ПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ ВЧЕННЯ СВЯТОГО АВГУСТИНА: СПІВВІДНОШЕННЯ “ЦЕРКВА-ДЕРЖАВА” І ПРОБЛЕМА “ПАНУВАННЯ-ПІДКОРЕННЯ” В СУСПІЛЬСТВІ

ПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ ВЧЕННЯ СВЯТОГО АВГУСТИНА:
СПІВВІДНОШЕННЯ “ЦЕРКВА-ДЕРЖАВА” І ПРОБЛЕМА “ПАНУВАННЯ-ПІДКОРЕННЯ” В СУСПІЛЬСТВІ

ПОЛИТИЧЕСКИЕ ПАРАДИГМЫ УЧЕНИЯ СВЯТОГО АВГУСТИНА: СООТНОШЕНИЕ “ЦЕРКОВЬ-ГОСУДАРСТВО” И ПРОБЛЕМА “ГОСПОДСТВО-ПОКОРЕНИЕ” В ОБЩЕСТВЕ

THE POLITICAL PARADIGMS IN DOCTRINE OF ST. AUGUSTINE: CORRELATION “CHURCH-STATE” AND THE PROBLEM “DOMINATION-SUBJUGATION” IN SOCIETY


Автор – Сасін Владислав Олександрович – студент відділення політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член Міжнародного центру громадянської політології при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Спеціалізується на вивченні історії і теорії політичної думки, досліджує церковно-державні відносини та історію Української Православної Церкви. E-mail: vsasin@bk.ru.

Стаття опублікована у збірнику АННАЛИ ЮРИДИЧНОЇ ІСТОРІЇ Том 1. Номер 1, січень-березень 2017 ВИПУСК «ІСТОРІЯ ТА ГЕОГРАФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО ПРАВА»


«Дві любові – це ті, що створили обидва Гради: самозакоханість, аж до
зневаги до Бога, земного Граду і любов до Бога, аж до самозневаги,
Граду Божого…»
(Святий Августин «Про Град Божий»)

 

Святий Августин – одна з найвизначніших постатей епохи Середньовіччя та історії загалом. Прекрасний богослов, ритор, філософ, мислитель, він – один із найвагоміших Отців християнської церкви, шанований як католиками і православними, так і протестантами. Як зазначає В. П. Андрущенко:

«Праці Августина – «Сповідь» та «Про Град Божий» – встановлювали своєрідні канони філософування християнства. Їх розглядали як зразок теоретичного мислення, як скарбницю найузагальненіших ідей, що дають можливість осягнути велич Бога як вихідного й кінцевого продукту людських суджень та дій» [3, c. 108].

Августин також є автором і таких праць, як «Про велич душі», «Про Трійцю»«Про свободу волі» тощо. Саме в них філософ обґрунтував розв’язання найактуальніших проблем для того часу – про Бога та душу людини, про вічність й час, про добро і зло, про пізнання та волю, про віру й розум. Віддаючи пріоритет «Богу» та «вірі», Августин разом з тим пам’ятає й про людину, її реальне життя, прагнення та інтереси. Це було першим новим кроком у філософському обґрунтуванні християнства.

St Augustine by Antonio Rodríguez
St Augustine by Antonio Rodríguez

Попередники Августина до «людського» торкалися лише поверхово. Головну увагу вони зосереджували на «Божому». Августин же, в свою чергу, поєднав «побутово-людське» та «божественне» в єдине ціле [3, c. 109]. Ці погляди торкнулися і політичної складової вчення Августина про два Гради, державу, природу суспільства і т.д., а тому й важливо з’ясувати прогресивність поглядів Августина щодо співвідношення Церкви і Держави, природи панування, які, в свою чергу, стали стрижневими для політичної думки Середньовіччя.

Перед початком аналізу проблеми, згадаємо ідеї та думки мислителів доавгустинівського часу про співвідношення держави і Церкви. У ранній період існування християнства були сформульовані принаймні дві крайні позиції з питання про відносини між Церквою та державою. Одну з них представляв Кіприян Карфагенський, який стверджував, що порятунку немає не тільки поза вірою Христовою, а й стояв на тому, що поза Церквою, бо «не може досягти Царства Божого той, кого покинула Церква, призначена панувати». Виступаючи за однодумність не тільки релігійну, а й соціальну, він проголошував невіруючу людину ворогом як Церкви, так і держави. З його точки зору, Церква займає певний політичний простір, вимагаючи повної лояльності щодо себе як носія святості та непогрішності, причому лояльності вищого порядку, ніж щодо держави: проти Церкви всі ті, хто не за неї, тоді як за державу всі ті, хто не проти державності. Домагання держави і Церкви прямо протилежні, на додаток до цього цей дуалізм є непорушним та сталим.

Інша позиція була виражена Євсевієм Кесарійським, придворним істориком імператора Костянтина, автором першої «Історії Церкви». Євсевій висловив ідею, що християнство було підготовлене усім попереднім розвитком культури. На його думку, держава в особі Римської імперії виступає як знаряддя божественного провидіння і призначене для порятунку людства й побудови Царства Божого на землі. Доля Церкви й держави нероздільні, і в перспективі гряде повне об’єднання духовної та світської інституцій.

Саме святий Августин спробував примирити та пом’якшити ригоризм раннього християнства з його очікуванням кінця світу та Страшного суду.

Він розумів, що Церква має постулювати і вирішити для себе проблему панування, яка не може бути знята одним тільки покладанням надії на пришестя Христа, оскільки Церква виступає вже як інституційний чинник тривалої дії. Тому він прагне уникати як крайнощів жорстокого протиставлення Церкви і держави Кіприяна, так і теократичного ототожнення їх Євсевієм й константинопольськими теологами. І хоча Августина не можна вважати політичним мислителем у власному розумінні цього слова, але все ж таки проглядається виокремлення двох найважливіших проблем світоглядно-політичного характеру: по-перше, питання про те, як можливе співіснування Церкви і держави, що знайшло своє відображення у вченні святого Августина про два Гради; по-друге, проблеми стосовно панування в її теологічно-філософському та політико-правовому вимірі.

Манускрипт «О граде Божьем», ок. 1470 года
Манускрипт “Про Град Божий” бл. 1470 р.

З наведеного вище епіграфу робимо висновок, що істина людського існування реалізовується не в обожнених античними філософами (Платон, Аристотель) державах-полісах, а в християнській кафоличній релігії та Церкві. Досконалість людини не в тому, що вона є (знову ж таки за античною традицією) суспільною істотою, а в тому, що вона є індивідуальною істотою, що реалізує божественне провидіння. Праведне буття людини – не політичне, але релігійне, що виражається в безпосередньому відношення людини до Бога і любові Бога до неї. Щодо самої людини Августин ставився як до створіння Божого. Але той гріх, який вчинили перші люди – Адам та Єва, а також гріх братовбивства Каїна, дає Августинові можливість дійти до того висновку, що рід людський:

«…ми розділяємо на дві частини: на тих людей, що живуть мирськими потребами, та на тих, що живуть за Божим покликом. Ці дві частини ми назвали двома Градами, тобто двома спільнотами людей, з яких одній призначено царювати з Богом навіки, а іншій – піддатися вічним мукам з дияволом» [1, с. 705].

При подальшому аналізі твору «Про Град Божий» бачимо, що Августин в своїй концепції історії людства вважає усі соціальні, державні та правові установи наслідками гріховності людини, він підкреслює, що «великий злочин», що його вчинили Адам та Єва, від яких походить увесь людський рід, призвів до того, що 

«змінилась в гіршу сторону сама природа людини, яка передала разом з першородним гріхом неминучу смерть… громадян земного граду народжує зіпсована гріхом природа, а громадян Небесного Граду народжує благодать, яка звільняє природу від гріха; тому-то ті називаються посудиною гріха Божого, а інші – посудиною милосердя» [1, с. 708].

В цьому августинівському погляді щодо людства, як протилежних форм спілкування, простежується вплив минулих концепцій, таких як: вчення Платона про існування в державі двох «держав» («держави бідних» та «держави багатих»), уявлення стоїків про два поліси (окрему державу та про космічний поліс); маніхейської ідеї про боротьбу двох початків (божественного та диявольського).

Природно усталений порядок земного життя Августин критикує з релігійно-ідеалістичних позицій божественного порядку та його земного прообразу, який представлений в житті «обраних» та їхніх спільнот (Християнської Церкви). Цей гріховний порядок світу носить умовно-часовий характер та продовжиться до
другого пришестя Христа та Судного дня, коли буде встановлене Царство Небесне, доброчесні отримають «ангельське життя», а нечестиві будуть піддані «другій смерті», бо всі люди воскреснуть, але не всі зміняться.

Беноццо Гоццоли. Св. Августин учит в Риме. Роспись ц. Сант-Агостино в г. Сан-Джиминьяно. 1464—1465 гг.
Беноццо Гоццолі. Св. Августин вчить в Римі. Роспис церкви Сант-Агостіно в м. Сан-Джіміньяно. 1464—1465 рр.

Разом з тим, поки ще не прийшов очікуваний час, Августин захищає земні соціально-політичні порядки, правда із застереженням, щоб не чинили перепон християнству та Церкві; в іншому випадку (тобто при антихристиянських політико-правових порядках) влада перетворюється в насилля та панування шайки розбійників.

«Отже, цей небесний Град, поки знаходиться в земних мандрах, закликає громадян з усіх народів та збирає мандруючу спільноту, не звертаючи увагу на розбіжності у мові, традиціях, законах та установах, якими мир земний встановлюється чи підтримується; нічого з останнього не скасовуючи, а, напроти, зберігаючи та дотримуючись усього, що хоча й у різних народів є відмінним, рухається до однієї мети земного світу, якщо тільки не суперечить релігії, яка вчить величати єдиного та найвищого Бога» [1, с. 1038].

Однак було б спрощенням ототожнювати Град Божий з Церквою, а Град земний – з державою (Римською імперією). Церква – земне втілення Граду Божого, але Град Божий не є тотожним земному образу Церкви точно так само, як Римська імперія не може бути ототожнена з Градом земним, державою проклятих і приречених. Августин прагне уникнути крайнощів. Тому відразу відмовляється від дихотомічного протиставлення і теократичного ототожнення двох сторін проблеми.

Сенс його вчення полягає у тому, що жоден з двох Градів звести до якогось зовнішнього інституту не можна, так як Град земний та Град Божий є абстрактними одиницями, які не представлені у конкретиці певної держави й навіть самої християнської Церкви. Межа, що розділяє обидва Гради невидима, вона належить духовному порядку. Град земний – це зіпсована частина людства, яка забула про своє духовне покликання і звернулась до самообожнення. Град Божий включає в себе тих, хто присвятив себе істині і чеснотам як в лоні Церкви, так і поза Нею. Царство гріха і Царство блага нерозривно пов’язані, громадяни обох Градів зовні не відрізняються один від одного, і приналежність до того чи іншого Граду незримо обумовлена Богом.

Таким чином, Августин формулює характерну для всієї середньовічної філософії ідею релігійної громади надприродної сутності, складеної з тих, кому належить долучитися до Божого Граду і хто прямує до цієї мети під керівництвом Церкви. «Бо кожна частина, яка не узгоджується з цілістю, гидка…» [6, с. 56]. Ця ідея соціального цілого, що визначається загальним прийняттям однієї істини і загальної любові до спільного блага, знаходила своє відображення і в античних філософів (Платон), але була видозмінена та модифікована Августином наданням їй трансцендентального характеру.

Painting of Saint Augustine
Saint Augustine

З точки зору Августина, держава має співіснувати з Церквою, як і навпаки, Церква з державою мусить перебувати у гармонійному зв’язку, адже від цього залежить добробут суспільства, а отже, і кожного окремого громадянина загалом. Цей принцип існування та взаємодії став ключем до вирішення проблеми, яку порушили Кіприян Карфагенський та Євсевій Кесарійський. Але все ж таки, панування середньовічного релігійного світогляду та вчення Амвросія, який, в свою чергу, навернув Августина до християнства, стали причинами визнання Августином верховенства Церкви над державою. Він часто вказує в своїх творах на те, що Церква була полоненою та такою, яка була змушена коритися законам, нав’язаним людською владою, але в той же час, Августин визнає право держави на підтримку Церкви та втручання в боротьбу з єретиками. До обов’язків християнперед християнським правителем належить лояльність, а до обов’язків Церкви – бути вчителем народу, наставницею людських чеснот та проповідником «духу» братерства.

Слід зауважити, що концепція Августина передбачала й незалежність світського уряду, допоки він діє в рамках своєї юрисдикції. В цілому, суспільство Божих обранців – при всій принциповій опозиційності до порядків та традицій Граду земного – все ж таки було, за концепцією Августина, спроможним жити з останнім заради використання «земного світу» та заради укорінення «цілковитої згоди у розумінні необхідності та неминучості».

«…Цар має право в тій державі, в якій панує, видавати якесь розпорядження, якого ніхто перед ним ані він сам ще не видавав, і підкорення тому розпорядженню не суперечить суспільним засадам цієї держави, ба, більше, сам непослух був би порушенням прав, бо послух своїм володарям – це загальна умова людського суспільства… Більше в усіх розпорядженнях треба без сумніву і вагань підкорятися Богові, Володареві всього Всесвіту! Бо як у ієрархії людської суспільності вища влада поставлена над нижчою, щоб та їй корилася, так само Бог стоїть понад усім…» [6, с. 56].

Що ж до проблеми панування, то при вирішенні цієї проблеми Августин виходив з християнської антропології, відмінної від антропології античної. Панування в його теорії виступає не як природний, від початку життя властивий людині та суспільству феномен, але як руйнування свободи людини. «За природою, з якою Бог спочатку створив людину, нема раба в людині або гріха» [1, с. 1095]. Наділена розумом і створена за подобою Божою, людина повинна панувати лише над нерозумною «твар’ю», тобто не людина над людиною, а людина над твариною.

Людина створена як істота, що володіє здібностями до пізнання, волею, і, головне,
прагненням до свободи. На відміну від платонівсько-аристотелівської традиції, Августин розрізняє дві природи – до гріхопадіння і після нього. Природа людини деформована, розірвана гріхом. У своїй роботі «Про свободу волі» він прямо вказує на двояке вживання слова «природа»: у власному розумінні воно характеризує природу людини, якою людина була створена з початку, у другому ж значенні це слово постає як опис стану, в якому опинилася людина внаслідок свого первісного гріхопадіння і понесення нею покарання, коли вона стала смертною, неосвіченою та підлеглою тварним інстинктам [2]. Тобто після гріхопадіння людина вже не здатна слідувати голосу розуму: вона бачить добро і прагне до нього, але творить зло і нерозуміння.

Для Платона причина зла закорінена в незнанні добра: хто пізнає благо, той і творить його. Для Августина ж зло – не незнання, але наслідок вибору, доброї чи злої волі: воно виростає з волі, але не з природної необхідності та обумовленості. Отже, тільки після першого гріхопадіння, вчиненого людиною проти Божого порядку і волі, панування стає необхідним елементом життя, найважливішою складовою його гріховної природи, причому це не стає панування розуму людини над вадами та пороками, а панування людини над людиною. Тому панування одного над іншим та рабство є правомірним, хоча і суперечать «першій» природі людини. Вони являють собою свого роду перехідний стан до такого стану справ, коли усунеться несправедливість, зникне людське насильство і Бог стане «все в усьому». Істинно вільною людина може стати тільки завдяки милості Божій.

Средневековая рака с мощами св. Августина в Чьельдоро, Павия
Мощі Св.Августина в Павії, Італія

Держава ж як частина земного порядку підпорядкована порядку небесному. А оскільки після гріхопадіння розколотим виявляється не тільки приватне життя, але і весь світ людського буття, то досягнення досконалості і гармонії в рамках людської держави є неможливим, в ньому панують розбрат і грізність через прагнення кожного задовольнити свої особисті мирські потреби. Земна держава може претендувати тільки на те, щоб створити умови для недосконалого,
швидкоплинного світу. У такій державі людина може пережити лише миттєве щастя, але до вічності та до спасіння кожного громадянина держава не має ніякого відношення.

Отже, основний висновок політичної антропології Августина полягає в наступному: свобода як політична автономія і самовизначення неможлива, а політичне панування не можна визнати реалізацією ідеалів розуму на основі вільного волевиявлення індивіда. Держава ж як система панування, необхідність якого обумовлена гріховністю роду людського, може лише перешкодити людині грішити, але не може допомогти індивіду вести добродійне життя. Істина людського існування та благого життя реалізується не в державі, як це стверджувалося Платоном й Аристотелем, а відкривається в релігії і Церкві. Висуваючи положення про існування «двох Градів», Августин, проте, не висловлювався на користь безпосереднього підпорядкування держави Церкві. Він чітко вказував на легітимний характер політичних інститутів, яким добрий громадянин і християнин повинен підкорятися, оскільки так побажав сам Бог.


ЛІТЕРАТУРA

1. Августин Блаженный. О Граде Божьем. / Августин Блаженный. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 1296 с.
2. Августин Блаженный. О свободе воли: Пер. с лат. Ермаковой М. Е. [Электронный
ресурс]. – Режим доступа к книге: https: //azbyka.ru/otechnik/Avrelij_Avgustin/o_svobode_voli/
3. Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії: (Західноєвропейський контекст). / В. П. Андрущенко. – К.: Тандем, 2000. – 416 с.
4. Кирилюк Ф. М. Історія політології. / Ф. М. Кирилюк. – К.: Знання України, 2002. – 535 с.
5. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебер: Пер. з нім. – Київ: Тандем, 2002. – 584 с.
6. Святий Августин. Сповідь. / Пер. з латини Ю. Мушака. – Львів: Свічадо. – 2016. – 356 с.
7. Федорова М. Классическая политическая философия. – М.: Издательство «Весь мир». – 2001. – 224 с.

REFERENCES

1. Avgustin Blazhennyiy. O Grade Bozhem. / Avgustin Blazhennyiy. – Mn.: Harvest, M.: AST, 2000. – 1296 s.
2. Avgustin Blazhennyiy. O svobode voli: Per. s lat. Ermakovoy M. E. [Elektronnyiy resurs]. – Rezhim dostupa k knige: https: //azbyka.ru/otechnik/Avrelij_Avgustin/o_svobode_voli/
3. Andruschenko V. P. IstorIya sotsIalnoYi fIlosofIYi: (ZahIdnoEvropeyskiy kontekst). / V. P.
Andruschenko. – K.: Tandem, 2000. – 416 s.
4. Kirilyuk F. M. IstorIya polItologIYi. / F. M. Kirilyuk. – K.: Znannya UkraYini, 2002. – 535 s.
5. Klasiki polItichnoYi dumki vId Platona do Maksa Veber: Per. z nIm. – KiYiv: Tandem, 2002. – 584 s.
6. Svyatiy Avgustin. SpovId. / Per. z latini Yu. Mushaka. – LvIv: SvIchado. – 2016. – 356 s.
7. Fedorova M. Klassicheskaya politicheskaya filosofiya. – M.: Izdatelstvo «Ves mir». – 2001. – 224 s.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак

e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com

Редактор – Ірина Гіщинська

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte –
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства

Facebook –
Vlad Kiorsak
Львівський медієвістичний клуб

Advertisements

One thought on “ПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ ВЧЕННЯ СВЯТОГО АВГУСТИНА: СПІВВІДНОШЕННЯ “ЦЕРКВА-ДЕРЖАВА” І ПРОБЛЕМА “ПАНУВАННЯ-ПІДКОРЕННЯ” В СУСПІЛЬСТВІ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s