ВООРУЖЕНИЕ АРМИИ  БАГРАТИДСКОЙ АРМЕНИИ (КОНЕЦ IX – СЕРЕДИНА ХI В.). MILITARY EQUIPMENT OF THE ARMY OF  BAGRATID ARMENIA (END OF IX – MIDDLE OF XI c.). ОЗБРОЄННЯ АРМІЇ  БАГРАТИДСЬКОЇ ВІРМЕНІЇ (КІНЕЦЬ ІХ – СЕРЕДИНА ХІ СТ.)

 

ВООРУЖЕНИЕ АРМИИ  БАГРАТИДСКОЙ АРМЕНИИ (КОНЕЦ IX – СЕРЕДИНА ХI В.)

MILITARY EQUIPMENT OF THE ARMY OF  BAGRATID ARMENIA (END OF IX – MIDDLE OF XI c.)

ОЗБРОЄННЯ АРМІЇ  БАГРАТИДСЬКОЇ ВІРМЕНІЇ (КІНЕЦЬ ІХ – СЕРЕДИНА ХІ СТ.)

 


Автор Димидюк Дмитро Андрійович
магістр історії, Львівський національний університет імені Івана Франка

dymydyuk_da@ukr.net

Взято з: Димидюк Д. Озброєння вірменського воїна наприкінці ІХ – в середині ХІ ст. / Дмитро Димидюк // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. – Тернопіль, 2017. – Вип. 1. Ч. 2. – С. 3–12.

ENGLISH VERSION OF THE ARTICLE YOU CAN FIND HERE


На основі писемних, археологічних та зображувальних джерел реконструйовано зовнішній вигляд знатного вірменського воїна в часи існування Багратидського царства (884/886–1045/1064). Проаналізовано найпопулярніші різновиди обладунків та інших елементів захисного спорядження, вказуючи їхні позитивні та негативні якості. Досліджено бойові характеристики тогочасної зброї ближнього бою, а також визначено причини поширеності на теренах Вірменії «булатних мечів». Висловлено власну теорію стосовно причин непопулярності лука, як зброї дистанційного бою. Охарактеризовано культурні впливи візантійців, а з іншого боку арабів і тюрків, на розвиток військової справи Багратидської Вірменії.


Історію Багратидської Вірменії дослідники часто розглядають у контексті протистояння Візантійської імперії та мусульманських еміратів за її землі та Закавказзя загалом, що сприяло постійному розвитку оборонного потенціалу Вірменії та створенню особливої військової організації суспільства із розвинутими сюзеренно-васальними відносинами.

Вивчення озброєння вірменського воїна є важливою складовою дослідження військової історії Багратидського царства. Новизна роботи полягає не в розширенні географічних чи часових рамок, а в поглибленому дослідженні охарактеризованої проблеми, завдяки охопленню великої кількості джерел і використанню міждисциплінарного підходу.

Мета дослідження полягає у реконструкції вигляду середньовічного вірменського воїна ІХ–ХІ ст. на основі аналізу захисного спорядження та зброї ближнього і дистанційного бою знатних дружинників (азатів).

700px-Bagratuni_flag.svg
Прапор Анійського царства Багратидів

Вивчення озброєння вірменського воїна зіштовхується з багатьма труднощами. Насамперед зазначимо, що подана тема ще не ставала об’єктом спеціального дослідження. Якщо існують праці з військової історії Античної [49] чи Кілікійської Вірменії [22; 29], то через незрозумілі причини історики оминали військову сферу Багратидського царства. В сучасній історіографії історія Багратидської Вірменії розглядається більше в контексті релігійних чи політичних проблем, де військова сфера присутня, але без системного та глибокого аналізу [44; 47; 48]. Чи не єдиним дослідженням, де питання про військову історію Багратидів було віднесено у окремий короткий розділ, є третій том праці «Історія вірменського народу» за редакцією Бабкена Аракеляна, де в загальних рисах окреслено чисельність війська, його формування, структуру та озброєння [46, էջ. 273–277].

Окремі відомості з поданої тематики містяться в дотичних працях з військової історії Візантійської імперії та Арабського халіфату, а також у статтях з соціально-економічної історії Багратидського царства, які базуються на археологічних матеріалах. Так, вірменський історик Бабкен Аракелян, вивчаючи ремесло та торгівельні відносини вірменських міст в ІХ–ХІІІ ст., висловив припущення, що вірмени знали більше 18 типів зброї, частину з яких дослідник зумів охарактеризувати на основі наявних археологічних даних [1; 43].

Види обладунків, які були поширеними серед грузинської знаті у Х–ХІІ ст., детально розглянула у своїй статті Мамука Цурцумія, охарактеризувавши та порівнявши їх із бронею ромейських воїнів. Дослідниця доводить, що озброєння, яке було виготовлене на Закавказзі (зокрема у Грузії), було практично ідентичним візантійському, що свідчить про однакові стандарти їхнього виготовлення [42].

800px-Ani_townwallМури фортеці у м. Ані (столиця Багратидської Вірменії). Сучасна східна Туреччина.

Не менш змістовними виявились дослідження англійського історика Девіда Ніколя, котрий, вивчаючи ранньосередньовічну арабську та візантійську армії, не раз згадував про вірмен, які не тільки служили у військах цих двох держав запозичуючи їхні новинки, але вносили й свою лепту у розвиток військової сфери [35; 36; 37; 38].

Вірменські джерела досліджуваного періоду не містять детальних описів озброєння та повсякденного життя воїна, обмежуючись стандартними фразами про наявність в його арсеналі: «лука, гострого меча, списа та щита» [19, c. 147, 204]. До цього переліку хроністи іноді добавляють ще «кольчугу, шолом, пращу та благородного коня», якщо йдеться про знатних воїнів-вершників (азатів) [21, c. 150].

Вважаємо, що тогочасні хроністи, які були переважно кліриками, слабо розбирались у військовій сфері та під кутом зору власних вподобань описували ті чи інші події, через що джерела позбавлені подробиць і деталей з військової сфери, натомість переповнені художніми засобами [22, c. 66–67]. Прикладом цього служить опис вірменського історика Степаноса Орбеляна (ХІІІ ст.) озброєння одного із вірменських князів початку ІХ ст.: «Разом із шоломом, увінчаним головою тигра, він одягнув яскравий королівський обладунок, прикрашений перлами. Взявши у руки золотий щит і спис, він заскочив на свого чорного коня і кинувся на супротивника [39, p. 21]. Знаходимо певну схожість між цим уривком та описом озброєння головного героя іранської повісті «Шах-наме» (Х ст.) та грузинської поеми «Витязь у тигровій шкурі» (ХІІ ст.), що свідчить про те, що поданий твір відображає радше не військову, а літературну спадщину того періоду [36, p. 33].

276px-Gagik_I_Bagratuni
Статуя царя Гагіка І (поч. ХІ ст.). Чудовий приклад одягу заможних людей

 

Незважаючи на це, окремі корисні свідчення можемо знайти в хроніках Товми Арцруні (Х ст.) [45], Ованеса Драсханакертці (Х ст.) [19], Псевдо-Шапуха Багратуні (Х ст) [21], Асохіка (кінець Х – початок ХІ ст.) [6] та Аристакеса Ластиверці (ХІ ст.) [20], котрі були сучасниками описуваних подій.

Певну ясність у дослідження вносять віднайдені археологічні артефакти, хоч і їх надто мало. Це пов’язано, перш за все, з християнською культурою поховання, адже в могили не клали особисті речі та зброю. Поля битв так само не можуть дати багатого матеріалу, адже епоха середньовіччя не може похвалитися грандіозними сутичками [22, c. 67–68], а уся зброя, яка залишалась після бою, забиралася переможцями чи мародерами, через що більшість відомих нам знахідок є випадковими [10, c. 25–26]. У цьому плані винятками є міста, зокрема Ані [2] та Двін [9], де завдяки археологічним розкопкам було знайдено фрагменти мечів, кольчуг та інших видів озброєння місцевого чи привізного виробництва [14, c. 342–344].

Найкраще доповнюють наші відомості зображувальні джерела, які подають загальне уявлення про вигляд тодішнього воїна. Найбільш інформативним у цьому плані є барельєф на фасаді церкви святого Хреста на острові Ахтамар (озеро Ван, Туреччина), де вирізьблено зображення біблійного Голіафа (Х ст.) у повному бойовому обладунку [37, p. 20]. Окрему цінність становлять книжкові мініатюри, де показано різноманітні види зброї та броні, що навіть дозволяє ознайомитись із принципом їхньої дії. Більшість із необхідних мініатюр знаходимо в додатках до дисертації доктора філософії Д. Ніколя, де автор змальовував їх з оригінальних манускриптів збережених у архівах Венеції, Матенадарана, Ечміадзіна (Вірменія) і т.д. [38, illustr. № 239–251].

Територія Багратидської Вірмені в часи її найбільшого розквіту (кінець Х – початок ХІ ст.)

У тогочасній Вірменії існував подібний до феодалізму військово-політичний устрій, де багата і численна верства дрібної вірменської знаті (азатів) змушена була самостійно забезпечувати себе озброєнням, отримуючи для цього земельні наділи у формі бенефіціїв від своїх сюзеренів (нахарарів чи ішханів) [18, c. 105–107]. Звісно ж, існували випадки, коли цар особисто укомплектовував озброєнням свою дружину, але у ІХ–Х ст. така традиція відійшла у минуле [40, p. 176]. На відмінну від Київській Русі та європейських держав, де існувала подібна практика [13, c. 54–55], у Візантійській імперії виробництво озброєння ґрунтувалося на державному замовленні та відрізнялося високим рівнем стандартизації, адже ромейська армія не була феодального типу, а утримувалась за кошти державної скарбниці [16, c. 29].

Для кращого розгляду питання поділимо вірменське озброєння на два типи: наступальне (зброя ближнього та дистанційного бою) та захисне (обладунок, щит, шолом і т.д.), з розгляду якого почнемо наш аналіз.

У тогочасній Вірменії найпопулярнішими були три види обладунків: лускаті, ламеллярні та кольчужні. Лускаті обладунки складалися з металевих пластинок, прикріплених до шкіри або тканини черепицеподібно. Плаcтини мали U-подібну форму та завжди спрямовувались до низу. Ряди лускатих обладунків на 1/3 перекривали один одного, утворюючи багатошарову поверхню, схожу на риб’ячу луску (звідси їхня назва) [42, p. 67]. Використовували такого типу захисне спорядження ще зі скіфських часів і воно було поширеним на території всієї середньовічної Європи. Недолік лускатих обладунків полягав у тому, що під час їзди на коні пластини піднімалися, що робило вершника вразливим до ворожих атак, особливо знизу.

25
Вигляд вірменського воїна в часи Кілікійської Вірменії (ХІ-ХIV ст.)

У VII–IX ст., під впливом аварів, хозар, угрів та інших кочових племен, у Візантійській імперії та на Закавказзі стають популярними ламеллярні обладунки, які особливо широко поширились в X ст. [33, p. 129]. На відміну від лускатого обладунку ламеллярна броня складалася з пластин прямокутної форми, які не прикріплювались до одного цілого субстрату, а зв’язувались між собою горизонтально та вертикально, за допомогою шнурів [32, p. 138–141].

У порівнянні з лускою, ламеллярні пластини були більшими та подовженої форми. Вони мали опуклу форму для ефективнішого захисту та розсіювання сили удару ворога. Вага повного комплекту пластинчастого обладунку товщиною 1–1,5 мм. становила 14–16 кг. Недоліком цієї броні було те, що внаслідок удару меча міг відбутися розрив шнурків (ремнів), які скріплювали разом ряд пластин. Через це, з кінця Х ст., почали використовувати заклепки, якими замість шнурів прикріплювали пластини, що значно спростило їхнє виготовлення та покращило ударостійкість [42, p. 69–71]. Загалом, тогочасні ламеллярні обладунки із заклепками значно перевершували захисними якостями кольчугу та, частково, лускату броню [22, c. 77–78].

Андріанопольський Псалтир (1007 р.) Вірменський протоспафарій одягнений в ламеллярні обладунки. Nersessian. Treasures from the Ark: 1700 Years of Armenian Christian Art / Vrej Nersessian. – Los-Angeles, 2001. – P. 182.

У джерелах є непрямі свідчення про використання заможними воїнами, зокрема вершниками-азатами, ламеллярного обладунку [21, c. 150; 20, c. 60–61]. Ованес Драсханакертці пише, що: «численне військо на конях, немов летить, в залізних обладунках, страхітливих шоломах та в скріплених залізними цвяхами нагрудниках, тримаючи в руках міцні щити та гострі списи» [19, c. 217–218]. У поданому описі захисного спорядження безпомилково можна впізнати ламеллярний обладунок із заклепками.

Зображення обладунків часто зустрічаємо в різноманітних творах церковного характеру. В Андріанопольському Псалтирі (1007 р.) знаходимо мініатюру, де вірменський протоспафарій, одягений в ламеллярну броню, дарує Псалтир маленькому Ісусу Христу та Богородиці. Зображення цікаве тим, що на рукавах ламеллярні пластини були значно більшими, ніж в області торсу, адже воїн повинен був постійно нагинатися та рухатися, а малий розмір пластин не повинен був цьому заважати [34, p. 182–183].

Найкращим джерелом, в плані вивчення захисного озброєння, є барельєф на фасаді церкви святого Хреста на острові Ахтамар, де вирізьблено зображення біблійного Голіафа (Х ст.), одягненого в ламеллярний обладунок (типу «пончо») з лускатим нагрудником (міг бути й кольчужний) та наручами [37, p. 20]. Такого роду комбінації обладунків мали хороший захист та були поширеними не тільки на Закавказзі, але й на Русі та Візантії [15, c. 76–77].

 

Барельєф на фасаді церкви святого Хреста на острові Ахтамар (Х ст.).                                                                                              В руці «Голіафа» знаходився невеликий круглий щит для захисту від колючих чи ріжучих атак. Окрім круглого, вірменська піхота використовувала також і краплевидний щит, зображення якого ми знаходимо не тільки у манускриптах [38, illustr. № 246], але й на одній з тарілок Х–ХІ ст. з Єгипту. Д. Ніколь стверджує, що краплевидний щит зародився саме на Близькому Сході, а вже згодом поширився в Європі, де його зачасту використовували вершники [37, p. 19]. Більшість тогочасних щитів робили зі шкіри та дерева, оббивали металом або кріпили залізний умбон по центру, щоб при ударі меч зісковзував в сторону [24, c. 144].

Не менш популярною у Вірменії була кольчуга, яка своїми захисними властивостями поступалася іншим обладункам, але була натомість простішою у виготовленні та користувалася попитом в середовищі бідніших азатів [21, c. 150]. Перевага кольчуги була у тому, що її можна було «одягати під одяг», як прихований захист для таємних операцій та вбивств [21, c. 178]. Гіршими, але дешевшими за кольчугу були шкіряні обладунки, довжина яких сягала колін та ліктів, хоч це зовсім не сковувало рухи воїна [48, էջ 135].

Окрім кольчуги, ламеллярного чи лускатого обладунку існували й інші елементи захисного спорядження. У цьому плані змістовними виступають свідчення Ованеса Драсханакертці, котрий описуючи озброєння вірменських воїнів під час однієї з битв в 919 р. зазначав: «Сіяли на сонці [вірменські] щити і шоломи, мідні пластини [які прикривали спину], нагрудники, набедреники, налокітники та поручі» [19, c. 212]. Археологічні дані теж підтверджують той факт, що деякі елементи захисного спорядження могли вироблятися з міді чи бронзи, хоча більшість обладунків були залізними [14, c. 342–343].

Фатимідська тарілка, де зображений воїн зі списом та краплевидним щитом. Знайдено на теренах Вірменії (Х-ХІ ст.).                                                                                                                        Nicolle D. The Armies of Islam 7th–11th Centuries / David Nicolle. – London, 1995. – P. 30.

 

 

Що ж стосовно шоломів, то вони переважно були конусоподібної форми та виготовлялися із заліза [34, p. 172–173]. Іноді, замість шоломів, для захисту голови використовували кольчужний капюшон, як це зображено на фасаді відомої нам церкви святого Хреста на острові Ахтамар [37, p.  20; 38, illustr. № 241A]. Звісно ж, такого роду шоломи не були ідеальним захистом, адже як говорять хроністи: «при ударі меча по шолому він розколювався на дві частини» [23, c. 5].

 

Приклад конусоподібного шолому. Мініатюра XV ст. Nersessian. Treasures from the Ark: 1700 Years of Armenian Christian Art / Vrej Nersessian. – Los-Angeles, 2001. – P. 173.

 

У вірменських джерелах описується цікавий факт, що вже в другій половині Х ст. війська окремих князів мали однакові елементи одягу, що відрізняло їх від решти армії. Так, під час походу проти непокірного абхазького царя у 988 р., загін карського царя Аббаса був одягнутий «у червоний одяг»  [6, c. 182].

Воїни одягали свої обладунки лише перед битвою, адже їхня загальна вага могла сягати 15-20 кг. і більше, що зумовлювало швидку втому під час руху [6, c. 196–197]. Описуючи битву грузино-вірменських військ супроти ромейської армії у 1021 р., вірменський хроніст Асохік зазначив наступне: «Змучені довгими переходами та важким озброєнням [вірменські та грузинські вершники] зазнали поразки від новоприбулих та свіжих візантійських солдат» [20, c. 68].

Не варто недооцінювати інформативність тогочасного вірменського епосу, зокрема твору про Давила Сасунського (історію богатирів із Сасуну, які боролися проти арабських завойовників у VIII–X ст.), як джерела до вивчення озброєння вірменської знаті. Незважаючи на часті вигадки, у тексті зустрічаються і відносно правдиві описи озброєння героїв, свідченням чого є наступний опис процесу підготовки воїна до битви: «Мгер [один із головних героїв] одягнув батьківський кафтан, оперезався срібним поясом, одів шолом, взяв у руку спис та меч [є згадки також про щит, лук і стріли], а на ногах у нього були сталеві чоботи. Він рукою погладив коня, сідлом перламутровим його осідлав та золоту вуздечку у руки взяв» [8, c. 49–51, 298–302]. Зазначимо, що через дороговизну захисного спорядження, обладунок передавався від батька до сина, де новий власник щоразу підлаштовував його під себе (ставлячи різні підкладки і т.д.) та займався його доглядом і ремонтом [8, c. 186–190].

Володіємо суперечливими даними про наявність броні у тогочасних вірменських коней. Відомий нам барельєф озброєного вершника з церкви святого Хреста на острові Ахтамар зображує коня без обладунків, лише зі збруєю [37, p. 19]. Натомість, Товма Арцруні подав детальний опис кінських обладунків, називаючи навіть назви окремих елементів: «Вершники одягали обладунки, шоломи та поручі, а на ногах кріпили металеві пластини. У коней також були наголівники і щити на крупах [задня частина спини коня]. На чотирьох ногах були наколінники та набедреники. Посередині лобу та на шиї висіло намисто у формі півмісяця. На спині у коня була міцна броня, а зону живота захищала міцна пластина щитоподібної форми» [45, էջ. 148–149]. Вважаємо, що у Вірменії кінський обладунок був популярним серед представників знаті, що частково підтверджується іншими хроністами [19, c. 212] та археологічними джерелами [9, c. 74].

1353140770_rrsrsrs-3-ryerryiryos
Сучасне бачення зовнішнього вигляду вірменської знатті.

Незважаючи на вищеописані позитивні захисні властивості обладунків, знаходимо в джерелах відомості і про їхні негативні сторони. Під час першої битви між військами князівства Васпуракану та тюрками-сельджуками у 1018 р. вірмени зазнали відчутної поразки, адже: «невірні [тюрки-сельджуки] пускали стріли, які масово вбивали та ранили багатьох з вірменського війська. Побачивши це, один із полководців Давида [командувач васпураканських військ, син царя Васпуракану Сенекерима І (1003–1021)] сказав: «Повертай назад царю, бо велика частина наших воїнів поранені стрілами. Дозволь нам відступити і захиститися від цієї зброї, яку ми бачимо в руках невірних, виготовивши інші види обладунків, які будуть захищати від їхніх стріл» [28, p. 47–48].

Подібний опис цієї події зустрічаємо в інших хроністів. Смбат Спарапет (ХІІІ ст.) писав, що: «лучники [тюрки-сельджуки] з розпущеним волоссям, як у жінок, почали стріляти у вірменську армію, яка не була готовою дати відсіч» [23, c. 15]. Всі наступні свідчення про набіги тюрків на Вірменію в середині ХІ ст. будуть подібними за своєю суттю [20, c. 87–88].

Наведені уривки з джерел свідчать, що вірменська броня не була пристосована до захисту від метальної зброї. Скоріш за все, стріли вражали ті місця, де обладунки залишали відкриті стики: згин руки, під пахвами, зону стегна та коліна. Не відкидаємо того факту, що частина стріл справді могла пробивати неякісні обладунки. Навіть через кілька десятиліть з подібною проблемою стикнулися ромеї у битві при Манцикерті (1071 р.) супроти тюрків-сельджуків, які були «чудовими стрілками з лука на бігу» [11, c. 365–366].

Kakikios_surrenders_to_Constantine_IX
Гагік II (Багратидський цар) у супроводі вірменських вельмож (нахарарів та азатів) при дворі Константинa IX. Ілюстрація з рукопису «Історії» Іоанна Скілиці.

Вважаємо, що лук, як вид зброї, не користувався сильною популярністю серед вірмен аж до приходу сельджуків на початку ХІ ст. Найчастіше лучники несли вартову службу у замках чи на кораблях [47, էջ. 264–266], про що свідчать археологічні джерела, де дослідники знаходять по кілька різновидів стріл, які мали від 2–х до 6–ти граней [9, c. 73]. Натомість, на полі битви загони стрільців вважалися допоміжним видом військ. Чи не єдиний ґрунтовний опис використання лука міститься в хроніці Ованеса Драсханакертці, де описано битву на о. Севан між еміром Атропатени Юсуфом (901–928) та вірменськими військами Ашота ІІ Ерката (914–928), де останній: «спорядив [в 923 р.] одинадцять кораблів і помістив на них сімдесят чоловік азатів і слуг їхніх із широкими луками – чоловіків хоробрих і настільки майстерних в бою, що вони навіть на волосину не промахувались. Взявшись спритно стріляти з лука, вірмени декого з ворогів перетворили на однооких і багатьох, смертельно поранивши, вбили» [19, c. 235–236].

Зображення піших та кінних лучників східної зовнішності з простим чи композитним луком знаходимо на барельєфах храмів [38, illustr. № 241C], що є доказом тісних взаємокультурних впливів між вірменами та арабами чи тюрками, хоча питання про використання вірменами саме композитного лука до ХІ ст. є доволі суперечливим.

В джерелах також є згадка про пращу, як інший вид метальної зброї. Для прикладу, Псевдо-Шапух Багратуні писав, що в середині ІХ ст. правитель Васпуракану Дерен Арцруні керував військом із 40 тис. пращників, що є абсурдним за своєю суттю, але сам факт того, що хроніст згадує цей вид зброї дозволяє стверджувати, що його теж могли використовувати поряд із луком [6, c. 130], що підтверджується й іншими джерелами [21, c. 174].

Цікавим та малодослідженим видається той факт, що частина вірмен ще у Х ст. перейшла на службу до мусульманських правителів, зокрема в Фатимідський Єгипет. Особливо цей процес посилився після падіння Анійського царства в середині ХІ ст. [30, p. 64–65]. В переважній більшості новоприбулі вірменські солдати ставали пішими лучниками та служили під командою ісламізованих вірмен. Таку ситуацію можна пояснити тим, що Фатиміди були зацікавленні у вербуванні професійних вірменських воїнів, які вже не тільки мали досвід боротьби з сельджуками, але запозичили у них технологію виготовлення та стрільби з лука. Зауважимо, що корпус вірмен навіть організував повстання в 1073 р. й тимчасово захопив владу в Каїрі. Їхній очільник Бадр аль-Джамаль, ставши візиром, розпочав вербування ще більшого числа вірмен (як християн, так і мусульман) у свій корпус [38, p. 411]. З кінця ХІ ст. їхня кількість почала зменшуватись, хоч вірменські загони існували до кінця ХІІ ст. [27, c. 44–45; 37, p. 23].

Завдяки приблизним підрахункам встановлено, що вірменські воїни використовували понад 18 видів зброї ближнього та дистанційного бою з різноманітними модифікаціями, які відрізнялись за розмірами, способами носіння та, очевидно, за характером своєї дії [10, c. 25–26]. Така велика кількість зброї пояснюється постійними контактами з тюрками, арабами та ромеями, звідки вірмени часто запозичували технологічні новинки [38, p. 289–290]. Нижче подано неповний перелік типів зброї [43], які використовували у Вірменії ІХ–ХІІІ ст.:

  1. рогатки
  2. лук і стріли
  3. метальні дротики
  4. пращі
  5. сокири
  6. двосічні сокири
  7. мечі та їхні різновиди (палаш, тесак, шабля і т.д.)
  8. кинджали
  9. бойові молоти різних форм та розмірів
  10. булави з шипами та їхні модифікації
  11. довгі або короткі списи та їхні різновиди (із боковими гачками серпоподібної форми і т.д.)

За свідченнями Товми Арцруні популярними у Вірменії були «палаші, тесаки, мечі, дротики, сокири, щити, списи, сагайдак та лук» [45, էջ. 148–149], але найефективнішою тогочасною зброєю вважався меч, яким володіли лише заможні воїни, що було зумовлено його дороговизною. Про сакральність та найбільшу ефективність меча вказують хроніки, де часто згадуються різноманітні фразеологізми, пов’язані із його використанням («земля була спустошена мечем», «воїн впав від меча» і т.д.) [28, p. 58–60]. Археологічний [5, c. 216–217] та джерельний [6, c. 118–119] матеріал доказує, що популярними у Багратидській Вірменії були прямі двосічні клинки, хоча скошені мечі (шаблі) теж використовувалися, але їхнє масове поширення відбувалося вже після сельджуцького завоювання в середині ХІ ст. [10, c. 25–26].

Зразки вірменського озброєння.                                                                        The Military Technology of Classical Islam / David Nicolle : Thesis for degree PhD. – Edinburgh, 1983. – Vol. III. – P. 239-251.

 

В середньому, довжина вірменських мечів коливалася від 70 до 85 см., при ширині клинка 4,5-6 см., що узгоджується із західноєвропейською традицією. Ефес мечів складався з хрестовини, руків’я та навершя, або тільки з хрестовини і руків’я. У більшості випадків хрестовини виготовлялися прямими. Траплялися також вигнуті хрестовини, іноді з різко опущеними краями. Прямокутні хрестовини могли мати чітко виражені кулясті, дископодібні або краплеподібні розширення на кінцях. Доказом цього служить конструкція меча Голіафа з барельєфа на церкві Ахтамар [37, p. 20]. Реалізм цієї фігури посилюється тим фактом, що руків’я цього меча практично ідентичне знайденому в затонулому, біля берегів Анатолії, мусульманському кораблі ХІ ст. [35, p. 280]. Археологічні дані засвідчують, що руків’я тодішніх мечів виготовляли переважно з дерева, хоча знайдено кілька зразків із металу, які мали циліндричну форму. Навершя вірменських мечів, судячи із зображувальних джерел, мали кулясту, дископодібну або циліндричну форми [5, c. 216–217].

Головними центрами ковальства та зброярства у Вірменії були Гарні, Карс, Ані та Двін [43], де ще з часів арабського володарювання можна було «купити все необхідне для війська, придбати зброю, лати, шоломи і повне озброєння» [7, c. 105–106], що також підтверджуються численними археологічними знахідками [9, c. 72–74; 14, c. 342–343]. Про важливість ковальської справи та роботи з добування заліза наголошувалося ще у «Судебнику» Мхитара Гоша (ХІІ ст.) де зазначалося, що царі повинні вживати усіх можливих заходів для розвитку цих промислів [17, c. 148–149, 153].

Особливої уваги заслуговує фрагмент меча, знайдений під час розкопок центрального кварталу м. Двіна, який був виготовлений методом гарячого кування (т. зв. булатний меч), з одностороннім гострим лезом. Згідно з стратиграфічними даними, згаданий меч можна датувати ІХ ст. [9, c. 24]. Такого роду мечі кували з різносортної сталі, яка була насичена великою кількістю вуглецю, за спеціальною технологією гартування, кування та відпуску. Завдяки цьому, булатні мечі отримували ударну в’язкість з достатньою твердістю [4, c. 75–76], що робило їх дорогими та ексклюзивними. У цьому плані Вірменії поталанило, адже на її території розміщувалися поклади якісної руди, з якої можна було робити таку зброю [1, c. 119–120].

Згадки про булатні мечі знаходимо в джерелах, де автори чітко акцентують увагу на тому, що володарями подібних клинків були лише знатні люди [6, c. 142], а самі мечі були унікальними та навіть могли розколоти обладунки ворога [28, p. 10, 14]. Володіємо також і напівлегендарними свідченнями, де начебто «булатний клинок з легкістю розрубував сім кольчуг, покладених одна на одну» [28, p. 73]. Зауважимо, що навіть згадуваний Давид Сасунський, головний герой однойменного епосу, теж володів булатним мечем [8, c. 186–188].

Приклад вірменських мечів та шабель.  Джанполадян Р., Кирпичников А.  Средневековая сабля с армянской надписью, найденная в Приполярном Урале // Эпиграфика Востока. – Вып. XXI. – 1972. – C. 23-29;    
Алексинский Д. Всадники войны: Книга первая. Кавалерия Европы / Дмитрий Алексинский. – Санкт-Петербург. – 2005. – С. 175.

 

Незважаючи на часті згадки мечів у джерелах, найпопулярнішою зброєю вважався спис, котрий був дешевим у виготовлені та складався з двох компонентів – древка та металевого загостреного наконечника, прикріпленого до нього. Завдяки відносній дешевизні та простоті у виготовленні, спис став найпопулярнішою зброєю в ополченні вільних селян-общинників та серед азатів, про що свідчить велика кількість його варіацій [43]. Частина піхотинців використовувала не короткий, а т. зв. «довгий спис», на кінці якого був спеціальний гак, щоб скидати вершників з сідла. Довжина такого списа сягала 3-х метрів, тому тримали його воїни обома руками [47, էջ. 220]. Водночас, вершники також були озброєнні списами, довжина яких сягала 2-х метрів [38, illustr. № 240], що дозволяло їм однією рукою тримати спис, а іншою керувати конем. Не менш популярними були прості [23, c. 11] чи двосічні сокири [38, p. 79–80], а також різноманітні булави з одним чи кількома шипами [38, p. 69].

Вірменські солдати вважалися одним із найкращих воїнів у Візантії [33, p. 220; 41, p. 139], про що свідчить їхня висока заробітна плата у порівнянні з стратіотами чи найманцями (окрім варягів) [26, c. 13, 19]. Доказом цього є те, що в середині ХІ ст. із 40 знатних вірмен, які перебували на службі у ромеїв, 33 були воєначальниками [12, c. 154].

Завдяки посиленню візантійської експансії на Закавказзі наприкінці Х – в середині ХІ ст. [3, c. 36–39], вірменська знать (разом зі своїми військами) почала масово переселятись до Візантії. Вірменські князі, отримуючи земельні наділи на сході Малої Азії (у фемах Месопотамії, Кілікії та Себастії) [31, p. 74, 77–78], змушенні були разом зі своїми вершниками та піхотинцями захищати східні кордони Імперії від нападів арабів чи тюрків [41, p. 212]. Водночас, бували випадки, коли імператори тимчасово передислоковували піші вірменські корпуси в іншу частину держави у військових цілях (використовуючи для цього навіть коней) [38, p. 407–409]. Так, в часи Балканських воєн Святослава Ігоровича (964–972) візантійський імператор Іоанн Цимісхій (969–976) перекинув у Болгарію частину вірменських корпусів для захисту північних кордонів Імперії [45, էջ. 56].

Василій ІІ Болгаровбивця переслідує Георгія І (правителя Грузії) 1021 р. Basil II’s victory over the Abasgians in 1002. Synopsis of Histories by John Skylitze [XII c.]. – f. 195v. Available at:  http://www.warfare.altervista.org/12/Scylitzes-f195v.htm

Популярність вірменських азатів, як професійних воїнів, була зумовлена їхніми професійними навиками, які формувалися завдяки частим військовим тренуванням. Хлопчики з самого дитинства вивчали бойові мистецтва, практикувалися в рукопашному бою, відточували навики стрільби з лука, вчилися битися на мечах та їздити верхи на коні [30, p. 136–137]. Такими базовими навичками змушений був володіти кожен знатний воїн.

Про важливість фізичного розвитку воїна опосередковано свідчить згадка Аристакеса Ластівертці котрий з певною іронією описував вірменського царя Ованеса-Смбата (1020–1041) як людину, котра: «мала грубе та важке тіло, що навіть під час нападу ворогів [цар] не міг залізти на коня» [20, c. 60].

Про поширеність на території Вірменії спортивних ігор свідчить уривок з вірменського епосу про Давида Сасунського (Х ст.), де описано гру, як молоді воїни вчаться верхи на коні кидати затуплений дротик в коня свого противника [8, c. 121–125]. Ця згадка Х ст. прямо свідчить про зв’язок між військовими традиціями часів Римської імперії, які через Візантію та Вірменію були ретрансльовані до майбутньої Османської імперії, де описана гра отримала відому нам назву – джерід [36, p. 33].

Результат пошуку зображень за запитом "jereed"
Гра Джерід (один вершник намагається попасти затупленим список в коня іншого вершника).

ВИСНОВКИ

Отже, завдяки комплексному аналізу усіх наявних джерел (мініатюр, барельєфів, писемних та археологічних даних), можемо отримати приблизну картину озброєння знатного вірменського воїна. Для захисту власного тіла використовували кольчужний, лускатий чи ламеллярний обладунок, останній з яких вважався найкращим. Іноді обладунок покривався накидкою, що було відмінною рисою військової знаті. Воїни одягали конусоподібні шоломи, наручі, поножі та різного виду мідні пластини для захисту усіх частин тіла.

Водночас, проаналізовані джерела свідчать, що вірменська броня не була пристосована до захисту від масових обстрілів з луків тюрками-сельджуками, адже стріли вражали не тільки ті місця, де обладунки залишали відкриті стики, але й могли пробивати їх. Цей факт пояснюється тим, що вірмени, до початку ХІ ст., не стикалися з масовим застосуванням луку в наземному бою, через що не виникало потреби у захисті проти нього.

Вигляд Багратидських воїнів. Сучасне бачення.                                                                                                                     Armenian warriors in IX-XI. Available at: http://team-aow.discuforum.info/t8226-Armenian-Cataphract-Ermeni-Katafrakt.htm?start=15

Найпопулярнішим видом зброї, через свою дешевизну, був короткий або довгий спис, який використовували як піші воїни, так і вершники. Натомість, найкращою зброєю вважався одноручний двосічний меч та його різноманітні модифікації (палаші, тесаки, шаблі і т.д.). Вважаємо, що складнокомпозитний лук та шабля були відомі вірменам ще здавна, але саме з приходом сельджуків на Закавказзя у середині ХІ ст. ці види зброї почали набувати масової популярності. Загалом, у Вірменії було, як мінімум, 18 різновидів зброї, в тому числі й метальної.

Завдяки тому, що Вірменія перебувала на стику двох цивілізацій (візантійсько-християнської та арабо-мусульманської), вона мала змогу запозичувати найкращі зразки озброєння з обох боків, що дозволило Багратидському царству створити потужну військову організацію, а вірменські воїни були чи не найпопулярнішими найманцями на Близькому Сході. Вважаємо, що вивчення озброєння вірменського воїна є важливим аспектом в подальшому дослідженні проблематики військової організації Вірменського царства у ІХ–ХІ ст.


ВООРУЖЕНИЕ АРМИИ  БАГРАТИДСКОЙ АРМЕНИИ (КОНЕЦ IX – СЕРЕДИНА ХI В.)

Димидюк Дмитрий
dymydyuk_da@ukr.net
магистр истории
Львовский национальный университет имени Ивана Франко

На основе письменных, археологических та изобразительных источников реконструирован внешний вид армянского воина во времена существования Багратидського царства (884/886–1045/1064). Проанализированы самые популярные разновидности доспехов и других элементов защитного снаряжения, указывая их положительные и отрицательные качества. Исследованы боевые характеристики оружия ближнего боя, а также определены причины распространенности на территории Армении «булатных мечей». Высказано собственную теорию о причинах непопулярности лука, как оружия дистанционного боя. Охарактеризованы культурные влияния византийцев, а с другой стороны арабов и тюрков, на развитие военного дела Багратидской Армении.


MILITARY EQUIPMENT OF THE ARMY OF  BAGRATID ARMENIA (END OF IX – MIDDLE OF XI c.)

Dmytro Dymydyuk
dymydyuk_da@ukr.net
Master’s Degree in history
Ivano Franko National university of Lviv

The history of early medieval Armenia (VIIXI centuries) is often studied in the context of struggle between Byzantine Empire and the Arab Caliphate for Armenia and the Caucasus in general. When the Caliphate began to win this fight, as for example at the beginning of the VIII сentury, Armenia immediately became a part of Caliphate. However, the strengthening of Byzantium and the Arabs weakening in the second half of the ninth century led to the change of geopolitical situation in the Caucasus, which allowed Armenians to create an independent Armenian state (884/8861045/1064). 

On the basis of historical documents, archaeological and illustrated sources we investigated body armor of the Armenian nobility such as helmets, shields and lamellar, mail and scale armor. The article gives the general characteristics of popularity of a particular protective equipment, and described their quality characteristics. 

We examined the approximate number of types of weapons and analyzed the most popular ones that are frequently mentioned in the sources (swords, bows, spears, slings, etc.). We will dwell upon the right of land ownership as the main source of income for small nobility for procurement of arms and consider the main centers of production of military equipment.  We estimated the Byzantine-Arab influences on military affairs in medieval Armenia. General overview of military equipment of the Armenian soldier was created. 

ENGLISH VERSION OF THE ARTICLE YOU CAN FIND HERE


 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

  1. Аракелян Б. Развитие ремёсел и товарного производства в Армении в IX–XIII вв. / Бабкен Аракелян // Советская археология.– Москва, 1956. – Т. XXVI. – С. 118–153.
  2. Арутюнян В. Город Ани / Вараздат Арутюнян.– Ереван: АГИ, 1964. – 91 с.
  3. Атаджанян И. Из истории русско-армянских взаимоотношений с X по XVIII века / Ирина Атаджанян. – Ереван:Лингва, 2006. – 153 
  4. Войтович Л. Чи були мечі харалужні? / Леонтій Войтович // Вісник Інституту археології Львівського національного університету ім. Івана Франка. – Львів, 2007. – Вип. 2. – С. 74–79.
  5. Всадники войны. Книга первая. Кавалерия Европы / под. ред. Д.Алексинского, К. Жукова, А. Бутягина, Д. Коровкина. – Санкт–Петербург: Полигон, 2005. – 488 с.
  6. Всеобщая история Степаноса Таронского Асохика по прозванию [XIст.] / пер. с арм. Н. Эмина. – Москва: Книга по требованию, 2011. – 377 с.
  7. Гевонд. История Халифов [VIII ст.] / пер. К. Патканьяна. – Москва: Директ-Медиа, 2010. – 180 с.
  8. Давид Сасунский. Армянский народный эпос / пер. с арм. Л. Мкртчянa. – Ереван: Аревик, 1989. – 352 с.
  9. Двин. Город Двин и его раскопки (1981–1985) / под. ред. А.Калантарян. – Ереван: Гитутюн, – Т. IV. – 244 с.
  10. Джанполадян Р., Кирпичников А. Средневековая сабля с армянской надписью, найденная в Приполярном Урале / Рипсимэ Джанполадян, Анатолий Кирпичников// Эпиграфика Востока. – Москва, 1972. – Вып. XXI. –  23–29.
  11. Історія Візантії. Вступ до Візантиністики. / за ред. С. Сорочана, Л. Войтовича. – Львів: Апріорі, 2011. – 880 с.
  12. Каждан А. Армяне в составе господствующего класса Византийской империи в XI–XII вв. / Александр Каждан.– Ереван: АН АрмССР, 1975. – 191 с.
  13. Котляр М. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі/ Микола Котляр. – К.: Наш час, 2010. – 280 с.
  14. Крым, Северо-Восточное Причерноморье и Закавказье в эпоху средневековья IV–XIII века / отв. ред. С. Плетнева.– Москва: Наука, 2003. – 534 с.
  15. Лупиненко Ю. Покрой пластинчатых доспехов на территории Руси в XII–XIII вв / Лупиненко Юрий // Матэрыялы па археалогіі Беларусі.– Мінск, 2010. – №  – С. 70–85.
  16. МатевосянР. Государственное устройство и административный строй Багратидской Армении: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. ист. наук. / Рафел Матевосян. – Ереван, 1991. – 32 с.
  17. Мхитар Гош. Судебник [XIIст.] / пер. с арм. А. Паповяна. – Ереван: АН АрмССР, 1954. – 263 с.
  18. Новосельцев А. Пути развития феодализма / Анатолий Новосельцев. – Москва:Наука, 1972. – 340 с.
  19. Ованес Драсханакертци. История Армении [Х ст.]/ пер. с арм. М. Дарбинян–Меликян. – Ереван: Советакан Грох, 1986. – 396 с.
  20. Повествование вардапета Аристакэса Ластиверци [ХІ ст.] / пер. с арм. К. Юзбашяна. – Москва:Наука, 1968. – 194 с.
  21. Псевдо-Шапух Багратуни. История анонимного повествователя [Х ст.] / пер. М. Дарбинян–Меликян. – Ереван: АН АрмССР, 1971. – 238 с.
  22. РомановаМ. Вооружение и обмундирование армянского Киликийского война (1073–1375) / Мария Романова // Հայոց պատմության հարցեր / Խմբ. Ա. Մելքոնյան. – Երևան, 2011. – Հ. 64–81.
  23. Смбат Спарапет. Летопись [ХІІІ ст.] / пер. с арм. А. Галстяна. – Ереван:Хайастан, 1974. – 240 с.
  24. Сорочан К. Продовольство, сировина і реміснича продукція у Візантії IV–IX ст.: професійна спеціалізація у виробництві та торгівлі: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Катерина Сорочан. – Харків, 2015. – 318 с.
  25. СукиасянА. История Киликийского армянского государства и права (XI–XIV вв.) / Алексей Сукиасян. – Ереван: Митк, 1969. – 328 с.
  26. Филипчук О. Скільки коштував руський найманець у Візантії у X ст.? / Олександр Филипчук // Ruthenica. – К.: Інститут історії України НАН, 2008. – Т. VII. – С. 7–
  27. Шамдор А. Саладин, благородный герой ислама / Альбер Шамдор / пер. с фр. Е. Кулешова. – Санкт–Петербург: Евразия, 2004.– 347 с.
  28. Armenia and the Crusades, ten to twelfth centuries: the Chronicle of Matthew of Edessa [ХІІ cт.] / translated by A.– Lanham: University Press, 1993. – 392 p.
  29. Chlipała M. Wojskowość królestwa Armenii cylicyjskiej w czasach wypraw krzyżowych / Michał Chlipała. – Tarnowskie Góry: Inforteditions, 2013. – 128 s.
  30. Dadoyan S. The Fatimid Armenians: Cultural and Political Interaction in the Near East / Seda B. Dadoyan.– Leiden: Brill, 1997. – 214 p.
  31. Dédéyan Les Arméniens sur la frontière sud–orientale de Byzance, fin IXe – fin XIe siècles / Gérard Dédéyan // Travaux de la Maison de l’Orient. – Lyon, 1993. – Vol. 21(№1). – Р. 67–85.
  32. Grotowski Arms and Armour of the Warrior Saints. Tradition and Innovation in Byzantine Iconography (843–1261) / PiotrŁ. Grotowski / trans. from Polish by R. Brzezinski. – Leiden: Brill, 2010. – 601 p.
  33. Haldon J. Warfare, State and Society in the Byzantine World (565–1204) / John Haldon. – London: Routledge, 1999.– 400 p.
  34. Nersessian Treasures from the Ark: 1700 Years of Armenian Christian Art / Vrej Nersessian.– Los–Angeles: Paul Getty Museum, 2001. – 240 p.
  35. Nicolle A Companion to Medieval Arms And Armour / David Nicolle. – Woodbridge: Boydell Press, 2002. – 320p.
  36. Nicolle D. Romano-Byzantine Armies 4th–9th century / David Nicolle. – Oxford: Osprey Publishing, 1992.– 49 
  37. Nicolle D. The Armies of Islam VII–XI centuries / David Nicolle. – Oxford: Osprey Publishing, 1995. – 41
  38. Nicolle D. The Military Technology of Classical Islam. Unpublished Ph.D. thesis / David Nicolle. – Edinburgh, 1982.– Vol. I–III. – 521 p.
  39. Step’annos Orbelean. History of the State of Sisakan [ХІІІст.] / tran by R. Bedrosian. – Long Branch, N.J.: Sources of Armenian Tradition, 2012. – 269 p.
  40. The Armenian People from Ancient to Modern Times/ ed. by Richard  Hovannisian. – New–York: St. Martin’s Press, 1997. – Vol. I: The Dynastic periods: from Antiquity to the fourteenth century. – 493 p.
  41. Treadgold Byzantium and Army / Warren Treadgold. – Stanford: University Press, 1995. – 284 p.
  42. Tsurtsumia The Evolution of Splint Armour in Georgia and Byzantium: Lamellar and Scale Armour in the 10th–12th centuries / Mamuka Tsurtsumia // BYZANTINA ΣΥΜΜΕΙΚΤΑ. – Athens, 2011. – №21. – P. 65–99.
  43. Առաքելյան Բ. Քաղաքները և արհեստները Հայաստանում IX–XIII դդ / Բաբկեն Առաքելյան. [Аракелян Б. Ремесло в містах Вірменії ІХ–ХІІІ ст. / Бабкен Аракелян]. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rma.zorakn.org/?p=24
  44. ԵղիազարյանԱ. Աշոտ Երկաթ. Թագավոր Հայոց / Եղիազարյան Արման. – Երևան: ԵՊՀ հրատարակչություն, 2016. – 120 էջ. [Єгіазарян А. Ашот Залізний. Вірменський цар / Арман Єгіазарян. – Єреван: Видавництво ЕГУ, 2016. – 120 с.]
  45. Թովմա Արծրունի. Պատմութիւն տանն Արծրունեաց [X դար.] / Խմբ. Բ. Հ. Դարբինյան–Մելիքյանի.– Երևան: Մագաղաթ, 2006. – 504 էջ. [Товма Арцруні. Історія дому Арцруні [X ст.] / під. ред. М. Дарбинян–Меликян. – Єреван: Магахат, 2006. – 504 с.]
  46. Հայ Ժողովրդի Պատմություն/ Խմբ. Բ. Առաքելյան. – Երևան: ԱրմՖԱՆ, 1976. – Հ. 3. – Հայաստանը զարգացած ֆեոդալիզմի դարաշրջանում (IX դ. կեսերից մինչև XIV դ. կեսերը). – 1032 էջ. [Історія вірменського народу / під. ред. Б. Аракеляна. – Єреван: АН АрмССР, 1976. – Т.  – Вірменія в епоху розвинутого феодалізму (з середини IХ до середини XIV ст.). – 1032 с]
  47. Մեր հաղթանակները/ Խմբ. Գ. Հարությունյան. – Երևան: Նորավանք, 2009. – Հ.  – 332 էջ. [Наші перемоги / під. ред. Г. Арутуняна. – Єреван: Нораванк, 2009. – Т. 2. – 332 с.]
  48. Մեր հաղթանակները/ Խմբ. Գ. Հարությունյան. – Երևան: Նորավանք, 2011. – Հ.  – 336 էջ. [Наші перемоги / під. ред. Г. Арутуняна. – Єреван: Нораванк, 2011. – Т. 3. – 336 с.]
  49. ՍարգսյանՍ. Հայ ռազմական արվեստի պատմություն / Սարգիս Սարգսյան. – Երևան: Հայաստան, 1969. – 218 էջ. [Саркисян С. З історії вірменського військового мистецтва / Саркис Саркисян. – Єреван: Хайастан, 1969. – 218 с.].

Із зауваженнями, пропозиціями чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s