ТРАДИЦІЯ САРМАТСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ: МІЖ СКІФСТВОМ І ШЛЯХЕТСЬКИМ ІДЕАЛОМ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ТРАДИЦІЯ САРМАТСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ: МІЖ СКІФСТВОМ І ШЛЯХЕТСЬКИМ ІДЕАЛОМ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ТРАДИЦИЯ САРМАТСКОЙ ИДЕОЛОГИИ: МЕЖДУ СКИФСТВОМ И ШЛЯХЕТСКИМ ИДЕАЛОМ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

THE TRADITION OF SARMATIAN IDEOLOGY: BETWEEN SCYTHIANISM AND NOBLE IDEALS OF CIVIL SOCIETY


Автор – Мельник Віктор Мирославович – головний редактор наукового журналу «Аннали юридичної історії», вчений секретар Міжнародного центру громаднської політології при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, член Української асоціації зовнішньої політики, член Національної спілки журналістів України. Сфера наукових інтересів: політична антропологія, юридична історія та історіографія, теорія міжнародно-правового статусу Ватикану. E-mail: melnyk_science@mail.ru.

Стаття опублікована у збірнику АННАЛИ ЮРИДИЧНОЇ ІСТОРІЇ Том 1. Номер 1, січень-березень 2017 ВИПУСК «ІСТОРІЯ ТА ГЕОГРАФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО ПРАВА»


Вступ. Ідеологія, що здатна вплинути на формування і становлення високорозвиненого громадянського суспільства є поняттям, що рівнозначне «ідеальній державі» Платона. Зважаючи на розвиток політико-антропологічного та громадянсько-політологічного підходів до аналізу проблеми, ми вирішили написати нарис з історії однієї східноєвропейської елітотворчої традиції –сарматизму.

Sarmatia_Sanson
Сарматія, 1660 р.

Проблема є досить новою. У цій статті ми пропонуємо власне суб’єктивне бачення, що засноване на аналізі історико-літературного наративу із певним домішком власних філософських роздумів. Найближчим часом має бути опублікована наша стаття, присвячена соціально-інтеграційним функціям «скіфо- сарматизму» (на наш погляд, більше йдеться про «можливість таких функцій»). Цей екскурс пропонуємо вважати теоретико-методологічною підготовкою до цієї статті.

Від ідеальності та ідейності до успішності ідеологій. У західній літературі сьогодні модно пов’язувати політику і театр. Класичний, хоч і ранній, приклад «ігрового» аналізу суспільних відносин представляє один із найсерйозніших зразків філософської прози — роман Германа Гессе «Гра в бісер» («Das Glasperlenspiel», 1943, радимо чудовий переклад українською мовою Є. Поповича). Гессе пише:

«Гра в бісер — це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури, майстер грає ними десь так, як у добу розквіту живопису художник грав барвами своєї палітри… Врешті, історик на свій розсуд може залічувати до якої завгодно доби початок і передісторію Гри в бісер. Бо, як кожна велика ідея, вона, властиво, не мала початку, саме як ідея вона існувала споконвіку. Як ідею, як передчуття й ідеал ми знаходимо її ще в стародавні часи, скажімо, в Піфагора, потім у пізню добу античної культури, в колах еллінських гностиків, так само в стародавніх китайців, тоді в періоди найбільшого розквіту духовного життя арабсько мавританського світу, а далі слід її передісторії веде через схоластику й гуманізм середньовіччя до математичних академій сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч і аж до романтичної філософії та рун з містичними мареннями Новаліса. В основі кожного прямування духа до високої мети — universitas litterarum, в основі кожної платонівської академії, будь-якого спілкування духовної еліти, кожної спроба наблизити одні до одних точні й гуманітарні науки, кожної спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релігію лежить та сама вічна ідея, яка для нас набула форми Гри в бісер» [2, c. 32-33].

Що нам демонструє вибрана цитата з Г. Гессе? По-перше: автор вдало підмітив вічність та неперервність великих ідей. Так, наприклад, стремління побудувати «ідеальну державу» було лейтмотивом як давньогрецької, так і давньокитайської, давньоіндійської філософій і спричинило розвиток не лише світової філософської думки, але і сучасної політології. Саме платонівський концепт «ідеальної держави» зумовив розширення співвідношення «людина-держава» з управлінської його складової на етичну й естетичну. Це ж саме стосується і «антропологічності» як вияву людськості та людяності. Спроба обгрунтувати теорію «загальнолюдського» була метою Арістотеля, що через рецепцію Фоми Аквінського оформила сучасну глобалізацію.

По-друге: автор демонструє спільну еволюційну сутність в усіх «великих ідеях». Наприклад, політична антропологія як першопочатковий продукт рецепції Фомою Аквінським арістотелівської антропологічності, пройшла всі ті самі етапи становлення, що і будь-яка інша наука. Крім того, політична антропологія є продуктом міждисциплінарності. Герман Гессе впевнено нам показує, що міждисциплінарність є основою наукового пізнання споконвіку. Саме народження науки в лоні філософії відображало спробу поєднати природниче та гуманітарне знання в певну систему.

По-третє: німецький філософ-письменник не дарма згадав про релігію. Проблема узгодження релігійної віри та наукового пізнання породила «антропологічність». Ми повинні про це пам’ятати. Релігія має виключне значення для політології. Всі подальші політичні ідеї, цілісні чи класові ідеології будувались за принципом інтеграції релігійного вірування та наукового обгрунтування. Отже, головний і найпотрібніший для нас висновок із слів Г. Гессе: справжня політична ідеологія потребує возз’єднання ірраціонального та раціонального. Віра в майбутнє може бути лише ірраціональною, тоді як історичний грунт повинен підгодовувати цю віру розумними поясненнями. Саме це визначення має стати методикою створення успішних ідеологій.

1697_Sarmatia
Сарматія і Скіфія, 1697 р.

Чи був сарматизм часів Речі Посполитої успішною ідеологією? Ми впевнені, що був. XVI-XVII століття — епоха його розквіту. Лише невміле використання цього міфополітичного комплексу і тотальне небажання пристосовуватись до умов Нового часу перетворили сарматизм в красиву легенду. П. М. Сас дає таке визначення річпосполитському сарматизму:

«культурно-історичні, політичні і світоглядні орієнтації, пов’язані з ідеєю історичного наступництва давніх сарматів та етногенетичної спорідненості з ними; елітарна станова концепція походження польської шляхти, що викристалізувалися в польській книжній культурі 16 століття» [26, c. 459].

Як і Скіфський міф, сарматизм — це етногенетична концепція. Такого типу теорії не з’являються нізвідки. Якими б фантастичними вони не видавались історикам, етногенетичні концепції завжди продиктовані логікою етноісторичного процесу. Яскравим прикладом виступає Г. В. Вернадський з його «євразійством», що остаточно викристалізувалось у монографії «Начертание русской истории». Тільки для Г. В. Вернадського, «Скіфська імперія», «Сарматія», «Гунська імперія» є спадщиною, на основі якої народилась і політично відбулась московська, а згодом
і російська державність. Російську імперську традицію Г. В. Вернадський вважає саме наслідком психологічної адаптації скіфо-сарматської політичної традиції, сенс якої полягає в інтеграції геопросторових категорій «степ» і  «ліс». Г. В. Вернадському вдалось побудувати логічну і цікаву концепцію політико- географічної еволюції від Великої Скіфії до СРСР. Л. М. Г умільов додав сюди важливе положення про існування суперетносів і «мозаїчність етносфери».

Євразійство, вбачаючи своє коріння в Скіфії та Сарматії, з наукової площини перейшло в контекст практичної ідеології та у сферу публічної політики. Однак, євразійство також було і наслідком інтеграції в сферу наукової та культурної еліти
«російського світу» всіх народностей Російської імперії та СРСР. Тут відчуваються польські та українські впливи. Якщо, наприклад, для раннього Соловйова і для Ключевського сармати не мають визначного «традиціоналістичного» значення, то для батька української історії М. С. Грушевського, сармати вже виконують важливу етногенетичну роль і разом зі скіфами органічно входять в наратив українського історіописання після публікації першого тому «Історії України-Руси».

В свою чергу, польська історіографія не припиняла опрацьовувати сарматизм навіть після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році. І Конституція 3-го травня 1791 року, і Варшавське герцогство 1812 року, і вшехпосполиті повстання 1830 1831 та 1861 років мали у своєму агітаційному запасі ідеї «шляхетського сарматизму», точечно пристосовувані до реалій того чи іншого регіонального простору (Мазовії, Малопольщі, Литви, Білорусії чи Правобережної України). Достатньо перечитати твори Генрика Сенкевича чи навіть Стефана Жеромського. Різними видаються акценти трьох рецепцій скіфської і сарматської спадщини.

1488563673986369
Шляхта, реконструкція

Для євразійства сарматизм виступив можливістю пояснити необхідність співжиття найрізноманітніших етносів (на найбільшій у світі території) історичною традицією «мозаїчності етносфери». Для української історіографії сарматизм перетворився в метод доведення відвічності державного будівництва на наших землях і виконував (і досі виконує) функцію політичної традиції. Для польської історичної науки та літератури доби романтизму та неоромантизму, сарматизм відіграв роль «шляхетської ідеології», таким чином, ставши психологічною традицією.

Дискурс сарматизму — це дискурс не навколо спадщини, а навколо її сприйняття. Міф є складовою частиною реальності, що формує наше відношення до подій майбутнього. Саме тому, вивчати і обгрунтовувати політичну антропологію українців як вихідну позицію успішного державотворення та «виробництва» державноорієнтованих еліт, неможливо поза детальною реконструкцією етногенетичних міфів.

Ми акцентуємо на міфополітичній суті скіфства і сарматизму. Міф – це вираження ідеального, що перетворюється в онтологічне реальне. Міф про минуле визначає буття сьогодні. Слід зазначити, що про таке сприйняття «соціально значимого міфу» ми знаходимо ми писали ще у монографії «Нариси з теорії соціокультурної антропології» [16, c. 494-496].

Сьогодні історики багато пишуть про сарматизм – ідеологію панівної верстви Речі Посполитої. Однак, нас вражає небажання враховувати етнопсихологічні властивості таких історичних ідеологій у процесі майбутньої політичної самореалізації України. Скажімо, В. В. Козьма правильно акцентує: «Політичний аналіз сучасних глибинних трансформацій в українському суспільстві потребує якісно нових методологічних підходів. Як відомо, кожна галузь знання спирається
на своєрідну методологічну базу, без якої неможливо об’єктивно осмислити явище природи чи суспільства. Не є винятком із цього правила і політична наука При цьому варто мати на увазі, що об’єкт політологічного аналізу — політика —досить своєрідна сфера соціуму, її специфіка у тому, що їй притаманні: динамізм, випадковість, вірогідність, незворотність тощо. Визначальна риса політики — не спокій, а рух. Відповідно з цим у центрі уваги політичної науки перебуває політичний процес, якому властива не статичність, а змінність станів, і тому його важко зафіксувати у поняттєвих формах та формулах на всі часи. Ця обставина зумовлює і своєрідність методологічного інструментарію політологічного аналізу як такого» (див. Журнал «Гілея: Всеукраїнське фахове видання», №113, c. 339).

Погоджуючись із загальною логікою міркувань В. В. Козьми, ми підкреслимо: все нове — давно забуте старе. Особливо це стосується політики як практичного виміру реалізації ідеологічних філософій. Для того, щоб прослідкувати можливість
«реактивації» сарматизму нам потрібно: дати політико-антропологічну оцінку сарматській традиції державотворення; визначити основні етапи розвитку річпосполитського та українського сарматизму.

f36945ddce85
Шляхта на полюванні, реконсрукція

Політична історія скіфів і сарматів як передумова цивілізаційного маркування Східної Європи. Надзвичайно вдалий і «живий» портрет сарматського життя вдалось намалювати відомому українському археологу, доктору історичних наук, професору, члену-кореспонденту Німецького інституту археології Д. Н. Козаку в монографії «Венеди» (2008). Автор пише: «Сармати займали з останніх століть до нашої ери аж до IV ст. н. е. степові регіони України і відгороджували землеробські племена лісостепу, в тому числі і венедів, від надчорноморських античних центрів та моря. Потрібно зауважити, що це були різні за характером господарства, побуту, ідеологією народи (венеди і сармати — О. П.). Перші проживали тут постійно, нагромаджуючи та передаючи культурні надбання наступним поколінням, другі — періодично змінювалися, витісняючи чи асимілюючи уцілілих попередників. Перші мали вищу культуру і стояли на більш
високому щаблі суспільного розвитку, другі користувалися цим надбанням» [10].

Д. Н. Козак надає нам цінні вказівки щодо подальшого осмислення сарматської історії. Сармати були:

а) посередниками між античним світом і протослов’янськими племенами;

б) реципієнтами водночас античної та землеробської культури;

в) мали відмінний від венедів характер ідеології.

Варто усвідомити, що прихід на українські терени сарматів був зумовлений закономірним процесом розпаду Скіфської держави. Війни з сарматами значною мірою і зумовили знищення скіфської державності. Однак, це не означає, що скіфи
припинили своє існування. По-перше: скіфські політичні утворення продовжували існувати на теренах Таврії і Криму. По-друге: скіфські племена кочівницького характеру органічно влились у багатонаціональний конгломерат сарматських племен. По-третє: скіфські племена землеробського характеру диференціювались від сарматів і продовжили власний етногенез по протослов’янській лінії.

П. Р. Магочій у своїй «Ілюстрованій історії України» підкреслює: «Відкритий внутрішній степ уже завдяки своїм географічним властивостям був легко доступний для кочових завойовників, найважливішими з яких були скити — племена іранського походження, які прийшли на захід й осіли спершу на Кубані й Таманському півострові (700-550-ті роки до н. е.), а відтак у пониззі Дніпра і в Криму — на території, згодом відомій як Мала Скитія. Саме тут між 350 і 250 роками до н. е. скити досягли вершини своєї політичної могутности» [15, c. 28-29].

Велика Скіфія вже в ІV столітті до н. е. охоплювала майже всю територію сучасної України. Її ядро (племена царських скіфів та скіфів-кочівників іранського походження) містилося в Малій Скіфії. Скіфи-землероби заселяли територію дніпровського пониззя, в тому числі терени навколо сучасної Каховки та виходили до Чорного Моря в районі Ольвії. Алазони і Калліпіди проживали в причорноморських степах на Миколаївщині та Одещині. Скіфи-орачі охоплювали терени сучасних Київської, Вінницької, Житомирської, Черкаської, Кіровоградської, Хмельницької, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Львівської, Чернівецької, Івано-Франківської областей. Саме з конгломерату східноподільської, західноподільської і волинської археологічних культур, сукупність яких дослідники називають скіфами-орачами, витворилась подальша основа для міжплемінного об’єднання венедів. Київська археологічна культура, хоч і зараховується до скіфів-орачів, але завжди становила певну культурну окремішність. Найбільше схожими на провідні центри скіфів-орачів є городища в Немирові (на Вінниччині) і у Трахтемирові (на Київщині).

Значну частину Львівщини, Волині, Холмщини, Люблінщини, Підляшшя заселяло «напівскіфське» плем’я неврів, що відіграли важливу роль в етногенезі венедів. Лівобережну Україну, включно з сучасними Полтавською, Чернігівською, Сумською областями заселяли (згідно із свідченнями Геродота) гелони. Тоді як меланхлени проживали на сучасній Харківщині та Луганщині. Межі цих етнічних груп, описаних Геродотом, приблизно збігаються з розподілом археологами вказаних територій на посульську, ворсклянську і сіверськодонецьку культури.

5

П. Р. Магочій підкреслює: «Хоча самі скити були кочовиками, вони панували над осілим населенням великої території — сьогоднішньої центральної та східної України та земель поза її межами. Успіх скитської політичної формації, або Pax Scythica, що існувала в Україні майже пів тисячоліття (750-250-ті роки до н. е.) зумовлювали два чинники: здобуття провізії (зерна й риби) від осілих мешканців внутрішніх територій і можливість продавати ці продукти купцям із грецьких міст Надчорномор’я і Надазов’я. Для координації цієї торгівлі скити заснували укріплені поселення, найбільшими з яких був Гелон (Більськ) та дві скитські столиці: Кам’янка (від кінця V ст. до н. е.) у південному Подніпров’ї та Неаполь Скитський (від ІІ ст. до н. е.) в Криму» [15, c. 29].

Так чи інакше, але терени давньої України були складовою частиною єдиної євразійської спільності – Скіфського світу, прямим спадкоємцем якого був світ Сарматський. Обидва поняття («Скіфський світ» і «Сарматський світ») ми пропонуємо охарактеризувати як цивілізаційні категорії.

У книзі «Етноісторичні аспекти становлення польської нації» ми наводили схему «раннього історичного процесу слов’ян», що була спроектована академіком Б. О. Рибаковим. Він розділив ранній історичний процес слов’ян на три періоди, а саме:

а) пращурський, який він відносить до неоліту (VI-IV тис. до н. е.) та енеоліту (IV-ІІІ тис. до н. е.);

б) протослов’янський (друга половина енеоліту або ж мідна доба: кінець ІІІ — початок ІІ тисячоліття до нашої ери);

в) праслов’янський, що згідно з Б. Рибаковим розпочався у середині ІІ тисячоліття до нашої ери і тривав до утворення перших слов’янських племінних або державних союзів, наслідком чого стало поступове формування окремих слов’янських етносів на території Циркумпонтійської зони (між річковою зоною Одер-Вісла-Дніпро на півночі та гірськими масивами Карпати-Балкани-Анатолія на півдні [c. 5].

В свою чергу, П. М. Третьяков підкреслює: «Час від VII до ІІІ століття до н. е. без жодних сумнівів може бути названий скіфською добою в історії Східної Європи» [c. 46].

Отож, «скіфська доба» в історії Східної Європи повністю нашаровується на:

а) праслов’янський період етногенезу слов’ян за Б. О. Рибаковим;

б) протослов’янський період етногенезу слов’ян за В. В. Мавродіним [17, c. 4-5].

Якщо такі «велетні» радянської історичної науки як Б. Рибаков та В. Мавродін вважають І тисячоліття до нашої ери періодом безсумнівного становлення слов’янської етнічної маси, то немає жодних підстав відокремлювати етногенез скіфів та слов’ян у ці часи. Більша частина скіфів була «освоєна» праслов’янською (чи протослов’янською) масою. Прихід сарматів у жодному разі не знищив цих контактів між скіфами та слов’янами. Він лише змусив скіфів остаточно визначитись. Основна частина пристала до слов’янства, тоді як менша частина (виключно таврійська) залишиласьв лоні кочівницької цивілізації.

П. Р. Магочій зазначає: «Десь близько 250 р. до н. е. політична стабільність, заснована на економічній взаємозалежності грецьких прибережних міст і скитської території, почала руйнуватися. Нові кочові племена, відомі у літературі як сармати (складалися великою мірою з іраномовних роксоланів та аланів), перервали загалом мирне існування Pax Scythica. Почасти цю стабільність було відновлено в 63 р. до н. е., коли Римська імперія завоювала надчорноморські та надазовські райони. Під владою римлян було відроджено Боспорське царство, а також налагоджено торгові відносини із внутрішніми теренами, які на той час перебували під контролем сарматів» [15, c. 29-30].

Доспех гусара Речи Посполитой в сарматском стиле из Карацены, стилизованный под доспех сарматского к
Обладунок гусара Речі Посполитої в сарматському стилі 

Головні етапи політичної історії Сарматської держави виглядають наступним чином:

1) Проживання «савроматів» у Центральній Азії та в Саяно-Алтайському регіонах до ІІІ ст. до н. е. В цей час савромати були відомі давньокитайським історикам під етнонімами «усуні» та «юечжі». Величезний конгломерат «савроматських» племен під цим ім’ям з’явився в давньогрецькій літературі після їхнього виходу на береги Танаїсу. Савромати вважались складовою частиною «Скіфського світу». Ми повинні особливо підкреслити невід’ємність сарматів від скіфів. Коли говоримо про другу половину І тис. до н. е. та про межу ер, ми повинні уявляти скіфів і сарматів як культурну та навіть цивілізаційну спільність надетнічного характеру.

2) Вже в кінці ІІ ст. до н. е. сармати витіснені на терени Великої Скіфії гунами. Лівобережна Україна була зайнята племенами аланів, Північне Причорномор’я — роксоланами, Правобережна Україна — аорсами. Язиги в першій половині І ст. н. е. переселились з Побожжя на терени Паннонії. Сарматські племена дуже швидко змішались з місцевим скіфським населенням. Однак, у ІІ ст. н. е. скіфо-сарматське населення сучасної України не змогло організувати опір германським племенам готів. Аж до приходу гунів та початку Великого переселення народів в IV -V століттях, скіфо-сарматське населення сплачувало данину германцям. Державний устрій Сарматської держави реконструювати дуже складно.

На відміну від грецьких описів Великої Скіфії, римляни приділяли Сарматії мало уваги. З тих скупих свідчень, що ми маємо, а також із спроби історичної реконструкції Л. М. Гумільова в книзі «Давня Русь і Великий Степ», можемо зробити висновок, що сармати користувались методом самоорганізації племінних
конфедерацій. Чисто політологічно, анархічний стиль життя сарматів слід визнати деградацією відносно налагодженої та узгодженої із практикою тодішньої ойкумени системи міжплемінного управління скіфів.

Аналіз скіфської епохи для нас важливий у зв’язку з тим, що «у пізнішій античній літературній традиції Геродотова Скіфія стала називатись Сарматією», — пише П. М. Сас. Вся територія Великої Скіфії відома вже пізньоантичним, зокрема, римським авторам під назвою «Сарматія». В цьому контексті, дуже показовим видається географічний опис Клавдія Птолемея. Останній:

а)вважав Танаїс (Дон) кордоном між Європою та Азією, всі терени на захід від Танаїсу називаючи «Європейською Сарматією»;

б)західним кордоном Сарматії називав Сарматські гори (Карпати) та Віслу (це дуже важливий факт з огляду на реактивацію сарматизму в XVI столітті саме польськими елітами Речі Посполитої!);

в)північним кордоном Клавдій Птолемей називав «Сарматський океан» (Балтійське море). Термінологія Птолемея стала основою для середньовічних хроністів, що в свою чергу перенесли назву «сармати» на всіх слов’ян.

Професор Василь Мельник у фундаментальному дослідженні «Рання етнічна історія південних слов’ян» демонструє, що південні слов’яни не характеризувались середньовічними істориками як «сармати». В свою чергу, Матвій Стахів у великій праці «Христова Церква в Україні» показує, що візантійці протягом тривалого часу називали русичів як «скіфами», так і «сарматами». Професор Стахів, на основі широкого джерельного та узагальнюючого матеріалу, не лише намалював яскраве полотно відносин між Київською Руссю та Візантійською імперією, але і продемонстрував неперервність дипломатичних відносин між греками та українцями.

Назва «скіфи» є проявом грецької традиції історіописання, тоді як назва «сармати» репрезентує римське сприйняття. Це цілком закономірно, адже греки були нашими сусідами ще за часів Великої Скіфії, тоді як відносини з сарматами налагоджувались переважно вже за римської доби [29].

Вінницький церковний історик А. В. Сварчевський, вслід за Л. М. Гумільовим, пише про наявність на теренах Сарматії в IV столітті нашої ери християнського «Єпископства Малої Скіфії». Наприклад, під 307 роком датується наявність на теренах Малої Скіфії Святителя Єівангела. Важливим для нас є також свідчення Афанасія Олександрійського (близько 300-373 рр.), який відокремлює на сучасній українській території дві значні ранньохристиянські громади — готську і скіфську.

З цього свідчення ми можемо «витягнути» дуже багато інформації:

1) за візантійських часів «Сарматія» сприймалась як конгломерат народностей і політичних самоорганізацій готів та скіфів;

2) для пізньоримських авторів скіфи та сармати є двома назвами одного й того ж народу;

3) скіфи-сармати на той час вже піддавались впливу християнської проповіді. А. В. Сварчевський у своїй книзі «Православне чернецтво Поділля» навіть вводить термін «Скіфо-готське християнство». Його праця є чудовим фактологічним доповненням до гіпотетичних конструкцій Матвія Стахова [5; 29].

Польська шляхта як реципієнт сарматської ідеології: між політикою, правом і літературою. Величезне значення для відновлення пізньоримського «сарматизму» в «ренесансовій» формі мала «Хроніка Європейської Сарматії» О. Гваньїні. Паралельно розвивалась ідеологія «шляхетського сарматизму» серед еліти Королівства Польща. Величезне значення мали праці Мартина Кромера.

Dymitr_Wiśniowiecki_Bajda_1

Дмитро “Байда” Вишневецький

Фундаторами польської «сарматської історіографії» виступили Матвій з Мєхова, М. Бєльський, М. Стрийковський. Основи для річпосполитської ідеології сарматизму були юридично закріплені сеймовою конституцією «Nihil Novi» у 1505 році. Грунтовний аналіз цієї конституції та історичне дослідження «сарматської ідеології» міститься в фундаментальній монографії професора Анджея Сулими Камінського «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів» (2011). Показовими є також назви окремих розділів книжки: «Сармати й решта громадян Речі Посполитої» [8, c. 18-24], «Про сарматську національну свідомість» [8, c. 117-120].

Говорячи про сарматизм, А. С. Камінський дає таке визначення:

«Ідеться про етногенетичну легенду, сформульовану й спопуляризовану упродовж 1520-1550-х рр., за якою предками польської шляхти були «войовничі сармати» — конгломерат кочових племен, що від ІІІ ст. до н. е. й аж до Великого переселення народів у ІІІ-IV ст. н. е. контролювали степи Північного Причорномор’я. Одне з цих племен, роксолани, вважалося предками руської (української) шляхти, звідки бере початок окреслення теренів Русі назвою Роксоланія» [8, c. 39].

Камінський вважає сарматизм «ідеологічним тлом епохи» [8, c. 104].

Ми зазначимо: сарматизм сформувався як двояка ідеологічна система, котра передбачала використання підходів етногенетичного «арійства» задля міжнаціонального самоствердження політичних еліт Речі Посполитої та підкреслення не лише природного (обгрунтованого ще давньогрецькими філософами), але й історичного базису соціальної нерівності.

До речі, дуже яскраво співвідношення між «шляхтою-сарматами» і «хлопством-хамами» зображено в історичному романі Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем». Цей момент підмітив ще Анджей Менцвель у книзі «Антропологічна уява». Особливої уваги заслуговують «монологи» представника руської шляхти — Яна Онуфрія Заглоби в другому томі роману «Вогнем і мечем». Створення антитези «воїни-сармати — гречкосії-хлопи» в польській романтичній історіографії з наукових позицій проаналізовано у монографії Р. Ф. Кирчіва «Український фольклор у польській літературі» (1971).

ogniem-i-mieczem-dvd-przecena_midi_90347_0001

Класова складова сарматизму як шляхетської ідеології була зосереджена навколо забезпечення балансу соціальних сил. З одного боку — шляхта намагалась убезпечити своє право власності щодо закріпаченого селянства та обмеженого міщанства. З другого боку — шляхта боролась проти відокремлення найбагатшої магнатської верхівки в окрему олігархічну верству. Фактично, йдеться про прототип сучасного «громадянського суспільства». В Речі Посполитій сарматизм володів свідомістю абсолютної більшості середньої, мілкопомісної та «застінкової» шляхти. А. С. Камінський зазначає:

«Шляхетський сарматський народ, достатньо сильний у малопольських, великопольських і Руському воєводствах, зумів перешкодити спробам аристократів виділити себе в окремий стан, а також порушити засаду рівності всього шляхетського загалу через запровадження у власних маєтках майоратів (у Речі Посполитій їх називали «ординаціями»)» [8, c.104].

Величезне значення для ідеологічного обгрунтування сарматизму польськими істориками відіграла спроба пов’язати процес заснування Сарматської держави (під «Сарматською державою» польські історики та українські козацькі літописці
розуміли як Сарматію, так і Велику Скіфію, що дуже важливо!) з приходом на руські землі «біблійних засновників слов’янства». Яскравим прикладом такої спроби є Густинський літопис. При цьому, ми мусимо підкреслити, що через сповідування політичної ідеології сарматизму, польська шляхта визнавала своє «руське» походження.

5185028

Саме сарматизм виражений у бажанні боротись проти олігархізації вищого керівництва в 1648-1657 роках штовхав величезні маси українських та навіть польських шляхтичів на злуку з гетьманом Богданом Хмельницьким. Постановка цієї малодослідженої проблеми української історії із залученням величезного джерельного матеріалу була зроблена В’ячеславом Липинським [6; 13; 14].

Висновки. Проаналізований матеріал дає можливість зробити ряд висновків.

По-перше: сарматизм — етногенетична міфологія шляхетського стану Речі Посполитої, що був оформлений як система елітарного месіанізму і, значною мірою, був відповіддю на «рееллінізацію» європейської свідомості в епоху Відродження.

По-друге: сармати, як і скіфи, взяли дуже серйозну участь в процесі праслов’янського етапу українського етногенезу. З цивілізаційної точки зору, сармати були продовженням Скіфського світу і не принесли на українську територію чогось якісно нового.

По-третє: сармати не витворили власного державного механізму та спромоглись поступово розкласти попередню скіфську державність. При цьому, греки продовжували називати населення Сарматії «скіфами», тоді як термін «сармати» увійшов після розпаду Римської імперії у західноєвропейський історичний наратив.

По-четверте: через середньовічну літературу традиція називати і скіфську, і сарматську добу нашої історії саме «сарматською» перейшла до польського історіописання. Сарматизм органічно перейшов у теоретичний інструментарій ряду українських істориків-державників. Важливе значення для відновлення сарматизму (в його тісній сполуці з біблійною генетичною традицією) відіграла праця В. Липинського «Хам чи Яфет», котра була дуже вдало проаналізована Я. Дашкевичем у спеціальній статті [6]. Сарматизмом активно переймалися також і козацькі українські еліти. Однак, ця проблема має стати темою окремого монографічного дослідження.


ЛІТЕРАТУРА

1. Вернадский Г. Начертание русской истории. / Г. В. Вернадский. — М.: Алгоритм, 2008. — 336 с.
2. Гессе Г. Гра в бісер.  / Герман Гессе; пер. Є. Попович. — К.: Дніпро, 1978. — 482 с.
3. Грушевський М. С. Історія України-Руси: том 1. / М. С. Грушевський. — К.: Наукова думка, 1991. — 650 с.
4. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. / Л. Гумилев. — М.: Айрис-пресс, 2011. — 736 с.
5. Гумилев Л. Н. Этногенез и біосфера Земли. / Л. Н. Гумилев – М.: Айрис-пресс, 2012. – 560 с.
6. Дашкевич Я. Р. Хам чи Яфет: Липинський і Українська революція. / Я. Р. Дашкевич. // Україна. Наука і культура. — К., 1996. — Вип. 29. — с. 34-39.
7. Демчук Р. В. Український “сарматизм” як алгоритм організації спільноти. / Р. В.
Демчук. // Магістеріум. — 2011. — Вип. 42: Культурологія. — с. 33-40.
8. Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795.
Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. / А. С. Камінський. — Київ: Наш час, 2011. — 263 с.
9. Качкан В. А. Історія України. / В. А. Качкан, В. М. Левандовський та інші. — Київ: ВСВ “Медицина”, 2014. — 360 с.
10. Козак Д. Н. Венеди. / Д. Н. Козак. – К., 2008. – 469 с.
11. Кресін О. Український сарматизм. / Олексій Кресін. // Мала енциклопедія
етнодержавознавства. — К.: Генеза, 1996. — с. 136.
12. Кресін О. Український хозаризм. / Олексій Кресін. // Мала енциклопедія
етнодержавознавства. — К.: Генеза, 1996. — с. 166-167.
13. Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького. / В. Липинський. — Філадельфія, 1980. — XCVIII+638 c.
14. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського
державного будівництва у XVII ст. / В. Липинський. — Філадельфія, 1991. — LXX+346 c.
15. Магочій П. Р. Ілюстрована історія України. / П. Р. Магочій. – К.: Критика, 2012. – 446 с.
16. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. —
Вінниця: ТОВ “Вінницька міська друкарня”, 2015. — 552 с.
17. Мельник В. М. Етноісторичні аспекти становлення польської нації (Рання етнічна
історія поляків). / В. М. Мельник. – Вінниця: Друкарня ВНМУ ім. М. І. Пирогова, 2016. –
46 с.
18. Мельник В. М. Теоретична конструкція політичної антропології. / В. М. Мельник. // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. — К.: Видавництво “Гілея”, 2016. — Випуск 113 (10). — с. 348-360.
19. Мельник В. М. Кочівники як етнічний суперстрат у процесі етногенезу українців: політико-антропологічний аналіз. / В. М. Мельник. // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної краєзавчої конференції “Минуле і сучасність: Херсонщина. Таврія. Каховка” 16-17 вересня 2016 р. (З нагоди 25-річчя проголошення Акту незалежності України, 225-річниці заснування міста Каховки та 200-річчя від дня народження письменника, етнографа О. С. Афанасьєва-Чужбинського. / Упоряд. М. В. Гончар. — Херсон: Гілея, 2016. — с. 91-94.
20. Менцвель А. Антропологічна уява. / Анджей Менцвель. — К.: Юніверс, 2012. — 380 с.
21. Мозолевський Б. М. Етнічна географія Скіфії. / Б. М. Мозолевський. — К.:
“Стародавній Світ”, 2013. —168 с.
22. Мурзин В. Ю. Скифская проблема глазами автора. / В. Ю. Мурзин. – К.: Видавець
Олег Філюк, 2014. – 120 с.
23. Радишевський Р. П. Польськомовна українська поезія кінця XVI — початку XVIII століття: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. / Радишевський Р. П. — К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1996. — 76 с.
24. Савицкий П. Н. Геополитические заметки по русской истории. / П. Н. С авицкий. // Г. В. Вернадский. Начертание русской истории. — М.: Алгоритм, 2008. — с. 292-331.
25. Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець 16 — перша половина 17 ст.). / П. М. Сас. — К.: Либідь, 1998. — 296 с.
26. Сас П. М. Сарматизм. / П. М. Сас. // Енциклопедія історії України. Том 9. Київ:
Наукова думка, 2012. — с. 459-460.
27. Смирнов К. Ф. Савроматы: ранняя история и культура сарматов. / К. Ф. Смирнов. — М.: Наука, 1964. — 376 с.
28. Соловьев С. М. Наблюдения над исторической жизнью народов. / С. М. Соловьев. — М.: Астрель, 2003. — 511 с.
29. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596. Нарис історії Української Католицької Церкви. / М. Стахів. — Львів: Видавниче підприємство “Стрім”, 1993. — 586 с.
30. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. / Наталя Яковенко.— К.: Критика, 2006. — 581 с.

REFERENCES

1. Vernadskiy G. Nachertanie russkoy istorii. / G. V. Vernadskiy. — M.: Algoritm, 2008. — 336 s.
2. Gesse G. Gra v bIser. / German Gesse; per. E. Popovich. — K.: DnIpro, 1978. — 482 s.
3. Grushevskiy M. S. IstorIya UkraYini-Rusi: tom 1. / M. S. Grushevskiy. — K.: Naukova
dumka, 1991. — 650 s.
4. Gumilev L. N. Drevnyaya Rus i Velikaya Step. / L. Gumilev. — M.: Ayris-press, 2011. —
736 s.
5. Gumilev L. N. Etnogenez i bIosfera Zemli. / L. N. Gumilev – M.: Ayris-press, 2012. – 560 s.
6. Dashkevich Ya. R. Ham chi Yafet: Lipinskiy I UkraYinska revolyutsIya. / Ya. R. Dashkevich. // UkraYina. Nauka I kultura. — K., 1996. — Vip. 29. — s. 34-39.
7. Demchuk R. V. UkraYinskiy “sarmatizm” yak algoritm organIzatsIYi spIlnoti. / R. V.
Demchuk. // MagIsterIum. — 2011. — Vip. 42: KulturologIya. — s. 33-40.
8. KamInskiy A. S. IstorIya RechI PospolitoYi yak IstorIya bagatoh narodIv, 1505-1795.
Gromadyani, Yihnya derzhava, suspIlstvo, kultura. / A. S. KamInskiy. — KiYiv: Nash chas,
2011. — 263 s.
9. Kachkan V. A. IstorIya UkraYini. / V. A. Kachkan, V. M. Levandovskiy ta InshI. — KiYiv:
VSV “Meditsina”, 2014. — 360 s.
10. Kozak D. N. Venedi. / D. N. Kozak. – K., 2008. – 469 s.
11. KresIn O. UkraYinskiy sarmatizm. / OleksIy KresIn. // Mala entsiklopedIya
etnoderzhavoznavstva. — K.: Geneza, 1996. — s. 136.
12. KresIn O. UkraYinskiy hozarizm. / OleksIy KresIn. // Mala entsiklopedIya etnoderzhavoznavstva. — K.: Geneza, 1996. — s. 166-167.
13. Lipinskiy V. Uchast shlyahti u velikomu ukraYinskomu povstannI pId provodom Bogdana Hmelnitskogo. / V. Lipinskiy. — FIladelfIya, 1980. — XCVIII 638 c.
14. Lipinskiy V. UkraYina na perelomI 1657-1659. ZamItki do IstorIYi ukraYinskogo
derzhavnogo budIvnitstva u XVII st. / V. Lipinskiy. — FIladelfIya, 1991. — LXX 346 c.
15. MagochIy P. R. Ilyustrovana IstorIya UkraYini. / P. R. MagochIy. – K.: Kritika, 2012. – 446 s.
16. Melnik V. M. Narisi z teorIYi sotsIokulturnoYi antropologIYi. / V. M. Melnik. — VInnitsya: TOV “VInnitska mIska drukarnya”, 2015. — 552 s.
17. Melnik V. M. EtnoIstorichnI aspekti stanovlennya polskoYi natsIYi (Rannya etnIchna
IstorIya polyakIv). / V. M. Melnik. – VInnitsya: Drukarnya VNMU Im. M. I. Pirogova, 2016. – 46 s.
18. Melnik V. M. Teoretichna konstruktsIya polItichnoYi antropologIYi. / V. M. Melnik. //
GIleya: naukoviy vIsnik. ZbIrnik naukovih prats. — K.: Vidavnitstvo “GIleya”, 2016. — Vipusk 113 (10). — s. 348-360.
19. Melnik V. M. Problema politiko-antropologicheskogo obosnovaniya sotsialnoy integratsii Evraziyskogo mestorazvitiya: skibo-sarmatskoe istoriograficheskoe izmerenie. / V. M. Melnik. – Rukopis (gotovitsya k pechati), 30 s.
20. Mentsvel A. AntropologIchna uyava. / Andzhey Mentsvel. — K.: YunIvers, 2012. — 380 s.
21. Mozolevskiy B. M. EtnIchna geografIya SkIfIYi. / B. M. Mozolevskiy. — K.: “StarodavnIy SvIt”, 2013. —168 s.
22. Murzin V. Yu. Skifskaya problema glazami avtora. / V. Yu. Murzin. – K.: Vidavets Oleg
FIlyuk, 2014. – 120 s.
23. Radishevskiy R. P. Polskomovna ukraYinska poezIya kIntsya XVI — pochatku XVIII
stolIttya: avtoreferat disertatsIYi na zdobuttya naukovogo stupenya doktora fIlologIchnih nauk. / Radishevskiy R. P. — K.: Institut lIteraturi Im. T. G. Shevchenka NAN UkraYini, 1996. — 76 s.
24. Savitskiy P. N. Geopoliticheskie zametki po russkoy istorii. / P. N. Savitskiy. // G. V.
Vernadskiy. Nachertanie russkoy istorii. — M.: Algoritm, 2008. — s. 292-331.
25. Sas P. M. PolItichna kultura ukraYinskogo suspIlstva (kInets 16 — persha polovina 17 st.). / P. M. Sas. — K.: LibId, 1998. — 296 s.
26. Sas P. M. Sarmatizm. / P. M. Sas. // EntsiklopedIya IstorIYi UkraYini. Tom 9. KiYiv: Naukova dumka, 2012. — s. 459-460.
27. Smirnov K. F. Savromatyi: rannyaya istoriya i kultura sarmatov. / K. F. Smirnov. — M.:
Nauka, 1964. — 376 s.
28. Solovev S. M. Nablyudeniya nad istoricheskoy zhiznyu narodov. / S. M. Solovev. — M.:
Astrel, 2003. — 511 s.
29. StahIv M. Hristova Tserkva v UkraYinI: 988-1596. Naris IstorIYi UkraYinskoYi
KatolitskoYi Tserkvi. / M. StahIv. — LvIv: Vidavniche pIdpriEmstvo “StrIm”, 1993. — 586 s.
30. Yakovenko N. M. Naris IstorIYi serednovIchnoYi ta rannomodernoYi UkraYini. / Natalya Yakovenko.— K.: Kritika, 2006. — 581 s.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte –
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства

Facebook –
Vlad Kiorsak
Львівський медієвістичний клуб

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s