СЛУЖИТЕЛІ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЯК ОБ’ЄКТИ ВІРШОВАНИХ ЛЯМЕНТІВ

СЛУЖИТЕЛІ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЯК ОБ’ЄКТИ ВІРШОВАНИХ ЛЯМЕНТІВ

THE SERVANTS OF THE ORTHODOX CHURCH AS OBJECTS OF POETIC CRYINGS.

СЛУЖИТЕЛИ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ КАК ОБЪЕКТЫ СТИХОТВОРНЫХ ЛЯМЕНТОВ


Автор – Микитюк Галина Володимирівна – аспірант кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.
Контакт galina–mikityuk@mail.ru

Стаття опублікована в Українськи медієвістичний журнал. Вип. №2. Українське та європейське середньовіччя


У статті проаналізовано образи православних священиків у поетичному жанрі ляменту, досліджено непересічну роль духовних осіб у культурному та соціальному вимірах епохи Бароко.
Ключові слова: Бароко, лямент, смерть, священик, православна церква.

Найкраща служба Богові – це служба Народові!


Проблема осмислення художніх творів у християнському контексті все частіше стає предметом дослідження літературознавців. Викликана вона усвідомленням необхідності відродження засад християнської моралі у житті сучасного суспільства. В історії української літератури виразний поворот до теоцентризму, підсилення ролі церкви та наскрізна релігійна тематика якнайкраще характеризують епоху Бароко.

Тему священства в сучасному вітчизняному літературознавстві розкривають І. Дмитрів[2], Л. Ромащенко[3], І. Приліпко [4]. Оплакування відомих світських та церковних осіб в давній літературі частково висвітлює К. Богатирьова [1]. Мета пропонованої статті – висвітлити специфіку зображення православних церковних діячів у бароковому жанрі ляменту.Однією з провідних у творчості тогочасних поетів є проблема суспільної ролі священика, пошуків його громадянського та етичного ідеалу. Вона яскраво реалізовується в такому бароковому жанрі як лямент. Відображення трагічної тональності та безперервної експресії у тексті ляменту, викликані непоправною втратою духовної особи, максимально підсилюють ідеалізований образ служителя церкви та додають йому особливої святості.      

Братське видання “Лямент” 1628 р. Луцьк.

Серед найвідоміших зразків цього жанру почесне місце займає луцький першодрук 1628 р. – «Лямент по святобливо вмерлім Іоанну Василевичу». У пам’ятці порушується не лише тема смерті, а й швидкоплинності життя, яка набула великого поширення в культурі бароко.

Вірші «на погреб» Іоана Василевича були створені луцькими братчиками, про що свідчить початок назви – «Лямент по святобли во зійшлім, велебному господину отцю Іоані Василевичу, пресвітері. Від імені Церкви Східного православ’я братства Луцького Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього». Із цих віршів дізнаємося про трагічні колізії життя Івана Василевича. Спочатку духівник «священно діяв» у містечку Красний Став, яке залишив після жорстоких гонінь на православ’я. Почавши свою діяльність у Луцьку, Іоан Василевич здобув справжній авторитет і пошану. Після тривалого служіння отець завершив земне існування й розпочав, на думку авторів, небесне життя.

Події життєвого шляху служителя і його кончина подаються паралельно з такими біблійними сюжетами, які відтворюють ідентичну за своїми масштабами картину горя: смерть Аарона, царя Самуїла, Йосифа тощо. Втрата шанованої людини гірко оплакується суспільством, переростаючи у всехристиянську скорботу: «Увесь Ізраїль колись гіркі сльози точив, / Кривавою водою слез лице своє мочив, / Коли Аарону прийшов час їх полишати…»[5, І, 653].

 «Лямент» сповнений панегіричних величань та гіперболізованих похвал покійного священика від імені персоніфікованої церкви. Наприклад: «Про їхнє спасіння–бо мав ти пильне старання, / І любе про нищих, бідак тримав піклування…»; «Служив для спасіння усіх люб’язно, з охоти, / Карав злих, а добрих водив до більшої цноти» [5, І, 656–657].

Талановитий полеміст і церковний діяч Мелетій Смотрицький відомий як автор поетичного твору «Лямент світу вбогих на жалісну смерть святобливого та на обидві чесноти багатого мужа, в бозівелебного панотця Леонтія Карповича, архімандрита спільної обителі Зішестя Святого Духа, братства церковного Віленського православного грецького». Леонтій Карпович свого часу служив ще й управителем друкарні, де був виданий «Тренос» Смотрицького, через що зазнав гонінь і переслідувань. З автором «Ляменту» його зв’язували давні дружні стосунки.

ЛЯМЕНТ У СВЂТА УБОГИХ НА ЖАЛОСНОЄ ПРЕСТАВЛЕНІЄ СВЯТОБЛИВОГО A ВЪ ОБОИ ДОБРОДЂТЕЛИ БОГАТОГО МУЖА В БОЗЂ ВЕЛЕБНОГО ГОСПОДИНА ОТЦА ЛЕОНТІА КАРПОВИЧА

 Уже на початку твору автор дає високу моральну характеристику померлому – «святобливому мужу», гідному похвали. Автор звертається до сонця, повітря, землі із риторичними питаннями та наріканнями. Язичницький мотив звертання до сил природи характерний для народних поховальних голосінь.

Контрастно звучить текст близьких померлого, які, звертаючись до Бога, нарікають: як може добрий Бог за добрі справи вбивати добру людину? Таким чином реалізується мотив, характерний для голосінь уже християнського періоду. Деякі епізоди у тексті становлять собою безперервний плач, вияв жалю і болю за покійним, як–от: «Всі плачемо, я плачу. Вбачить нема сил нам, / Хто б нас горя позбавив, хто б міхи підставив / Безутішним у сльозах зіницям кривавим / Повні житла, вулиці болю та стогнання, / Повні кути жалості, повні нарікання / Всюди, всюди, де не кинь..»[5, І, 558]

Для характеристики образу ідеального служителя церкви важливе місце у «Ляменті» мають описи і згадки про конкретні заслуги померлого. Цим твір Смотрицького теж споріднений з похоронними голосіннями, які часто включали такі описи. Напучуваннями та порадами цей фрагмент тексту близький і до учительних жанрів літератури: «Як вчив отець, так і сам справу святобливу, / Для всіх своїх учиняв. Без заздрості, гніву, / Жив на світі й за світом. Научав Господні / Шанувати святі дні, пости й великодні, / Не впадати у нудьгу вчив під час молитви, / Жить праведно, до церкви охоче ходити, / Сповідатися в гріхах завжди буть готовим, / Частіш причащатися таїнством Христовим»[5, І, 559].

Автор щиро вірить у спасіння померлого, а його душа порівнюється з пташкою, яка «…від ловців таємних / Втекла, сіті порвавши, до країв надземних».

Неможливість забути померлого підносить його над іншими смертними, виокремлює його значимість для учнів та близьких – «недужих сиріт»: «Ніхто забуть не може, як і я не можу Його; / Тобі не можем скласти хвалу гожу / Тяжкий в тім біль, глибока важкозгойна рана,/ Таємниця, розуму людському не дана, / Що ти в цей час вічний жаль влив у наші душі / Де ж віднайдуть хліб слова – сироти недужі?»[5,І, 560 ]. Автор знову перераховує ідеалізовані заслуги померлого – жертовність, благодійність, щедрість; він ревно апелює до Господа з питанням: для чого Він забрав померлого? Насамкінець автор просить у покійного заступництва для всіх живих. І після всіх роздумів про смерть Мелетій Смотрицький усе–таки сподівається, що «вранці радість явиться».

У розділі «Голос отця до синів» оповідь ведеться від імені самого Леонтія Карповича, який говорить: «Діти мої! В вітчизну спішити вам треба, / Ради землі грішної не утратьте неба!» [5, І, 566]. Цей приклад демонструє розвиток суто барокової теми про марність земного та цінність вічного життя.

У 1658 р. в Києві вийшла книжка на смерть київського митрополита Сильвестра Косова, яскравого представника Києво–Могилянського культурного осередку, – «Герби і трени на труні Сильвестра Косова». Це особливий зразок поезії в жанрі плачу, що за ускладненістю та вишуканістю не має собі рівних у літературі того часу. Сильвестр Косов, якому присвячено твір, викладав у Віленській та Львівській братських школах, був професором Лаврської, а потім братської Київської школи. 1647 р. став київським митрополитом, пробувши на цій посаді до самої смерті. Як суспільний та освітній діяч, доклав немало енергії для продовження ідей Петра Могили, через що й заслужив на посмертну літературну присвяту.

Книга складається з передмови і двох частин, визначених у заголовку: перша – герби, друга – трени. У передмові повідомляється про смерть Косова і про перетворення гербових знаків у гробові (прийом алітераційної гри). Гроб запечатує герба, і розпечататися він може тільки у воскресні дні. Цю думку ілюструє малюнок, що розділяє передмову й основний виклад [5, ІІ, 365 – 406].

Підсумок пройденого земного шляху С. Косова передано автором так: «Був деревом він знання мудрим Русі». Єва, яка зриває з цього «дерева знання» плоди, є уособленням невблаганної смерті. У другому трені цікаво обігрується концепт коси, який єднається із прізвищем Косова, так само й інші символи, які проходять через весь цикл тренів. Не раз поет користується грою однозвучних слів. Так, трен п’ятий починається словами: «Київський пастир в троні й на престолі, / Тож престіл в постіл, трон міня в трен, болі»[5, ІІ, 401].    

Зображення з твору «Герби і трени на труні Сильвестра Косова»

Київ тут зветься другим Єрусалимом, який важко сумує з приводу смерті Сильвестра Косова. На смерть Косова «Роський лев» – герб Галичини, який «серцем не спить», – плакав, тобто плакала Галичина, хоч це і віддалений край [5, ІІ, 401]. Складним є трен десятий, побудований на натяковій поетиці, яку сучасному читачеві важко збагнути. Загалом тут говориться, що Косов посів престол «рівноапостольський», тобто спадок самого св. Володимира. Відтак автор ставить запитання: «Чи ж є ти рівний із ними (апостолами) й достатній?» [5, ІІ, 404]

Поет сподівається, що Косов, який твердо відстоював права української церкви, «узявши хрест небесного поля», тобто зійшовши в небо, стане «екзархом в небі» і допоможе через Ісуса Христа в нинішніх бідах.

Обережно, у формі натяків, написаний «Надгробок» митрополиту Йосипу Тукальському (1675 р.) авторства чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, якого не визнавав російський уряд, адже він був противником союзу України з Польщею і Москвою. В очах Лазаря Барановича Йосип Тукальський нагадує «зрослу в терні… рожу». Він справжній християнин, бо «за Христа при гробі терзався».

Служитель уподібнюється до сонця, яке «в знаку не однім кружляло», воно й сходило, і западало (натяк на пристрасті при обранні Тукальського митрополитом і на його арешт та ув’язнення поляками). Прагнучи бути корисним для Господа, він «злотом у вогні весь час шліфувався»[5, ІІ, 344]. У житті його «не одна біда побивала», він жив «поспіль у клопоті». Але при цьому перебував у Бозі, його підпирав «Ісаєвий жезл».

Лазар Баранович висловлює глибокий жаль з приводу смерті пастиря, просить у нього вибачення. Поет переконаний, що Тукальський пішов до раю, а живі залишилися «там, де слабкі в могутніх у гніті» (натяк на пригнічене становище України під чужими правителями).

Висновки. Ляменти на смерть служителів православної церкви написані в панегірично–урочистому тоні, сповнені трагічного всенародного настрою. Для увиразнення характеристик давні поети використовували численну кількість біблійних ремінісценцій, художніх засобів та прийомів (символи, риторичні фігури, гра слів тощо). У такий спосіб автори досліджуваних пам’яток передають унікальну роль церковного діяча в тогочасному національному культурному просторі та порушують актуальні державотворчі та морально–етичні проблеми.


ПРИМІТКИ

 

  1. Богатирьова К. Похоронна тема в одах українських поетів XVIII – першої третини XIX століть / Катерина Богатирьова // Мандрівець. – 2015. – №1. – С. 17–19.
  2. Дмитрів І. Образ богопосвяченої особи в українській поезії міжвоєнного періоду ХХ ст. / Ірина Дмитрів // Актуальні питання гуманітарних наук: міжвуз. зб. наук. пр. молодих вчен. Дрогоб. держ. пед. ун–ту ім. Івана Франка. – Дрогобич, 2015. – Випуск 12. – С. 205–212.
  3. Приліпко І. Тип священнослужителя–мандрівника, шукача істини у прозі Валерія Шевчука / Ірина Приліпко // Наукові праці: науково–методичний журнал. Філологія. Літературознавство. – Миколаїв, 2013. – Т. 222., Вип. 210. – С. 85–89.
  4. Ромащенко Л. Образи священнослужителів у сучасній українській історичній прозі / Л. Ромащенко // Наукові праці: науково–методичний журнал. Філологія. Літературознавство. – Миколаїв, 2013. – Т. 222., Вип. 210. – С. 90–95.
  5. Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI–XVIII ст.): У 4 кн. [упорядники: В. Шевчук, В. Яременко]. –К., 2006.

Галина Микитюк

СЛУЖИТЕЛИ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ КАК ОБЪЕКТЫ СТИХОТВОРНЫХ ЛЯМЕНТОВ.

В статье выполнен анализ образов православных священников в поэтическом жанре лямент, исследована незаурядная роль духовных лиц в культурном и социальном измерениях эпохи Барокко.

Ключевые слова: Барокко, лямент, смерть, священник, православная церковь.

Halyna Mykytyuk

THE SERVANTS OF THE ORTHODOX CHURCH AS OBJECTS OF POETIC CRYINGS.

The article analyzes the images of Orthodox priests in the poetic genre of lyament, investigates the outstanding role of the clerics inthecultural and social dimensions of Baroque.

Keywords: Baroque, lyament, death, priest, Orthodox Church.


Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net

Редактор Єлизавета Заболотна

А також, за цими посиланнями:
Vkontakte 
Львівський медієвістичний клуб
Бібліотека товариства
ISHA-Lviv

Facebook –
Димидюк Дмитро
Львівський медієвістичний клуб
ISHA-Lviv

Advertisements

One Comment Add yours

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на aera vulgaris.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s