ДЖЕРЕЛА ДО ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ «ВІКІНГИ НА РУСІ ДО 882 РОКУ»
ИСТОЧНИКИ К ИЗУЧЕНИЮ ПРОБЛЕМЫ «ВИКИНГИ НА РУСИ ДО 882 ГОДА»
SOURCES TO THE STUDY OF PROBLEM «VIKINGS IN RUS BEFORE 882 YEAR»
Автор — Юлія Гамма, студентка ІV курсу історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка
Джерела, які засвідчують перебування вікінгів у Східній Європі в період ранньої експансії є різноманітними, але одночасно й досить важкими у їхньому вивченні. Ці джерела можна класифікувати наступним чином:
1) скандинавські саги;
2) хроніки і аннали західноєвропейських авторів;
3) літописи;
4) рунічні написи;
5) археологічні пам’ятки.
Найважливішими з них, на нашу думку, є скандинавські саги. Сага (від давньоскандинавського – сказання) – це прозовий епічний твір, переважно з епічними вставками, в основі якого лежить розповідь про військові подвиги або далеке плавання однієї або групи осіб. Саги були поширені у VIII–XIII ст. в усіх скандинавських країнах. За М. Стеблін-Каменським саги можна розділити на «історичні» та «неісторичні»[1], але ця класифікація більше умовна. Саги почали систематизувати та записувати лише з XII ст., що, в свою чергу, значною мірою ускладнює вивчення їх в ранній період. Серед саг, які описують події до 882 року варто виділити цикл «Саг про давні часи», зокрема «Сагу про Тідрека Бернського» та «Сагу про Хервьор і Хейдрека».
«Сага про Тідрека Бернського» записана значно пізніше за події, які в ній розповідаються, а саме у ХІІІ ст. в Норвегії. Вона починається з опису подій ще за діда Тідрека – Самсона, в розділі під назвою «Samsonspattr»[2]. Значно важливішою є наступна частина у якій зазначена ворожнеча королівств: Вілкіналанда[3], Русіланда[4] та Гуналанда[5].
«…приїхав Тідрек в Гуналанд до Аттіли і попередив про те, що сьогодні конунг Вальдемар знищить багато твоїх поселень… Вількінландом же правив конунг Гертнід, який був сильним і знатним воїном…[6]».
Отже, з даних уривків можна зробити висновок, що Аттіла був вождем Гуналанда, Гертнід – Вількіналанда, а Вальдемар, який був молодшим сином Гертніда був конунгум Русіланда. «…У Гертніда було два сина від жінки, старшого звали Озантрікс, а молодшого Вальдемар…»[7].
В главі 312 описується оборона Смоленська (Smaland):
«…Тідрек веде своє військо на Русь і дійшов до міста, яке зветься Смоленськом… через 6 днів облоги приходить конунг Вальдемар з величезним військом, не менше 40 тисяч… і раптом Тідрек зустрічає в бою Вальдемара і наносить йому смертельний удар… і розбите військо русичів…»[8]
Звичайно кількість воїнів зібраних Вальдемаром може бути завищеною, але в середньовічних джерелах це не є поодиноким випадком. Також важливим є зазначення міст на Русі, в даному випадку Смоленська. Питання достовірності в даному випадку варто розглядати досить обережно, особливо деяких частин саги. Зокрема, це спричинено раннім періодом середньовічної історії, який відображена в зазначеному джерелі та проблемах, які полягали в пізній систематизації та масштабній території, яку ми можемо бачити в сазі, а також фантастичних мотивів. Отже, проаналізувавши дану сагу, можна зробити висновок, що в цьому джерелі переплетені сюжети і фрагменти з різночасових саг та епосу, що трапилося внаслідок пізнього запису пам’ятки. Однак сюжет з Володимиром та Смоленськом дозволяє виокремити інформацію дотичну до ранніх зв’язків вікінгів зі східними слов’янами.
Уривок «Саги про Хервьор і Хейдрека»
«Сага про Хервьор і Хейдрека» (давньоісланд. «Hervarar saga ok Heiðreks») – одна з давньоісландських саг з циклу «Саг про давні часи», яка була складена в ХІІІ ст. на основі опрацьованих раніше написаних матеріалів. Дана сага є досить важливим джерелом, зокрема й через ранній та знайний відрізок часу, який в ній описаний, з IV до ХІІ ст. Самі дії описані в сазі проходять на території Придніпров’я. Свідченням цього є згадана столиця готів – Археймар[9]: «…влаштували велике гуляння в Данпарстадірі[10] на хуторі, який звався Археймар[11]…» Хервьор була жінкою-воїном, яка отримала на могилі свого батька Ангантюра меч, який називався Тюрфінг: «…Пробудись, Аргантюр, тебе будить Хервьор, єдина донька, Ваша зі Свавой; віддай із кургану гострий свій меч, що для Сігргламі гноми зкували…». Отже, даний меч був викуваний гномами для Сігргламі[12], який був конунгом Гардаріки:
«…Ангрім відправився на схід в Гардіріки і жив деякий час у конунга Сігргламі та став полководцем його війська, захисником його земель та його людей, бо конунг вже був старий…»[13].
Не менш важливим є опис життя Хейдрека – сина Хервьор, який опинився в Гардаріці, одружився на доньці конунга: «…там правив конунг, дуже старий, і Хейдрек запропонував йому допомогу, і Харальд конунг дав йому військо…»[14]. Хейдрек пізніше помирає на Русі, і в сазі ми можемо бачити місце, де він був вбитий через те, що носив проклятий меч Тюрвінг : «… заплакала щука біля річки могильної, за вбивство Хейдрека під горами Харваді[15]…»[16]. Отже, в даному джерелі простежується опис життя представників знатних родів, їхнє перебування та вплив на території Русі. Також зазначаються географічні назви, завдяки яким простежується шлях та розвиток описаних подій.
«Сага про Хервьор і Хейдрека»
Значне місце серед джерел посідають писемні згадки західноєвропейських хроністів та мандрівників зі Сходу. Значне місце в своїх працях автори приділяють характеристиці різних народів, які проживають на території Східної Європи. Не менш важливе місце також приділяється географічному розташуванню міст та звичаям русів і слов’ян.
Ібн Русте Абу Алі Ахмед ібн Омар – арабський географ та письменник, який жив в кінці ІХ – поч. Х ст. Він написав досить велику працю під назвою «Книга дорогоцінних скарбів». В сьомій книзі даного зібрання йде мова про слов’ян та русів в ІХ ст. Варто зазначити, що більшість арабських авторів, в тому числі й Ібн Русте, отримували інформацію переважно з письмових згадок, які були залишені попередниками або ж від мандрівників, які дійсно перебували певний час на території Русі.
В розділі присвяченому слов’янам значне місце автор приділяє їх поховальному обряду: «Коли у слов’ян хтось помирає, то його спалюють на вогнищі, а їхні жінки ранять себе…»[17] За Ібн Русте можемо бачити обряд кремації, який був характерним як для слов’ян так і для вікінгів. Зауважується також й те, що жінок могли вбивати і ховати разом з чоловіком, як символ вірності:
«Якщо померлий мав трьох жінок і одна з них казала, що вона була улюбленою у померлого, то встановлювали біля померлого два стовпа, закріплюючи їх в землі і клали на їх верх ще один стовп… жінка ставала на підставку і підставку вибивали з під ніг і вона помирала… Після цього її кидали у вогонь і спалювали. Всі вони поклонялися вогню…»[18].
Також варто зауважити, що Ібн Русте чітко відрізняє слов’ян та русів. Свідченням цього є підкреслені ним відмінності в їх поховальному обряді. Відмінність поховального обряду русів автор пояснює їхньою знатністю та тих, що вони переважали, як правляча верства та жерці:
«Коли в русів помирає хтось зі знаних, то йому викопують могилу у вигляді великого будинку і кладуть його туди разом з його одягом, зброєю та прикрасами. Після цього кладуть туди багато їжі, напоїв та монету. В могилу також кладуть його улюблену жінку. Після цього могилу закопують, а жінка помирає всередині»[19].
Проаналізувавши поховальний обряд русів та слов’ян можна виділити як спільні, так і відмінні риси. В обох народів прийнято ховати жінку разом з її загиблим чоловіком, хоча «її поховання» було дещо різне. Ібн Русте зазначає:
«… територія на якій проживають руси (ар – Русія) знаходиться на острові, який оточений озером, а острів покритий лісами та болотами…»[20].
До цього часу точно не визначено, де саме знаходиться даний острів, але можна припускати, що це могла бути територія Скандинавії чи Прибалтики. Також Ібн Русте зазначає:
«Вони (руси) нападають на слов’ян і беруть їх в рабство… і єдине їх заняття – торгівля та війна…».[21]
Дане твердження закріплює думку про домінування русів над слов’янами, а підкреслення важливості торгівлі та військової справи схиляє до асоціації русів зі скандинавами. В наступній частині опису русів зазначається :
«Коли в них (русів) народжується син, то він (рус) дарує новонародженому оголений меч, кладе його перед ним і говорить: «Я не залишаю тобі у спадок нічого, і не буде в тебе нічого, крім того, що завоюєш собі цим мечем»»[22].
Військова справа й дійсно займала важливе місце в житті скандинавів, а наведене дарування меча можна трактувати, як наявність принципу майорату, який був поширений тривалий час, для прикладу в Норвегії, на території якої лише 3% землі є придатними для обробітку, що в умовах збільшення кількості населення грало важливу роль.
Також важливою є згадка Ібн Русте про використання русами кораблів: «…приїжджають вони на кораблях…»[23], що в свою чергу можно ототожнювати з характерними для скандинавів кораблями – дракарами.
Гардізі (Абу Саїд ал-Хай ібн аз-Заххак ібн Махмуд Гардізі) – перський історик ХІ ст. у своїй праці під назвою «Краса оповідань» подав інформацію про русів та слов’ян. Гардізі зазначає:
«Що стосується русів, то є острів, який розташований в морі і він весь покритий лісом і досить сирий… число жителів на цьому острові 100 тис. чоловік… ці люди постійно нападають на кораблях на слов’ян і беруть їх в полон…у русів є багато людей зі слов’ян, які їм служать…»[24].
Як і Ібн Русте, Гардізі описує острів, але вже оточений морем та наголошує на важливості кораблів у русів, на яких вони здійснювали напади на слов’ян. Схожість можемо бачити у трактаті невідомого автора під назвою «Межі світу від сходу до заходу», який також згадував «моровват»[25]. Можливо для того, щоб забезпечити собі захист. Джерелами праці Гардізі були роботи Ібн Хордадбеха та ал-Джайхані, які на жаль не дійшли до нас.
Не менш важливе місце серед зарубіжних джерел також займають праці візантійських хроністів. Як відомо, територія Східної Європи та Візантія мали досить тісні економічні та зовнішньополітичні зв’язки. Найпершим візантійським джерелом, в якому міститься згадка про росів є «Житіє Григорія Амастрідського», яке було написане до 842 року, автор невідомий. Праця починається з опису нашестя варварів:
«Було нашестя варварів, росів – народу, якого всі знають, як дикого і грубого… народ почав розорення Пропонтіди[26]… і дістався до святого[27]… приніс смерть…»[28].
Через те, що роси були язичниками вони займалися грабежами, і не гребували й храмами. Але далі йде мова про можливе прийняття росами християнства: «… дав вольності і свободу християнам… варвари звільнилися від божого гніву й примирилися…»[29].
На нашу думку, військові напади вікінгів з півночі дійсно мали місце через багатство Візантії та її розташування і житія відбивають реальні події. Щодо прийняття християнства росами в описаних подіях думки вчених розходяться і це питання залишається дискусійним. Але в розпорядженні дослідників є Послання константинопольського патріарха Фотія до інших східних патріархів з повідомленням про напад русів на Константинополь у 860 р. та хрещення їхнього очільника (жорстокий народ «рос», який «…підняв руку на саму Ромейську державу»[30] «прийняли вони християнство замість язичницької віри і радо зустрічають християнські обряди…»[31]). Дане джерело вже чітко вказує на прийняття християнства росами.
Серед європейських хронік виділимо «Бертинські аннали» в частині написаній єпископом Труа Пруденцієм (за 830-882). В даних анналах зазначається, що у 839 році до імператора Людовіка І прибуло посольство імператора Візантії Теофіла, з якими прибули також посли кагана народу рос:
«Феофіл імператор Константинопольський послав з ними також деяких, які говорили, що їх, тобто їх народ, кличуть Рос, і яких, як вони говорили, цар їх Хакан званий …»[32].
Каган Русі прислав своїх послів до імператора Феофіла, але вони не могли повернутися через варварські ворожі народи, які займали землі між ними і Візантією. Тому Феофіл просив пропустити їх через землі імператора. Це найдавніша писемна згадка про Русь.
Уривок з «Бертинських анналів»
«Повість временних літ» – частина літописних зведень, укладена на початку ХІІ ст. Її найбільш повні версії дійшли у складі Лаврентіївського (1377) та Іпатіївського (1424) зведень. Ймовірним автором даного літопису вважають Нестора Літописця, який був ченцем Києво–Печерського монастиря. З Повісті маємо найдавніші повідомлення про взаємини варягів і слов’ян:
«В літо 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги і брали данину на Чуді, і на Словенах, і на Мері, і на Весі, [і на] Кривичах; а козари брали на Полянах, і на Сіверах, і на В’ятичах, брали по білі і вівериці від диму[33]». «В літо 6370-го [862]. І прогнали варягів за море, І не дали їм дані, І почали самі в себе володіти; І не було в них правди, І повстав рід на рід, І були усобиці в них, І самі між собою воювати почали. І сказали: «Пошукаємо самі в себе князя, І щоб володів нами, І суди по ряду, по праву». І пішли за море до варягів, до русі, І звалися-бо ті варяги русь… І поставили город Ладогу, І сів найстарший, Рюрик, в Ладозі, А другий, Синеус, — на Біліозері, А третій, Трувор, — в Ізборську. І од тих варягів прозвалась земля Руською..[34].
Важливе місце для вивчення питання займають археологічні джерела, які являють собою різновид історичних джерел. Як відомо, нормани просувалися на Русь з півночі, тобто зі Скандинавії на південь різними водними шляхами. На своєму шляху вони залишали сліди економічної та політичної діяльності. В розгляді археологічних джерел раннього періоду, вважаю, буде доцільним розглянути на прикладі двох міст, які були важливими економічними та політичними центрами та мають кількісний та важливих археологічний матеріал.
Ладога (Альдейгюборг – скандининавська назва) – місто, яке було важливим політичний центром на півночі Русі. На сьогодні Стара Ладога – це село розташоване в Росії, в 12 км від гирла р. Волхов. Т. Джаксон вважає, що скандинави з’являються на Ладозі ще на початку 750-х років, тобто на пару десятиліть раніше від слов’янського населення[35]. За численними похованнями в Ладозі та її околицях можна стверджувати про значні розміри та важливість даного міста. Археологічні розкопки в Старій Ладозі розпочалися з 1708 року і тривають досі.
Ладога
В Ладозі знайдені залишки різних дерев’яних споруд, серед яких є зрубні та каркасні типи. В залишках ладозьких споруд VIII – Х ст. виявлені буси, скло, формочки для лиття, кістки ( прикрашені різьбою), різноманітні вироби з бурштину та ремісничі інструменти. По знайдених корабельних заготівках не виключено, що в околицях Ладоги відбувалося виготовлення суден[36]. Ладога також була прогресуючим ремісничим центром, адже багато знайденої продукції має місцевих характер виготовлення, а знайдені великі партії товару (буси) вірогідно виготовлялися та готувалися для продажу. Виявлені монети зі Сходу ще раз підтверджують думку про широкомасштабну торгівлю.
Новгород – місто, яке розташоване на р. Волхов, в 6 км від оз. Ільмень. Саме в Новгороді за літописною згадкою князював Рюрик (виникнення Рюрикового городища). Точна дата виникнення міста невідома. Досліджуючи скандинавські джерела Т. Джаксон та Е. Ридзевська стверджують, що Новгород в скандинавських сагах мав назву «Нolmgard» та був столицею Гардаріки. Дослівний переклад скандинавського аналогу назви Новгорода має значення «острівного міста», Новгород же знаходиться по два береги. Тому ця версія багатьма сучасними істориками не сприймається, до того ж до Хольмгарда скандинавських джерел добиралися через Ризьку затоку, Західну Двіну та Каспль. Скоріше це Гнєздово. На території Новгорода окремі селища (кінці) за археологічними даними з’являються у другій половині Х ст., але укріплення аж у ХІ ст.
Рюрикове городище знаходиться на північ недалеко від Новгорода. Нижні шари його датуються ІХ – поч. ХІ ст. На даному городищі були виявлені три невеликих скарби куфічних монет, два з них датуються другою половиною ІХ ст., а третій – Х ст. Крім скарбів були також знайдені і звичайні дірхеми, візантійські монети, терези та невеличкі гирьки[37]
Руїни церкви на Рюриковому городищі
Серед джерел також варто відзначити наявність рунічних написів. Рунічні написи – скандинавська і германська абетка, якою користувалися приблизно з ІІІ ст. Написи були переважно короткими та писалися на твердих поверхнях. Саме завдяки цьому вони й дійшли до наших днів. Руни писалися футарком, що складався з 24 знаків, але згодом його припинили вживати. Вже з VI ст. вони були дещо спрощені і їхня кількість була зменшена до 16.
На території Русі також виявлені давні написи, хоча їхня кількість є порівняно незначною, особливо в період до ІХ – Х ст. Це пояснюється й тим, що в даний період їх використовували переважно в Скандинавії. Також значною мірою вплинуло й те, що в такий ранній період рунічні написи часто писалися не завжди на твердих поверхнях, адже це почало набувати поширення вже пізніше, орієнтовно з Х ст.
Для прикладу можна навести стержень з рунічним написом, який був знайдений у 1950 році під час розкопок Земляного городища в Старій Ладозі на глибині двох метрів, датованого В. Равдонікасом VIII–ІХ ст. Даний дослідник припускав, що дана знахідка не є уламком чогось, а була спеціально зроблена (вирізана) для письма. Напис складається з 48 знаків, деякі з них є лігатурами. Норвезький рунолог Г. Хьост в 1960 році дала остаточний висновок значення даної пам’ятки. Вона прийшла до висновку, що текст є уривком віршу скальдів, які прославляють щит. Але такі дослідники, як В. Кіль та З. Краузе не погодилися з даним трактуванням. Таким чином, дане джерело потребує подальшого вивчення, але вже не виникає сумнів, що надписи на ньому є віршованими[38].
Отже, проаналізувавши джерела до вивчення питання «вікінгів на Русі до 882 р.» можна зробити висновки, що вони є досить важкими для вивчення, через хронологічну специфіку їх написання та викладу, що в свою чергу пояснює їхню дискусійність. Але одночасно, багато з джерел потребують в першу чергу перекладу та, відповідно, подальшого вивчення.
ПРИМІТКИ
1.Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в IX-XIV вв. (материалы и исследования) / Древнейшиие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1978 г. (М., 1978), ст. 18-19.
2.Ермолаев Т. Перевод «Сага о Тидреке из Берна», ст. 1-13// [Електронний ресурс]/Северная слава. Режим доступу: http://norse.ulver.com/src/forn/thidrek/
3.Вілкініланд Швеція, Ютландія і Гьотланд
4.Русіланд – Русь з містами Новгород, Полоцьк та Смоленськ
5.Гуналанд — країна зі скандинавських саг з невизначеною локалізацією у Східній Європі (Угорщина, Німеччина, Чехія, Україна)
6.Веселовский А. Н. «Русские и вильтины в саге о Тидреке Бернском», СПб, 1906, гл. 21 – 56.
7.Там само. – С. 24
8.Там само. – С. 312
9.Там само — ст. 54
10.Данпарстадір (Danparstaðir) — десь на берегах Дніпра
11.Археймар (Árheimar) — «будинок біля річки»
12.Сагргламі або Свафрлам – конунг Гардіріки в IV ст. ( згідно з сагою )
13.Ермолаев Т. Перевод Сага о Хервер и Хейдреке» ,ст.. 1- 12
14.Там само ст. 34
15.Харваді (Harvaðafjöllum) – гори, які часто вважають Карпатами
16.Ермолаев Т. Перевод «Сага о Тидрек еиз Берна», ст. 57// [Електронний ресурс]/Северная слава. Режим доступу: http://norse.ulver.com/src/forn/thidrek/
17.Гаркави А. Я. «Сказания мусульманських писателей о славянах и русских (с пол.. VIII в. До конца Х в.)// Топография Императорской Академии наук, СПб, 1870, ст. 308.
18.Перевод Т.М. Калининой по: Ибн Русте. С. 143-145. // [Електронний ресурс]/История отечества. Режим доступу: http://www.othist.ru/istochniki_vos_011.html
19.Там само. – ст. 147
20.Там само. – ст. 145
21.Там само. – ст. 146
22.Там само. – ст. 147
23.Там само. – ст. 145
24.Перевод А.П. Новосельцева: с редакторской правкой Т.М. Калининой,с учетом перевода В.В. Бартольда, ст. 305. [Електронний ресурс]/История отечества. Режим доступу:http://www.othist.ru/istochniki_ vos_014 .html
25.Моровват – окрема категорія у русів воїнів – дружинників.
26.Пропонтіда – Мармурове море.
27.Мається на увазі Георгія ,тобто Амастриду , важливе місто в Пафлагонії на чорноморському узбережжі.
28.Васильевский В.Г. Русско-византийские исследования. Вып. 2. Житие свв. Георгия Амастридского и Стефана Сурожского. СПб., 1893, ст. 63.
29.Там само – ст. 63
30.Кузенков П.В. Святитель Фотий, патриарх Константинопольский. Окружное послание // Альфа и Омега, М.,1999. N 3 (21). ст. 85
31.Там само. – ст. 86
32.Перевод — Волынец А.«Бертинские анналы» (ANNALES BERTINIANI), 2005,СПб, ст. 23
33.Літопис руський за Іпатським списком (ПСРЛ, Т. II, 1908) За виданням: Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — XVI с. — 938 стлб. — 87 с.
34.Повість врем’яних літ (переклад В. Яременка і текст), ст. 39. // [Електронний ресурс]/Ізбоник. Режим доступу: http://litopys.org.ua/pvlyar/yar.htm
35.Джаксон Т. Н. Альдейгья. Археология и топонимика// Памятники средневековой культуры: открытия и версии. СПб, 1994, ст 77- 78.
36.Кирпичников А. Н., Сарабьянов В. Д. «Старая Ладога: первая столица Руси», СПб, изд «Славия», 2012 г, ст. 6.
37.Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе и на Руси, СПБ. Евразия, 2005. — 640с., ст. 514
38.Мельникова Е. А. Скандинавские рунические надписи: Новые находки и интерпретации. Тексты, перевод, комментарий. — М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2001 (Серия «Древнейшие источники по истории Восточной Европы»), ст. 202
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, за цими посиланнями:
Vkontakte –
Львівський медієвістичний клуб
Facebook –
Львівський історичний клуб 
Скопійовано на aera vulgaris.
НравитсяНравится