в залежності від доходів землі і від розміру майна […]. А ті, які не прийдуть без поважної причини, заплатять стільки, скільки буде нараховано, хоч і з запізненням, і, крім того, відповідають за провал ледунгу перед королем, а це становить ІV ейріри срібла[8] […]. Далі, якщо хто-небудь ухиляється від ледунгу або компенсації, втікає з одного корабельного округу в інший і не платить ні тут, ні там, нехай виплатить ледунг, хоча б і з запізненням, і буде оштрафований королем на VI ейрірів срібла[9]».

Коли було завершено із збором фінансів, починалася перевірка стану кораблів. «Далі, зношується корабель. Тоді треба виготовити інший на кошти бондів і будувати там, де вони хочуть, але щоби не попсувати ні ріллю, ні луг […]. Корабель слід будувати на землі короля, якщо така є в фюльке[10]. Так само слід використовувати і королівську деревину для будівництва корабля для охорони країни […]. Якщо тесля відмовляється зводити штевні, заплатить королю марку срібла, а за борт – половину марки срібла […]. Робота повинна винагороджуватися[11][…]. Далі, готовий корабель треба просмолити і помістити в корабельний сарай, якщо такий є […]. Вітрило, якір, човен і весь належний такелаж, намет і все, що необхідно для корабля, за рішенням короля стягується з грошей бондів, так щоб корабель був повністю оснащений[12]».

Отож, всі кораблі були підготовані, залишалося лише призначити тих, хто буде вести їх у бій. «Той повинен вести корабель, кого призначить король або його керівник. Капітан повинен призначити матросів, які поїдуть з ним. Тоді всі, кого він призначить, зобов’язані їхати, якщо тільки у них немає вагомих причин не їхати, і нехай тоді інші будуть призначені замість них. Якщо капітан добре справляється зі своїми обов’язками, повинен отримувати за свою роботу і працю по пів марці щомісяця з грошей бондів. І він отримує це тоді, коли вони повертаються додому[13]».

У Ландслові також був чітко прописаний спуск корабля на воду.

«Далі, капітан повинен розіслати стрілу зі звісткою про те, коли корабель повинен бути спущений на воду, і оголосить заклик так широко, як він вважає за необхідне[…]. І бонди повинні перенести корабель в гавань і відповідальні за нього до тих пір, поки не пришвартується корабель. Також повинен капітан оголосити термін збору екіпажу, і тоді моряки зберуться, аби перевірити особовий склад, озброєння й обмундирування. Далі, бонди повинні підготувати масла на два місяці і борошна на три місяці на кожне весло […]. Ось правильний збір провіанту на три місяці[14]: фунт ячмінного борошна і три ковані скрині з трьома фунтами масла[15]».

Після завершення воєнної кампанії «вони[команда] повинні піднімати корабель там, де це робили з давніх-давен. А якщо берег розмитий річкою або морем, тоді піднімають на королівської землі, якщо така є в фюльке. А якщо її немає, тоді треба купити пустир (де захочуть) за порадою досвідчених людей на гроші бондів[16]».

Більшість суден, на яких плавало рекрутоване військо, належали до типу снекка («змія»). Екіпаж пересічного данського[17] корабля налічував 40 людей, зате шведського[18] корабля — понад 100 осіб. Норвезькі[19] галери були різного типу — від двадцятилавних суден із командою 90 чоловік до великих двадцятип’ятилавних кораблів із командою 160 чоловік і навіть тридцятилавних кораблів з екіпажем 260 осіб.[20]

Морские бродяги, разбойники и воины, изображенные на иллюстрации к «Житию св. Обена», позволяют нам пр


Тактика

Маючи в своєму володінні маневрені кораблі, вікінги використовували всі переваги морського бою. Коли їм доводилось воювати один з одним, великі битви проходили на морі, щоправда, неподалік берега, в спокійних водах фйорду. Зосередившись, флоти пливли один до одного на веслах, щогли при цьому опускали. [21]

До того ж, робилося все, щоби морська битва була максимально схожа на сухопутне зіткнення – ескадри вибудовували в лінії або клини, кораблі зв’язували (планшир[22] до планширу) один з одним так, щоби утворилась єдина бойова система, іншими словами – платформа. В сагах про кораблі під час битви писали, що вони «лежать один біля одного» чи «пліч-о-пліч[23]».

Переважно найбільші кораблі з найдосвідченішою командою ставили посередині, при цьому корабель командира був рівно по центрі (через його великі розміри). Торгові судна, які мали вищі борти, розміщувалися на фалангах. Носи найдовших лодій (називалися вони «бардами» – «bardi») випирали із загальної лінії та приймали на себе основний удар при зіткненні, тому їх оббивали залізом. Деякі з них мали декілька залізних списів на носі, які утворювали «шегг» («skjegg»), призначений для пробивання ворожого корабля (коли той приблизився для рукопашного бою).

v40707272015jh09743jpg.jpeg

Як доповнення до основної бойової формації із зв’язаних кораблів, на флангах або в тилу діяли окремі судна. Їх завданням було проведення атак на ворожу платформу (якщо така була), переслідування противника, який намагався втекти з поля бою, а також виконання ролі застрілювачів (солдати на цих кораблях першими розпочинали битву).

У бою вітрила спускали і кораблі рухалися тільки за допомогою весел. Звідси й пішов уже класичний маневр «дікплюс[24]» («diekplus») – носом атакуючого корабля намагалися зрізати ряд весел ворожого судна. Однак цей прийом, як і таран, явно не були основною ціллю, на відміну від простого зближення кораблів та рукопашного бою на них.

Корабель намагалися ізолювати[25] від доступу інших суден. Після того, як його брали на абордаж і очищали від команди противника, нерідко (особливо, якщо корабель знаходився на краю фланги платформи) корабель відсікали від бойового строю, а потім атакували наступний. На суцільні формації чи платформи старалися обрушитися всією наявною силою[26].

У моменти зближення перед абордажем противники починали обстрілювати один одного з луків, а коли відстань зменшувалася – дротиками, кілками з оббитими залізом кінцями та камінням. Власне, через це кожного весляра зазвичай прикривав щитом його сусід, який не сидів у той час на веслах. На останній стадії перед абордажним боєм щити тримали над головою так, щоби ті повністю закривали воїнів.

fh_factions-viking-top_ncsa

На деяких кораблях був запас каміння й інших метальних снарядів. Власне каміння дуже часто згадується в описах морських битв – звідси можна зробити висновок, що воно було бажаною зброєю для зіткнення на близькій дистанції. Найбільші камені скидали з високих кораблів на палуби ворожих суден, які підходили достатньо близько.[27]


Озброєння

Щодо зброї та захисного спорядження, яким користувалися вікінги, то вони не надто відрізнялися від того, що було у розпорядженні їх супротивників.[28] Самі умови, в яких проходило військове зіткнення, наклали свій відбиток на вигляд і конструкцію зброї. Йдеться про те, що тактика корабельного бою, в якій часто справа доходила до ведення рукопашних сутичок, сильно впливала на довжину зброї. Сюди можна віднести і таку обставину, як відсутність панцирних обладунків та суцільнометалевих нагрудників, які були суттєво дорожчі за кольчугу, а тому надзвичайно рідкісні у використанні[29].

У Ландслові було детально прописано не лише побутові збори під час ледунгу, а й військові, які завершувалися так званим «військовим тінґом[30]». Тому з цього джерела можна почерпнути обов’язковий набір зброї для учасників військового походу.

«Лук повинен знаходитися на кожній [корабельній] лаві, і двоє людей, які на ній сидять, повинні самі себе ним забезпечити, а дві дюжини стріл та наконечники, – це повинні підготувати бонди[31] […]. Та людина, яка, крім обмундирування, має в своєму розпорядженні шість повних марок, повинна мати червоний двосторонній щит, спис і меч або половинну сокиру. А та людина, яка, крім обмундирування, має в своєму розпорядженні дванадцять повних марок, повинна мати червоний щит і сталевий ковпак разом з усім перерахованим вище[32].

А та людина, яка, крім обмундирування, має в своєму розпорядженні вісімнадцять повних марок, повинна мати щит, сталеву каску і панцир або броню, і все звичайне озброєння. А кожен чоловік, у кого менше майна, ніж було тільки що сказано, повинен мати щит, спис, меч і сокиру. Підходять як широкі сокири, так і половинні. І піки, посаджені на надійне древко, з двома цвяхами або одним, вбитими поперек і заковані по обидва боки. Таким людям повинен підійти дерев’яний щит з трьома поперечними пластинами з заліза і з трьома надійно прибитими ручками[33]».

На основі процитованого джерела варто виділити такі основні види озброєння:

  • Меч;
  • Бойова сокира;
  • Метальна зброя (списи, дротики);
  • Захисне спорядження (щит, обладунки).

Меч

Є чимало наукових праць, які висвітлюють це питання. Серед них найточнішу класифікацію мечів вікінгів опублікував в Осло доктор Ян Петерсен у 1919 році. Це дослідження в основному обмежувалося рукоятками мечів, оскільки форми леза не сильно різняться. Так, він виділив 26 типів мечів вікінгів[34]. А ось Ян Пірс у своїй праці «Мечі епохи вікінгів» пропонує скоротити їх кількість до 9-ти[35]. Ще одна цікава праця, щоправда, присвячена виключно аналізу мечів із Ульфберту. Це – «Металургійне дослідження деяких мечів вікінгів» Алана Вільямса[36].

pryAKg4
IX ст.

Найпоширенішою зброєю епохи вікінгів у Європі були мечі, яких тільки в Скандинавії виявлено не менше 2000 одиниць[37]. Перші північні мечі, скоріше, були схожі на довгі ножі, аніж короткі мечі. Незабаром вони помітно збільшилися, а згодом перетворилися на ту зброю, що відома зараз як «меч вікінгів». Скандинавський меч періоду ІХ–ХІІ ст. мав довгий, важкий двогострий клинок. Колючих ударів у вікінгів не було, і це, відповідно, наклало свій відбиток на зброю. Конкретно це виразилося в закругленні, яким нерідко закінчувався скандинавський меч.

Мечі вікінгів були двосічними, що робило їх досконалою рубальною зброєю. Клинки завдовжки близько одного метра виготовляли з декількох залізних лозин, переплетених одна з одною, а потім сплюснутих в одне ціле. Така конструкція робила клинок гнучким і міцним. Археологи знайшли багато унікальних мечів, похованих разом з їхніми власниками. Нерідко мечу давали ім’я, відоме людям не менше, ніж ім’я його власника: Б’ярні Кусачий (Brynjubitr), Довгий і Гострий (Langhvass), Золота Рукоять (Gullinhjalti), Той, що рве кольчуги або Здобувач.

1344853822318145711

Найкращі мечі доставляли з французьких королівств, а ремісники вікінгів оснащували їх вишуканими рукоятками з металу, кістки, рогу й моржового бивня. Їх часто прикрашали золотом, сріблом або міддю. Найпростіша рукоятка могла бути з гладкого дерева, покритого шкірою. Леза, зазвичай інкрустовані, були двосічні або односторонні з жолобком для зменшення ваги посередині. Односторонній меч (sax) використовувався переважно на початку епохи вікінгів у Норвегії[38].

Існують декілька мечів, на чиїх руків’ях можна прочитати ім’я майстра. У Британському музеї зберігається «нижня гарда», знайдена біля Ексетера, на якій є напис «LEOFRIC ME FFC». Могла б виникнути спокуса зробити з цього висновок, що так звали автора всього меча, а не тільки рукояті, якби не два клинки з Ірландії. На нижній гарді одного з них стоїть ім’я «HARTOLFR», але на клинку написано «ULFBEHRT» (на фото внизу – ред.), і це ім’я коваля, який викував меч. Цей меч знайшли в Кілмейнхемі, а інший – в Балліндеррі-кранног, в 1928 р.; тут на гарді є напис «HILTIPREHT», а на клинку – ще одне ім’я. У Норвегії є один екземпляр, підписаний «HLITER», а в Лондоні (з колекції Уоллеса) є інший, у якого на одній стороні гарди стоять літери «HLI», а на іншій – букви, які неможливо розібрати, але їх зазвичай читають як «TR». Звідси можна зробити висновок, що ці імена належали майстрам, які робили тільки рукоятки[39].

viking-sword-hilt

Вікінги берегли свої мечі в чохлах-піхвах з дерева або шкіри. Основа піхов була дерев’яною, покритою обробленою шкірою, з внутрішнього боку піхви були оброблені спеціально змазаною шкірою, вощеною тканиною або овечою шкурою з шерстю, щоби перешкоджати утворенню іржі. Їх підвішували до пояса за допомогою пряжки у бронзовій або срібній оправі.


Бойова сокира

Чи не найулюбленішою зброєю вікінгів була сокира. Можливо, через те, що другого удару сокирою зазвичай не було потрібно, вона мала ще й великий моральний вплив на супротивника вікінга. З іншого боку, у захисті сокира мала багато мінусів. Навіть списоносець здатен роззброїти воїна з сокирою, піймавши її в місці з’єднання леза та рукоятки й висмикнувши з рук власника. Сокири вікінгів були досить великими за розмірами. До початку епохи вікінгів сокира в європейському військовому мистецтві була майже забута. Але в ІХ–ХІ ст. вікінги знов ввели її у вжиток, особливо в Англії й Ірландії[40].

57ef3656f25c340fd65b3a0f4106a8d4
ХІ ст.

Було три типи сокир:

  1. «Бородата» сокира (skeggox) (в ходу до VIII ст.);
  2. Сокира з короткою рукояткою та вузьким лезом;
  3. Сокира з широким серповидним лезом на довгій рукоятці (breidox), відома з кінця Х ст.[41]

Сокири того періоду також забезпечувалися прикрасами відповідно до статусу і гаманця власника. Форма леза сокир змінювалася залежно від призначення – але треба пам’ятати, що будь-яку сокиру, навіть якщо вона використовувалася в домашньому господарстві, могли застосовувати й у військових цілях[42]. Сокири з широкими лезами і на довгих держаках, які брали двома руками, з’явилися ближче до кінця епохи вікінгів (виникли вони, напевно, як своєрідна відповідь на все частіше використання кольчуг). Сокири з «бородами» ж відрізнялися витягнутими нижніми частинами лез.

Незрозумілим залишається питання про застосування вікінгами комбінованої зброї, зробленої на основі сокири. Цілком ймовірно, що скандинави використовували прото-алебарди, які ігнорувалися в похоронних звичаях. І, можливо, саме вони ховаються під такими термінами (їх досить важко перекласти), як, наприклад, «atgeir».

Часто бойова сокира сприймається як допоміжна, вторинна стосовно меча зброя, яка більше підходить для хлібороба, ніж воїна-професіонала. Це пояснюється такими аргументами: сокиру технологічно легше виготовити, ніж меч (вона відносно дешева, а значить, і більш доступна); меч – зброя ефективніша, складніша в застосуванні (щоби правильно ним володіти, потрібні довгі роки тренування), а тому сокира – значно легша до використання (потрібна просто велика сила). Однак така точка зору, напевно, багато в чому стереотипна[43].

Якщо судити з письмових та археологічних джерел, цей тип зброї був вельми популярний в середовищі знатних воїнів.

Норвезький конунг Олаф Святий був володарем сокири з вельми виразним ім’ям – «Хель» (богиня смерті древніх скандинавів). Ейрік, син Харальда Прекрасноволосого, носив прізвисько «Кривава сокира», що напевно відображає його перевагу в виборі зброї.

Часті згадки в сагах про сокири, «викладені сріблом», знайшли своє підтвердження в знахідках археологів. Зокрема, прикладом може бути знаменита маменнська сокира, вся поверхня якої майстерно прикрашена срібними нитками, що утворюють химерні візерунки. Така декорована сокира явно підкреслювала статус її власника і жодним чином не була громадським інструментом для роботи з деревом[44].

44762_900


Метальна зброя

При розкопках датських могил з’ясувалося, що списи стояли за поширеністю у вікінгів на третьому місці після меча і бойової сокири. Але важливість спису як зброї в бою і на полюванні змушує припускати більш широке його застосування, ніж це доводять знахідки. Оскільки списи були простою і дешевою зброєю того періоду, цілком можливо, що їх використовували навіть частіше, ніж мечі. Дешевизна списів вже сама по собі могла бути причиною того, чому їх рідше знаходять у похованнях[45].

В епоху вікінгів найпоширенішим видом зброї був важкий спис, що відрізнявся від своїх побратимів з інших країн. Північний спис мав довге ратище з довгим широким наконечником листоподібної форми. Таким списом можна було і колоти, і рубати. Утім, існували спеціальні метальні списи, аналогічні до європейських дротиків. Такі списи були коротшими, з більш вузьким наконечником[46].

5-Viking-Throwing-Spear

Багато списів, які приписують вікінгам, каролінгського походження (це дозволяє визначити характерне широке лезо і «крильця», які виступають з муфти). Сучасні експерименти показують, що «крильця», зачепившись за край ворожого щита, могли дозволити зрушити його в сторону. Списи з вужчими лезами, очевидно, використовували як метальну зброю, хоча літературні джерела говорять радше про їх подвійне призначення[47].

Складні візерунки, якими прикрашають деякі списи, не дозволяють, проте, вважати неможливим застосування їх як дротиків для враження ворога на відстані. Власник міг розраховувати отримати зброю назад після поєдинку або бою, а персоналізовані прикраси дозволяли встановити, чий спис засів в тілі ворога, відразу ж після вилучення його звідти.


Захисне спорядження (щит, обладунки)

Vikings-S4E19-6

З І по X століття у Скандинавії міцно утвердилися круглі щити. Існували два різновиди таких щитів — плоскі й опуклі. Для посилення такий набір міг бути двошаровим, причому шари накладалися поперек, що знову ж таки надавало міцності. У центрі щита обов’язково розташовувався умбон — металева півкуля, призначена для захисту від прямих ударів: зброя супротивника зісковзувала по ньому. До того ж, умбон захищав руку, оскільки найпоширенішим кріпленням щита на руці у скандинавів було кулачне кріплення. Під умбоном проходила рукоять, за яку воїн і тримав щит. Таке кріплення зручне тим, що щит можна легко скинути[48].

За розміром круглі щити варіювалися від 45 до 120 сантиметрів у діаметрі, але найпоширенішими були щити діаметром 75–90 сантиметрів. Щити були круглі, з дерева, покритого шкірою, оброблені по краях також шкірою чи металом. У Бірці (Швеція) був знайдений щит, оброблений маленькими бронзовими пластинками. У його центрі розташовувався умбон, а сам щит був зроблений із липи.

Щити могли бути й меншого розміру. Найпопулярнішим кольором для їхнього оздобленням був червоний, жовтий, чорний, білий, рідше – зелений або синій. 64 щити, знайдені на гокстадському[49] кораблі, були розфарбовані в жовтий і чорний кольори. Круг міг бути розділений на дві або чотири частини, пофарбовані в контрастні кольори[50]. У битві при Несьярі в 1015 році воїни Святого Олава носили позолочені, червоні або сині смуги на щитах. Розфарбовувалися щити по-різному, залежно від смаку власника. Щит міг бути пофарбований повністю одним кольором або сегментами.

На початку XI ст. нижній край щита почав витягатися вниз для захисту ніг. Така зміна дала початок розвиткові краплевидного щита. Як і їх попередники, круглі щити, краплевидні існували як пласкі, так і опуклі, причому останні відчутно переважали. Розміром вони були близько 1–1,5 метра.

v4_20_03112016_jh_27104-e1485982335158-970x545

І круглі щити, і краплевидні могли носитися в похідному варіанті – за спиною. Для цього існував спеціальний ремінь або просто широка смуга шкіри. Навіть пішому воїнові нести щит у такий спосіб було набагато зручніше, не говорячи про вершників.

Реконструкція шолома вікінгів IX століття базується на фрагментах, знайдених в могилі в Ґермюндбю, що в Рінгеріку (Норвегія) (див. фото внизу – ред.). Це єдиний шолом епохи вікінгів, який зберігся практично повністю. Його характерна особливість – забрало у формі напівмаски. Наразі зберігається у Музеї культурної історії Університету Осло.

gjermundbu

Певні уявлення про тогочасні шоломи можна черпати не тільки з археологічних джерел. Так, на різьбі по рогу лося з Сігтуни в Швеції зображений воїн у конічному шоломі[51]. Очевидно, він складається з сформованих шляхом кування пластин, скріплених між собою клепками. У монументальному мистецтві вікінгів, наприклад на фрагментах хрестів у Кірлевінгтоні, в Сокберні та в Міддлтоні також видно фігури, які, цілком ймовірно, мають на головах конічні шоломи, хоча ті запросто можуть виявитися гострими шапками або капюшонами. А на хресті в Вестонській церкві зображений воїн з непокритою головою.

Ніяких повних кольчуг розглянутого нами періоду не вціліло, і навіть окремі деталі зустрічаються рідко. Рівень використання кольчуг вікінгами, ймовірно, був невисокий. Поетичні рядки в сагах, які зазвичай пов’язані з більш раннім часом, ніж основний текст, часто згадують броні (byrnie). Посилань на застосування кольчуг стає більше в міру того, як мова заходить про пізніші події, що, можливо, говорить про все більше поширення даного виду обладунків. З «Кола земного» Сноррі Стурлуссона можна зробити висновок, що поразка норвезької армії в битві під Стамфорд-Бріджем (в 1066 р.) частково пояснюється відсутністю кольчуг[52].

Існує мало свідчень того, що у Скандинавії було масове поширення лускатих обладунків. Прийнято вважати, що подібні обладунки мали східне походження. Кілька пластинок виявили у Бірці – колишньому великому торговому центрі в Центральній Швеції. Зв’язки купців цього поселення зі Сходом, можливо, і пояснюють таку незвичайну знахідку.

Не багато знайдено свідоцтв про застосування шкіряних або матерчатих обладунків. Наприклад, Сноррі Стурлуссон згадує[53] про зроблений для короля Олафа дар – 13 комплектів обладунків, виконаних зі шкір північного оленя. Як каже автор, вони відрізнялися навіть більшою міцністю і краще виносили удари. Стьобані куртки і стьогане захисне спорядження з тканини, можливо, зображено на воїнах із готландського надгробку. Однак повної впевненості в цьому немає.


Навігація

Походи вікінгів (військові, чи торгові) охоплювали надзвичайно великі, як на той час, території. Звідси постає питання – як вони орієнтувалися на водних просторах? Відповідь на нього досі не є однозначною. Прийнято вважати, що переважно кораблі рухалися по прибережній лінії та застосовували орієнтування на природі, усні перекази про обраний маршрут чи примітивні карти. Проблеми починаються тоді, коли науковці намагаються пояснити навігаційні технології скандинавів у відкритому морі чи океані.

Для того, аби плавати у відкритому морі, треба вміти визначати напрямок і місце розташування свого судна. Без компаса напрямок можна визначати по Полярній зірці (під час білих ночей на півночі визначати розташування по зірка проблематично) або за Сонцем[54]. Навколо цієї теми є чимало спекуляцій. В науково-популярній, а деколи і науковій літературі є чимало згадок про так звані «сонячні камені[55]», а також те, що вікінги вміли визначати широту та довготу. Не оминула проблема спекуляцій і карти. Очевидно, що скандинави мали грубі мапи, схожі на майбутні портолани[56]. Однак говорити про детальні, схожі на сучасні, карти ми не можемо (хоча, досі дискусійним є питання автентичності карти Вінланда[57]).

Туман або щільні суцільні хмари ускладнювали можливість визначити місце розташування корабля. Починаючи з ХІ ст., у штурманів корабля були допоміжні книги для навігації. Найяскравішим прикладом таких творів є дидактичне норвезьке «Королівське Зерцало» (Konungs skuggsjá), написане невідомим автором приблизно в 1230–1260 р. Оригінал праці до нас не дійшов, а його копія, очевидно, є компіляцією давніших джерел, які не збереглися[58]. За формою даний твір – батьківське повчання сина (син ставить питання, а батько докладно відповідає на них[59]). Нас цікавить перша частина «Королівського Зерцала», яка присвячена купцям і тому, що вони повинні знати. Тут розповідається про заморські країни – Ісландію, Гренландію, Ірландію, а також про північне сяйво, приливи і відливи, вітри і т.п[60].

Kongsspegelen
Konungs skuggsjá

Варто виділити дві основні згадки про навігацію в цьому джерелі. У першій батько дає синові вказівки щодо подорожі:

«уважно спостерігай за кольором неба, шляхом небесних тіл, зміною часу, і точкою горизонту. Вивчи також як відзначати рухи океану, його приливи і відливи; кожен, хто займається торгівлею, повинен мати ці вміння[61]».

У другій видно більш географічні, ніж навігаційні знання. «Земля кругла, як куля, і Сонце не всюди на однаковій до неї відстані. Найтеплішою вона робиться там, де її випуклість найближче підходить до шляху Сонця. Деякі країни, які знаходяться перпендикулярно під променями Сонця, безлюдні. Зате країни, розташовані так, що сонячні промені падають на них косо – густонаселені… На мою думку, із сходу на захід, як кругле кільце, простягається гарячий земний пояс, який охоплює всю земну кулю. Тому можливо, що холодні зони розташовані на північному та південному краях Землі. Я твердо переконаний, що на південній стороні так само холодно, як і на північній[62]…»


Роблячи висновки, варто зазначити, що військове спорядження вікінгів напряму залежало від їх тактики бою. Використавши таке літературне джерело, як «Ландслов» Магнуса Виправника Законів, ми охарактеризували основні типи зброї скандинавів. А проаналізувавши «Королівське Зерцало», отримали дані про те, яким чином північні мореплавці орієнтувалися в просторі.

800px-Vinland_Map_HiRes
The Vinland map

ПРИМІТКИ

[1]Пріцак О. Й. Походження Русі. Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – Т. 2. / Київ: Обереги, 2003. – С. 685–688.

[2]За «Геймекрінґлою», це сталося за доби норвезького короля Гарольда Світловолосого (850–933).

[3]Інша назва цього документа – Земський закон Магнуса VI. Це – перший загально-норвезький збірник законів (судебник), складений за наказом короля Магнуса Виправника Законів в 1274 році.

[4]Ландслов. Законы Гулатинга в редакции короля Магнуса Исправителя законов 1274 р. / переклад В. М. Панкратова. – С. 30.

[5]Зі сторони короля відмінялися всі податки, за винятком поставки їздових коней чи податків, описаних в Книзі законів на час війни.

[6]Ландслов / переклад В. М. Панкратова. – С. 31.

[7]В даному випадку ледунг трактується як військовий податок.

[8]Эйрір срібла (або ж унція) для Скандинавії після XI ст. дорівнював 1/8 марки, яка важила 216 грамів. Тобто вага одного ейріра срібла – 27 грамів.

[9]Там само – С. 32–33.

[10]Фюльке-округ.

[11]За стапельні роботи сплачується II ейріри в будні дні між вихідними, за бортові роботи – один ейрір, а також їжа і міра пиття, півпляшки в день.

[12]Ландслов / переклад В. М. Панкратова. – С. 30.

[13]Там само – С. 33–34.

[14]Прийнято вважати, що ця кількість їжі розраховувалася на 12 людей не на три місяці, а на кожні півмісяця.

[15]Очевидно, мається на увазі тваринний жир.

[16]Там само – С. 38.

[17]Leiðangr був поширений в усій Данії. Кожен з 200 округів (herrað) ще ділився на 2–4 корабельні округи, які мали назву skipän; усього таких округів налічувалося п’ятсот.

[18]У Швеції leiðangr обмежувався балтійськими прибережними землями. Інші землі, а саме: ВестраҐауталанд, Дал, Вермаланд, Далар і Геріардал– не брали участі в такому рекрутуванні. Корабельна округа здебільшого відповідала за спорядження одного корабля, зокрема й за комплектацію екіпажу – воїнів-веслярів і чотирьох офіцерів – та постачання провіантом протягом 8–16 тижнів.

[19]У Норвегії leiðangr охоплював усі прибережні землі, тож виняток становили тільки позбавлені доступу до моря фюлькіГейдсевіслаґу (Гадаланд, Гейдмьорк, Раумарікі, Ґудбрансдал, Ейстрідал) і Борґартінґу (Грінґарікі, Вальдрес, Гаддінґядал, Наумдал, Теламьорк). У Норвегії корабельні округи мали назву скіпрейд («skipreiða»).

[20]Пріцак О. Й. Походження Русі. Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – Т. 2. – С. 685–688.

[21]Симпсон Ж .Викинги. Быт, религия, культура. / М.: Центрполиграф, 2005. – С. 155.

[22]Планшир — горизонтальний дерев’яний брус або сталевий профіль у верхній частині фальшборту судна або борта човна.

[23]Jesch J.Ships and Men in the Late Viking Age: The Vocabulary of Runic Inscriptions / Boydell & Brewer, 2001. – Р. 210.

[24]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги – мореплаватели, пираты и воины. – С. 89.

[25]Jesch J .Ships and Men in the Late Viking Age: The Vocabulary of Runic Inscriptions – P.210.

[26]Симпсон Ж .Викинги. Быт, религия, культура. – С. 155–156.

[27]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги – мореплаватели, пираты и воины. – С. 89.

[28]Коггинс Д. Эволюция вооружения Европы. От викингов до Наполеоновских войн. / М.: Центрполиграф, 2009. – С. 6.

[29]Це призвело до того, що розвиток пік (призначених для пробивання такого роду захисту) практично припинився, натомість почали активно розвиватися наконечники, здатні рубати і різати, розсувати кільця кольчуги – з чим прекрасно справлялися наконечники подовженої трикутної форми.

[30]«Існує тінґ, який називається збройним. Він повинен проводитися по всій Норвегії і бути не більшим, ніж тінґ за призовом у флот […].І так належить за законом, щоб йшли по троє і не більше і повільно, так щоб змогли оглянути їх зброю». Тобто військовий тінґ був великою перевіркою озброєння війська перед початком походу.

[31]Ландслов / переклад В. М. Панкратова. – С. 34.

[32]Ландслов / переклад В. М. Панкратова. – С. 34–35.

[33]Там само –  С. 34.

[34]Petersen J. De Norske Vikinges verd: En Typologisk-Kronologisk Studie Over Viking et idens Vaaben. / Kristiania: I Komission hos Jacob Dybwad, 1919.

[35]Peirce I. Swords Of The Viking Age. – Woodbridge:The Boydell Press, 2002.

[36]Williams A. A metallurgical study of some viking swords GLADIUS // Estu diosso brearmasantiguas, arte military vida cultural enoriente y occidente XXIX. 2009.

[37]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги–мореплаватели, пираты и воины. – С. 130.

[38]Там самою С. 130.

[39]Окшотт Э. Археология оружия. От бронзового века до епохи Ренессанса / М.: Центрополиграф, 2004. – С. 169–170.

[40]Пєтков С. В. Зброя вікінгів / С.В. Пєтков. // История оружия. Альманах. – Запорожье, 2008. – № 1.  – С. 79–91.

[41]Згідно з «Сагою про Лексдейла», лезо такої сокири, зроблене з високоміцного металу, мало ширину в 12 дюймів, а довжину (по периметру заломленого краю) 18 дюймів.

[42]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги–мореплаватели, пираты и воины. – С. 131.

[43]Скворцов А. Л. Боевые топоры викингов // Тюменский исторический сборник. – Вып. 3. – Издательство Тюменского Государственного Университета, 1999. – С.166.

[44]Скворцов А. Л. Боевые топоры викингов – С. 171.

[45]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги. Мореплаватели, пираты, воины. – С. 132.

[46]Форма наконечника могла змінюватися залежно від призначення. Наприклад, трапляються описи списів, що нагадують європейську алебарду. На ясеневому держаку (spjot), який можна було використовувати в ближньому бою або на відстані, було вузьке листоподібне лезо і тонкий держак, пізніше – широке лезо і товстий держак. Обидва леза були рифлені, з подовжніми жолобами і короткими бічними виступами, розпрямленими як крила.

[47]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги. Мореплаватели, пираты, воины. – С. 132.

[48]Пєтков С. В. Зброя вікінгів // История оружия. Альманах. – Запорожье, 2008. – № 1. – С. 88–89.

[49]Пєтков С. В. Зброя вікінгів – С. 87.

[50]У Ландслові можна знайти інформацію про те, що був контроль якості щитів: «І нехай майстер, який зробив щит, поставить прийнятий знак на ті щити, які він зробив, щоби можна було дізнатися, хто зробив неякісний щит, якщо такий знайдуть». Щити без відміток майстрів в поході використовувати не можна було – їх завчасу перевіряли і конфісковували.

[51]Шартран Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги. Мореплаватели, пираты, воины. – С.125.

[52]Шартран  Р., Дюрам К., Харрисон М., Хит И. Викинги. Мореплаватели, пираты, воины – С. 126.

[53]Там само. – С. 128.

[54]Фиркс И. Суда викингов. – С. 16–17.

[55]Найпопулярніша теорія полягає в тому, що «сонячнй камінь» – це ісландський шпат, безбарвний мінерал. Використовували його в похмуру погоду, оскільки він здатний поляризувати світло (розділяти промінь на дві частини). При обертанні кристалу можна знайти точку, де обидва промені сходяться – саме в цьому напрямку і знаходиться сонце.

[56]Портолани, або компасні карти, з’явилися в Італії в кінці XII – на початку XIII ст. Їх головною особливістю є лінія узбережжя з вказаними навігаційними небезпеками (скелі, підводні камені, мілини) та топонімами, що написані з боку узбережжя перпендикулярно до нього; використання морських карт з сіткою широт і довгот відноситься лише до XVI в.

[57]Карта Вінланда —  карта світу невідомого походження із нібито найстаршим зображенням Американського континенту (у вигляді великого острова Вінланд на захід від Гренландії). Карта потрапила до рук вчених у 1957 р., коли її намагалися продати Єльському університету під виглядом документа XV ст., базованого на оригіналі XIII ст. Аналіз підтвердив, що вік пергаменту відповідає вказаним датам, однак більшість учених вбачають у карті майстерну підробку через певні географічні неточності та спірний аналіз чорнил.

[58]Хенниг Р.Неведомые земли, Том 3. / М.: Издательство иностранной литературы, 1962. – С. 374.

[59]Стеблин-Каменский М. И. Древнескандинавская литература / М.: Высшая школа, 1979.

[60]Друга частина присвячена королю і придворним. У ній багато повчальних міркувань, ілюстрованих цитатами з Біблії.

[61]The king’s mirror (Speculum regale-Konungs skuggsjá) / Translated from the old Norwegian by Laurence Marcellus Larson – NY: New York American-Scandinavian Foundation, 1917. – P. 83.

[62]Там само. – С. 97.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, у Facebook –

Львівський медієвістичний клуб

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s